home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement




Ще одна ніч у морі

Заснувши у трюмі, на своєму місці біля скрині, я прокинувся від задухи і запеклої метушні тарганів і пацюків. Комахи гудуть у важкому повітрі, від темряви їхній гул ще більше непокоїть. Треба на ніч закривати обличчя носовою хустинкою, якщо не хочеш, щоб одна із цих потвор всілася прямо на обличчя. Пацюки обачніші, але й більш небезпечні. Якогось вечора гризун вкусив одного чоловіка за руку, коли той завадив пацюкові у пошуках їжі. До рани потрапила інфекція, незважаючи на ганчірку, яку капітан Бредмер просякнув аракою, аби полікувати чоловіка, зараз я чую, як він марить на своєму матраці. Блощиці і воші теж не дають і хвилини перепочинку. Щоранку ми чухаємо численні нічні укуси. Першої ночі, яку я провів у трюмі, я зазнав нападу цілої армії блощиць, через це я вирішив відмовитися від матраца, який мені виділили. Відсунув його вглиб трюму і сплю тепер на голих дошках, загорнувшись у стару кінську попону, яка рятує мене від спеки, від смороду поту і розсолу, якими просякнуті ці нужденні лігвища.

Я не єдиний, хто так потерпає від задушливої спеки на дні трюму. Одні за одним люди прокидаються, розмовляють, повертаються до незакінченої партії в наперстки на тому місці, де вони її припинили. На що вони грають? Капітан Бредмер, якому я поставив це запитання, знизав плечима і обмежився реплікою: «На своїх жінок». Попри накази капітана, матроси запалили невелику лампу при вході у трюм, олійний каганець Кларке. Помаранчеве світло коливається від хитавиці, кидаючи чудернацькі бліки на чорні обличчя, мокрі від поту. Здалеку видно, як блищать склери їхніх очей, білі зуби. Що вони роблять навколо лампи? Вони не грають у наперстки, не співають. Вони розмовляють, один за одним, тихими голосами ведуть довгу розмову, яка часто переривається сміхом. До мене знову повертається побоювання конспірації, заколоту. А якщо вони справді вирішували захопити Зету, а якщо викинуть нас, Бредмера, стернового і мене, у море? Хто його зна? Хто їх шукатиме на віддалених островах, у Мозамбікському каналі чи на берегах Еритреї? Я чекаю, нерухомо, повернувши голову до них, крізь вії дивлячись на коливання світла, в полум’ї якого обгорають легковажні руді таргани і комарі.

Знову, як попереднього вечора, не здіймаючи шуму, підіймаюсь трапом до люка, з якого дме вітер з моря. Загорнувшись у свою ковдру, босоніж йду на палубу, насолоджуючись ароматами ночі, свіжістю бризок.

Ніч просто чудова, корабель майже безшумно ковзає гребенями хвиль, на морі — наче у центрі світу. Через це складається враження, що ми не пливемо, а летимо, наче пружний вітер, який впирається у вітрила, перетворив корабель на величезного птаха, що широко розкинув крила.

Цієї ночі я знову вкладаюся на палубі, майже на самому носі корабля, біля зачиненого люка, розташованого на облавку. Головою відчуваю вібрацію канатів кліверів і безнастанний рух води, що починає хвилюватися. Лаурі сподобалася б ця музика моря у поєднанні високих звуків і поважного глухого відлуння, коли хвилі розбиваються об форштевень.

Заради неї я її слухаю, щоб надіслати цю музику туди, де вона зараз перебуває, до темного будинку у Форест-Сайді, вона теж не спить, я знаю.

Думаю також про її погляд, поки вона не відвернулася і не пішла своїми сягнистими кроками дорогою вздовж залізничної колії. Не можу забути те полум’я, яке палало в її очах у ту мить, коли ми розлучалися, полум’я люті й гніву. Я був такий здивований, що не знав, що робити, потім піднявся у вагон, не замислюючись над цим. Зараз, на містку Зети, яка рухається до місця призначення, якого я не знаю, пригадую той погляд і відчуваю біль розлуки.

Однак треба було, щоб я поїхав, інакше не було б надії. Знову думаю про Букан, про все те, що може бути порятованим, будинок під покрівлею небесного кольору, дерева, рів, і вітер з моря, що не давав спокою ночі, пробуджував у пітьмі Мананави стогони рабів-марронів і здіймав у досвітній політ двох фаетонів. Саме їх я хочу завжди бачити, навіть на протилежному боці моря, коли схованка Невідомого корсара відкриє переді мною свої скарби.

Корабель ковзає по хвилях, легкий, невагомий, під сяйвом зірок. Де змій із сімома вогнями, про який казав Тіфіс матросам з Арґо? Чи це Еридан, що здіймається на сході і служить сонцем для Сиріуса, чи це витягнутий на північ Дракон, що несе на своїй голові перлину Етаміна? Але ж ні, раптом я бачу його зовсім чітко під Полярною зіркою, це конструкція Воза, легка і точна, що вічно летить, не полишаючи свого місця на небі.

Ми рухаємося за ним услід, заблукавши серед міріад зірок. Небо теж під владою цього безкінечного вітру, який надимає наші вітрила.

Тепер я розумію, куди пливу, і це обурює мене до такої міри, що я мушу підвестися, аби заспокоїти серцебиття. Я прямую до простору, до невідомого, лечу посеред неба до мети, якої не знаю.

Знову думаю про тих двох фаетонів, які з торохкаючими звуками кружляли над темною долиною, втікаючи від грози. Коли я заплющую очі, я їх бачу, наче вони кружляють над щоглами.

Засинаю перед світанком, а Зета продовжує свій шлях до островів Аґалеґа. Зараз усі чоловіки сплять. Тільки чорний стерновий на чатах, його некліпаючі очі прикуті до ночі. Він ніколи не спить. Інколи в обід, коли сонце припікає на містку, він спускається в трюм, щоб полежати, мовчки курить, розплющивши очі в напівтемряву, дивлячись на почорнілі дошки над головою.


Наступного дня, в морі | Золотошукач | Дорогою до островів Аґалеґа