Час Папужихи

Старий Боський збудував дім, але не викопав колодязя, тому Стася Папужиха змушена була ходити по воду до брата. Брала на плече дерев’яне коромисло й чіпляла на нього відра. Коли йшла, відра ритмічно рипіли.

Папужиха витягала з колодязя воду й крадькома розглядалась. Бачила постіль, що провітрювалася, — пухкі перини на паркані. «Зовсім не хотіла б мати таких перин, — думала Стася. — Вони надто паркі, та й пір’я збивається в ногах. Волію свої, вбрані в полотно, легкі ковдри». Холодна вода з відер розливалася на її босі ноги. «Не хотіла б таких великих вікон. Скільки це ж треба їх мити! Ані тюлевих фіранок — нічого крізь них не видно. Не хотіла б стільки дітей, а черевики на високих підборах шкодять ногам…»

Міся мусила чути рипіння коромисла, бо виходила на ґанок і гукала Стасю до хати. Стася лишала відра на бетонній стежці й уходила до кухні Боських, де завжди пахло збіглим молоком та стравою. Сідала на стільчик біля печі, ніколи в крісло. Міся розганяла дітей і бігла під сходи. Завжди виносила звідти щось корисне: штани для Стасиного сина Янка, дитячий светр, черевики, з яких виріс Антек. Місині дарунки Папужиха мусила переробляти — були замалі. Але вона любила шити в ліжку, прокинувшись. Тож додавала клинчики, вставки, шлярки. Розпорювала виточки.

Міся пригощала Стасю кавою. Кава була добре варена, мала густу пінку, на якій хвильку лежав цукор, перш ніж опадав на дно. Стася не могла надивитися на зграбні Місині пальці, коли та сипала зерна в млинок, а потім крутила корбочкою. Нарешті шухлядка млинка наповнювалась, а кухнею ширився запах свіжозмеленої кави. Стася любила цей запах, але кава здавалася їй гіркою й несмачною, тож вона сипала у склянку кілька ложечок цукру, аж поки солод перемагав гіркоту. Дивилася спідлоба, як Міся смакує каву, як колотить її ложечкою, як бере склянку двома пальцями й підносить до губ. А потім робила так само.

Вони розмовляли про дітей, садки та приготування їжі. Але бувало також, що Місю розбирала допитливість.

— Як тобі живеться без чоловіка? — питала вона.

— Я ж маю Янка…

— Знаєш, про що я кажу.

Стася не знала, що відповісти. Колотила ложечкою каву.

«Погано живеться без чоловіка», — думала ввечері в ліжку. Стасині груди і живіт хотіли пригорнутися до чоловічого тіла, твердого й пропахлого працею та сонцем. Стася скручувала подушку і обіймала її, неначе це було чиєсь тіло. Так засинала.

В Правіку не було крамниць. Усі закупи робилися в Єшкотлі, й Стасі дещо спало на думку. Позичивши в Місі сто злотих, вона купила кілька пляшок горілки та шоколад. Згодом пішло само. Завжди траплялося так, що хтось увечері потребував півлітра. Часом виникало бажання випити із сусідом під липою. Люди з Правіка швидко зрозуміли, що Стася Папужиха має пляшку й перепродує її не набагато дорожче, ніж у крамниці. Жінці купляли шоколадку, щоб не сердилась.

Так Стася розкрутила свою торгівлю. Брат Павел дорікав сестрі за це, але потім сам посилав до неї Вітека по пляшку.

— Ти знаєш, що за це світить? — питав він з нахмуреними бровами, та Стася була впевнена, що коли б, не дай Боже, щось сталося, то брат же мав знайомства й не дозволив би її скривдити.

Незабаром вона почала ходити по товар до Єшкотля двічі-тричі на тиждень. Розширила також асортимент. Мала пекарський порошок, ваніль — речі, котрих може раптом забракнути кожній господині при суботній випічці. Мала циґарки різних сортів, оцет й олію, а за рік, придбавши собі холодильник, почала закуповувати також масло й маргарин. Усе тримала в прибудові, яку так само, як і все на обійсті, збудував батько. Там стояли холодильник та диван, на якому спала, там була кахляна піч, стіл і полички, зашторені вицвілим ситцем. У хаті не мешкала, відколи Янек поїхав на науку в Шльонськ.

Незаконний продаж алкоголю, так офіційною мовою називалася Стасина торгівля, надзвичайно розширив її товариство. До неї приходили різні люди, часом навіть з Єшкотля та Волі. У неділю вранці приїжджали на велосипедах вимучені похміллям робітники, що працювали в лісі. Одні купляли півлітра, інші — чвертку, ще інші просили сто грамів на місці. Стася наливала їм сто грамів і на закуску задурно частувала солоним огірком.

Якогось дня до Стасі зайшов і молодий лісник. Була спека, отож вона запропонувала йому сісти та випити води з соком. Він подякував і одним духом перехилив дві склянки.

— Що за чудовий сік! Це ви самі робили?

Стася підтакнула і, невідомо чому, в неї затріпотіло серце. Лісник був красивий чоловік, хоча ще дуже молодий. Замолодий. Не був він високий, однак кремезний. Мав гарні чорні вуса й жваві карі очі. Стася дбайливо загорнула йому пляшку в газету. Потім лісник прийшов знову, і знову вона почастувала його соком. Потеревенили трохи. А ще пізніше, якогось вечора, постукав, коли вона вже була роздягалася спати. Прийшов напідпитку. Стася швидко вдягла сукню. Цього разу він не хотів пляшки навинос. Хотів випити. Вона налила йому чарку, а сама сіла на краєчок дивана й дивилася, як він випиває горілку одним духом. Лісник дістав циґарку і роззирнувся по прибудові. Кашлянув, ніби хотів щось сказати. Стася відчула, що це незвичайна мить. Витягла ще одну чарку й налила обидві по самі вінця. Підняли чарки, й цокнулися. Лісник випив і останніми краплями бризнув на підлогу. Потім несподівано поклав руку на Стасине коліно. Від одного його дотику її огорнули якісь слабощі, аж вона відкинулася назад і лягла горілиць на диван. Лісник вклався на неї і почав цілувати шию. Тоді Стася подумала, що має на собі старий і латаний бюстгальтер і розтягнуті труси, тож коли він цілував її, сама зсунула з себе те й те. Лісник вдерся в неї нестримно, і це були найкращі хвилини, які Стася пережила в своєму житті.

Коли було по всьому, боялася під ним ворухнутись. Він піднявсь і, не дивлячись на неї, застебнув штани. Буркнув щось і рушив просто до виходу. Бачила, як він незграбно морочиться з замком, тоді вийшов і навіть не причинив по собі двері.