home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Вакінян Танка, Громовий Птах

Вакінян Танка, Великий Громовий Птах, живе в тіпі на вершині високої гори у священних Пага Сапа, Чорних Горах. Білі зовуть гору піком Гарні, але мені здається, він там більше не живе, відколи васічу, білі, перетворили ці гори на безкраїй Діснейленд. Ні, гадаю, громові істоти відступили у найвіддаленіші місця, куди заходить сонце і нема туристів, ані яток з хот-догами.

Вакінян ненавидить бруд. Він любить усе чисте і невинне. Його голосом є могутній грім, а відголоски — голоси дітей, малих громових птиць. Чотири стежки ведуть до гори, де живуть Громи. Метелик охороняє вхід зі Сходу. Ведмідь охороняє Захід, Олень — Північ, а Бобер пильнує Південь.

Є чотири великих старих Громів. Великий Грім Заходу — наймогутніший. Він вбраний у хмари. Тулуб його безплотний, зате має чотири велетенські крила.

Не має ніг, зате є страшні кігті. Без голови, зате є величезний дзьоб з гострющими зубами. Він чорний.

Другий за ним Вакінян Півночі — червоний. Третій Грім Сходу — жовтий. Четвертий Грім — білий, але дехто вважає, що він блакитний. Оцей останній — без очей та вух, однак і бачить, і чує. Як воно так — невідомо. Час від часу невинній людині вдається побачити Грома уві сні, але частково. Ніхто ніколи не годен уздріти Грома цілком, навіть у видінні, то ж їхня подоба відома з безлічі снів і видінь.

Тіпі Великого Грому стоїть під найвищим кедром. Ось чому його листям обкурюємось при наших обрядах, щоб кедровим духом очистити і нашу оселю і самих себе. У середині тіпі є гніздо, вимощене кістьми. У ньому велетенське яйце, звідки вилупиться дитя. Яйце більше навіть за всю Південну Дакоту.

Ви не побачите Громів, бо вони за паравоном темних хмар, але можете відчути їхню присутність. Я часто відчував. Вони можуть з’явитись, щоб нагнати страху і впевнитись, чи годен ти витримати свій іспит видінням — свої чотири дні і ночі без їжі і сну на вершині самотньої гори. Отак випробовують тебе, і все ж Вакінян — добрі духи. Охоче помагають людям, навіть якщо трохи і полякають.

Усе в природі рухається, як білі кажуть, за годинниковою стрілкою. Лише Громи рухаються протилежно. Такий в них спосіб — зворотний. Ось чому, як присниться тобі Грім, то стаєш гейока, перевертнем, інакшим, ні сим ні тим, «навспаком». Це тобі дає силу, але ж не бути весь час гейока, і в нас є обряд, що повертає людині її суть.

Знаком Грому є зиґзаґ, роздвоєний на кінцях, і я користуюсь ним при деяких обрядах. Це мій улюблений знак, я споріднений якимсь чином з ним, бо гейока — це і священний блазень, а в моїй натурі таки є щось від блазня.

Громи є охоронцями істини. Коли тримаєш священну люльку і клянешся нею, то кажеш правду. А збрешеш — Вакінян вб’ють тебе блискавкою.

Отож Громи відають дощами, вогнем, істиною і, як вже згадував, люблять помагати людям. Навпаки, Анктегі, водяна мара — незлюбила людський рід, відколи існує на світі. Анктегі мала вигляд величезної лускатої зміюки з лапами. У неї на чолі випинався величезний ріг, а своїм тілом заповнювала усю Міссурі, з кінця в кінець. Менші водяники, ті, що з потоків і озер, так само недолюблювали людей.

«Що то за нікчемні істотки повзають, наче ті воші?» — дивуються собі. «Що то за кровинка, вичавлена з червоного каменю? Нащо воно здалось?»

Велика Анктегі могла так розперти своє черево, що на Міссурі починалася повінь, і щось подібне виробляли її менші родичі по всіх струмках і озерах. І так вони учинили потоп і загибель людей у всьому краї. Лише небагатьом вдалося врятуватись на найвищій горі, хоч хвилі мало не діставали їх.

Тоді Громи занепокоїлись: «Що ж це робиться? Хіба люди винні? Вони поважають нас, моляться. А коли бачать нас уві сні, то частка нашої сили переходить до них, і таким чином ми наче поріднюємось. Хай вони будуть і крихітні, і безпомічні, і жалюгідні, а все ж Дідусь розселив їх на цій землі, це ж не просто так. Треба нам їх рятувати від Анктегі!»

І почалася страшна війна між громами і злими водяниками. Роками точилася вона, і дрижала земля, і води розливалися могутніми потоками, а ніч була, як день від безконечних блискавиць. Громи не мали тіла, як би це собі уявити — ніяких органів, чи рук, чи ніг, зате мали страшні пазурі. Немає ротів, зате є гострі зубиська. Нема очей — але ж блискавки летіли з очей, яких не було. Важко таке пояснити васічу, білим.

Громи пустили в хід кігті, зуби, блискавиці. Вакінян Танка зчепився з Великою Анктегі, громенята — з водяниками. Війна видалася не лише тривала, а й смертельна, бо Анктегі усі мали шпичаки на хвостах і завдавали жахливих ран.

Тоді Вакінян Танка скликає Громів: «Діти мої, Змії долають нас. Близький бій, віч-на-віч, їм лише з руки!»

І відступили Громи на вершину священної гори, і стали там радитись. Великий Грім каже: «Нашою оселею є повітря. Наша міць походить з неба. Нерозумно змагатись з Анктегами на їхній-таки землі та воді, де вони всемогутні. Тож усі за мною, рідні діти!»

І тоді Громи злетіли в небо. «Подам знак, — каже Вакінян Танка, — пускайте усі за раз громи і блискавиці!»

І вдарили Громи всі нараз. Запалали ліси і все охопив вогонь, хіба що окрім скелі, де рятувалися люди. Скипіли води і висохли. Розпеклась як жар земля, і всі Анктегі, і малі і великі, згинули. Лише кості лишились по них в Мако Січа, Яловім краї, де ті кістки скам’яніли.

Досі Анктегі панували на суші і воді, а тепер їхня потуга перейшла до Громів. А та купка людей, що вбереглися, зійшли з тої високої скелі і дякували Вакінянам. Знов розійшлись по землі, і все налагодилось. Перемогли Вакіняни у першому з чотирьох великих віків — добі Тунка, Скелі.


Коли ще був підлітком, десь пропали мої коні. Їхні сліди завели мене у Яловий край. Я втратив відчуття часу, а тут — ніч, нагла і непроглядна. Хмари заслонили місяць, зорі і розрядились грозою. Градини завбільшки з камфорну кульку вкрили землю водяною кашею, і вже гадав, що сконаю від холоду посеред літа.

А опинився я у вузькій ущелині, вже її затоплювало водою. Як міг, почав спинатися угору, до високого хребта. Не видно було нічого, хіба що, коли спалахувала блискавка і земля розколювалась піді мною. Але якось видряпавсь.

Грім не стихав, блискало безугаву. Я міг відчути векангелі, електрику довкола себе; моє волосся стало дуба. Від грому оглух. Я сидів верхи на хребті, наче на коні. Я міг лише здогадуватись, що це дуже високо, а дно каньйону глибоко внизу, і будь-яку мить мене могло здути і запроторити в чорну безодню. Зуби цокотіли, ноги і руки прикипіли до гострого, наче бритва, хребта, я поволі повз по ньому.

Аж тут відчув поруч Вакінян, почув, як промовляє мені крізь грім: «Не бійся! Тримайся! Ти не пропадеш!»

Нарешті гроза вгамувалась і засвітало. І я побачив, що осідлав довгий хребет із закам’янілих кісток небачених розмірів. Я плазував уздовж хребта Великої Анктегі. Задубілий від холоду, дочекався доки сонце мене обігріє. Аж тоді опустився вділ і — чимдуж додому. Повилітали мені з голови ті коні; так і не знайшов їх. Згодом я часто шукав оті верхи у Яловім краю, що утворювали хребет Анктегі. Я хотів показати його друзям, але так і не вдалось мені знайти той хребет ніколи.


Місяць безчестить свою сестру Сонце | Поцілунок Елли Фіцджеральд | Як з’явилися Сіу