home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Як з’явилися Сіу

Це розповіла мені бабуся з племені Санті. Дуже давно, насправді давно, коли ще світ був свіжий, Анктегі, водяна мара хотіла звести людей і принесла потоп. Можливо, Великий Дух, Вакан Танка, чомусь розгнівався на нас. А може, дозволив Анктегі перемогти, бо хотів покращити людську породу.

Отож води росли і росли. Нарешті затопило все, хіба що крім горба біля того місця, де тепер копальня священного червоного каменя. Люди вибралися аж туди, але марно. Води залили і той горб. Хвилі валили скелі, шпичаки, кришили їх на людей. Усіх убило і кров уся зібралась у велике озеро. Кров стала каменем, стала копальнею каменю, могилою тих давніх людей. Ось чому люлька з того червоного каменю є святинею для нас. Бо її червона чашка — то плоть і кров наших предків, її цибух — то хребет давніх небіжчиків, а дим із неї — то їхній подих. Кажу вам, ота люлька, чанунпа, оживає при обряді, ви відчуєте силу, що струменіє з неї.

Анктегі, велика водяна мара, теж стала каменем. Може, Тункачіла, Дідів Дух, покарав її за ту повінь. Усі її кості тепер у Яловім краю. Спина її утворює довгий високий хребет, і ви побачите її хребці, що випинаються червоними й жовтими шпичаками вряд. Я бачив їх. Вони настрашили мене на тому хребті, бо я відчув Анктегі. Вона ворушилась піді мною, хотіла скинути мене.

Отож, коли понищило усіх людей, усіх-усіх, вижила одна дівчина, гарна дівчина. Ось як воно було: коли води вкрили той горб, де люди шукали рятунку, великий плямистий орел, Ванблі Галешка, опустився і дав дівчині ухопитися за його лапи. І з нею злетів він на вершок високого дерева на найвищому кам’яному шпилі у Чорних Горах. То був орлів дім. Єдине незатоплене місце. Якби люди дісталися туди — вижили б, але ж то був кам’яний шпичак, як голка, гладенький, стрімкий, як оті хмарочоси тепер по великих містах. Мій дід казав, що, можливо, та скеля була не в Чорних Горах; може, то була Чортова Вежа, як білі її назвали, — оте місце у Вайомінґу. Бо обидва місця священні.

Ванблі тримав ту прегарну дівчину у себе за дружину. Тоді ж був тісніший зв’язок між людьми і звірами, то й могло таке бути. Орлова жінка понесла і народила йому двійко — хлопчика й дівчинку. Вона утішилася та й каже: «Тепер знов будуть люди. Ваштай, це добре». Діти народилися просто там, на вершку того стрімчака.

Коли води нарешті відступили, Ванблі допоміг дітям і матері спуститися зі скелі, приніс їх на землю та й каже: «Будьте народом, станьте великим Народом — Лакота Ояте».

Хлопчик і дівчинка виросли. Він був єдиним чоловіком на світі, вона — єдиною дівчиною на порі. Одружилися вони, з’явилися діти. Так постав народ.

Тож ми походимо від орла. Ми орлиний народ. Це добре, можна пишатися, бо орел — наймудріший з птахів. Він посланець Великого Духа, він великий воїн. Ось чому ми завжди носили орлині пера, і досі носимо. Ми — великий народ. Це кажу я, Кривий Олень.


Вакінян Танка, Громовий Птах | Поцілунок Елли Фіцджеральд | Відступ бізонів