home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



ГЕНРІ ТОРО. Із щоденника[1]

Поцілунок Елли Фіцджеральд

10 Січ.


Сніг виявляє ліси по горах на обрії — ліс видніється й нижче в околицях міста бо стою на пагорбі. Надибав чудові відталі яблука аж коло Анурснака — податливі й запашні наче запечені — чисті без червоточин чи гнилизни Бачив як куріпка здзьобувала бруньки — але яблук не чіпав ніхто

Незабутній захід сонця на перлистому небі понад фермою Прайса. Менші хмари і краї більших пронизані чарівними перлистими відтінками. Такого не бачив ніколи. Хто загадає захід сонця — яким він буде?

Близькі оголені пагорби під снігом здіймаються горами — проте гори на обрії виглядають не вищими за ті.

Часто трапляється ямка в снігу сідало куріпки відбиток її хвоста дуже виразний.

Лицарсько-звитяжний дух властивий колись хіба що вельможному вершнику здається зберігся лише у пішака — і втілити таку шляхетність здатен вже не колишній рицар — а подорожній — я не маю на увазі пішохідних товариств чи ходунів на тисячу миль відповідно за тисячу годин —

Той Адам що він денно обходить свій сад здається я не стерпів би дару життя якби довелося довший час гибіти над чимось схрестивши ноги як це роблять шевці чи кравці. Все одно що сплутати голову й п’яти докупи і жбурнути в море — у пошуках порозуміння зустрілись мені одна чи дві особи за все життя хто б збагнув мистецтво щоденної прогулянки — не вправи лише для ніг чи тіла — не просто збадьоритися а суттєво збудити і тіло і дух — сягнути найвищих цінностей минаючи часткові — хто мав би дар мандрівника — до речі слово мандрівник sounter в середні віки стосувалося нероб що тинялися від села до села і жебракували вдаючи з себе прочан у Святу землю a la sainte terre — аж доки якесь дитя не вигукнуло — о знов волочиться sainte terrer тобто прочанин — Ті ж хто в своїх мандрах і гадки не мають про Святу землю і прощу, справді були і є волоцюги й нероби —


(дві сторінки втрачено)


часто заздрять моїй свободі відчуваю що мої зв’язки і обов’язки щодо суспільства надто вже невагомі. Ті побіжні заняття для хліба на щодень що якось зв’язують мене з оточенням усе ж таки і досі приємні мені і не докучають примусовістю. Поки що мені це вдається — бо лише той щасливий у своїм ділі хто провадить його з насолодою і це наснажує. Але бачу наперед — щойно мої потреби зростуть, задоволення їх стане тягарем — Коли продаватиму суспільству і ранки свої і пообідній час занедбавши своє вище покликання то що тоді варте життя. Сподіваюся що ніколи таким чином не обміняю свою первородність на дармовий обід

Ф. Ендрю Мішо каже що «високих дерев значно більше в Північній Америці ніж у Європі: у США понад 140 видів сягають 30 футів — у Франції лише 30 бувають такого розміру, з них 18 ростуть у лісах і лише 7 ідуть на будову».

Неймовірно подібні Каштановий Бук і граби у Європі і США тому й не подає окремих ілюстрацій.

Він каже що білий дуб «є єдиним з дубів на якому сухе листя тримається аж до оновлення навесні».

Часто батько йому казав що «плід звичайного європейського волоського горіха на дереві твердіший ніж той же горіх американського виду Pacanenut Hickory і поступається розміром та й смаком».

Ремесла дають нам тисячі уроків. Навіть ярду тканини не зіткати без якнайповнішої довіри ткача. Судно має бути абсолютно надійним перед плаванням.

Суттєва різниця поміж двома вдачами коли одна задовільняється добрим але посереднім успіхом, інша ж постійно підвищує вимоги до себе. Хоч моє життя приземлене, якщо ж мій дух прагне вперед і вгору — то це наче врівноважується — Коли прагнення бути кращим ніж ми є справді щире ми перебуваємо у піднесенні, а отже вже кращі.

Я втрачаю друзів як і через моє упередження і недооцінку їх (зневагу, спрощення) так і через їхню недооцінку самих себе — аж ось нарешті я готовий віддати їм належне, та мені доводиться мати справу лише зі спогадами про них — їхні ідеали усе ще живуть в мені — а вже не в них самих —

Ми себе не беремо до уваги як оте дитя сказало про потік де воно мило лице чи ноги V Confucius

Важливо знати коли до тебе промовляє небо а не звичайний подорожній.

Щойно зліз у погреб за дровами — і якраз минаю мурований простінок зі своїми дровами в руках і свічкою — коли вчулось мені наче простеньке зауваження — але коли ніби випадково — уважно прислухався — збагнув що то був голос Бога, що зійшов услід за мною в погреб, щоб звістити мене.

Як багато вісток могли б не втратити через неуважність?

Краще вестиму щоденник де зберігалися б усі ті думки і враження які я напевно забув би колись Котрі були б одночасно найвіддаленіші — і якнайближчі мені.

Часом корисно захворіти, не знаю чому але мені подобаються деякі рядки латиною більше аніж рідні англійські вірші — а причина проста — вишукано стисла мова — особливість мабуть успадкована від народу.

Коли вже не можемо блукати в полях природи, тоді блукаємо в полях думки і літератури. Старі стають читачами — наші голови ще зберігають силу тоді як наші ноги охляли.

Англійська література від часів мінестрелів до поетів Озерної школи і Чосера і Спенсера і Шекспіра і Мільтона в їх числі дихає не достатньо свіжим я сказав би навіть диким повітрям. Це наскрізь приручена і цивілізована література, тінь Греції і Риму. Її первозданністю є гай, аборигеном Робін Гуд. В її поетів багато щирої любові до природи але

Її літописи повідомляють коли в ній вимерли первісні тварини а не первозданна людина

Потрібна була Америка

Я не бачу якоїсь іншої поезії де б так органічно втілювалось оце прагнення дикості, первозданності.


Овідій каже


Nilus in extremum fugit perterritus orbem,

Occuluitque caput, quod adhuc latet. —

Ніл геть перестрашений чкурнув на край світу,

Занурив він голову, й досі її ховає. —


І з нами сучасними таке — quod adhuc latet.


Епітафія Фаетонові:


Ніс situs est Phaeton, currus auriga patemi;

Quem si non tenuit, magnis tamen excidit ausis.


Його сестра Лампеція —

subita radice retenta est.


Усі сестри стали деревами і намарне вони благали свою матір не ламати їхнього віття


cortex in verba novissima venit.


Його брат Цикнус що оплакував смерть Фаетона — убитого блискавкою Юпітера — і перевтілення сестер — перетворений на Лебедя —


Nec se caeloque, Iovique

Credit, ut injuste missi memor ignis ab illo.


Чому лебеді не літають —


Ані небу він не довіриться, ні Юпітеру, наче пригадує той вогонь, несправедливо насланий ним

тобто на Фаетона


precibusque minas regaliter addit. II — 397

Юпітер —

царственно долучає погрози до благань


Калісто —

Miles erat Phoebes


тобто мисливиця


— (neque enim coelestia tingi

Ora decet lachrymis) II — 621

Бо не подобає щоб лики

Небесні орошені були сльозами


Наскільки родючіша є природа з якої вибуяла грецька міфологія аніж англійська література! Земля що породила міфологію й досі буяє — Міфологія то збіжжя зібране давнім світом до того як ґрунти його виснажилися — захід готується додати свої міфи до східних. А де ще буде така родюча земля як в долині Міссісіпі. Нащо мені здались твої чотиригодинні ночі — для мене, знайшли дурня — що то за зерно виросте за ті ночі що лиш по чотири години

Ґрунт з якого проростали оті притчі глибинний і невичерпний.

Свинець запущений Балеаровою пращею.


Volat illud, et incandescit eundo;

Et quos non habuit, sub nubibus invenit, ignes. II-728

Лине, аж розпікається в леті;

І запалює все, що стріне попід хмарами.


Старий світ зі своїми неозорими пустелями і засушливими височинами і плоскогір’ями, а з іншого боку новий світ зі своїми вологими родючими долинами і саванами і преріями — і безмежними пралісами — Це як виснажене кукурудзяне поле порівняти із торфовищем, Америці трохи б піску зі старого світу притрусити свої плодючі ще не освоєні луки

Кілька місяців тому оглядав панораму Рейну Це було наче середньовічне видиво — я пропливав течією історії у щось більше за уяву попід мостами зведеними римлянами і підновленими пізнішими героями повз міста і замки самі назви яких звучали музикою і заворожували вуха — і кожне було легендою. Здавалося з тих вод і виноградників на пагорбах і долах линула стишена музика наче хрестоносці ось вирушають у Святу Землю — Там були Еренбрайтштайн і Роландсек і Кобленц що їх я знав лише з історії. Зачарований витав у місячному сяйві історії Так наче пригадував величний сон наче перенесений був у героїчний час і напоювався лицарським духом Ті часи були набагато поетичніші і героїчніші за наші

Невдовзі відвідав панораму Міссісіпі і уважно просуваючись у теперішньому світлі — бачив пароплави вантажені лісом — піднявся до гаю і Міссурі і бачив їхні безлюдні скелі — і лічив нові міста що зводилися — бачив індіянців що вони переходили вбрід на захід і почув легенди Дюбука і Венонської Скелі — роздумуючи більше про майбутнє чи минуле й теперішнє — збагнув що це течія Рейну але іншого роду і що фундамент


(сторінку втрачено)


увесь цей Захід — куди мандрують так вільно й легко наші сподівання. Ми ніколи не сумнівалися що їхнє процвітання це наше процвітання — Це дім молодших нащадків Як серед скандинавів молодші сини вирушали в море по свій спадок і ставали вікінгами чи королями заток і оволоділи Ісландією і Гренландією і можливо відкрили Америку

Гуйо каже — «Глибина Балтійського моря лише 120 футів між берегом німецьким і шведським;» стор. 82 «Адріатичне, між Венецією і Трієстом глибиною лише 130 футів».

«Між Францією і Англією 300 футів»

Він каже

найбільший масив лісу «велетенський праліс» на землі знаходиться в басейні Амазонки і тягнеться майже безперервно понад 1500 миль

Південна Америка королівство пальм як ніде великих і найрізноманітніших «Це ознака переважаючого розвитку листя над усіма іншими частинами рослини; тої листяної навали, усього зела, властивого теплому і вологому кліматові. Америка не має рослин з дрібним тонким листям як в Африці чи новій Голландії. Ericas чи верес, такий звичний такий різноманітний у флорі Мису Доброї Надії і зовсім невідомий Новому Світові. Нема нічого подібного отим Metrosideri Африки, тим сухим миртовим (Eucalyptus) і акаціям з вербоподібним листям, чий цвіт буяє барвисто, одначе їхній вузький листок, повернутий ребром до прямовисного сонця, не відкидає тіні».

Від себе

Біла людина добуває свій хліб із землі з бульб і зерна Картопля і пшениця і кукурудза і рис і цукор — часто вирощують їх у родючих і згубних долинах річок і землероб приречений Індіанець мало користає з землі — Він добуває їжу переважно опосередковано через тварин на яких полює

— «порівняно зі Старим Світом, Новий Світ є вологою стороною нашої планети, океанічним, Рослинним світом, пасивною стихією, що потребує енергійнішого поштовху зовні».


(Сторінку втрачено)


«А для американця основне розорати цілину», —

«Землеробство набуває тут нечуваного розмаху».


Середа 12-го лютого


Чудовий день лише трохи снігу чи льоду на землі. Хоч і різке повітря бо земля неприкрита кури вибралися далеченько від стаєнь. Оточили свого пана і причепурюються в надії ще й цей рік порозкошувати.

Відлига майже змила сніг і підняла річку і струмки затопила луки покриваючи старий лід усе ще міцний углиб

Кращої прогулянки годі й сподіватись — і різноманітне усе і несподіване і дике якщо триматись понад краєм луки — лід вже не такий сильний щоб витримати і прозорий наче вода — на голій землі чи снігові якраз між найвищою позначкою і теперішньою лінією води — вузька звивиста стежка багата на всілякі несподіванки.

Смужка сміття що означує найвищий прибій всохлі півники і очерет гіллячки і журавлина приваблює зір ця важлива лінія що нею природа позначує край луки.

Виразна тривала природня лінія котра влітку нагадує мені що колись тут куди б не пішов стояла вода. Часом рядок дерев нагадує про те ж саме. Рештки луки наповнюються тисячами бухточок оповідають тисячі легенд тому хто вміє почути їх. Наше лугове Середземномор’я. Легке підвищення води довкола дерев на луці — де дуби і клени забрели далеко в море — а молоді берестки часом скупчуються довкола скель що стримлять над водою — наче захищають бережуть їх щоб не змило водою хоч насправді саме завдяки їм вони появилися і вистояли. Спочатку прийняла і затримала їхнє насіння а тепер тримає ґрунт де вони ростуть. Приємно згадати повінь Підніматись вздовж ріки одним берегом а вертатися вже іншим цією стежкою що звивається гнучкіше ніж сама річка — не пройдеш по кризі — будь ласка йди цією стежкою це навіть краще — піддатися її вигинам. Поміж найвищою познакою і теперішньою водою всього від кількох футів до кількох родів. Коли вода виходить на дорогу то й настрій підноситься — огорожі пропали. Йду рівниною — трапилася гусінь на снігу

Земля така гола що коли дивишся то й сам ніби мерзнеш.

Сьогодні мені відкрилося щось нове коли йшов понад лугом — кожні півмилі уздовж річища здалеку угледів лід поколений мабуть під час замерзання під тиском іншого льоду — тонкі крижини стали дибки і відбивають сонце наче безліч дзеркал цілі флотилії сліпучих вітрил. Картина дивовижна — на десятки родів тонкі крижини здибилися — наче флот натужно пробивається вгору проти сонця — крижаний флот

Дивовижно як тріщини у кризі на луках часом тягнуться на десятки родів від води через сніги в полях довкола.

Варто лише людині заходитися щось городити як природа приєднується і завершує роботу. Фермер не годен зорати аж попри самі жердини чи мур що сам зладнав — і вже де не візьмись живопліт а то й гайок.

Сьогодні знайшов яблука ще зелені з-під снігу — І деякі змерзлі й відталі набагато солодші ніж коли свіжі. Солодкі-солодкі. Щось дуже рідне пробуджує в нас шум водоспаду. Воно споріднене з кровообігом в наших жилах. Ми володіємо водоспадом що зрівняється навіть з Ніагарою десь усередині нас. Дивовижно що за натиск і ґвалт творить слабенький нахил у переповненому струмку. Як буйно виявляє свою радість — жвавість — кидаючись стрімголов у свій марнотний шлях мовби збираючись розтринькати себе за півгодини — як він не щадить себе — ораторові чи поетові порадив би я: течи вільно і марнотратно, як той повноводий струмок — невгамовно — може, марнотратно й не те слово. Безстрашно він кидається із найстрімкішої кручі і реве чи ледь дзюрчить, — бо страх лише виснажить його плин. — Рвійність водоспаду навіть при найменшому нахилі! І далі все швидше і швидше.

Важко повірити філософам коли доводять що то лише відмінність у формі елементарних часток, чи квадратних чи округлих — що і спричинює різницю між стійкотривалим спокійним ухилом горба і поривчастою навалою течії.

Варто часом пройтись підліском — де дубові і каштанові пагони женуть знов аж до неба — І мабуть то їхнє сухе листя шарудить під вітерцем і ясніє аж ген по схилах отих пагорбів —


«Мужній молодняк, той що заповнює простір

Розкуто, не оглядаючись на батьківську смерть»


Віриться мені що мандрівники сьогодні ще втішаються благом свободи вештаючись полями замилувані краєвидами — передчуваючи з жалем той день коли все буде поділене на так звані зони відпочинку де лише кілька осіб зможуть вицідити собі задоволення хіба з того що ти лише ним володієш. Коли ходіння Божими угіддями — буде вважатися порушенням маєтків якогось пана. Коли огорожі виростуть на кожному кроці і пастки на людей вигадуватимуть і всякі машинки аби прив’язати людину лише до битого шляху. Дякувати Богові у нас в Америці ще вистачає простору.


13-го лютого


Біг на ковзанах до Сатбері. По літньому чудовий день. Луки замерзли якраз щоб не провалитись — оглядав оті флотилії крижин зблизька. Це щось нечуване Гадаю що вже коли вода замерзла на товщину картону — знявся наглий вітер то тут то там поколов лід і поки вітер і хвилі тримали осколки сторчака — чимдужчий мороз скував їх. На те воно виглядало бо крижини переважно були однаково спрямовані — тобто стоячи з одного боку бачиш їхні торці — з іншого Півн. Сх. чи Пвд. Зах. — їхні боки — усі в основному трикутної форми — як бараняча лопатка? Вітрило злегка зазубрене — як у мушлі Усі вони наче флотилія тисячі рибалок скумбрії під туго напнутими вітрилами морського вітру. Бувало сонце і вітер вигострювали їх до товщі паперу і ті тріпотіли шаруділи і весело дзеленькали. Я мчав крізь них і друзки летіли за мною.

Здавалося вони здибилися зумисно щоб віддзеркалювати сонце — вбрати річку і причарувати мандрівного ковзаняра. Хто скаже що їхня основа невидима якщо вони викликають таке захоплення у ковзаняра? Кожні півмилі чи милю по ріці бачиш ці кришталеві флотилії. Природа великий імітатор і любить повторюватись. Вона марнує свої дива. Ось що вражає мене в її мистецтві якщо це можна назвати мистецтвом — вона не вимагає аби її поцінували — не прагне привернути увагу.

Не легко ступити на лід і зійти з нього — Але коли ти вже там то все гаразд. З країв він тане —

знову бачив сьогодні за півмилі від Сатбері піщану пляму — де сподівався знайти якісь сліди індіянців. Через дюжину родів розпізнав фундамент оселі — і одразу ж поруч угледів багато осколків кременя — мені часто вдавалось розпізнати ці місця за півмилі — наблизився і підібрав наконечники стріл. Нараз оглянув і все що стосувалось ботаніки — і першою квіткою була Ictodes Foetidum

Бачив у нагрітому замуленому струмку в Сатбері — розпустилася скунсова капуста над водою. Кінці пуп’янків побиті морозом але плід здоровий — один вже розпукся — перша квітка о цій порі року — бо це квітка — мабуть і місяця не обійдеться без квітки.

І мох — то червоний то зелений — червоний мабуть цвіт.

Про античність — Котрийсь із наших старих занедбаних шляхів у глушині означених лише кілками і діркою погреба з цегли де останній мешканець поліг жертвою непомірності 50 літ тому разом зі своїми голими виснаженими полями довкола — нагадує мені про античність більшу і ще віддаленішу від Америки ніж кургани Етрурії. — Вже не кажу про піднесення чи падіння Риму.

Важливо помічати не лише те що нас беззастережно тішить — а й замислюватись про те, що нам не миле.

В суспільстві — в елітних суспільних закладах — відчувається якась поспішність Коли нам дітям ще рости і рости ми вже маленькі дорослі. Ще немовлята а вже поспішаємо відірватися від грудей нашої великої матері а далі хочемо вижити лише спілкуванням поміж собою.

Я щось не дуже довіряю способові відновлення виснаженого ґрунту коли покладаються лише на угноєння — і не додають трохи перелогу чи намулу

Чимало бідних студентів з запаленими очима могли б скористати набагато більше і фізично та й інтелектуально аби замість сидіння допізна за книжками спали б не гірше за останнього дурня.

Чи варто кожному аж так отесуватися — це все одно що не лишати жодного клаптика землі необробленим. Хтось та мусить підживлювати щорічним відмиранням листя свої ж таки ліси.

Бачив з півдюжини корів на волі збилися на забутому пасовиську як у загорожі в себе.


Середа 11-го червня


Минулої ночі — чудова літня ніч не надто тепла місяць не зовсім повний — після кількох днів дощу. Ходив до Тихого Плеса уздовж колії вертався гончаревим пасовиськом і шляхом на Сатбері. Спочатку побоювався що буде надто багато білого світла — наче бліді залишки денного світла — а не жовтого похмурого сновійного світла — що буде наче полум’я свічки вдень але вже коли вийшов з містечка і заглибився в ніч, стало краще. Чую дрімлюг і бачу кілька світляків на лузі Судячи з тіней що вгадуються у нерівностях глинистого берега в Яру, варто оглядати усе при місячному світлі — та й при денному — щоб мати повне враження про них — Цей берег виглядав набагато пласкішим вдень у яснім світлі, але тепер глибокі тіні виявили нерівності. Виступи підкреслюються темними тінями.

Піднявшись від Яру на давній Голубиний тік опинився у теплішому повітряному потоці, де світліше. Тут промовляв день, сонячна пообідня пора, коли щось відбувається — чим дихають люди. І ще нагадувало сонячні береги — піт стікає чолом — бджола бринить між квітів — гул комах Подих тепла що осів на пагорбах піднявшись від задушливих долин полудня

Чую нічні яструби скрипуче попискують високо в небі зараз о дев’ятій — і часом давно не чутий у таку пізню пору їхній гул. Але він глухіший ніж за дня — звук не такий летючий щоб зринути до небес але глухо вертає до землі — ударяючись у низьку небесну стелю — такий звук безладніший і розсіяніший за дня. Дрімлюга підказує як задалеко ліси від міста — Її крик вкрай зрідка сягає вулиць, і тоді це вважається злою прикметою — лише на околицях її можна деколи почути — Часом вона залітає на їхні подвір’я — Але увійдеш до лісу о такій теплій порі — чути переважно її — саме озиваються 5 чи 6 разом — А це вже прикмета не гірша аніж може бути ніч і місячне сяйво. Це якраз птаха не просто лісу, а нічного лісу. Нові істоти заволоділи нашим повітрям — обтікають світ затулюючи кожну його щілину звуком — Заночувати б і уві сні почути дрімлюгу.

Чую з пагорба звідки вдень видно Вачусет віз що переїжджає якийсь міст — не маю жодного сумніву що подекуди цієї ночі зможу почути кожен віз на мостах довкола Конкорду бо о цій порі і в цім повітрі слух гострішає і ошляхетнюється — і стає Всечуйним оповідачем — пізній подорожній не може зараз переїздити якийсь віддалений міст але непорушне і лунке повітря розповідає про це моєму вухові. Обставини напрочуд сприяють такому звукові — по-перше дошки укладені таким чином що торкнувшись як дзвону підвішеного низько над землею творять гучний і проникливий звук — до того ж дзвін мав би ще й висіти над водою, а нічне повітря хоч і непорушне, але більше значить, мабуть, його густина — сприятливіше для проходження звуку. От коли б усе місто було дощаним помостом — уявляю що б то був за гул!

Деяких дрімлюг чути з верхів — деяких у хащах по долах — звучать глухо і лунко — наче кімната чи підвал. — наче за стіною працює якийсь ремісник.

Опускаюся понад край пшеничного поля — переліском жовтих сосон до нижчого поля затиснутого лісами — і опиняюся в холоднішому вологішому просякнутому туманами повітрі, рясна роса — Наближаюся до суті речей — Щось є творче і первісне в прохолодному тумані — цей росяний туман хіба не дарує мені музику — невичерпне джерело всього — Атмосфера що забула про сонце — де панує правічний устрій вологи.

Ніде так не виразні лісові стежки як у місячну ніч приховані — а однак отворяються перед тобою найнесподіваніше коли йдеш — ти занурений у ліс до останку а все ж твої ноги не спіткнуться. Це наче й не стежка під ногами а відкритий в’юнкий коридор крізь гущавину.

Тепер іду понад струмком, і піднявшись до попереднього рівня знов опиняюсь у теплому потоці

— Ліс спорожнілий вночі як і на вулицях часом трапиться якийсь випадковий перехожий — лише декілька нічних тварин на ловах. Більшість на спочинку.

О що ми знаємо про життя. Як не легко пригадати найбільш пам’ятне! Пам’ятаємо як свербіло а не як б’ється наше серце. Часом зринає відчуття вічності з днів моєї юності — але у пам’яті сама згадка про те.

Корови до єдиної покинули пасовиська усі вдома по дворах — у полі нікого. Чую нічного птаха, озивається наче зі сну, і все це стається зі спонуки зовсім незбагненної.

Наше духовне єство увиразнюється як і наша тінь що біжить поруч

Чомусь відчуваю себе не таким жвавим уночі — ноги не витримують так довго — так немов ніч менше сприяє м’язовим зусиллям — трохи ослаблює нас як темрява знебарвлює рослини — але то може є наслідком денного знесилення я ніколи цього не досліджував дорешти.

Позаминулого літа так пекло, що найняті ірландці трудилися на колії ночами замість вдень — кілька з них померли від спеки і холодної води. Не знаю чому вони ж працювали не більше як би удень. Все ж гадаю природа не схвалює таких трудів.

Шанують хіба що Мисливський і Жниварський місяці — але гадаю кожен повний місяць заслуговує шани за свою особливу вдачу. — Одного б літнього місяця я назвав Серединним.

(…)

Не буває французької революції в Природі. — жодних крайнощів — Вона хіба тепліша чи прохолодніша на кілька градусів.

Вночі жодних квітів — принаймні барвистості — Гвоздики більше не рожеві — лише мерехтять відбиваючи світло Замість квітів під ногами зорі над головою.

Моя тінь окреслює іншу особу — якийсь непевний тип мало не пройдисвіт — я питаюся «хто це?» а ось моститься у мене за плечима щойно спробував присісти на камінь (…)

Коли ступаєш на дорогу хоч і до міста ще далеко і відчуваєш під ногами пісок — наче ступив на доріжку посипану гравієм — та вже не почуєш дрімлюги ані не зауважиш своєї тіні — бо тут може нагодитися такий як і ти подорожній — ти лише йдеш Дорога веде і твою ходу і думку до міста — Бачиш перед собою лише прохід а думки твої перебігають з одного на інше — Вже ти не є сам собою.

У Подорожі природознавця довкола світу Чарльза Дарвіна — написаній 1831 року — Передав Еренбергові трохи дрібненького ледь видимого неймовірного пилку що літав над морем побіля островів Кейп де Верт виявивши що той складається в основному з «кремнистих оболонок інфузорій і кремнистої тканини рослин» — виявив у ньому 67 різних органічних видів. Усі інфузорії за винятком двох видів прісноводні. Кораблі навіть гинули в катастрофах через погану видимість. Зустрічається за тисячі миль від Африки — Дарвін виявив крупинки каменя трохи більші за одну тисячну квадратного дюйма.

Про Скелі св. Павла шир. 58° Пн дов. 29° 15’ Зх — «Жодна рослина, навіть лишайник не росте на цім острівці, однак населений кількома комахами і павуками. Оцей список, гадаю, вичерпує земну фауну: муха (Olfersia), що живе на птиці олуші і кліщ, що, мабуть, потрапив сюди як пташиний паразит; крихітна коричнева міль, так само живиться пір’ям; жук (Quedius), стонога, знайдена в посліді; і, нарешті, числені павуки, що, мабуть, полюють на тих дрібних квартирантів водоплавної птиці. Славнозвісні описи величавої пальми та інших шляхетних тропічних рослин, тоді птахів, і, нарешті, людини, що захоплює щойно народжений атол в Тихому океані, мабуть, не зовсім коректні; боюся, такий порядок руйнує поезію оповіді, бо пернаті і ті що живляться їхнім послідом, комахи та павуки, мають бути якнайпершими мешканцями новонародженої тверді в океані».

В Багії чи Сан-Сальвадорі в Бразилії сховався під деревом «таким густим, що його б ніколи не пробив звичайний англійський дощ».

Про Куріпку біля устя Плати — вершник кружляючи по колу, точніше спіралі, бо хоче весь час підкрастися ближче, може забити їх скільки завгодно — щось схоже в «Подорожі» Гірна на стор. 383 де згадується, що «в арктичній Північній Америці індіанці ловлять зайців-біляків, все тісніше звужуючи коло поки той сидить біля нори: полудень вважається найкращою порою, бо сонце високе і тінь мисливця не довга»

Там само

«Генерал Росас до того ж прекрасний вершник — що не мало значить у країні, де військо обирає свого генерала таким чином: табун необ’їжджених коней заганяють у загороду, де є ворота, а над ними поперечина: якщо хто осідлає з тої поперечини якогось з тих диких скакунів коли ті вириваються на волю, і зможе без сідла чи вузди не лише втриматись а й привезти його назад у загороду, той стає їхнім генералом. І така особа без сумніву стає гідною цієї армії. Ось який подвиг здійснив Росас».

Про Гаучо, що гострив свого ножа о панцир на спині броненосця перед тим як його забити.

Алкід д’Орбіньє — з 1825 по 1833 в Півд. Ам. на цей час (1846) оприлюднює дані, не менш промовисті за Гумбольтові, якщо йдеться про Півд. Ам. мандрівників.

Град в Буенос-Айресі як добре яблуко — убило 13 оленів окрім страусів — що виживають і осліплі. — і т. д. і т. п. Доктор Малькольмсон розповідав йому про град в Індії в 1831 році, коли «покалічено чимало худоби»

Як пласкі каменюки у 10 дюймів довкруж, лишали у шибках округлі діри.

(…)

Коні вперше з’явилися на Ла Платі 1535 р. Тепер вони разом з худобою і вівцями геть змінили весь сільський краєвид — «Здичавілі свині подекуди витісняють пеккарів; зграї диких собак завивають по лісистих берегах віддалених річок; а простий кіт, що перетворився на крупну страхітливу потвору, заселяє скелясті відроги». (…)

Велике плато Південної Мексики розділяє Пн. і Півд. Америку щодо міграції тварин

Цитує звіт кап. Овена що в місті Бенгуела на західному побережжі Африки в часи великої засухи слони об’єдналися щоб заволодіти криницями і лише після відчайдушної сутички коли мешканці — а їх було 3 тисячі — відігнали тих. В Індії під час великої посухи каже др. Малькольмсон, «заєць пив з чаші у руках полкового адьютанта».

В Гуарнако дикі лами — та інші тварини цього роду — мають звичку випорожнюватися зо дня в день на ту саму купу — Перуанські індіянці беруть кизяки на паливо і не сушать собі голову.

Веслуючи вгору потоком що випливає з-під гори надибуєш нарешті камінці вимиті звідти ще за багато миль до неї. Мені подобається цей зачин гори.

Єдиним чотириногим автохтоном Фолклендських островів є величезний вовкоподібний лис. Наскільки відомо, «ще не бувало подібного випадку будь-де у світі, щоб на такому мізерному уламку землі, віддаленому від материка, водився такий крупний чотириногий абориген схожий лише на себе».

На Фолклендах, де обмаль палива, готуючи яловичину, підкидають у вогонь кістки, з яких щойно зішкребли м’ясо. Також є в них «зелений кущик завбільшки як звичайний верес, що має вдячну властивість горіти краще, коли свіжий і зелений».

Бачив як великий баклан бавився своєю рибою як кіт з мишею, 8 разів відпускав і пірнав знов за нею.

Розмноження насінням дає виразнішу особину аніж бруньками відсадками чи щепленням.

Деякі мешканці Tierra del Fuego у голодний рік доїдали зіпсутий китовий лій «старий узяв покраяв на дрібні шматки, бурмочучи щось під ніс підрум’янив на вогні і роздав голодним, що весь той час перебували в глибокій тиші». Це було єдиним свідченням релігійного чуття у них. І наштовхує на думку, що навіть тварини можуть мати щось святе в собі, схоже на одкровення. Якусь наснагу що прив’язує їх до людини як до Бога.

«Не легше їх і привчити до покори хіба що завдавши смертельного удару. Як і дикі звірі вони не знають числа; бо кожен зокрема при нападі на нього замість утікати буде намагатися проламати тобі череп каменюкою, точнісінько як тигр за подібних обставин розтерзає тебе».

«І хоч ми були добре вдягнуті і сиділи при самому вогні тим не менше не упрівали; а ті голі дикуни хоч і віддалік, на наш превеликий подив обливалися потом.»

Еренберг дослідив одне з білил що ним фіджійці підмальовувалися — виявилося воно складається з інфузорій, зокрема 14 полігастрік і 4 фитолітарій, мешканців прісної води — усі добре відомі види!!

Ще про фіджійців «Звичайні речі — такі як краса яскраво-червоних мундирів чи синіх лампасів, відсутність жінок, наша охайність — зворушували їх більше аніж будь-який складний інструмент, скажімо наше судно. Боганвіль справедливо вважає, що оті люди сприймають «chefd’oeuvres de l’industrie humaine, comme ils traitent les loix de la nature, et ses phe’nonomenes».

Йому розповідали про плем’я піших індіянців що тепер пересіли на коней — очевидно в Патагонії.

(…)

Незлічена кількість створінь усякого роду залежить від бурої водорості — можна скласти цілий том. Коли б зник десь цілий ліс то не загинуло б стільки живності як її було на цій водорості — а з рибою пропало б і птаство і більші морські істоти, а відтак і самі фіджійці.

Деревоподібні папороті Землі Ван Д’ємен (шир. 45°) сягають 6 футів в обхваті.

Місіонери надибали айсберги в Патагонії на широті що відповідає Женевському озеру, у пору що відповідає червню в Європі. У Європі ж — найпівденніший льодовик сповзає в море в Норвегії в коор. 67° 20° чи 1230 до полюсу. Валунів не знаходили між тропіками. — супутніх айсбергу чи льодовику.

Вічна мерзлота в Північній Америці на 56° углиб на 3 фути а в Сибіру на 62° углиб від 12 до 15 футів

(…)

Плавучі острови від 4 до 6 футів завтовшки на озері Тагуа-тагуа в центральному Чілі — мандрують куди вітер подме.


12 червня


Слухай музику балагоговійно так наче б то був твій останній рятунок.

Легше коли мандруєш своїм краєм чи то своїми стежками бо вже добре підготовлений щоб збагнути побачене — не так часто помилишся як це буває в дорозі. Хіба не гостинний той хто запрошує думки?


13 червня


Ходив на Волден минулої ночі (місяць не зовсім вповні) уздовж залізниці і вгору лісовою стежкою, назад вертався дорогою на Вейланд. Останнього повного місяця берести не пропускали, не кидали глибоких тіней, а їхні обриси були не такими разючими і численними на вулицях вночі. (Я зауважив поза-позавчорашньої ночі після Тихого Плеса яка багата на світло і тіні була вода при місячному сяйві як річка і озеро Тихе Плесо хоч і віддалені між собою — відбивали світло із тьмяним миготливим полиском, як буває навесні

Вода сяє внутрішнім світлом як небеса на землі. Тиха глибінь і чистота і велич води — дивно, що людина обрала золото і діаманти — тоді як ці коштовності такі буденні. Я бачив далеку ріку під місяцем нечутну але неспинну як вдень — тиху аж до моря, наче рідке срібло відбиваючи місячне сяйво — вона лежала обійнявши землю Як віддалено вона виглядає вночі і навіть з пагорба миля по милі уділ! Так віддалік як Райська сторона! Вночі на води сходить якась наснага. І через неї небеса торкаються землі — Єдині з небом під ногами

Та я забув сказати що як дійшов до дороги повз Гончареву клуню — чи ще далі біля гончаревого Потоку — бачив місяць що несподівано повним визирнув з калюжі Калюжа звідки дивиться на тебе місяць — і все поплило з-під ніг.

Магічний місяць у супроводі зір раптово визирнув ясним оком з вікна у темній землі.

І ще я бачив тої ж ночі світіння довкола моєї тіні в місячнім сяйві, що я пояснював випадково світлішим тоном поверхні довкруг, я переносив свою тінь на темніші латки трави і бачив знов ореол і там. (Він підкреслює обрис тіні.) А тепер про останню ніч — Кілька світляків на лузі — чи сяють вони хоч і невидимо вдень — чи свічка запалена удень?

Ще не ніч доки не озвуться дрімлюги. — Коли зійшов у яр вразив перший слабкий відголосок правдивого незахмареного місячного світла на піщаний схил зі сходу тоді як обрій усе ще червонив денним зблиском західний бік — яка грань між отими двома світлами! Місячне сяйво у котрому сторіччі воно падає на землю? Сяйво місяця — було промінням росяного світанку а відблиск дня нагадував мені більш за все ніч. — То були стара і нова династії різко протиставлені — і грань поміж ними котру час не міг ухопити. — Тоді ніч стається коли денне світло відступає перед нічним Це грань відстань не визнана історією народи раюють у цьому просвітку.

Піднявшись лівим піщаним схилом — відчув тепліший струмінь повітря на щоці, наче подих вогнища.

Білі стовбури сосон що відбивали слабке світло — стоячи густо одна при одній скинувши спіднє гілля, підказували мені, що сосни то лише високі трави що здіймаються до своїх розкошланих маківок — ну а ми комашня поміж них. Надто вже вони трав’янисті.

Вітряні потоки тримають тепло сонця! Я наштовхуюсь на їхні схованки понад схилами горбів, особливо у полі чи на галявах. Чи не буває так щоб якийсь з цих вагітних подувів пережив навіть роси ночі? — Чи міг би знайти якогось що пам’ятає сонце вчорашнього дня ще й вранці. Чи б могло так статися щоб якийсь подув перебув ніч на верховинці оточеній лісом?

Ропуха належить літу Різні жаби чудово означують пори року — Скрекотуху — квакшу і ропуху — гадаю усіх їх принаймні деколи можна почути разом.

(…)

Ми не проживаємо наші життя вичерпно і повно — не наповнюєм усі наші пори своєю кров’ю — не вдихаємо і не видихаємо на повні груди аж так щоб хвилі кожного пориву натхнення сягали наших найдальших берегів — розмиваючи їх аж до самого піску що стримує нас — і звук прибою вертає до нас назад. Чому б ревові моря не стати на поміч нашому диханню. Щоб дихаючи здіймали вітер у тиху годину. Ми не проживаємо і чверті нашого життя — чому б не довіритися припливу — підняти шлюзи — і запустити усі колеса — казав бо: хто має вуха хай чує. Довіряй своїм відчуттям.

Газети висвітлюють нісенітниці, навіть коли й споріднені з тим що спостережлива людина підбере під час прогулянки одинцем. — так нібито сама публічність вивищує. Чи то вже дожилися що мусимо нагадувати про себе день у день?

У зеленої ропухи теж літній голос.

Ось чую якраз укладається ніч з відголоском може то якогось горобця? Засинає. Гімн вечірній зорі — А згодом у гущавині поквоктування ворушкої якоїсь невидимої пташки десь тут на дереві.

Дрімлюга гуде недремно.

У місячному сяйві ми недобачаємо землі під ногами — але наш денний досвід не дає нам впасти.

Ідучи Габардовою стежкою до озера (по тому як вийшов з лісу у тепліше повітря) побачив миготіння місяця на поверхні — у найближчій підтопленій бухточці снували жуки-плавунці за ними розходились світляні пасмуги. Місяцева перевернута піраміда миготливого сяйва починалася десь з віддалі десяти родів — як і мерехтіння слюдяного піску — І тут вразило мене на глибині у темній воді яскраве пломіння наче сильніше за фосфорентне світло на гребінцях брижів, що спочатку я було сприйняв за світляків чи щось таке — Воно мало вигляд чистого полум’я без диму на півдюжини дюймів виходило з води тремкими вогниками вигинаючись на поверхні — спали на думку вогні Святого Ельма і тому подібне — але коли підійшов до самого озера — оте палахкотіння розрослось і виявилось що то безліч посічених зблисків місяцевого лику, хоч може й виглядали вони яскравішими за самий місяць — проти темної води — далі до збриженої поверхні побачив відбитки місяця, що зіслизали з увігнутої поверхні води наче безліч сліпучих монет висипаних з торби — з нечуваною щедрістю — тремтливе полум’я на поверхні невпинно множились наче ковзали ще декілька дюймів за кожною хвилею перед тим як щезнути — і бачив як все далі і далі вони поволі зливались у загальне сяйво що насправді складалось з міріяд дзеркалець де відбивався лик місяця — з однаковою яскравістю для ока коли вибрати правильне місце. Піраміда чи сніп світла видимі для нас лише поруч з нами — насправді є обрисом тієї площі миготливої поверхні що її охоплює наше око — для міріяд очей вдало розташованих уся поверхня озера буде всуціль миготливою, точніше буде такою коли хвилі перевернуть свої дзеркала так щоб накрилися тими яскравими полум’яними відблисками місячного лику що як міріяди свічок кожне промінилося з хвиль — тобто коли б очей було так багато як кутів утворюваних хвилями — і ці відблиски розпорошені усібіч в повітрі заливають його світлом — Не дивно що вода так глибоко відкривається вночі — навіть глибше часом ніж удень. (Спершу воно здавалось мені якимось дивним холодним світінням.) З різних кутів ці полум’яні язички світились зірочками на вістрях яскравіші за найясніші зорі. То раптом полум’я вирине ближче і в темнішому місці наче якийсь займистий газ на поверхні. Так наче займистий газ пробився аж від самого дна.

Озвалася моя давня знайома музично-невигадлива сова. Голос квакш вивищувався над іншими. Часом волова жаба поруч зі мною вивергала непристойний звук наче її вивертало. Це якесь суцільне ремигання. Вони аж здулись з пихи.

Озеро високе як ніколи — тож і рибалок віднадило — і навряд чи вдасться дістатися давнього берега через чагарники

Я злегка відчалив захлюпотіли хвилі під кормою. А на дні бачу рухливі відбитки сяйливих хвиль — тьмяні смужки світла увиразнювали тіні від хвиль чи темінь води —

Піднявшись на пагорб знов до того давнього квасоляного поля — вслухався у прадавню невмирущу пісню любого коника найнижче од усіх — зачувши одразу лише деякі віддалені сюрчки — але коли ті вщухли — проявилася зведена мелодія землі досі непочута а в ній оті перші були лише вищими квітками на галяві — і дуже мені цікаво чи позаду або попід нею не було іншої мелодії ще розлогішої. Чому не чуємо її заспіву весною? чи коли уривається восени! — чи коли плавно помірна.

А коли вийшов на дорогу то вже не було чого записувати — просто повернення додому — битий шлях. Густі берести здається ще нижче похилились вночі?!


Понеділок 6 жовтня 51-го


Опівдні о дванадцятій до Бетфорда аби покласти камінь біля ріки на межі Бетфорда. Відтинок річки між Бетфордом і Карліслом здалеку з дороги сьогодні як і колись має справді небесний, чи то райський вигляд. Світло — блакитний перемежаний лагіднішими білими смугами, де поверхня відбиває світло інакше — наче в мисці повній молока Валгалли трохи збираного і через те такого чарівно небесного і чистішого за саме небо. Часом воно небесніше за небо угорі. Ніколи не бачив щоби ще десь так небесно виглядала вода. Я часто помічав таке. Здається вже бачив це плесо з пагорба посеред Лінкольна. Маємо назви річок пекла але жодної для небесних річок, може хіба Чумацький шлях. Воно таке гладенько сліпучо-блакитне — наче відблиск блакитного обладунку — наша темна замулена річка має зараз такий відтінок якого б сподівався від Волдена чи Білого Ставу коли б їх можна було бачити одночасно за такої погоди — але ж Волден коли дивитись з Плеса наскільки пам’ятаю — глибоко синього кольору з домішкою зеленого. Лазурова? Така вода як на цьому плесі здається недосяжна для означень і той хто хотів би стерти його зі свого зору за якісь там гроші — не інакше як продав би небеса.

Гео. Тетчер, змарнувавши годину вранці на пошуки жабки — піймав щуку на листок дивини.

Біла осика біля нашого дому що раніше була пурпурова чи шовковичного відтінку тепер набагато червоніша.


7:30 по полудні до Чистого Плеса на човні, місяць майже повний, ні хмаринки на небі, мусиш весь час гребти. Вода напрочуд спокійна і майже таке ж повітря — перша зблискує олією у місячному сяйві, і місячний лик там відбивається, коли вирушали бачили рибалок як ті розпалюють вогнище щоб остенями бити рибу понад берег. То було похмуре червонувате полум’я так разюче не подібне на біле сяйво місяця, густими клубами чорного диму горіли корчі смолистої сосни і дим звивався угору перекинутою пірамідою. Відблиск у воді майже такий виразний як і вогонь. Здавалося просмолюють барку на берегах Стікса чи Кайса. Бо така вона тиха і темна хоч і місяць — і жодного звуку лише потріскує вогонь. Рибалок можна угледіти лише зблизька хоч їхній вогонь видно далеко. А згодом проявляються вони сутінкові примарні постаті, напівогорнуті в дим, видимі лише з освітленого боку — наче чорти зодягнуті в дрантя щоб затулитись від туманів — один стояв попереду з остенем напоготові а полум’я і дим валили йому в лице — інший поволі веслував нечутно попри сам берег майже непомітними гребками.

Річка виявляється просто широченна — туман піднімаючись з води ще додає безмежності. Крутий берег чи то пагорб освітлений місяцем височить понад лугом на побережжі — з піщаними ярками і мушлями молюсків що так ними ласували колись індіянці. — Лінія берега хоч і близька та око її віддалює аж попід той пагорб — вода висока — і така вона аж до самого горба. Тепер вогнище рибалок вже позаду густо проміниться на відстані і стає зорею — точнісінько як сонячне світло пробиваючись крізь нерівну щілину утворює круглу фігуру на протилежній стіні так і полум’я на відстані утворює зірку. Це дія повітря. Яскраве сяйво місяця весь час супроводжує нас і видно його під незмінним кутом попереду на поверхні латаття — і відображення лику його в потривоженій воді за нашим бортом видаються золотими сліпучими зливками що сипляться на прилавок річки. — Цей скарб невичерпний що ми його ронимо наче з бездонного рогу достатку

(Чую спів жайворонка цього ранку 7 жовтня а вчора бачив їх на луках. І жайворонків і дроздів знов часом чуєш наче після короткої перерви і тепер прибули попрощатися.)

Не знаю але оте примарне мерехтіння олійної поверхні ще й підсилюється слабким туманом понад нею. Кілька жуків плавунців пливуть разом з нами.

Вигукую як селянин на биків — відразу ж ліси на східному березі озиваються і західні пагорби трохи вгору рікою і здається відлунює з одного краю річкової долини до іншого поки нарешті чую селянина що гукає воликів далеко попереду на Плесі куди ми саме пливемо.

Якраз минаємо коліно ріки де нема туману — може там де повітря ворушиться — Наш одяг ледь просяк мрякою наче сиділи у воді. Подекуди ріка то холодніша то тепліша. В одному місці було тепліше всередині туману аніж на видноті.

Посередині ставу знов пробували луну. Спершу горб праворуч озвався; далі вище течією ліворуч; а далі після тривалої павзи коли вже ми й не сподівалися — а чим більше чекаєш то й несподіванка більша і радісніша коли почули як селянин поганяє своїх воликів у долині далеко вище рікою на протилежному боці набагато гучніше ніж перед тим — і навіть згодом ще ми почули одне слабеньке відлуння з сусіднього містечка. Третя луна звучала ще виразніше аніж друга але чому питаюся луни завжди ідуть вгору рікою —

обернувшись я вигукнув знову — і тоді виявилося що вони майже так само спливали і за течією, а може чогось я й не почув.

А як гребли до чистого плеса у місячному сяйві горб на східному березі прикритий дубовими чагарями важко було визначити напрямок нашого човна бо не видно було лінії води що підмивала горб — аж поки не побачили водорості і піщану косу і високі очерети як підносили з мілководдя щогли великих суден у гавані. Місяць був такий високий що й не видно було його відбитку на воді. Веслуючи за течією спинами до місяця бачили віддзеркалення — кожного лісу і горба виразно обабіч Оці відлуння у відповідь — тіні до тверді — вражають подорожнього гармонією і симетрією — наче склав промокатку і одержав подобизну. — Дволикість чим так втішається природа. Усе що видиме є лише половиною. Коли то піднімалися то опускалися річкою бачили хатинки ондатр ледь видимі з-поміж водоростів — міцним мускусним духом тягне з окремих місцин на березі, а то скунсовим духом повіє понад луками чи полями. Туман з’являється деінде збитий сам собою у пірамідки чи купки — на поверхні води. Де берег дуже низький справжні і відображені дерева здається стоять нога до ноги — і лиш лінія розділяє їх і вода і небо ледь не переливаються одне в одне — а берег наче тече. Додому о 10-ій.


7 жовтня 51-го


О 1 год. на човна і до кутнього мосту Дуже спокійний ще теплий ясний день. Наш човен малий і низький ми при самій воді. Ондатри не перестають мурувати свої хатки — вже завершують. Вони овальної форми — дивлячись зверху поступово здіймаючись від вужчого кінця куди пацюк пролазить — вимурувані з пучечків стебел водорості Pontederia (вже мертвої) мичкуватих корінців або листя жовтих глечиків чи інших водоростів — диких півників — рослини у вигляді півнячого хвоста чи павичевого пера — мушлі молюсків і т. д. — часом визирають з-поміж відмерлих стеблин понтедерії чи прутиків лози — чи вербових. Жмутики вкладалися шарами щораз меншими утворюючи наче конічний горб. Недобудовані але їхня вправність вражає але ще більше, працьовитість. Одну таку хатку ми розламали, щоб краще роздивитися всередині. Невеличке дупло на двох чи трьох дорослих ондатр якраз над водою, досить мокре, певно що темне і вузьке з’єднане з підводним ходом. Там було кілька шматків білого кореня якоїсь водорості мабуть тої ж понтедерії — чи водяної лілії. Отак і живуть вони поруч з водою — завжди у мокрій квартирі — у мокрому пальтечку що ніяк перевдягнути і з вічною водою у погребі, куди веде єдиний вихід. Вони спростилися більше за Діогена. Певно що не бояться застуди — лихоманки — чи сухот. А уявіть виховання малих в такому місці — гірше як у підвальній конурці — але мабуть вони тут не розмножуються. Ондатри і прісноводні молюски віддавна у нашій ріці — Індіанець, їхній людський двійник покинув ці місця. А лишився той кому наші долини ані болота не страшні.

Якийсь рибалка минулої ночі прохромив остенем одну. Цікаво чи довго ласувала молюсками? Скорше сам Намул підхопить лихоманку ніж вона. А що у вас із зубами? А як нема зубного? Їхні невикінчені скороспілі гнізда подібні до усічених шишок. Здається вони усі як один заходилися будувати по всій ріці і ніхто нікого не пережене.

Бур’яни вже відмерли похолодніло вода прозоріша. Саме пора пізнього бадилля. Добре видно риб. Бачив щучку як ковтнула рибину — і хвіст наставився з її пащі. Якась наче брудна водорость зовсім занурена з коротким густим глибоко зазубреним листям, з густими маківками наче у ялин, рідші додолу. Берег увесь завалений мертвим листям і бадиллям понтедерії і річка виглядає геть здичавілою. Ще якась духмяна зелена водорость подібна до прісноводної губки чи корала — незугарно розгалужена наче усохле дерево чи кактус. Якась довга вузька трава схожа на тілоріз. Болотяний білий дуб на лузі підкошений навесні бурею ще живий соки в стовбурі не завмерли. Болото поприставало до коріння що має барву слонячої шкури.

(…)

Бачив Ardea Minor як ішов вздовж берега наче квочка на цибатих зелених ногах — його окреслена горлянка як та очеретина при березі де він напнувся аби ніхто не виявив його. До нього можна підкрастися бо нема йому охоти злітати — краще сховається в очеретах. Спідня частина верб і кущів лози чорніє разом з набряклими хащами жовтих глечиків та ін.

Щербатий гребінь очеретів (звичайний очерет — juncus effusus гадаю) від двох до чотирьох футів заввишки де найгустіше вздовж берега на різних стадіях відмирання нагадує веселку що оторочує край води — і відбивається у воді. — Хоч окремо стебла зблизька не вражають якимсь особливим забарвленням. Але віддалік — барви дуже виразні і вражають приємною гамою — перші понад самою водою рожевіють на кілька дюймів. — Далі вузюсінька смужка чи обідок жовтуватого — далі широка насичена зелена — далі природній колір очерету — далі сонячно жовтий — і стає коричневим у змертвілих розвіяних султанах — Усякі відтінки різних частин рослини від води аж до маківки — коли глянути понад край буйної очеретяної ниви — утворюють 5 виразних рівнобіжних шарів райдугою обійнявши річку а надто в такий яскравий день. І часом сонячне сяйво від сколихнутої човном поверхні — спалахувало в них підсилюючи враження — Барви міняться так тихо і непомітно наче відблиск сонця западає в імлу.

Опуклі горби за мушлями мідій здаються оксамитовими поки пливемо за течією — вкриті почервонілими лозами ожини. Дуби світліють проти неба, здіймаючись один над одним. Бачу невеличкі білясті і рожевуваті polygonums уздовж берега.

Велика різниця між нинішнім днем і тим що було місяць тому — як між тим чи іншим періодом життя. На дні ховається приморозок.

Дивовижна різниця між ніччю і днем на річці — вдень нема мряки.


ЗИМА


17 груд.


Смолисті сосни праворуч від Кутової дороги. Пронизливий холод по обіді — блукаю снігами. Р. Райз збирається до Сат. щоб зачинити своїх бджіл у погребі, аби не замерзли — у нього тісний вулик — але не так щоб зігрілися одне від одного. Смолисті сосни добре тримають сніг. Ось він кулями на глиці — і пасмами на вітті — їхнє спільне гілля ледь підноситься і сходиться докупи — Особливе

тьмяне уроче сяйво сіється крізь оцю крівлю

соснової глиці та снігу — похмурі сутінки —

а однак утворюють разючі відміни

світла й тіні.

Саме зимового ранку побачиш ліс і чагарники у всій величі їхніх снігових шатів. А вже навіть той хто навідається хоч півгодини по сході сонця прогавить найтонші нетривкі чари. На деревах по обіді вже далеко не те снігове хутро — не підкреслює воно вдачу самого дерева я помітив що рано-вранці кожна соснова голка вкрита памороззю — а вже одразу після сходу сонця її як і не було. Ходиш у лісі Смолистих сосон наче під шатром Стовбури і гілля виглядають чорними через контраст Бредеш хоромами лісу де панують тиша і сутінки.

Користай з найменшої нагоди висловитися на письмі начебто дається тобі востаннє

Не знаю друга відданішого за сосновий ліс. Виходжу з нього напевне з більшою втіхою аніж після зустрічі з тими які називалися друзями. Гірше для дроворуба чи подорожнього коли холодний вітер дме з сонячного боку бо тоді годі знайти затишку де б присісти. Приємно зараз гуляти у просторому величному бору. Глиця переважно не тримає стільки снігу — хіба коли їхні гілки туляться чи привалені до сусіднього дерева. Зимно але тихо усередині — де не ступала людська нога — і куди не глянь сяє снігова пороша на сонці облітаючи з верхівок зрушує на нижчих вітах вічно нові снігопади. Бо як і після дощу буває другий дощ у лісі коли здійметься вітер. Гілля білої сосни рівніше аніж у смолистої — і так само виглядають пасмуги снігу. (…)

Наче незначні але такі істотні відмінності поміж одним створінням та іншим — наче й невидимі проте вагомими перевагами тішиться одне поперед інше — сього дня бачив білчине гніздо високо в рогатині білої сосни. Звідтіль легко збігає — а чимало істот не годні і видертися.

Спіднє гілля цуги опущене а то й совається по землі А саме дерево утворює чудове шатро.

Коли хто з друзів відчув холодок у стосунках то належить не бачитися.

Один з найповажніших людей нерідко ображає мене виголошує силувані слова — ясна річ то найкращі слова чи пак обідні промови — такі вже добірні і витончені і дотепні чисто патока Банкома — вершина гречності — галантний уклін — наче я який пан Слінгсбі з престижної університетської катедри. А не був би ти простим і щирим. Чому б тобі не вгамуватися — Яке нещастя бути чемним паном та ще й знатним. А що то пообідня бесіда двох чемних панів. Чи не найповажніший і наймудріший а липне до нього оця форменна нечисть. Повторюється — Напахчується. Розпустив пір’я. Нема нічого нуднішого. Хоч би тобі яке людське слово чи заминка. Усе це породжує хіба що нудьгу та глупоту в мені та слухачеві. Вмить я замикаюся і байдужію вкрай. І бесіда сходить нанівець. Чи не така промова екс-члена Конгресу до екс-члена Парламенту.

Пояснювати другові значить визнати неуважність одне до одного. А коли так, то навіщо пояснювати?

Мої знайомі часом дивуються чому збіднюю себе уникаючи того чи того товариства — але чи не більшим збідненням буде якби заприятелював з ними.


19-го груд.


По лісах там і там лунає сокира дроворуба — присмерковий звук зараз посеред ночі року — Людина подалася за паливом до лісу — Наче скрадається арктичної ночі добути палива аби не згасло вогнище. До лісу подалися по паливо і ті хто не поткнеться туди нізащо. Звідки ця благодать вдивлятися у густий бір де струменить світло і золотить його? Звук сокир на обрії наче осипаються колоски. А ось сонце сідає несподівано жодної тобі хмарки — і жодного рум’янцю опісля таке чисте повітря — хіба що ледь зашарілось понад обрієм


20-те суб.


О 2-ій до горба на Тихому Плесі і прилеглої долини — Бачив великого яструба кружляв понад бором піді мною — і скрикував бо примітив може собі здобич звисока — Брав чимраз ширші кола Що за символ для думки то злинув то опустився набираючи щораз більшого засягу чи то звужуючи кола — Не навпростець до своєї мети лиш кружеляє наче залицяється до небес У кого ще такий шляхетний рух — як ніби обіймає чимраз ширшою думкою — Та велич уся в уяві свідка бо птах цілий зосереджений на своїй здобичі. Кружеляє і кружеляє і не вгадаєш ніяк куди заверне — хіба аж як пірне що та стріла прямісінько в мішень. Зноситься вище аж наді мною і бачу в невимовній виразності крила проти неба — основну барву пір’я і пір’ячка узірчасто облямовані його внутрішні крила поміж зовнішніх — наче величезний метелик проти неба. Воля Вітру. Своєю осібною стежкою поміж повітряних вирів, поезія руху — не те щоб перебратися на ліпше місце лише насолоджується будь-де якомога довше. Граційно так огляне нові місцини і повернеться до старих. Наче той яструб став образом моєї думки так сміливо ширяти понад ще не дослідженими ділянками лісу — освоює нові частинки. — завойовує нові землі

Без дружнього вигуку гей! напинає вітрило, — І не заскрипить при тім блок — повітряна яхта Америка ніколи не змінить свій галс — сама ж огинає кулю земну — кидається і долає рифи без жодного страху. — І всі її хмарочоси у нього під владою — Підніме одне крило наче в захваті — і відлине собі сюди лише підніме інше і вже відпливає туди. Так наче пара їх узгоджено кружляє, такої ще регати води Саут-Гемптона не бачили зроду.

Польоти уяви — Кольріджеві думки. Кажуть отак людина витає подумки — Усе тобі до свіжих лісів на ярі пасовиська. Здіймається ніби у думці.

Пориви снігу заслоняють сонце — наче уривки десь більшого вітру.

Ще з минулого понеділка земля вкрилася на півфута а то й більше снігом і ожеледицею ще до мого катання на ковзанах Донедавна земля була переважно гола мерзла — Червоне — біле — зелене — і віддалік темно-коричневе усі барви зимового краєвиду. Оглядаю його саме зі скель. Червоні чагарникові дуби на тлі білої долини просто чудові. Усіх подорожніх геть заслонив сніг.

Зауважив ті хто пиляє дерева у лісі поперечною пилою носять рогожку аби вклякати на неї.

Непоганий урок дроворубові цілий день самотою у лісі матиме більше ніж свої півдолара за корд.

Потрудись над висловом — марно покладатись лише на талант. Довіряй своєму дарові — пиши у властивому тобі дусі — Не прислухайся до загального смаку.

(…) Сосна вражає людськістю. (…) Ніщо не виглядає так невинно у цьому світі як сосна.

Тупа незграбна поведінка блазнів так само може вдосконалити письменника зрештою як і критика інтелектуалів.

Чудово — просто чудово — невичерпна вимога християнства до тебе — аби ти промовляв з моральної точки зору. Хай ти й немовля і крик твій є каяттям — каяттям. Християнський світ не визнає людського права сприймати будь яку істину — аж доки не заголосиш: Господи змилуйся наді мною грішним.

Що змусило яструба злинути? Ти помітив маневр? Чи то він себе наповнив повітрям? Поки ти здогадувався той вже здійнявся спіральною стежкою у небеса.

Наша округа простора і багата — бо тут за якісь 20 миль від Бостона можу стати у лісовій просіці і проглянути на милю чи й більше понад чагарникові дуби до далеких соснових борів і обрію незайманих лісів і не стріне око жодної хатки чи дороги ані чийогось поля.

Захід сонця узимку з лісової просіки, недалеко від лугового джерела Кажуть індіянці Великих Озер живляться мигдалками сосни. А як довго мене не годувала сосна?

Покидай домівку перед світанням або не вертайся аж поки сонце не зайде.


Неділя 21-го


Непрості стосунки мої з друзями що не зарадить жодна відвертість Нема такої заповіді у Новім Заповіті аби помогла мені. Моя сутність мабуть є таїною — Інші можуть сповідатись і пояснювати. Я не можу. Не тому що надто гордий, та не цього б хотілося.

Дружба то невимовна радість і благодать виникає поміж двома чи більше особистостями від спорідненості своєї — А природа не помиляється і проведе крізь усякі негоди — Поміж двох насправді споріднених немає заслон і не може бути перешкод. Хто ж чужий? Та ті друзі що виправдовуються.

Часом так і кортить сказати своїм друзям — Друзі мої знаю що смертельно образив вас і нібито віддав перевагу ненависті перед любов’ю — обійшовся з іншими добре а з вами зле — старанно приховав свою любов і не сьогодні — завтра вихлюпну свою жовч до дна — Уявляю як міг би щось таке виголосити хоч цього ніколи не станеться — Але щиро кажучи не дуже то й жалкуватиму що так не буде — Що страшенно залежний бути самим собою. Якщо все було відомо, а я того не відав, то навіщо ті друзі кого я не зрозумів чи вони мене.

Хіба що долі недобрі коли нас розлучають — але мій друг завжди добрий. У мене натура Каменю. Усього літа замало аби сонце нагріло мене.

Мої знайомі нерідко вважають мене надто холодним — але ж кожна річ в міру тепла на свій лад — Хіба камінь вже аж так холодний що вбирає усе сонце влітку і не розлучиться з ним і вночі? І кристал хоч би й з самої криги не захолодний аби розтопитися — а хіба ж не постав він з розчину. Холодний! Тепло найбільше промовляє до мене взимку. Та не єдино вогонь теплий — а все є і теплим і холодним у своїй суті. І не те що я надто холодний — просто наші тепло і холод не однакові за сутністю — отже коли буваю безмежно гарячим, для вас можу бути крижаним. Кристал нарікає на кристал не більше аніж голуб на голубку. Ви вважаєте мене за холодного — вважаєте й Природу холодною — А для мене вона тепла. Моє тепло заховане від вас. Так само вогонь буде холодним до будь-чого що не здатне нагрітися вогнем. Прохолодний вітер тепліший для людини в лихоманці аніж подих вогнища. Що я холодний означає що я інакший.

Кизил зі своїми ягодами на мочарах біля З-Л саме перед червоним будиночком — дармовиси на довгих хвостиках виснуть наче надламані — щось схоже на жовтуваті? чи зеленуваті? білі яйцеподібно перлисті? чи вощені? ягоди — То якої ж вони барви? Ох, дайте мені хоч прогулятися кизиловим болотом — з його негустим грубим гіллям — Прекрасний як чорт.

(…)

Перетнув чиюсь норки чи ондатри плутану стежку в снігу — подріботіла лапками і слід від черевця.

Нині увечері — як і нераз цього року — хмари влягаються на Сході коли сідає сонце довгими смугами сходяться докупи — згідно простій тактиці неба — Це узір шкуринки кавуна. — Він годиться для сталого опису заходу сонця — Ранок отакий і отакий вечір. — Смуги охоплюють день з обох кінців як на кавуновій шкурці і ранок і вечір як один день.

(…)


22-го груд.


Якщо вже таким здаюсь холодним порівняно з теплом знайомих — хтозна чи моє спалахує так мінливо-стійкіше воно і певніше як оте тепло від землі на весні — у якім квіти будяться і буяють.

Не слова хотілося б чути чи промовляти — а стосунків шукаю щоб жити у них — а частіше стається ніби відштовхнули мене й не сприйняли — непочуте бажання взаємності — частіше аніж ви розчаровані так чи не так промовленим словом.

Як би хотілось вірити що ми споріднені між собою як я сподівався, то більше мені нічого не треба і слів не треба аби мене переконати. Я розчаровуюсь в стосунках, ви в словах.

У виразі личка 3-річного малюка угледів устояну великодушність — і врочисту шляхетність прадавніх втрачених цнот. А був це лише ірландський хлопчик добирався бо зі своєї хатини десь у лісі і далі попри голу чавунку аж до школи цього ранку — як він зробив цей крок — зі свого останнього снігового замету на поріг своєї школи — видряпуючись туди виднілося не так його личко чи профіль лишень його міна і уявилось мені — виразно в уяві постало його старожитнє гідне лице під кучмою шапки — О! цей ірландський малюк не знати чому — оживив у моїй голові античні чесноти — його не привезли і ніколи його не возили у плетеному з лози візочку — він чимчикує впертою ходою — Хіба світ не зачекався такого покоління. Отут усядеться він за свою абетку з незворушною міною і той в чиїй голові рояться безконечні світи — Не про походенькі на дамбі він промовляє — Що то звитяга Леоніда і його 300 юнаків під Термопілами проти цієї дитини! — Вони лиш наважились вмерти — він посмів жити. — Одержати свій «табель» без тіні усмішки — де ані згадки про його невидимі і неймовірні чесноти. Малюк Джонні Райден. Хто не спиниться перед холодом і пройде крізь нього наче перське військо. Воно хоч і невинне маля а в колінах живе міць тисячі Індр. — Що не вартує і тисячної долі його цноти —

Тим часом як благодійні пани походжають з ніг до голови у хутрі — він жваво як той коник-стрибунець обганяє їх по дорозі до школи.

Невинне дитя то чоловік покаявся раз і назавжди за все минуле і відродився знов. Увійшов у Божу благодать.

Чи не цілий світ є правовірний — і дивиться на тебе як на якого дикуна — В спілкуванні з людьми вищими середнього розуму, я переконуюсь що у підсумку міркують ніби вони вже встигли переродитися — лише ти і досі в дикому стані.


23-го груд.


Яку радість виявили відвідини друга та як нечасто а то й зовсім не випадає мені таке щастя.

Це має бути запис настояних і визрілих моментів.

Щоб не полову життя зберігав — а зерно.

Коли чаша життя наповнена і вже переливається — збережи кілька крапель для зразку. Коли розум освітлює серце а серце зігріває розум.

Часом в голові рояться думки і вже коли отямився зі сну і зайнятий ділом ті думки є віддзеркаленням отих поганих нічних снів. Та гадаю розум в обох випадках однаково бездіяльний. Частенько, поза сумнівом — в людей розумової праці думки є наслідком того чим обідали чи займалися. Наші настрої наяву є нашими снами проте завжди коли ми прокинулись насправді і чисті — і здорові в усіх наших відчуттях то й бачення наше буде ясновидне. Хто беручи до рук нижку [Так в оригіналі. — прим. верстальника ел. версії] хотів би почути звіт напханих кишок — чи занечищеної крові?

(…)

Надибав місце де якийсь дроворуб на днях підійшов собі до річки прорубати ополонку і напитися. Ріка замерзла несподівано суцільно — хіба що кілька проталин — вода спала відколи замерзла — і лід відповідно напнувся на скелях уздовж річища чудовими тріщинками на всі боки. Добра нагода уважніше оглянути прибережні дерева. Мене вразила численність сплутаних корінців — туго збитих докупи — чи не червоних? дубів — на березі підмитому рікою — навпроти Сем. Барретса. Натрапив побіля муру під Ношотуктом місцину де видко кролики справляли гульки десь зо пів пінти посліду купкою на снігу.

Прокинувся цього ранку аж падає сніг — гарний сніг і мело майже горизонтально начебто заносилось на добрий снігопад — та невдовзі по обіді він перестав і розпогодилось — отоді я і вибрався.

(…) Йду до скель. На кожнім дереві з вітряного боку вузенька смужка біліє на стовбурі. Відчуваю буде напрочуд ясний захід сонця, тож вмощуюся в снігу на скелі помилуватись ним. Вже кілька хмар як золота гряда прямо над обрієм — Від навислої арки чисте небо раптово розширилось східніше на цілі небеса — і сонце сяє чисто — і тихо так — і невинний сніг укрив поля. Снігопад позаду — хмари відпливли — сонце ясне — і тихо — чиста без жодного снігу хустина встелила землю — і нарешті наступає погідний вечір аби завершити все — Поволі сонце сідає — повітря сутеніє і відчуваю аби не сяйво від снігу було б досить темно — Дроворуб зібрався додому. (…)


24-го груд.


По обіді пролітає сніжок. Бачив зграю дроздів — чикотнів по дорозі на Волден — чомусь усе трапляються мені коли починається сніг і ладен сприймати їх за вістунів снігопаду (…)

Вже і то віддавна пташині гнізда повні снігу.

Даремно сподівався на заході майже яких півгодини угледіти отой рум’янець хмар в небі — Кілька хмар були темні — і я вже остаточно піддався ночі та прийшов був додому і визирнув у горішнє вікно — аж бачу геть увесь західний обрій горить рожевою крайкою, а замість отої густої димки цього разу хмара саме прощалася з днем. Але ж півгодини тому ота димка виснула понад усіма західними лісами і горбами — так наче денні вогнища от-от погасили на заході і випалена місцевість кадить клубами зловісного чаду аж до небес. Наче знов Фаетон промчав своєю колісницею сонця так близько аж запалив землю.


Четвер 25-го груд.


Крізь Ялинові мочари на Конантумі до самого горба і назад через річку та дубові чагарі у долині до Скель. Вітер здуває недавній сніжок у замети — особливо з вітряного а саме південного боку стін — обриси заметів відтворюють тріщини у мурі і завихрення вітру. Сніг невидимо мчить переважно в чистім полі попри саму землю (хіба що трапиться височинка) аж доки не сягне стрічної загорожі та її осипле і дмухне вгору — дмухає наче пара проти сонця. А просочується крізь шпарки та не навпростець а лише вигинається вишукано вгору фантастичними з’явами — наче хвилі коли ті вигинаючись затихають при березі — Тобто отак, наче єдине тіло снігу просочилося у щілини стримуване хіба що тертям зісподу. Подібний до сідел до мушель до чого хоч — Вибудовує фантастичну алебастрову стіну позаду першої — сніжний кряж. Неймовірно шпичасті башточки зводить зводить — i.e. нагромадженням — не вичовгуванням — хоча кривизна шпилів наче носи античних суден здається гостро вирізьблена — або ж наче оплавлена паяльною трубкою. Тож усе видмухане у повітря поволі осідає на дорогу чи поле і творить схил хребта — Неймовірно гострі і тонкі карнизи вибудовує цей сипкий сніг — де стіна чи схил не має найменшої зачіпки — жодної аби муляр міг наростити ще цеглину. Це архітектура снігу.

На високих горбах відкрита вітрові і сонцю звивається наче та пара з мокрого даху вранці. І таких гостро виразних форм набуває наче у самім осерді палахкотіло газове полум’я.

Йду далі побачити захід сонця. Хто знає як воно сяде — навіть за півгодини наперед? Сідатиме в хмарах чи в ясному небі? Відчуваю пізню пору бо гори на півночі і північному заході перестали відбивати сонце. Тінь не скупчена а розсіяна

Зимового дня сонце майже все у всьому.

Я засвідчую красу у формах чи забарвленні хмар і вона безпосередньо вражає мою уяву — Ви ж про неї звітуєте науково моєму розуму — але не звітуєте таким чином моїй уяві. Це навіяне нею і це символ — ось що мені важливо — і якщо котроюсь науковою витівкою позбавити її своєї символічності — нічого це мені не дасть і не пояснить нічого.

Стою десь за двадцять миль бачу малинову хмару на обрії — Ви кажете скупчення пари поглинає усі промені, а червоний відбиває — але ж це не суттєво — бо це червоне видиво збуджує мене, хвилює мою кров — зрушує мої думки — і з’являються в мені нові найвигадливіші видива і ви й близько не зачепили таємниці такого впливу. Не буде чогось таємничого у вашому поясненні — чогось незбагненного — якоїсь частки таємниці, то все намарне. Коли ніщо там не промовляє моїй уяві — то яка з того користь. Що то за наука — збагачує розуміння а обкрадає уяву. Не просто краде у Петра аби заплатити Павлові — а забирає від Петра більше ніж будь-колись дасть Павлові.

Ось так вона промовляє розуму і це є набутком розуму — але хіба ж це промовляє до Уяви і це не може бути звітом Уяви. Так само безглуздим звичайному механікові здається поетів звіт про паровий двигун.

Якщо б дізнавались про все так механічно лише — то чи знали б щось насправді.

Було б неабиякою наукою для письменника узяти найменший уривок думки з мерехтливого сутінку свого розуму за тему — в якій він нічого не тямить (отак його ідеї навчаться народжуватись) найменші порухи — найтемніші сховки — оприлюдь їх — з особливим старанням і уважністю надай хоча б дві точки зору на одне явище — збагати трохи свій запас знань — розчисть нову ділянку замість угноювати стару — Замість виголошувати лекції про очевидне — набридле усім мудрим головам — Ми надто квапимося поєднати відчуття душі з досвідом руки — застосувати найтонші істини — виявити їхню причетність до нашого побуту (краще б виявляли їхню віддаленість від нашого побуту) поріднити їх з чавильним пресом для яблучного сидру і з банківською установою. Як прагнеться чистої душі — прозорої думки. Щоб я не гнався за універсальним законом, щоб я виразніше відчув окремий випадок. До ліпших тем лину я — де не знайде розради нікчемний розум — жодного речення для них — Можливо це переконає таких що існують деякі інші речі в небі і на землі ніж висновує їхня філософія. Розсій одну туманність — і таким чином зруйнуєш усю систему туманностей і припущень. Не шукай виразів — шукай думок аби виразити. Потрудившись матимеш два погляди на одну рідкісну істину.

Відомий тобі спосіб бачення — найменш зумисний — найменш завчений — бери те бачення — тримайся його — утверджуй — сприймай усе саме отак — Невже дозволиш своїм одкровенням не достукатись у твої двері? Ото твій текст. Не промовляй від когось — Промовляй від себе. Вони демонструють перед тобою усі царства світу цього — і всіх світів укупі — аніж дивитись лялькову виставу радше вглядайся всередину. І хай би промовляли єдиній спорідненій душі на всі часи — хоч вам і не обов’язково говорити навіть єдиній душі — лише висловити вголос усе що може найповніше втілитись і жити в ідеї сенсу вашого життя — щоб могли вивищувати себе до рівня ваших понять — щоб могли пам’ятати свого творця — і потверди його шляхи до людини — щоб не став кінець життя забавою — Промовляй навіть як твоя думка передбачає відсутність слухачів. — думки що переростають життя і смерть, хоча смертним вухам не дано почути абсолютну істину. — Думки що затьмарюють землю найліпше зачинаються вночі коли темрява цілком заслонила її.

Згори сподіваємося наснаги.


26-го грудня


Бачив нині пообіді коли Едмунд Госмер вернувся перетягавши додому колоди і розпряг своїх биків — вони заходилися потягатися і чухатися рогами до стовпів — і вилизуючи себе у тих місцях що весь день були під ярмом — Людський спосіб такої поведінки аж розчулив мене. Занадто вони були поважні радіти з того що денна праця вже позаду — на те в них не ставало духу. Отак міг виглядати втомлений дроворуб. Ця риса робочого вола вперше відкрилася мені. Важко уявити як деколи вони надриваються. Виявляється навіть вола втомлює важкий труд.


субота 27 грудня


Захід сонця з горба на Тихому Плесі. Цього вечора багато хмар на заході і в них сідає сонце так що маємо доступним його в червонім вечоровім небі цілих 15 хвилин до справжнього заходу. (…)

Гадаю ніколи не побачиш такої сліпучості у небесах за дня як не раз у небі на заході саме перед тим як сонцю поринути в хмари, наче екстаз те сяйво кажуть сходить на лик умираючої людини — спокій чи успіння вечора — наче кінець дня. Аж тоді крізь усю гущу скупчену у повітрі за день — проглядає латка ясного неба ліпша аніж опівдні бо обрамлена темним — та й навіть гуща дня золотіє і прозориться наче бурштин у призахіднім сонці ніби гріхи дня прощено їй. Благословен кому щодня дано зріти щось таке чисте і невинне як небо на заході коли сідає сонце — в той час як революції розбурхують світ.

Не конче зима стоїть у небі хоч і сніг огорнув землю. Небо завжди відгукнеться нашим настроям — Ми можемо побачити там літо чи взимку. Сніг чи замети на землі — хутко сходять з небес і знову ясні вони. Небеса незмінні що літо що зима.

Цікаво що сонце рідко без хмарки коли сідає.

Венера — гадаю це вона — зараз у вечірньому небі — і дуже яскрава з’являється одразу ж лиш сонце зайде у ранніх сутінках.


Вівторок 30-го грудня


NB. Йду до Глибокого Яру. Мухи виповзають зі щілин геть запорошені, сподіваються літа — безживні аби хоч почистити свої крила

Нині опівдні опинившись на горбі побіля Тихого Плеса вчув звук пили — і невдовзі зі скелі побачив у долині двох що пиляли могутню сосну десь за 40 родів від мене. Вирішив почекати поки не впаде — остання з десятка чи й більше що зосталися відколи спиляли ліс і цілих 15 літ гойдалася в самотній величності понад підліском. Я бачив їх що мов ті бобри чи комахи вгризалися в стовбур цього шляхетного дерева, манекенчики з поперечною пилою що заледве її охоплювала. Вона здіймалася на сто футів як пізніше заміряв — одна з найвищих можливо на сьогодні в окрузі і прямісінька як стріла, хіба злегка похила до горба. — Її верхівка виднілась проти замерзлої річки і пагорбів Конантума. Дивлюсь пильно як почне подаватись. Ось пилярі зупинились — і сокирою надрубали з того боку куди хилиться може швидше зламається. Ось знову заходила пила — Тепер напевно подалася — похилена на чверть квадранта, і спинивши подих чекаю оглушливого падіння — Та ж ні я помилився не зрушилась ані на дюйм, стоїть собі як і була. Ще цілих 15 хвилин до падіння. І досі віти її гойдаються у вітрі наче дано їм стояти ще сто літ, і вітер зітхає у її глиці як і в давнину; це лісове дерево — найвеличніше понад Маскетаком. — Сріблясте мерехтіння сонця відбивається у її глиці — і досі пропонує недосяжну розсоху для білчиного гнізда — ані мох ще не відцурався її щогли — її похилої щогли — горб як корабельний корпус. Ось вона та мить — манекени внизу кинулись навтікача подалі від гріха — кинули і спільницю пилку і сокиру. Як поволі і велично подається вона — так наче лиш літній подув гойднув її і знов безшелесно займе своє місце у повітрі — а вже вона обвіяла своїм падінням увесь схил і укладається додолу в ложе звідки ніколи не підведеться, тихо наче пір’їна, підминаючи свою зелену накидку наче воїн — наче втомившись стояти обіймає землю з тихою радістю. — повертаючи знов свою плоть у прах — та стривай! це ти лиш бачив — а не чув — Аж тепер долинає сюди на скелі той оглушливий тріск — сповістивши що навіть дерево не вмирає без стогону. Воно поринає в обійми землі, і зливається з прахом. І знов все завмерло і назавжди для ока і вуха.

Я зійшов у долину і заміряв її. Десь 4 фути діаметром де її зрізали — десь 100 футів уздовж. Поки дійшов до неї — дроворуби вже наполовину обчмхали її гілля, її ошатна крона посіклася вщент і розсипалася на друзки по схилу наче була зі шкла — а тендітні цьогорічні шишки на верхівці намарно і надто пізно волали до серця дроворуба. Уже встиг він відміряти її сокирою — і позначив скільки вийде колод на лісопильні. І те місце у височині порожнє без неї найближчі 2 століття. Це деревина Він спустошив повітря. І коли орлан весною знов навідається на береги Маскетаку, то кружлятиме намарне виглядаючи своє звичне сідало, — і яструб оплакуватиме горішній сховок свого потомства. Рослина що їй довелось століття плекати повільне вростання в небеса — сьогодні пообіді перестала існувати. Крона її пагона розпустилась назустріч цій січневій відлизі майбутнього літа. Чомусь мовчить у селі жалобний дзвін. Не чутно мені подзвону — ані не видно жалобного походу на вулицях — чи лісових хутірцях — Білка плигнула на інше дерево — яструб поплив собі далі — і обрав собі нині новий обрій та дроворуб замахнувся сокирою уже й на те.


31-го груд.


Третій день тепла, зараз хмарно і почалась мжичка. Але це як найясніша година — хоч сонце певно що не збирається виходити. Туман особливо світиться — так наче в повітрі більше напруги аніж завжди. Це теплі затуманені дні взимку що так зворушують нас

Ця густа по-весняному погода нагадує мені, що замало я цінував і придивлявся до ясної прозорості і сліпучості зимових небес — Чим би могли зимові заходи сонця відрізнятись од літніх. Чи зміг би я колись якогось літнього вечора узріти таке райське плесо блакитного неба на бурштиновому тлі як довелось мені оце кілька днів тому —

Денне світло на цій широті узимку за виразністю не поступається нічному небу де зорі сяють і блимають напрочуд яскраво. Мабуть запізно роздивлятись піщане листя у яру — ліпше було вибратися сюди позавчора — зараз надто мокро і грузько.

Але подекуди воно досконале. Бачу кілька довершених леопардових лап.

Ці речі наводять на думку — що у землі відбувається такий самий рух що й на поверхні; вона живе і росте, її зігріває і впливає на неї сонце — зовсім як мої думки на мою кров. Здається бачу якесь життя що у весняній бруньці розвивається чи квітує аж у безпосередній близькості до свого джерела — вигадливі начерки і шкіци маляра. Це простіша і примітивніша рослинність. Так наче віками пісок і глина отак стікали у форми листя — ще до того як рослини з’явились аби вкрити землю. Земля що топчусь по ній не мертва інертна маса. Це тіло — має душу — органічне — і податливе до дії своєї душі — і кожної часточки того духа що і в мені. Вона не мертва лише спить. Це зворушливіше аніж родючість і розкіш виноградників — це фундаментальна родючість поряд з самою суттю росту. По правді сказати воно нагадує фекалії чи виділення. — Отак і поет відчуває свою мить коли приморозком скує навесні — а не як з деякими легкодоступними поетами — якщо погода надто тепла і дощова а ще як затягнеться надовго то починається справжній пронос — болото і глина попливли. Поет не повинен пропускати щось лише через самий кишечник — тоді то дамська поезія. — Треба щоб він те щось пропустив через свій мозок і серце та й через кишечник також, можливо, крізь усе разом. — І аж тоді висловлюватися — Нема кінця й краю оцим прекрасним нутрощам що ось тут красуються — купи печінки — легені — і нутрощі. А що у вас нема нутрощів? А в Природи вони є. і знов вона матір людства. Конкорд краще місце для проживання — земна куля ліпше місце для оцих створінь Це дрімотне життя — що може прокинутись.. Навіть тверда куля підлягає законам життя. Це найживіша істота з усіх живих. Без сумніву всі істоти сущі на її поверхні є лише паразитами.

Бачив по обіді стару ірландку в лісовій хатині — сиділа надворі на схилі горбка простоволоса під дощем на крижаній хоч і відталій землі — плела Вона з’являється наче бурундук при найменших знаках потепління. Не треба буде далеко ходити аби поховати її — так близенько до землі живе вона. — А на мені таки і пальто і під парасолею — Отакі ірландці пристосовуються тут бурхливо — і можуть врешті витіснити Янкі — як оті зробили з індіянцями. Процес акліматизації у них бурхливий вони уміють глибоко дихати у кімнаті для хворого. Яка ж може бути філософія життя у цієї жінки — готової зсунутись зі схилу разом з сипучим піском! Ох якби ж то знати що вона гадає собі. Вона розмовляє без викрутасів. Та боюсь що навіть і вона могла вже навчитись брехати.


Гризіння | Поцілунок Елли Фіцджеральд | РОБІНЗОН ДЖЕФЕРС. Вибрані вірші