home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Костянтин Москалець. Остання книга Лишеги

Ця книга виходить у світ уже після смерті Олега Лишеги. Він сам упорядковував її, ретельно шліфуючи і вносячи правки, наче відчуваючи, що саме «Поцілунку Елли Фіцджеральд» судилося стати його останнім, власноруч завершеним твором. Вимахуючи сокирою письма, обтесуючи, вдосконалюючи постать книги, поет, мабуть, здогадувався, що саме ці тексти говоритимуть до нас його голосом тоді, коли він зникне на протилежному березі потойбічної Стримби. Невипадково ж в одному з інтерв'ю, яке Лишега дав за рік перед смертю, він сказав, розповідаючи про останню поему Грицька Чубая: «Поет мусить мати якусь рівновагу, а він її не мав. Для мене воно зрозуміле, бо з кожним роком знаєш все більше про невимовне. Він передчував останні роки. І вибухнув останнім акордом. Мабуть, і в мене таке буде». Може, ще й через ці передчуття тут стільки щемкої ностальгії, напівприхованих і відвертих признань, стільки прощальних ноток і легкого зніяковіння перед майбутньою смертю, безмежного дитинного зачудування багатством можливості бути. Лишега, один із найвидатніших українських поетів, якому не судилося бути належно оціненим за життя у себе на батьківщині, постає перед читачем у не зовсім звичній іпостасі есеїста й історика повсякдення. Він знімає маску дивака, що не може пристосуватися до соціальних вимог і практик, показуючи своє правдиве лице, лице інтелектуала й ерудита, вихованого на найкращих зразках європейської та американської літератури, лице навдивовижу шляхетної і витонченої душі, безмежно вразливої і так само безмежно обдарованої найрізноманітнішими талантами — поета, прозаїка, перекладача, скульптора, майстра бути собою за будь-яких політичних устроїв. Як і кожен справжній поет, Олег Лишега створював не тільки вірші; він створював і обживав власний світ, наповнюючи безліччю видимих і невидимих речей, скульптурами з дерева, барвистими вітражами зі спогадів та мрій, перекладами найдорожчих серцю поетів і філософів, переважно таких самих неприручених відлюдників, як і він сам. Унікальна особистість Олега Лишеги не має відповідників у контексті українського літературного краєвиду, він надто ні на кого не схожий, надто своєрідний і ексклюзивний, надто самотній через цю свою винятковість. Загалом поети не зобов'язані впускати сторонніх до майстерень, де кристалізують сенс своїх віршів та інших діамантів. Те, що Лишега захотів і зумів розповісти про себе більше, зробивши це за допомогою низки есеїв, які, згадуючи німецьку романтичну традицію, краще було б називати фрагментами, є ще одним виявом багатства його особистості, по-дитячому неповторної, довірливої і беззахисної, по-дитячому ж таки щедрої.

Книга складається з двох частин. Перша — це власне есеїстика, друга містить переклади близьких Лишезі за духом авторів, серед яких найцікавіші передусім вірші Робінзона Джеферса. Завершує том лист Лишеги до дружини його померлого американського приятеля і англомовний вірш, пам’яті цього ж таки приятеля присвячений. Порівняно невелика за обсягом книга розкриває маловідомі пласти біографії поета, випукло змальовує рельєф його надвразливого емоційного життя, чіпкі стебла прив'язаностей до найдорожчих людей — Грицька Чубая і Віктора Морозова насамперед, складну любов до батька і до малої батьківщини, Тисмениці. Вона відверто розповідає про любов до Львова і страх перед ним, тридцятитрирічне уникання й оминання цього міста, про середовище київських митців і зворушливі пригоди та відкриття мандрівного поета в Мюнхені, Лозанні, Америці.. Кожен есей побудований як джазова імпровізація, блюз у письмовій формі, суто блюзовою меланхолією і озиранням на те, чого ніколи не можна остаточно втратити ані повернути бодай частково, пронизана і вся книга. «Це все наче сон, мені не можна дивитися у вікно, інакше все, що пригадалося, щезне з очей, таке воно примарне», — пише Лишега в заголовному есеї, побудованому як лист до Грицька Чубая, єдиного поета, якого він визнавав своїм учителем, а отже, більшим за себе майстром, хоча насправді дорівнював йому і талантом, і майстерністю, просто був цілковито інакшим. Серія моментальних знімків одного й того ж львівського краєвиду, вранці, вдень, увечері і вночі, як у Сезанна, один і той самий ненастанно поновлюваний сюжет шляху, яким молодий Лишега ішов колись до Чубаєвого дому (перед одруженням Чубай мешкав у гуртожитській кімнаті, разом з Лишегою і Морозовим, а потім переселився до помешкання дружини). Ця тема росте й наповнюється новими деталями, обростає пагонами спогадів і свіжих спостережень, тим, чого не можна було помітити або передбачити в першому начерку реальної зустрічі на початку 70-х років XX століття, як от зруйнований тепер винзавод, з ангарів якого тхне застояним, забутим, замкненим часом. «Я хочу прийти до тебе як і тоді в той перший раз. Звідти з гори, з Пасічної, де був наш гуртожиток, звідти на Погулянку через ліс», — увиразнюються контури й топоніми обставин юнацького братерства, прожите збирається воєдино, попри шумові викиди, збої і перебої зі світлом теперішнього, мислена присутність братів підносить і дисциплінує дух, даючи змогу витримати напір часу, а ще більшою мірою — деструктивну діяльність безчасу. Із легким зачудуванням ми помічаємо, що Лишега звертається до живого тут-і-тепер Чубая, дарма, що там, на могилі Личаківського цвинтаря, вказана точна дата його смерті. Пригадування — це теж якийсь різновид милування, милування споминами, розглядання їх з усіх боків, коли неможливо очей відвести, настільки вони коштовні, власне — милі. Письмо Лишеги обтікає їх, о-писує кола, тече, як закільцьована ріка, ворушачи рінь і водорості поточних вражень та подій (у Львові моровиця, електрика пропала, знайомий художник працює над новим вітражем, а за вікном якраз триває осінь). Пригадування — це теж якийсь різновид воскрешання, тихий і зосереджений експеримент з відродження часу за посередництва пильного вдивляння у нього.

Може, саме тому в наступному есеї «Час» розповідь про витісування фігурок з дерева непомітно переходить у роздуми про чистий, живий час, «коли душа встигла виплекати собі тіло, освоїла його». Тіло в інтерпретації Лишеги постає такою собі живою скульптурою або ж домом душі, який вона не раз покидає, вирушаючи блукати невідомими нам краями і не завжди повертаючись. Написані переважно короткими синтагмами, що відокремлені (чи поєднані між собою) славнозвісними Лишежиними двома крапками, тексти есеїв передають послання автора за тим же принципом, що й тексти його віршів: прогалину між синтагмами, тривання затамованого подиху смислу, читач повинен заповнити самостійно, власними зусиллями, подумки доказавши те, на що натякає і що навіює автор. Читач виступає в ролі співавтора, а процес спільної творчості у синкопованому двома крапками ритмі знову ж таки нагадує спільну джазову імпровізацію. Можна скористатися й іншим порівнянням, одним з образів, присутніх у «Часі», уподібнивши процес передавання смислу від автора до читача диханню одним духом: «З таким придихом, я чув колись — гріються закоченілі ескімоски — диханням з уст в уста.. Може, колись пракрук навчив їх цієї музики задиханих вуст..».

Коли читаєш «Лозанн», знову відчуваєш, що жанрове означення «есей» відповідає далеко не всім текстам, поданим у книзі. Це радше автобіографічна новела, художній твір, сюжет якого перегукується, скажімо, з новелою Хуліо Кортасара «Місце під назвою Кіндберґ». Як і в Кортасара, йдеться про те, що не збулося, не сталося, і не станеться вже ніколи. Нарвавши на ставку побіля Києва сніп дикої м'яти, поет сідає в літак і за кілька годин опиняється у швейцарській Лозанні, де в бомбосховищі відбудеться вистава його містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу». Після динамічного опису вистави, в якій бере участь і сам автор, дія сповільнюється, фокусуючись на майже випадковому знайомстві з білявою італійською актрисою. Вони домовляються разом іти купатися наступного ранку. Але, прокинувшись, поет нікого не застає в готельному вестибюлі, тож вирушає до озера сам. І тільки після повернення довідується, що та дівчина все-таки приходила: «Просто передайте йому, що я була. То була єдина мить, коли життя раптом відкрилось перед тобою.. Уся рівна, і глибока, і висока далина.. І все могло змінитись». Щемкий новелістичний фінал позбавлений, однак, драматичного відсвіту, притаманного згадуваній новелі Кортасара, — Лишега завершує лінію оповіді м'якше, спокійніше і відстороненіше. Так, змінитися могло все, але не зміниться вже нічого; можливо, та мить, коли до тебе приходило інобуття, блискавичним сполохом розчахнувши пережите і наштрихувавши цілковито інакшу версію подальшого, була моментом з інших життів, що «не належать нікому і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками».

Есеї «Торс» і «Слід» можна віднести до поточних нотаток майстра дерев'яної скульптури, якою Лишега займався не один рік. Принагідні міркування про лінію, об’єм і тінь чергуються з афористично стислими висловлюваннями про роль сокири в тесанні скульптури зокрема і людському житті загалом («сокира — це письмо») та вже зовсім несподіваними мікроміфами про ролі рук: «..у кожному торсі права долоня втілює те, що їй найближче, що вона відчуває як щось найрідніше — це портрет лівої долоні.. Свого вічного мовчазного свідка і товариша — але молодшого, невмілого.. який зроду був пасивним спостерігачем, підглядав — як та інша, права долоня літала, падала і знов злітала.. її невмілість, безборонність.. може і є тим усім найкращим, що хотіла б мати у своїм портреті гаряча, поривчаста права долоня».

Ласкавий дотик визволяє потаємне, тому навіть суть вогню, оголена, проявлена ним, виявляється лагідною, м'якою, зовсім не пекучою. В есеїстиці Лишеги не бракує есенційних, платонівських за походженням апеляцій до сутностей і світу ідей; парадоксальним чином незримі, умоглядні ідеї постають відчутними на дотик («Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись», — пояснює автор в есеї «Океан»), а створені дитячою фантазією акули справді починають мешкати в глибокій криниці у якому-небудь Великому Тур’ї. Звичайно, подібні твердження можуть викликати неабияке занепокоєння в іхтіологів, тому Лишега передбачливо вносить уточнення: «..є інший — внутрішній океан. Там і дотики, і рухи інакші.. може, лагідніші.. поступливіші чи як.. Скажімо, внутрішній різновид акули можна розпізнати лише дуже зосередившись: ось жовтуватий відблиск ока.. лагідно-зеленуватий ривок в’юнкого тіла». Лагідно-зеленуватий, так міг сказати тільки добрий поет, і, дочитуючи перший розділ «Поцілунку Елли Фіцджеральд» до кінця, ми заново переконуємось у тому, що знали від початку: навіть есеї або статті, створені поетами, звучать як трохи більші, ніж зазвичай, вірші, трактуючи міріади речей, подій та істот на один, суто поетичний лад. Культурологічні й історичні екскурси, подробиці біографії Якуба Фрейда або його праправнука, художника Лусьєна Фрейда, реальна акула в океанаріумі і уявна в глибинах внутрішнього океану складаються на один-єдиний, несуперечливий і взаємодоповнювальний світ міфу, без якого нам, людям ущент розчаклованого часу, було би вже геть зовсім несила витримувати агресивний напір цифр і створених ними прорахованих ілюзій.

Про намір написати книгу «America Emeralda» («Смарагдова Америка») Олег Лишега сповістив ще 2010 року. До неї мали увійти переклади найулюбленіших американських авторів, а також спогади самого поета про перебування в США. На жаль, цьому задуму судилося бути втіленим тільки частково, якраз фрагменти недописаної книги і складають другу частину «Поцілунку Елли Фіцджеральд». Індіанська духовність, що просвічує в перекладених Лишегою міфах червоношкірих аборигенів, є насамперед глибоким і нерозривним зв’язком людини з Землею, родичанськими стосунками з природою, з більшими й меншими істотами, що населяють край. Так, скажімо, один із міфів виводить походження племені Сіу від шлюбу орла й людської дівчини, а бізони захищають плем’я Кійова від наступу білих завойовників, і тільки переконавшись, що сили надто нерівні, відходять у трансцендентний вимір, до первозданного світу краси, куди ніколи не зможе проникнути жоден чужинець. Ці тексти дитинні й мудрі водночас: етичні закони, наприклад, заборона на інцест, знаходять відображення в індіанській космології, майже дослівно відтворюючи відомий вислів Канта про зоряне небо над головою і моральний закон усередині нас («Місяць безчестить свою сестру Сонце»).

Важливість постаті американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо для Олега Лишеги годі переоцінити. Притаманні обом послідовний нонконформізм і братерська, майже містична любов до природи дивно уподібнюють американця й українця, роблячи їх ледве чи не духовними близнюками. Мабуть, ще й тому есеї Лишеги не раз звучать як сторінки з «Волдена, або життя в лісі» (основного твору Торо, на превеликий сором і досі не перекладеного українською), а щоденники Торо нагадують вірші Лишеги. І для Торо, і для Лишеги увійти в ліс означає увійти в себе. В обох важко знайти виразні пов’язання з християнством, натомість не бракує виявів неконвенційної, пантеїстичної релігійності. І тоді сосни постають тим, чим вони і є по суті, живими істотами, значення яких для всесвіту анітрохи не менше за значення людини, а пахощі живиці тотожні за смислом пахощам ладану на урочистій літургії. «Дерева справді мають серця. Сонце віддано посилає прощальний промінь далекий і спокійний понад підліском аж до них. І вони приймають його з такою вдячністю ніби громадка поселян з дітворою. Сосна вражає людськістю», — каже Торо, і ми можемо без зусиль уявити, як тішився Лишега, перекладаючи ці, споріднені з його власним світовідчуванням, рядки. Спостереження за погодою і зміною пір року, роздуми про власну свободу від суспільних умовностей та передсудів, про чесноти і вади людської вдачі, виписки з книг і голос Бога, який можна почути навіть у погребі, спускаючись за дровами, — весь цей дорогоцінний мотлох, увесь цей незворотний чорновик повсякденного життя, що заразом є святом і священною книгою буття, яка вічно пишеться начисто, без розділових знаків і з маленької літери на початку речення, так, ніби Торо передбачив стиль письма, притаманний сучасним соціальним мережам.. Читаючи хаотичні нотатки, де серед словесного піску часто спалахують самородки афоризмів і думок, що ніколи не видадуться застарілими або неістотними, починаєш краще розуміти сповідувану і Торо, і Лишегою цінність недооформленості, неприрученості мови, цінність зяянь мовчання, означених двома крапками або цілковитою відсутністю пунктуації. Замість дотримання правил граматики, що іншими способами виражають залізні принципи людського співжиття, за якими особистість повинна підпорядковуватися соціуму, вміти адаптуватися до регулярності послідовностей слів у реченні або постатей у черзі, знати своє місце серед щаблів у професійній, становій або там гендерній ієрархії, ми знаходимо у цих двох, однаково волелюбних, Торо й Лишеги, вміння жити за м’якими неписаними правилами, собою скасовуючи численні приписи людського взаємопоневолення, собою обертаючи волю до влади на просто волю. «Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо? Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко, де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. і його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу», — пише Лишега в останньому есеї «Слід. Лист» і, читаючи ці описи аскетично простих та вбогих речей, що належали видатному мислителю, речей, що стали символами, варто зупинитися й замислитися над тим, символом чого був сам Лишега зі своєю мало що не вродженою неприкаяністю в світі дорослих і успішних, заклопотаних видобуванням грошей, прирощенням політичних рейтингів, убивством собі подібних і неподібних, але аж ніяк не приязню до сосен і не прислуханням до голосу флейти землі і неба. Якась усепроникна відмова і дощентний аскетизм супроводжували нашого поета протягом усього життя, — як не згадати тут слова з інтерв'ю, даного одразу після смерті Лишеги одним з його найвірніших друзів, Миколою Рябчуком: «Ці люди живуть дуже скромно у побуті та споживанні. Є взірцями екологічного підходу до світу — нічого зайвого. Щастя не в тому, щоб мати 10 костюмів і 10 пар черевиків. Головне, щоб були одні, цілі і чисті».

Зовсім невипадковою в книзі виглядає присутність іншого американського відлюдника, Робінзона Джеферса. Перше враження, яке викликають його вірші, в тому числі й перекладені Олегом Лишегою, — це надзвичайно грізна і велична поезія, поезія позалюдського. Але не надлюдського. Навряд чи такі вірші міг би написати, припустімо, Ніцше або ніцшевський Заратустра з його дещо невротичною схильністю до патетики і питомо людським самозамилуванням. Хвилями таких слів, саме в такому порядку і темпі, промовляє, мабуть, Тихий океан, з однаковою незворушністю розбиваючи як прибережні скелі, так і людські кораблі та самовпевненість. Джеферс знав цю океанічну мову, роками споглядаючи тихоокеанську панораму зі збудованої власними руками Вежі Яструба, відчуваючи присутність священного у довколишніх горах і мовчазному світлі зірок. Він створив слово інгуманізм на означення егоцентризму людини, її зацикленості на собі і сліпоти до величі речей, що оточують нас зусібіч. Інгуманізм означає нездатність людини відвернутися від людського, занадто людського, зрозумівши або відчувши, що стрижень Всесвіту пролягає зовсім не через соціальне, етичне або політичне життя: «Право і милосердя — то людське, воно не стосується птахів, ані риби, ні вічного Бога» («Птахи і риби»). Цю думку радо підтримали б і Торо, і Лишега, що ретельно уникали ходжених іншими стежок, створюючи небувалі способи бути, тісно пов'язані з природними й космічними, а отже, такими, що не скасовуються за жодних обставин, законами. Кладовище оленів, мужність безупинного старіння, втрата коханої, жінка, що в молодості годувала одноденне оленя молоком з власних грудей, можливість бути розтерзаним, стати плоттю грифа, саме таким чином звідавши смак вознесіння на небеса, — вірші Робінзона Джеферса переповнює однакова приязнь і шанобливість до життя і до смерті, до юності і до старості, велика єдність із величчю та простотою стихій, з істотами, що дорівнюють стихіям своєю первинністю й автентичністю. Лишега, власні вірші якого завжди відзначалися сконцентрованою щільністю і точністю поетичного слова, не зраджує собі і в цих перекладах, знаходячи найбільш відповідні духові оригіналу тон та манеру інтерпретації. Можна сказати, що Джеферс звучить і сприймається українською анітрохи не гірше, ніж англійською, на підтвердження згадавши той майже курйозний випадок, коли російський перекладач опублікував поезії Джеферса у часописі «Вестник Европы», переклавши їх російською… з україномовних перекладів Олега Лишеги.

Чар особистості Олега Лишеги полягав не тільки у вмінні неперевершено писати, але й у магнетичному притягуванні споріднених душ, у таланті дружити. Він умів накликати не тільки сніг і вітер, а й друзів, чимось невловимо схожих на нього, — так само аутсайдерів і дауншифтерів, так само наділених витонченим душевним ладом, так само поєднаних із природою, заглиблених і залюблених у неї. В світі, покинутому богами, природа найкраще зберігає сліди божественних рук, пам’ятаючи і свідчачи про них так, як донька пам'ятає про руки батька, сама будучи його живим свідченням. Пам’яті одного з таких побратимів, напівсловака, напівіндіанця Ріка, присвячений і останній, англомовний, вірш Лишеги.

Вони як духи. Вони не мають страху. Відходячи, вони не зникають. Вони повертаються — до трансцендентних небес, пралісів і океанів, справжніших, могутніших і красивіших, ніж ті, що здаються нам реальними, до стихій, частинами яких залишалися, навіть перебуваючи в людському тілі. Їх неможливо втратити і забути неможливо, бо саме такі стихійні люди, одним з яких був Олег Лишега, є підтвердженням невмирущості і священності життя, дарованого кожному з нас. Їх неможливо не любити, розуміємо ми, дочитуючи останню сторінку останньої Лишежиної книги, і ця любов, звичайно ж, є сильнішою за будь-яку смерть та забуття.


предыдущая глава | Поцілунок Елли Фіцджеральд | Інформація видавця