home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ V П'ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ

Крізь прочинені двері до великої зали в палаці просунула голову ряба корова з обламаним рогом. Вирішила, видно, ходити за Черешняком, котрий доїв її опівдні. Наставила темні мохнаті вуха, щоб краще чути мелодію, яку хлопець грав на гармошці, і, повільно ремиґаючи, дивилася вологими, застиглими очима на довгий, важкий стіл з рештками солдатської вечері.

На столі стояла чимала гасова лампа і полумисок, повний кісток, поряд біліло відро. Музикант-самоук покинув на мить грати, зачерпнув з відра кухлем і, усміхаючись, підсунув Густлікові.

– Шостий, – сказав сілезець. – Молока я можу багато.

Томаш знову взявся за гармошку, розтягнув чорні міхи, прикрашені білими ромбами, і, тихенько акомпануючи, заспівав своєї пісеньки:


Там стоїть валізка вже готова,

Там, на лаві…


– Звідки знаєш? – спитав сілезець. – У нас такої не співають.

Черешняк кивнув головою і доспівав:


Винеси мені валізку, мила,

Вийди до залізниці.


Тихо награючи, пояснив:

– Багато пісень знаю. Ми з батьком наймити. Пів-Польщі сходили, доки до Студзянок, до пані Замойської…

– А таку чув? – встряв до розмови Григорій і заспівав: – Картвело тхелі, хмальс ікар…

– Як це буде по-польськи? – зацікавився Густлік.

– Грузине, візьмись за меч! Старовинна бойова пісня.

– Берись за меч, але не співай, бо в тебе це не дуже виходить.

Томаш ніжно погладжував клавіші, прислухався до соковитих звуків і грав щораз голосніше.

– Цю пісню треба хором, щоб були різні голоси, – пояснив Саакашвілі.

– Ну, звичайно…

– Пане взводний, – Черешняк нахилився і, граючи, попросив: – Якби ви сказали, то капрал дав би.

– Що?

– Гармошку.

– Чому б мав дати?

– Адже ж сам не грає.

– То навчиться.

Мелодія обірвалась, почувся голос Янека, який провадив розпочату раніше розмову:

– Усе тому, що я поділив сили.

– Мав бути зв'язок, а не було, – докинув Віхура, зиркаючи на Лідку.

Дівчина, глянувши, чи ніхто не бачить, показала йому рожевого язичка.

– Та й у нашого коня був сьогодні кепський кучер, – додав Густлік.

– Не треба було міняти кучерів, – огризнувся водій.

Саакашвілі закінчив чистити пояс, який йому подарував Янеків батько, зняв з-над каміна шпагу й розпочав дуель з невидимим ворогом. Від блискавичних ударів свистіло повітря, тінь заледве встигала відскакувати перед блискучим клинком.

– Облиш, бо комусь око виколеш, – буркнув Густлік. Григорій слухняно заховав зброю до піхов, повісив на місце, усміхнувся, позіхнув і, знуджений балаканиною, вийшов до сусідньої кімнати, присвічуючи собі лампою, котру забрав з возовні.

– Проте з іншого боку, – вів далі Янек, – як утримати в колоні дві машини з різними швидкостями?… Та байдуже, завтра вже не буду ділити.

– Було б гірше, якби ми разом опинились у пастці, – сказав Віхура і, зморщивши лоба, гостро запитав Черешняка: – А ти чому відразу не став на захист? Автомат у тебе був…

– Я був один, – відповів Томаш. – Чекав на допомогу.

– А чому не побіг назустріч нам?

– Стежив з горища хати, чи наших не заберуть. Щоб знати, де шукати. – Збентежений цим раптовим допитом, розчесав пальцями чуприну, поправив проділ.

– Небагато бракувало до того, щоб і ми попали в пастку, – хитав головою шофер.

– Для того є розвідка, щоб не попасти, – заперечив Янек. – Я повинен мати блокнот і записувати для досвіду всілякі події…

Усі замовкли, немов побачили тінь колишнього командира, немов почули його звичайні слова: «Екіпаж, увага».

– Він пам'ятав про все, – замислено промовив Кос. Раптом зачулася швидка хода, заскрипіли двері. Мов на команду всі повернули голови. В дверях стояв Григорій, підтримуючи підборіддям мереживну нічну сорочку.

– Гарно мені? – запитав сміючись. – Лідко, це тобі. Фріцівська графиня залишила. – Кинув сорочку дівчині на коліна. – А ліжко таке величезне…

– Як у вас в Грузії, еге ж? – пробурмотів Густлік,

– З шатром, мов у якогось короля або реакційного генерала, – розповідав Саакашвілі. – Або як у капіталістичному фільмі.

Томаш, який уже хвилину відгинав садівницьким ножем штифти, зняв врешті з обкладинки якоїсь книжечки свастику у вінку з дубового листя, кинув її в куток, а тоді дав командирові коричневий, гарно оправлений блокнот, надпалений з одного краю.

– Всередині добрий. Можна писати.

– Де взяв? – запитав Янек, гортаючи сторіночки. – Гарний…

– Нагорі знайшов. Радіостанція розбита, багато чого погоріло, а це залишилося.

– Батько казав тобі збирати, що німці порозкрадали, а ти віддаєш, – поглузував Віхура.

– Зошитів у нас не було, – серйозно відповів Томаш. – Кожному належить те, біля чого вміє працювати. Наприклад, гармоністові – гармошка.

– Дай йому цей інструмент, – устряв до розмови Густлік, провівши пальцями по фіолетових і червоних пластмасових клапанах, що блищали в світлі лампи, мов перламутрові.

– За що? – Шофер зморщив кирпатого носа.

– Так. За те, що грає. Навіщо тобі?

– Гаразд. Як кулі засвистять і побачу, що він солдат, то віддам…

Шарик, зацікавлений предметом, що його оглядав хазяїн, став на задні лапи, сперся об стіл і, понюхавши блокнота, загарчав.

– Лихою людиною пахне?

Пес ствердно загавкав. Янек заспокоїв його:

– Почекай, ми тут будемо всілякі речі записувати. Наприклад: Шарик – розумний собака.

Собака покрутив хвостом і опустив очі, бо то був на диво скромний пес. Може навіть зашарівся, але під шерстю не було видно.

– Ходімо, покажу, – підвищивши голос, сказав Григорій, який тихо говорив щось дівчині на вухо, вхопив її за руку і повів до сусідньої кімнати.

Це була спальня колишніх власників палацу. По стінах висіли картини: фавни наздоганяли німфу; кавалер, убраний в чорний оксамит і білі мережива, цілував придворну даму, повісивши капелюха із страусовим пір'ям на ефес оправленої в золото шпаги.

– Глянь, – Григорій підняв ліхтар, освітив величезне ложе в стилі рококо, над яким, мов шатро візира, звисала узорчаста завіса.

– Ой, ой! Відвернись і почекай хвилинку.

Лідка ніколи ще не бачила такого жіночого багатства. Може, до війни у кінофільмі, але мало що запам'ятала. Миттю скинула формену блузку, наділа легеньку блідо-рожеву довгу сукню. Як зачарована, стояла перед величезним дзеркалом. Приміряла гарно оздоблену шпильку до волосся, покропила себе парфумами. Пригладила волосся срібною щіткою, припудрила ніс – з солдата стала жінкою.

– Лідко… – тихо промовив Саакашвілі, нагадуючи про своє існування.

Дівчина підійшла до Григорія. Подивилась уважно, немовби вперше його бачила, і він також дивився, ніби раніше не бачив її.

– Можна тобі щось сказати? – запитав врешті Григорій.

– Слухаю, – відповіла теплим голосом, повним туги за освідченням, сіла на краєчку ложа, опираючись руками, відхилившись назад.

Григорій закусив губу, опустивши очі, викликав в пам'яті подвійний портрет дівочого обличчя, з яких одне належало до Гані, і сказав щось інше, ніж думав.

– Можеш тут спати. Я ляжу біля дверей, нікого не впущу, – опустився на одне коліно біля її ніг і говорив, дивлячись в обличчя дівчини.

– А сам не ввійдеш? – запитала з відтінком надії.

– Ні. Слово честі. Адже ж я казав, що покохав Ганю, коли танцювали дамський вальс, тільки її одну, але як пізнати…

Лідчине обличчя змінилося, застигло у ледь глузливій усмішці.

– Напиши. Листоноша знайде потрібну. Але потім, щоб ти не помилявся, муситиме ліве вухо пофарбувати в зелений колір…

Крізь прочинені двері до кімнати прошмигнув чорний кіт, за ним Шарик. Знявся писк і гавкання. З туалетного столика перед дзеркалом посипався всякий дріб'язок. Собака і кіт перестрибнули через ложе, знову вистрибнули до їдальні. Кіт вискочив надвір через одчинене вікно.

– До ноги, Шарику, – наказав Янек. – Ну, тихо, заспокойся. Вигнав злого духа з палацу – і тихо, хороший песику… То, певно, був блокнот радіотелеграфіста. Тут навіть є якісь букви, глянь, Густліку.

На сторінці чорніли поспіхом написані великі знаки: «Еіn V, n. 11».

Єлень присунувся ближче, схилившись над аркушиком, прочитав по складах. Айн фау єн одинадцять. А щоб мене грім побив, коли знаю, що це таке!

– Тихо, песику, – заспокоював Кос собаку.

– Але ж… Яка там тиша, – сказав Густлік. – Чуєте? Гарчить. Не пес, а літак, – показав на вікно. – Опусти-но, хлопче, затемнення. Опусти завісу! – пояснив Томашеві, який спершу не зрозумів, про що йдеться, і повернувся до німецької записки. Айн фау єн… – хай йому грець! – вигукнув, хапаючи автомат. – В п'ятнадцять по одинадцятій. Ми мали завтра вартових біля мосту повідомити про десант, а вони сьогодні… Котра година?

– Дванадцять хвилин після одинадцятої, – відповів Янек, дмухнувши, загасив лампу, підійшов до вікна і відсунув завісу.

Не тільки почули, але й на тлі ясного неба чітко побачили транспортні літаки – один, другий, третій. Нижче, над самим палацом, із свистом пролетіла двійка винищувачів прикриття.

– Чимало, – сказав Кос.

– Янеку, я гадаю, що перший запис у твоїй книжці буде про те, щоб не вірити бабам. Пошила наc у дурні десантниця. Сказала, що завтра на той міст прилетять.

Із спальні вийшов Григорій з лампою, а за ним – Лідка.

– Чому так тихо? Що ви там побачили?

– Погаси, – наказав Янек.

Тепер усі шестеро стояли біля вікна. Літаки збавили газ, із них посипалися парашутисти.

– Віхура, залишишся тут з Лідкою, машиною і собакою.

– Не залишусь, – відповів водій. – Там буде жарко і зайве дуло не завадить. – Вхопивши зі стола кухоль, поспішно допив.

– І я хочу бути з вами. Досить уже тої їзди окремо. – Дівчина похитала головою.

– Це що, сейм? Припинити балачки![15] – розсердився Кос. – Добре. Сідай, Лідко, біля Гжеся до кулемета, – наказав. – А ви, Віхура й Черешник, як десант, до танка! Скочили один за одним через вікно.

– Не забуває про мене, – перекидаючи ноги через підвіконня, встигла шепнути Лідка грузинові. – Спершу хотів залишити, щоб було безпечніше, а тепер узяв з собою.

– Лідко!

– Біжу! – відгукнулась весело.

Мотор уже стугонів, коли добігла до танка, і екіпаж був на місцях. Коли на темному обрії замиготіли перші черги, «Рудий», розваливши до решти браму, вирвався і з-поміж сільських будівель і помчав на повних обертах у напрямі ракет, що вказували десанту місце приземлення.

На броні, тримаючись за скоби, сиділи Віхура й Черешняк. У відкритому люкові стояв Янек.

– Ліворуч вибоїна… Газ!

Якийсь час мчали ґрунтовим шляхом, потім попереду замайорів пагорбок, вискочили на бруківку, на стрімкий під'їзд залізничного віадука. Різко повернули.

– Повільніше… Повільніше… Стоп! – крикнув Кос. – Стій!

Загальмовані гусениці, крешучи іскри, посувалися по бруківці до урвища. Вже здавалося, що «Рудий» звалиться по інерції вниз, але гусениці натрапили на якийсь метр розбитого покриття й зупинилися.


Капітан Гуго Круммель стрибав з парашутом у Польщі і в Норвегії, висаджувався з десантами на Кріті, серед і зелених полів Голландії і в глибокому сліпучо-білому снігу під Сталінградом, куди доставив останні інструкції і фельдмаршальські погони для Паулюса. Стрибав один, утрьох, а також серед тисячі різнокольорових шовкових парасольок. Сьогоднішнє завдання було якоюсь мірою ювілейне – відкривало нову, дев'яту сотню стрибків. Мало хто міг з ним зрівнятися, бо десантники тануть швидше, ніж сніг у весняних променях, проте були в його групі стріляні горобці – взяти хоча б отого фельдфебеля, на прізвисько Сірник, якого взнав і оцінив ще на Кріті.

Його не збентежила мовчанка навідної радіостанції у Чорному лісі. Десант не оркестр, аби все грало влад. Завжди щось підведе, може, просто якийсь дурний конденсатор у передавачі, але ж парашутист-десантник повинен обминати або здолати будь-яку перешкоду. Найголовніше, об'єкт розпізнано, охорона незначна – два дзоти по обох боках мосту, резерви поляків далеко і, звичайно, гірше знають місцевість, на якій уже триста років панували німці.

Стихло монотонне гудіння моторів. Навігатор засвітив сигнальну лампочку. Круммель глянув униз через віконце, побачив блискучу стрічку води і на якусь мить згадав старшого брата, командира підводного човна. Нещодавно обох братів нагородили залізними хрестами з дубовими вінками й мечами. Але, виконавши сьогоднішнє завдання, він усе ж таки випередить Зігфріда, про що мріяв з дитинства.

Поряд з транспортним літаком спікірували два винищувачі, обстрілюючи дзоти.

З грюкотом одчинився люк, засвистів вітер, і замиготіла зелена сигнальна лампочка.

– Виходь!

Посипались униз стрільці, стрибнув Сірник, а за ним Круммель. Ще в повітрі зорієнтувався, що поблизький дзот зруйнований термітним снарядом і обороняється лише той з-за ріки; звідти бив ручний кулемет і злітали вгору жовті ракети, прикликаючи допомогу.

Круммель підтягнув стропи, щоб приземлитися точно за вітром, стиснув ноги й м'яко перекинувся у вологій траві. Тільки-но звівся й відчепив парашута, побачив, що нема потреби давати додаткові накази – до нього підбіг зв'язковий, два десантники розбивали ящик з фаустпатронами, а автоматники бігли групами в бік моста.

Хтось приземлився на самому березі ріки і, показуючи дорогу тим, що загубилися в кущах поблизького лісу, кинув одну по одній три гранати на залізничний насип.


Коли Григорій вискочив з танка і підбіг до рову, від моста гримнули три вибухи. Вогонь німецьких автоматів посилився, заглушивши одинокого «дегтярьова».

До Григорія підійшов Янек. Перед ними над залізничним полотном простяглися вузькі двотаврові балки – все, що лишилося від віадука.

– Об'їдемо стороною, – сказав Кос.

– Не встигнемо. Кличуть ракетами на допомогу, а фріци всі вже приземлилися. Якби вони витримали… – похитав Григорій головою, поглядаючи на балки.

– Витримають. Зверху лише згоріло. – Ще раз глянув униз: висота з триповерховий будинок. Рішуче кинув:

– Поїхали!

Тим часом відійшли вже Віхура й Черешник.

– По цих жердинах? – здивувався шофер і швидко додав: – То ми тоді низом, а на тому боці з'єднаємося.

Тягнучи за рукав Томаша, Віхура побіг до схилу. По росяній траві з'їхали вниз, перебігли через колію й подерлися на протилеглий бік глибокого яру.

Саме тоді танк зрушив з місця. Віхура і Черешник бачили знизу, як на тлі зоряного неба величезна машина поволі в'їжджає на балки й просувається, немов по двох канатах. Під гусеницями стогнала спрацьована сталь. Викришились і впали вниз якісь рештки перетравленого вогнем залізяччя. За танком спокійно простував Шарик.

– Ну й цирк, – прошепотів Віхура. – Один необережний рух, і не дай бог!

– Гармошка залишилася на столі, – пригадав собі Томаш. – Ще вкраде хтось.

Він і миті не сумнівався, що танк пройде. Якби ж йому хтось розкрив жахливість і небезпечність ситуації, певно відповів би, що коли кучер не боїться…

Так само думала й Лідка. Дівчина бачила, що Саакашвілі радився з Косом, але потім навіть не виглянула, куди їдуть, не боялася – адже ж по них ще не стріляли. «Рудий» просувався поволі. Дівчина здивовано дивилась, як на лобі грузина виступає рясний піт, а зуби нервово прикушують верхню, губу.

– Боїшся? – штурхонула його під бік.

Механік не відповів, навіть не ворухнувся. Вдивляючись у щораз ближчий берег, чіпко й чуйно тримав важелі.

– Боїшся! – проказала ще раз дівчина й замахнулася – дати йому сильнішого стусана.

Парашутисти атакували міст. Два кулемети по черзі блокували вогнем дзот, який запекло огризався, та залізничним насипом вже підповзала ударна група з фаустпатронами. На команду фельдфебеля Сірника враз вистрілили три фаустпатрони. Вибухи злилися в один, і дзот замовк.

Тепер вже ніхто не заважав напасникам. Німці перебігли на другий берег, зайняли позицію для оборони. Сапери, мов чорні павуки, снували по мосту, закладаючи заряди на стояках, з'єднували кабелі, обережно затискуючи підривні капсулі.

Закумкали жаби – їх не лякало дзенькання металу. Єфрейтор біля кулемета почув гуркіт мотора, що наближався й наближався. Прислухався. Йому заважало ревіння винищувачів, які прикривали десант з повітря. Коли літаки зникли за обрієм, єфрейтор помітив: за живоплотам, яким обсаджене залізничне полотно, суне щось темне. Розпізнав Т-34 і загорлав:

– Увага! Танки!

Припавши до кулемета, випустив чергу. З-за башти танка йому відповів Віхурин автомат. Гримнула танкова гармата. Снаряд розвалив окоп, знищивши вогневу точку.

Кос підняв ствол, аби мати міст на прицілі. Вдарив з кулемета, кілька саперів упали в річку.

– Не спи, Лідко, – попросив через внутрішній телефон і, почувши довгу чергу нижнього кулемета, додав: – Цілься спокійно, стріляй короткими чергами.

Помітив другу вогневу точку на березі й розбив її двома снарядами. Густлік блискавично заряджав, слинив палець, знімаючи запобіжника, й доповідав:

– Готово…

– Вперед, під'їжджай під дзот.

Григорій заїхав танком за бетонні руїни. Німці припинили вогонь. Янек, прочинивши люк, обережно розглянувся довкола.

– Падлюки вже позакладали заряди. Ось-ось підключать кабель.

– Перескочимо на той бік? – запитав Григорій.

– Ні. Вночі і без прикриття? Роздовбають нас фаустпатронами.

Слухаючи цю розмову, Томаш одкрив рота, як би хотів щось сказати, але не встиг.

– Може, порвати дроти снарядами? – промовив Густлік.

– Спробуємо, – погодився Янек, – але мало шансів. Грюкнула ляда люка. Бахнула гармата. Віхура, під заслоною башти, виглядав ціль і час од часу натискував спуск.

– Рядовий Черешняк, як там…

Оглянувся, але на броні не було нікого. Лежав тільки автомат нового члена екіпажу.

Крізь прочинений люк Кос пустив на той берег фосфорну ракету. В її яскравому світлі побачили міст і кілька парашутистів, що перебігали поміж вільшиною, змінюючи позиції. На цьому березі дерев не росло, тільки понад водою був верболіз.

В заростях верболозу Томаш скинув сорочку, притис одяг каменем. На грудях поряд з святим медальйоном повісив садівницький ніж, знайдений сьогодні в покинутому німцями будинку. Зачерпнув долонею води, ковтнув пару разів, а потім перехрестився, зсунувся до річки і пірнув.

Крижана вода стиснула груди ніби залізним обручем, та це не злякало плавця. Виринув далеко від берега. Зробив кілька змахів руками і знову сховався під хвилями. І вчасно, бо німці вже помітили Томаша. Коротка черга рикошетувала від поверхні води.

Томаш не появлявся з води. Та німці передчасно раділи. Біля самого берега, під прикриттям чисто вимитого водою валуна виринула голова. Черешняк протер долонею очі й подивився угору, де на тлі неба, мов павутиння, висіли нитки кабеля. Над берегом вони спліталися в одну мотузку, яка тяглася до схилу й зникала в чорній траві. На березі весь час здіймалася вгору земля од вибухів снарядів. Над самим валуном рясно свистіли німецькі кулі. Томаш набрав повні груди повітря і знову пірнув проти течії.

Повільно, намагаючись не плюскотіти, виплив він у затінок біля моста. Почекавши хвилину, щоб перевірити, чи не помітили його, виповз на берег під прикриття стояка. Однак звідсіля він не міг дістати до кабеля, не наражаючись на кулі. Вирізав ножем вільхову гілку з сучком иа кінці. Спробував підтягти дріт, але кулі відразу ж перебили гілку.

Хапаючи дрижаки від холоду, а може й від нервового напруження, Томаш знову повісив на шию ножа. Ще раз перехрестився, присів і, стрибнувши, схопився за мостову решітку. Підтягнувся, вчепившись у грати, поліз по них до середини ріки, а потім підскочив, ухопив дроти в повітрі й крізь сітку трасуючих куль упав у воду.

«Рудий» уже вистріляв більше тридцяти снарядів, коли прибула підмога. Стрілецький цеп короткими перебіжками вийшов на берег, заліг у старих окопах.

Два батальйонні міномети відкрили вогонь з позицій за залізничним насипом, зацокотіли кулемети, застрекотіли автомати.

Командир піхотинців підбіг до «Рудого». Віхура постукав у броню, і Янек прочинив люк.

– Підете через міст? – запитав офіцер.

– Гаразд. Але за вами.

– Згода! – Офіцер засалютував і побіг до своїх солдатів.

Перед атакою посилився вогонь мінометів, раз у раз била танкова гармата.

– Вперед!

Піхота піднялася, з вигуком «ура» побігла через міст. За нею по шпалах ішов «Рудий», стріляючи з гармати і кулеметів.

Парашутисти три хвилини перед тим покинули позиції на березі і тепер короткими перебіжками відходили через сивий од роси луг до лісу. Капітан Круммель наказав одступати, тільки-но з'явиться танк. Він і на мить не припускав, що вночі діє лише одна машина. Зрештою, завдання він майже виконав (ключ магнето виблискував тут же під рукою), і не було сенсу ризикувати людьми, яких чекала ще важливіша і важча робота.

Увесь загін сховався вже в лісі. Біля капітана залишилися зв'язкові і двоє саперів. Ось на мосту з'явилися піхотинці, за ними танк.

– Давай! – наказав Круммель. Сапер крутнув ключем і… – нічого.

– Хай йому біс! – вилаявся солдат.

Капітан стиснув кулаки, мовчки показав рукою на ліс і разом з солдатами бігцем подався до чорної стіни дерев.

Проминувши міст, «Рудий» з'їхав з насипу і став. Відчинились люки. Підійшов командир піхотинців, потиснув руки Густлікові та Янеку, які вже вилізли з машини.

– Міст урятовано… А ваші всі цілі?

– Усі, – відповів Кос.

– Черешняка нема, – стурбовано зауважив Віхура. – Автомат залишив, а сам ще на тому березі десь подівся.

– Хай йому біс. Може, загинув?

– Треба його шукати, – сказав Густлік.

– Не треба, – почувся голос. – Я тут. – Томаш вийшов з темряви в мокрому мундирі.

– Чого це ти мокрий? Чому зброю кинув? – суворо спитав Кос.

– Бо я… – почав пояснювати, виймаючи з-за пазухи завішений на шнурочку невеличкий медальйон і ніж.

– Молився, щоб куля минула? – спитав Віхура.

– Хотів напитися після вечері і впав у річку, – пробурмотів Густлік,

Томаш декілька разів розтулив рот, намагаючись сказати хоч слово, а потім махнув безнадійно рукою.

По мосту застукотіли копита, доброю риссю йшов кавалерійський ескадрон. Командир, у довоєнній шапці в довгим обкованим козирком, розглядався навкруги. Побачив танк, під'їхав і осадив гнідого коня.

– Ескадрон, стій!

Трубач з першої трійки, вчасно не стримавши коня, висунувся наперед, за що дістав батогом по халяві.

– Назад. Вперед хазяїна не лізь. Нахилившись у сідлі, вусатий кіннотник побачив офіцера і салютуючи доповів:

– Розвідувальний ескадрон кавалерійської бригади як група переслідування. Доповідає вахмістр Фелікс Калита. Де противник?

– Відірвався.

– Скільки їх?

– Танкісти краще знають, бо з самого початку тут були.

Гнідий жеребець, з розігрітих боків якого йшов легкий пар, немов зрозумів слова, переступив з ноги на ногу, повертаючи голову до танка.

– Приземлилося понад шістдесят. Третю частину, мабуть, втратили, поки відійшли до лісу, – сказав Кос.

– Ой люди, у вас радіо нема? Аби тільки я п'ятнадцять хвилин тому знав, що тут щось таке готується…

– Німці нам не доповідали, – огризнувся Віхура.

– Як матиму до вас справу, капрале, кобилу для переговорів пошлю, – обрізав його вахмістр, презирливо цідячи слова.

Кінь повернув голову, мічену білою стрілкою, і, задзвенівши уздечкою, торкнувся мордою коліна. Вершник дав йому скоринку хліба, а потім знову мовив до Коса:

– Чому дали їм відступити?

– Що за погоня вночі у лісі…

– Хіба якби добрий солдат на доброму коні, – перебив вахмістр і засалютував. – Бувайте, панове, спробую піймати те, що від вас втекло.

Янек, підносячи руку до шоломофону, переглянувся з Густліком, зітхнув, облизуючи засмаглі від спраги губи.

– А ти думав, що командиром так легко бути? – пробурмотів Єлень.

Вахмістр на своїм коні перестрибнув рів біля залізничного полотна і скомандував:

– Ескадрон, за мною клусом!

Григорій, який сидів біля гусениці й кусав стебло, пас очима вершників.

– Танк добра річ, але серце джигіта болить, – признався Лідці, яка вигладала з переднього лазу.


Розділ IV ШВАРЦЕР ФОРСТ [14] | Чотири танкісти і пес | Розділ VI СНІДАНОК