home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XVІІ ОБЕР-ЄФРЕЙТОР КУГЕЛЬ

Діставши наказа відшукати останнього німця з підривної команди, Саакашвілі крок за кроком промацував шлюз. Невеликий прямокутник подвір'я був огороджений високим цегляним муром. Посередині – клумба, на якій цвіли жовті, блакитні й фіолетові братки. Під муром тягнувся голий ще живопліт і зеленіло кілька молодих тополь.

Гарно тут, мабуть, було раніше, але тепер зразу ж за клумбою прилягав до кам'яного краю шлюзу бетонний бункер – плоский, як притоптаний гриб, у брудно-зелених і коричневих маскувальних плямах, дивився спідлоба на три сторони світу темними щілинами бійниць.

Сплутані іржаві спіралі колючого дроту боронили підступи до нього.

Довелося обійти бункер з тилу, щоб по стрімких східцях дістатися до сталевих дверей, на яких було щось криво написано чорною фарбою.

Двері стояли прочинені. Саакашвілі увійшов досередини, намацав вимикача й несподівано для самого себе засвітив електричну лампочку в затуленому сіткою заглибленні під стелею.

У бункері було два бічні невеликі сховища – немовби на боєприпаси, але порожні, й кілька закритих металевими плитами тайників, проте не таких великих, щоб там могла сховатися людина. Може, акумулятори?

Шлюз був глибокий. Потемнілі від вологи, коричневі від моху кам'яні плити стрімко вели на кілька поверхів униз. Там стояла порожня баржа. Григорію аж у голові запаморочилось, коли дивився на неї; мусив відступити назад і схопитися за чавунну тумбу, відшліфовану причальними канатами. Сів на неї перепочити.

За воротами шлюзу розкинулося чимале озеро. Вузький дерев'яний поміст з поручнями вів на другий бік, проте туди не було потреби ходити – плоский переліг, розритий ровами й окопами, переходив у драговину, пожовклу від квітів болотної калюжниці, а табличка з написом по-німецьки: «Увага! Міни!» не заохочувала до прогулянок.

З того боку ніхто не прийде, можна бути спокійним, подумав Саакашвілі й вирішив доповісти про це Янекові. Глянув ще на північ, де рівні, захищені насипами поля перетинав канал, і подався до будинку.

Ноги у нього вгиналися в колінах, відчував слабість в усьому тілі й порожнечу в голові. Поки шукав німця, поки зосереджував усю увагу на виконанні наказу, намагався не думати, проте тепер знову його пройняв біль, немов хтось стискав йому скроні, – нема «Рудого»! Танк, поранений над морем, був сьогодні роззброєний, а потім убитий, убитий, убитий…

Мозок затнувся на цій єдиній думці, як пошкоджена платівка. Григорій обійшов засіки біля бункера, машинально обминув клумбу й рабатки. За солдатською звичкою замість увійти відразу в сіни, заглянув до них крізь віконце в стіні, у якому хтось давно вже вибив шибку, а павук сплів тенета.

На свій подив побачив, що полонені не сидять під стіною, а лежать на підлозі, неначе розкидані вибухом. Зразу помітив, однак, що недвижимий тільки офіцер, котрого Єлень нокаутував прикладом. Той з ґулею, скулившись, силкувався натягнути каната, кінець якого був зачеплений за гак. Третій, який раніше сидів скраю, випроставшися, витяг над головою руки й намагався дістати автомат. Нарешті, вхопив його за ремінь.

Тепер пішло легше: німець знову сів, підібгав ноги й, вмостивши приклад між колінами, відвів затвор: можна було стріляти, незважаючи на зв'язані руки.

Та не встиг і очей підвести – Саакашвілі вмить підскочив і ударом ноги вибив гітлерівцеві зброю з рук. Став над німцем, важко дихаючи. В голові вирувала та ж сама пошкоджена платівка, повторюючи одне слово. Грузин не здавав собі справи, що верхня губа в нього тремтить і, відкриваючи зуби, надає обличчю якогось хижого виразу. Полонений, котрий сидів скраю, ставав щораз більше схожий на бригаденфюрера СС, досить було б тільки поміняти емблеми на комірі…

Висунувши клинка з піхов, Саакашвілі відступив крок назад, розтулив рота. За хвилю, не спускаючи з полонених очей, знов ступив уперед, немов шукав найвигіднішої дистанції для удару.

Німець підняв зв'язані руки, захищаючи голову. Побачивши пута, Григорій опам'ятався і, спершись об одвірок, витер долонею лоба.

У дверях з'явився Томаш, розглянувся, потім рівненько поскладав хлібини на підвіконні, втягнув за комір непритомного й досі німця, що його оглушив Єлень біля хвіртки, і мовчки став зиркати то на грузина, то на полонених, чекаючи, що ж буде далі.

Григорій підвів голову й гарячково заговорив:

– Вони можуть посилати нас на смерть, гнобити й розстрілювати беззахисних, а їх не дозволено. Розумієш? Не дозволено. Вони можуть…

– Розумію, – кивнув головою Черешник. – Взводний Єлень пояснював. Але зачинити дозволено.

– Маєш слушність, – отямився нарешті механік. – Тут є добрячі підвали.

Почав одв'язувати каната з гака, аж раптом будинок здригнувся від могутнього вибуху, двері з гуркотом зачинилися.

– Міни, – зрадів Саакашвілі.

Гладкоствольна зброя має невелику дальність, тому залп з полкових мінометів свідчив би, що фронт не далі ніж за п'ять кілометрів звідси, подумав Саакашвілі.

– То громадянин командир і громадянин взводний висадили кухню в повітря, – пояснив Черешник. – Мовби артилерія влучила, як домовлялися спочатку…

Томаш черпав кухлем з відра і поливав водою одного за одним нокаутованих полонених. Німці вже очунювали, коли повернулися Єлень і Кос.

– От ми й разом, на голову не капає, гуляш у термосі…

– Стривай, – зупинив Янек, – Спочатку вартового треба поставити.

– Я піду, – зголосився Томаш.

– Гаразд, – командир кивнув головою і звернувся до механіка, – Чого ти їх на мотузці тримаєш?

Саакашвілі зиркнув на каната, здивувався і не відповів.

– У підвал треба завести, – вихопився Черешняк, – Там товсті стіни, міцні замки…

– Саме так, – ствердив Григорій і показав: – Цей хотів дістати зброю…

Забувши, що повинен був посадити їх під замок, Саакашвілі відійшов у куток, приліг на купу канатів і обхопив голову руками.

Товариші порозумілися очима. Томаш зітхнув і пішов на пост. Янек повів полонених до підвалу. Єлень різав хліб, перемивав миски, лаштуючись вечеряти.

– Гжесю, візьми ту шаблю і допоможи, – попросив Густлік, беручи чималу бляшанку консервів.

– Ні, – сумовито відповів Саакашвілі.

– А шостого не знайшов?

– Ні.

– Я питав полонених, – промовив Кос, вішаючи ключа на гак біля дверей, – Кажуть, що нікого тут більше нема, що їх було п'ятеро.

– Хліб брали для шістьох, – наполягав Єлень, ріжучи жерсть багнетом.

– Може, собака в них був, – сказав Янек, і тінь смутку промайнула по його обличчю.

Попоївши, Густлік устав, викинув руки вгору, вбік, хруснув кістками.

– Піду скупаюся. – Узяв з вікна брусок коричневого мила, поклав у кишеню.

– У воду зразу по обіді?

– Я вже тобі казав: не по обіді, а перед вечерею. Скиньте з себе все брудне, то виперу.

На дні шлюзу було вже темнувато. Тим світлішою здавалася піна на хвилі, яку збурював плавець. Плескіт води, відбитий од стін, повторювала волога луна.

Перетнувши водоймище навскіс, Єлень вхопився за сталевий трос і, занурившись по шию у воду, відпочивав.

Потім пірнув, перевернувся під водою. Коли випростався, щоб виплисти, побачив зненацька – неглибоко під водою, біля міцної завіси, на якій висіли ворота шлюзу, прикріплено кільканадцять важких мін, з'єднаних товстим дротом. Одплив убік, випірнув.

Густлік зміряв очима віддаль до баржі, що стояла у дальшому кутку водоймища, і легко, немов боячись пошкодити ворота, відштовхнувся од них ногами й поплив на спині, розмірено б'ючи руками над головою.

З борту баржі звисала мотузяна драбинка, Єлень виліз по ній з води і, ляпаючи по палубі босими ногами, помацав, чи висох випраний одяг, порозвішуваний на причальних канатах. Гостро заскреготів корпус судна, торкнувся до кам'яної стіни.

– Ну й гидко ж пищить, – буркнув під ніс Густлік.

Насвистуючи, почав старанно намилюватись і подумав, що. як розповідатиме вечорами своїм старим про воєнні пригоди, то дещо, мабуть, і згадувати не варто, бо не повірять. Не повірять, та й не завжди те, що буває В житті, гарно виходить в оповідях. Взяти хоча б сьогоднішній день: мало не загинули, потім здобули важливий об'єкт у ворожому тилу, та замість сидіти з автоматами напоготові, наспівуючи стиха гімн і помахуючи біло-червоним прапором, він, Густлік, намилюється і насвистує. Про прання й купання Єлень вирішив згодом не розповідати.

Зачерпнув відром на мотузці води, почав плескати собі на голову пригорщу за пригорщею, аби сполоснутися. Мильна вода лилася на дошки палуби, стікала в шпарини. Раптом з-під палуби долинув розпачливий голос. Хтось кричав по-німецьки:

– Ти що, дурню, іншого місця в усьому світі не міг знайти для купання!

Густлік з подиву впустив відро і забіг за стернову будку. Що це воно за німець, який його дурнем обзиває й має претензії, що Єлень тут, а не деінде полощеться? Проте швидко опам'ятався: підперезався рушником, вхопив короткого багра й скочив на палубу.

Тут лежали відкриті й забиті ящики з боєприпасами, з фаустпатронами, але нікого не було. Густлік побачив на кормі зачинені на засув двері, рвонув їх і скомандував:

– Виходь!

Зсередини висунувся німець у мундирі, але без пояса, добряче облитий брудною мильною водою. Гітлерівець, не тямлячись з дива, підняв руки, наляканий націленим у груди вістрям багра.

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – відрекомендувався, кривлячись і опускаючи повіки.

– Тебе взято в полон, – заявив Єлень. – Не треба було знизу підглядати, не натекло б тобі мила в баньки.

– Так точно, пане… я не знаю цієї уніформи…

– Марш, – вигнав його на палубу Єлень. – Я тобі покажу, що то за уніформа. Кругом! Струнко!

Німець слухняно повернувся й виструнчився, а Густлік за його спиною надягав сорочку й штани, міряючи очима металеві східці в стіні шлюзу та міркуючи, як вилізти ними нагору, щоб йому полонений на голову не скочив. Водночас журився, як розповідати про цей випадок у майбутньому, бо коли намилювання і полоскання опустити, то чому б той Кугель мав під палубою не витримати й виказати себе криком.

У сінях, біля дверей, де більше світла, за тим самим столом, біля якого обідали, сиділи роздягнені до білизни і досить пристойно вмиті Янек з Григорієм. Чистили та перевіряли зброю, заряджали патронами автоматні магазини.

– Складна мелодія. Заспівай ще, – попросив Кос. Саакашвілі підняв голову і тихо почав:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Янек підспівував, намагаючись правильно вимовляти слова.

– Важко.

– Ти думаєш, мені по-польськи легко? Пшепрашам, попроше, пшиноше… Важко, але гарно: твої слова – як посвист шаблі, що розтинає повітря, мої – як крик гірського орла.

– Ну, врешті! – Янек, сміючись, вхопив Гжеся за плечі. – Ти знов Саакашвілі, а не вичавлений лимон.

– Поглянь, – показав Григорій на подвір'я. Стежиною повз клумбу йшов німець у мундирі без пояса, тримаючи в піднятих над головою руках мокрі тикові штани й куртки. За ним крокував Густлік а багром у правій та двома фаустпатронами в лівій руці й направляв фріца, щоб не топтав братків.

– Не було шостого, але знайшовся, – урочисто заявив сілезець. – Як не шукати, то сам знайдеться.

– Де він був?

– Сидів зачинений в комірчині на баржі. Там купа боєприпасів і цього добра, – поклав на столі фаустпатрони.

– Ну, тепер нам і танки не страшні, – зрадів Янек.

– Мабуть, завинив і обер-лейтенант посадив його під арешт, – вів далі Єлень.

– Чому не в підвал?

– Цього не знаю, – знизав плечима Густлік, розвішуючи на веслах випрані мундири, котрі подавав йому полонений, – але як його запитаєш, певне, скаже. Опусти, гаде, руки, – показав жестом і повернувся до Коса: – Обер-єфрейтор…

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – квапливо скінчив німець по-польськи.

– Говорить по-польськи, – пробурмотів Єлень.

– Я все скажу, – пояснював обер-єфрейтор, поправляючи окуляри, які сповзали йому зі спітнілого носа.

– Поляк? – запитав Кос.

– Німець, – заперечив полонений.

– Звідки знаєш польську мову?

– Пінейдмюль – по-польськи Піла. Хор, а в ньому дівчина. Я хотів одружитися з нею, а вона не хоче розмовляти по-німецьки.

– Чому ти сховався на баржі?

– Не сховався.

– Його замкнули, – нагадав Єлень.

– Він мене заарештував, бо я казав, щоб не підривати шлюз, не нищити міста.

– Хто мав підірвати шлюз?

– Наша підривна команда.

– Навіщо?

– Тут озеро, – німець показав рукою, що воно високо, а потім опустив її вниз. – Шлюз затримує воду, а внизу над каналом місто. Коли б ворог увійшов до нього, підривна команда затопила б місто, щоб ворог зупинився. Гітлер наказав: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– А ти не хотів тримати? – запитав Єлень,

– Ні, – відповів полонений подумавши. – Гітлер капут, але Німеччина, люди не капут. У Рітцені мій дім і троянди, чотириста кущів. «Повідь» знищить троянди, все знищить, та нічого не змінить, війну ми програли.

Німець говорив це зі щирим болем у голосі. Потім довго мовчав, опустивши голову. Як завжди, коли панує тиша, здавалось, що артилерія гримить ближче.

– Я кажу: пане обер-лейтенант, ніхто сюди не прийде. Переріжемо дроти – і місто врятоване. Тепер, коли нема нацистів, шлюз залишиться цілий і мої троянди теж…

Німець стояв у сінях обличчям до дверей. Промені призахідного сонця миготіли в окулярах, освітлювали його негарне лагідне обличчя. Танкісти мовчки стояли перед полоненим, уважно слухали. У словах Кугеля бриніла якась правда, що наказувала їм забути про війну й побажати, аби місто й троянди були врятовані…

Слова полоненого урвав різкий стукіт біля воріт: удар, пауза, три швидкі підряд.

Ситуація блискавично змінилась. Янек і Саакашвілі миттю заткнули обер-ефрейторові рота кляпом і зв'язали. Густлік надів німецького мундира й куртку, каску, підперезався поясом.

– Пильнуй його, – наказав грузинові, і вдвох з Єленем побігли до брами з автоматами в руках.

Постукали ще раз.

– Зачекай, – пробурмотів Єлень по-німецьки й, насунувши каску на очі, прочинив трохи віконце в стіні.

З того боку стояв солдат з сумкою на грудях. З-за плеча стирчало дуло карабіна.

– Пакет, – подав конверта й зошита для розписки. Густлік мовчки розписався.

– Кухар полетів до бога, – осміхнувся зв'язковий.

– Так, ми бачили, – буркнув Густлік.

Німець сів на велосипед і від'їхав, а Єлень зачинив віконницю на засув.

– У того шибеника Томаша не очі, а ґудзики, нічого не бачать, – буркотів, віддаючи конверта Косові. – Ану глянь, що там Гітлер пише.

Треба лампу засвітити.

Повернувшись до сіней, хлопці зачинили двері, опустили на вікно завіси. Саакашвілі запалив карбідного ліхтаря, бо електричне світло було лише в бункері. Тим часом Єлень піднявся на кілька сходинок і спитав, задираючи голову:

– Томеку, ти що, сліпий?

– Я бачив, але думав, що проїде мимо.

– Не думай забагато, бо впрієш. Доповідай…

– Справи непогані, друзі, – пожвавішав Кос. – Штаб нашого окремого саперного батальйону для особливих завдань повідомляє, щоб ми були готові, бо завтра на підступах до Рітцена можна сподіватися польських більшовицьких частин, себто нашої армії… Вийми йому кляпа й розв'яжи руки.

Саакашвілі виконав наказа й з власної ініціативи підсунув німцеві табуретку.

– Сідай.

– Можемо повернутися до перерваної розмови, – усміхнувся Кос. – Значить, ви запропонували обер-лейтенантові не виконувати наказу, а він вас посадив де арешту на баржу, що стоїть у замінованому шлюзі.

Довгу хвилину тривала мовчанка. З одного й другого боку, десь поряд, ударили важкі артилерійські залпи. Німець злякався.

– Це наші, – заспокоїв його Густлік і додав: – Можеш мені, хлопче, подякувати, що тебе твої не висадили в повітря.

Знову тиша. Полонений сидів, опустивши голову.

– Де заміновано і де центральний пост підриву? – запитав Кос.

Німець підвів голову і, вороже глянувши на танкістів, сказав:

– Жодного слова більше.

– Жодного слова? А то чому ж?

– Фронт ще не прорваний. Я не хочу, щоб затопили. Чи обер-лейтенант, чи ви.

Кос рвучко підвівся, ступив крок уперед, але опанував собою і тихо сказав:

– Ти думав, що фронт уже пройшов далі. Людей тобі не жаль, тільки троянд. Зачини його, Гжесю, у підвалі, але окремо.

Саакашвілі кивнув німцеві й перший рушив по сходах. Єлень стояв замислившись, Кос.ходив туди й назад.

– Сидить, – Григорій кинув ключа на стіл, де лежала зброя.

– Нехай подумає, – додав Густлік.

– А ми вже готові були прийняти його до гурту… Обер-ефрейтор Кугель, рятівник троянд і містечок, – говорив далі Кос, походжаючи по сінях з насупленим, замисленим обличчям: – Ще трохи і вчинили б таку дурницю…


Розділ XVI КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ | Чотири танкісти і пес | Розділ XVIІІ ЧОРНИЙ ЖЕРЕБ