ВИСНОВКИ

ВІЧНІ ЦІННОСТІ В МІНЛИВОМУ СВІТІ

Неможливо виокремити конкретний момент, коли ми припинили вимагати лідерства від наших лідерів і почали турбуватися лише про реальну політику та менше зло. Не встигли впасти на землю останні заклепки «залізної завіси», як західні лідери почали ляскати один одного по спині й розтринькувати мирні дивіденди, а виборці та парламенти по всьому світу почали шукати менеджерів замість мрійників.

Доля дуже чітко нагадала мені про це 11 грудня 2011 року. Того дня смерть зіграла жорстокий жарт, забравши ледь не в ту саму хвилину дисидента й відомого борця за права людини Вацлава Гавела та скаженого верховного правителя Північної Кореї Кім Чен Іра. Реакція медіа була передбачуваною: ігнорування лідера Оксамитової революції та просто страшенна злива домислів про перспективи стати на чолі табору суворого режиму з ядерною зброєю, розташованого якраз посередині між Росією, Китаєм і Японією, двадцятивосьмирічного Кім Чен Ина. Занепокоєння було зрозумілим, але іронію викликало те, що всі ці здогадки сприймалися серйозно, коли ніхто за межами Пхеньяна навіть не здогадувався, що Кім Чен Ір був мертвий уже дві доби.

Гіршим за іронію було те, що смерть Гавела, а ще важливіше — його надзвичайне життя були відкинуті вбік заради казок про любов якогось дурника до кіно та французького коньяку. Замість спекуляцій про маловідомого спадкоємця з Північної Кореї чому б було не поставити питання про наступника видатного морального лідерства Вацлава Гавела? Хто підніме прапор свободи від утиску в усіх його формах? Драматург, артист і мрійник Гавел дві третини свого життя прожив під владою комуністичного режиму й знав, що за свободу треба боротися всією доступною зброєю на всіх фронтах.

Уперше я зустрівся з Гавелом у Празі в 1990 році, коли він був новообраним президентом Чехословаччини. Він швидко скористався своїм новим статусом, щоб сприяти продемократичній діяльності інших людей, особливо в країні, яка поки ще називалася СРСР. Мене тоді запросили на конференцію радянських дисидентів під головуванням Володимира Буковського, і Гавел наполіг, щоб вона відбулася в нещодавно звільненій від радянського ярма Празі. Як не дивно, йому довелося боротися з деякими елементами у своєму уряді, які боялись образити Кремль, і в моїх спогадах Гавел залишився єдиним представником чеського керівництва високого рангу, який відвідав ту конференцію.

Як під час, так і після його каденції Гавела критикували з різних боків, називаючи неефективним керівником, нездібним політиком і поганим перемовником. Але якщо подивитися на його досягнення, особливо враховуючи вплив Москви, ці критики ігнорували найважливіше. Гавел став президентом Чехословаччини напередодні її розпаду, а потім президентом Чехії, не допустивши пролиття ані краплі крові. І це в той час, коли в Югославії палала жахлива громадянська війна. Він створив засади демократичного устрою, вільного від привязки до комуністичного й кадебістського минулого, тоді як Борис Єльцин не зумів викорінити надійно укріплену бюрократію, номенклатуру, залишивши по собі ще й наступника з лав КДБ. Сьогодні Чеська республіка та Словаччина є процвітаючими демократіями, а росіяни знову й знову змушені боротися за свободу особистості. Треба пам’ятати, що принципи мають значення, результати мають значення, і Гавелу насправді вдалося досягти успіху, як мало кому іншому.

Така видатна сміливість обов’язково має стати зразком для наслідування. Адже Гавел служив для східних європейців еталоном етики, яким для радянських людей був Андрій Сахаров. Коли ми зустрілися востаннє в чеському посольстві в Москві у 2007 році, здоров’я Гавела вже було підірване, але його очі бачили Володимира Путіна наскрізь. Йому були огидні люди, готові вести перемовини зі злом замість того, щоб називати речі своїми іменами.

У своєму есе 2004 року про Північну Корею Гавел чітко висловив стосовно диктаторів непорушну істину: «Кім Чен Ір та йому подібні розуміють лише рішучість, наполегливість і переговори з позиції сили»^[86]. Жодних розмов про умиротворення, жодного використання прав людини як розмінної монети. Якби ми мали більше лідерів на кшталт Вацлава Гавела, сьогодні нам, можливо, не довелося б так непокоїтися через подібних диктаторів.

Як же ми дійшли до нинішньої сумної ситуації? Коли саме ми перейшли від сприйняття радянських дисидентів як знаменитостей та віри, що обов’язком вільних є допомога невільним, до світу, де диктатори позують для знімків зі сноубордистами, а жертвам утисків кажуть дбати про себе самим? Повірте, я не ностальгую за минулим, за так званим золотим віком моєї уяви. Я не надто молодий, щоб добре пам’ятати ті часи, але не надто старий, щоб їх забути.

9 листопада 1989 року стало одним із найславетніших днів у відомій історії світу. У цей день сотні мільйонів людей звільнилися від тоталітарного комунізму після багатьох поколінь, які жили в суцільній темряві.

Сьогодні аж ніяк не бракує наукових суджень та й звичайних думок про те, чому Берлінська стіна впала саме тоді. Зазвичай я радо беру участь у цих нескінченних дискусіях, але ми повинні усвідомити, що, шукаючи конкретну причину в конкретний момент, можемо загубити суть цієї події. Ми точно знаємо, що без єднання вільного світу проти спільного ворога, без потужного протистояння, заснованого на відмові вести перемовини щодо цінності свободи особистості, ця Стіна стояла б і досі, а я, можливо, усе ще грав би в шахи за Радянський Союз.

Альянси, суперництва та різні варіанти реальної політики існували десятки років. З обох боків велику роль відігравали окремі особистості, від Рональда Рейгана та Маргарет Тетчер до Леха Валенси й Папи Івана Павла II, а також Михайла Горбачова, що випустив на волю сили, які не зумів контролювати. Основна ж тема була водночас простою та правдивою: Холодна війна точилася між добром і злом. Не менш важливо, що це було не якесь філософське питання, а справжня битва, варта боротьби. Суспільство підтримало зусилля цих видатних лідерів, а також боротьбу й принципи, які за нею стояли.

Отже, Стіна впала, і світ зітхнув із превеликим полегшенням. Війна, яка тривала протягом кількох поколінь, нарешті закінчилася. Загроза ядерного знищення, яка висіла над головами всіх нас, добігала кінця. Але за перемоги, хай і такі великі, зазвичай доводиться платити, навіть якщо ця платня полягає в ослабленні пильності переможця. Не було ані комісій з оприлюднення правди про комунізм, ані судових переслідувань чи покарань за страшні злочини соціалістичного режиму. КДБ змінив свою назву, але не змінив своєї суті.

І, звичайно ж, самозаспокоєння Заходу породило всіх його подальших ворогів, не лише Путіна. Нинішні диктатури мають те, про що СРСР навряд чи міг мріяти: легкий доступ до світових ринків, що фінансує репресії всередині країни. Причому це стосується не лише нафтових країн, таких як Росія, Іран і Венесуела, але й промислових також. Ідея про те, що вільний світ скористається взаємодією, щоб отримати важелі впливу на диктаторів щодо порушення прав людини, зазнала фіаско через неочікувану активність авторитарних держав. Адже вони готові експлуатувати цю взаємодію на повну, без жодних вагань, тоді як вільному світу рішучості часто бракує.

Політика економічної взаємодії дала диктатурам значно більше, ніж споживачів нафти, яку вони видобувають, та айфонів, які вони збирають. Сьогодні вони використовують Інтерпол, щоб переслідувати дисидентів за кордоном. Вони спонсорують або створюють політичні партії та неурядові організації, щоб лобіювати свої інтереси. Вони публікують у «Нью-Йорк Таймс» статті, повні лицемірних закликів до миру й гармонії. І все це вони роблять за одночасного придушення незгодних усередині країни, яке стало значно сильнішим, ніж будь-коли раніше. Ось вам взаємодія як вулиця з одностороннім рухом. Ось вам взаємодія як умиротворення. Це є нічим іншим, як провалом лідерства в просто-таки трагічному масштабі.

Навіть найкращі ідеали й традиції можуть утратити фокус після радикальної зміни обставин. Символи ж допомагають нам знайти цей фокус, залишаючи нас вразливими, коли вони зникають. Американська експедиція на Місяць не стала б такою надзвичайною подією, якби не її конкретна цінність. Джон Ф. Кеннеді вчасно зрозумів, що вона може стати символом американського прогресу, виклику та, звичайно ж, переваги над СРСР.

Завдяки змаганню у сфері космічних досліджень з’явилося ціле покоління нових технологій, які згодом уможливили перехід американської промислової потужності до комп’ютерної ери. Але невдовзі після цього приголомшливого досягнення інтерес до космічних досліджень суттєво зменшився. Символ зник, і жодна людина вже не гуляла по Місяцю з часів Юджина Сернана в грудні 1972-го. Символ виклику, символ прогресу сплутали з викликом як таким. Коли Місяць був досягнутий, великий пошук, який він уособлював, швидко забули. Як і історія Гітлера й Сталіна, висадка людини на Місяць сьогодні переважно сприймається неначе міф.

Звичайно, Берлінська стіна була більш ніж символом. Вона в буквальному сенсі розділяла це місто та уособлювала поділ між вільним та невільним світами. Коли вона впала, було легко забути, що ці два світи все ще існували, навіть попри відсутність Стіни. Зник символ, і те, що він уособлював, забули. Зло раптом втратило знайому форму. Проте, як навчили нас події 11 вересня, небезпеки є реальними, навіть якщо лінії фронту й нечіткі. На зміну альянсам, що поставали на історії та цінностях, прийшли альянси зручності. Це стало природним наслідком більш ніж двадцяти років ставлення до всіх як до потенційних друзів, практики, що заохочує ворогів і збиває з пантелику справжніх союзників.

Але вороги все ж існують, визнаємо ми це чи ні. Вони є ворогами того, що обстоюють Америка й решта вільного світу. Чи це Путін, чи ІДІЛ, ці сили просто неможливо перемогти шляхом взаємодії. Перемога над ними вимагає єднання, прийняття рішень, а також принципів, що допомогли виграти Холодну війну. Говорячи шаховими термінами, наші великі попередники двадцять пять років тому залишили нам виграшну позицію. Вони дали нам інструменти повалення диктаторів і показали, як ними користуватися. А ми закинули ці інструменти й забули засвоєні колись уроки. Настав час відновити їх у пам’яті.

Сьогодні відбувається глобальна війна, причому в такий спосіб, про який більшість людей, зокрема багато її жертв, навіть не здогадуються. Достатньо поглянути на газетні заголовки лише за кілька місяців, щоб побачити велику кількість утрат на цій війні. Сто сорок сім убитих в університеті в місті Гарісса, Кенія. Шістнадцять убитих під час нападів терористів у Парижі на редакцію журналу «Шарлі Ебдо» та кошерний супермаркет. Тисячі вбитих у Східній Україні. Застрелений на мосту по дорозі додому опозиційний лідер у Москві. А була ще незчисленна кількість поранених і ув’язнених жертв цієї глобальної боротьби.

Глобалізація ефективно стиснула розміри світу навколо нас, збільшивши мобільність товарів, капіталу й трудових ресурсів. Проте таке стискання відбувається не лише в просторі, але й у часі, коли сучасні безмежні технології та ідеї XXI століття стикаються з раніше закритими культурами й режимами, які прагнуть існувати, як і багато років тому. Навряд чи це є тим самим відомим зіткненням цивілізацій. Радше це лише намагання таких «мандрівників у часі» зберегти свою дедалі меншу владу, зупиняючи подальше просування ідей відкритого суспільства.

Радикальні ісламісти налаштували свою «машину часу» на темні століття й заохочують убивство кожного, хто з ними не згоден. Володимир Путін хоче, аби Росія існувала в еру великої влади царів і монархів, силою домінуючи над її сусідами й не турбуючись щодо виборів і скарг щодо порушення прав людини. Посткомуністичні автократії на чолі з найближчими путінськими союзниками-диктаторами з Білорусі й Казахстану використовують ідеологію лише як засіб зачепитися за владу будь-якою ціною. На Сході Кім Чен Ин у Північній Кореї намагається заморозити час у формі сталінського концтабору. Мадуро у Венесуелі та брати Кастро на Кубі використовують соціалістичну пропаганду для опору дедалі сильнішому тиску з боку правозахисників. У Нігерії польові командири руху Боко Харам узяли на озброєння релігію, виправдовуючи нею винищення своїх супротивників. Деякі релігійні монархії Ближнього Сходу також винні у створенні вигідних умов для насильства через архаїчні обмеження принципів вільного суспільства.

Цих «мандрівників у часі» об’єднують відкидання сучасності, страх і ненависть до того, що нам слід називати просто «сучасними цінностями» замість застарілого й дещо зверхнього терміну «західні цінності».

Глобалізація призвела до контакту й конкуренції цих реліктів із сучасним світом, що загрожує знищити їхні соціально-культурні умови та владу. Між тим, цей контакт надає їм ринки збуту для їхніх природних ресурсів, а також технології, які вони використовують для вбивств і репресій, тому зовсім припинити взаємодію ці релікти не можуть. «Мандрівники в часі» не здатні боротися з ідеями й процвітанням вільного світу на рівних, тому вони використовують лише ту зброю, яку мають: ідеологію, насильство та зневагу до цінності людського життя. Вони протидіють спокусі свободи слова й вільних ринків за рахунок ірраціональності: радикальної релігії та націоналізму, культів особи та догм, страху та ненависті.

Попри заперечення з боку багатьох політиків та експертів, цілком можливо програти боротьбу, якщо ви відмовляєтеся зрозуміти, що ви до неї залучені. Більше того, ігнорування реальності конфлікту ставить на передню лінію більше невинних жертв замість тренованих солдатів і правоохоронців. Для проблеми доморощених терористів або диктаторів із ядерною зброєю не існує простих рішень, але для початку ми повинні хоча б покласти край цій культурі заперечення.

Я вже стверджував де тільки можливо, що історія є циклічною. Виявилося, що велика перемога демократії була не вічною, а лише сезонною. Просто потрібен був час для прояву зворотної реакції до нашого надмірного оптимізму. Мулли, монархи й диктатори поступово звільняються з-під загрози їхнім середньовічним системам існування. Це є спільною рисою, що повязує путінський напад на Україну й криваву ісламську ідеологію, що підживлює Аль-Каїду та ІДІЛ, а також надихала братів Куаші в Парижі й багатьох інших, до них подібних. Вони відштовхують від себе сучасний світ, жорстоко демонструючи помилковість терміна «кінець історії».

Наша мета повинна полягати в тому, щоб допомогти тим, хто застряг у минулому, приєднатися до теперішнього. Причому важливо зрозуміти, що лише сила тут не зарадить. Ми повинні бути щирими й зробити наші цінності надзвичайно привабливими. Але це не означає пестити чи терпіти жорстоких екстремістів або їхніх творців усередині країни чи за кордоном. Відкрите суспільство, яке не здатне захистити своїх громадян, не надто довго залишатиметься відкритим. Суспільство, яке не бажає боротися за свободу, легко може її втратити. Свого часу цю істину обезсмертила заява Рейгана, що свободу «завжди відокремлює від зникнення лише одне покоління».

І символи в цій боротьбі значать дуже багато: наприклад, кампанії «Я є Шарлі» та «Поверніть наших дівчат», а також фотографії світових лідерів, які йдуть разом ходою за свободу слова. Недостатньо просто казати іммігрантам, нашим громадянам і мільярдам людей, які все ще живуть у невільному світі, що ці ідеали важливі. Ми повинні демонструвати їм це. Терористи та їхні вчителі, диктатори та їхні спільники дуже швидко виявляють кожен випадок лицемірства, кожен подвійний стандарт. Ми не можемо йти на компроміс у цьому. У своєму творі «Трудівники моря» Віктор Гюґо сказав про це так: «Люди звикають до отрути поступово».

27 лютого 2015 року в центрі Москви був холоднокровно вбитий Борис Нємцов, мій давній друг та соратник у російській опозиції. Чотири кулі в спину обірвали його життя біля самісінького Кремля, де він колись працював на посаді віце-прем’єр-міністра за часів Бориса Єльцина. На фото з місця події видно, як двірники відчищають його кров із бруківки лише через кілька годин після вбивства, тому не важко було уявити якість подальшого розслідування.

Насправді Путін почав і закінчив слідство ще до того, як тіло Бориса встигло охолонути, назвавши це вбивство «провокацією»^[87] — майстерне визначення, яке припускає, що це путінські вороги вбивають одне одного з метою опорочити його ні за що. Після цього він безсоромно висловив співчуття матері Нємцова, яка часто попереджала свого безстрашного сина, що в путінській Росії його дії можуть призвести до смерті.

Через кілька годин після загибелі Бориса з’явилися повідомлення про те, що поліція провела обшук у нього вдома, конфіскувавши папери й комп’ютери. Вороги Путіна часто стають жертвами, а його жертви завжди є підозрюваними. Борис був пристрасним критиком путінської війни в Україні та на той момент якраз закінчував звіт про присутність російських солдатів на Донбасі, факт, заради приховування якого Кремль не шкодував жодних зусиль. Попри це, сьогодні знову звучить запитання «Чи справді Путін віддав такий наказ?», як це було, коли у 2006 році застрелили журналістку Анну Політковську або коли торік над Східною Україною збили рейс «еМейЧ 17».

Допоки Путін перебуває при владі, ми ніколи не дізнаємося, хто саме віддав такий наказ, але немає жодних сумнівів, що він несе безпосередню відповідальність за створення умов, за яких ці злочини відбуваються з такою жахливою частотою. Ранні теми заяв Путіна про відновлення національної гордості й державності, які були втрачені з падінням СРСР, повільно відійшли вбік і змінилися отруйною сумішшю націоналізму, войовничості та ненависті. 2014 року опозиційний рух, який відчував на собі дедалі більший тиск, протягом тривалого часу зневажався й висміювався, пройшов своєрідний ребрендинг. У підконтрольних Кремлю ЗМІ його почали називати небезпечною пятою колоною або «націонал-зрадниками» — підлими словами, які російська влада доволі часто позичає в нацистів.

Щоб не відставати від пропаганди, Путін збільшив підтримку найбільш репресивних, реакційних і кровожерливих елементів свого режиму. Серед них слід назвати очільника Чечні Рамзана Кадирова та голову Слідчого комітету Олександра Бастрикіна, який нещодавно заявив, що Конституція Російської Федерації «стоїть на шляху захисту інтересів держави». Для цих людей кров стала розмінною монетою, способом продемонструвати вірність режиму. Саме цього й добивався Путін, щоб утримати свою владу: культури смерті та страху, що охоплює всі одинадцять російських часових поясів, а тепер ще й експортується до Східної України.

Борис Нємцов був невтомним борцем та одним із найдосвідченіших критиків путінського режиму, причому ця роль, безумовно, була єдино можливим його призначенням. Свого часу він був успішним мером Нижнього Новгорода, здібним членом уряду та парламенту, а тому міг би вести комфортне життя в системі владної вертикалі як такий собі ліберальний реформатор. Але Борис просто не міг працювати разом із путінським режимом. Розумієте, він мав принципи й не міг спокійно дивитися, як наша країна сповзає назад у темні тоталітарні глибини.

А тому Борис долучив свій високий зріст, гучний голос та велике серце до важкої битви за виживання російської демократії. Ми працювали разом із того часу, як його викинули з парламенту у 2004-му, і до 2007-го були близькими союзниками за опозиційним рухом. Він щиро вірив у користь документування злочинів і корупції Путіна та його наближених, сподіваючись, що одного дня вони постануть перед правосуддям, якого ми взагалі майже не бачили^[88].

Паралельно зі звітом про присутність російських військ в Україні він важко працював над підготовкою протестного маршу, запланованого на неділю в Москві, маршу, що став його похоронною процесією. Після повернення Путіна до президентського кабінету у 2012-му ми з Борисом посперечалися. Для мене це означало кінець будь-яких реалістичних сподівань на можливість мирного політичного рішення щодо зміни режиму в Росії. Але Борис завжди був сповнений надій. Він казав, що я надто поспішаю, що «треба довго прожити в Росії, щоб побачити зміни». Тепер він уже ніколи їх не побачить.

Ми не можемо знати напевно, який саме жах прийде до нас наступного разу. Ми лише знаємо, що він приходитиме знову й знову, допоки Путін лишатиметься при владі. Єдиний спосіб покласти край путінському правлінню — це якщо народ Росії та путінські еліти зрозуміють, що допоки він там, вони не мають майбутнього. Наразі ж, що б насправді не думали про Путіна та свої життя, вони вважають його нездоланним і незмінним. Вони бачать, як він безкарно робить в Україні, що хоче, захоплюючи території й розпалюючи війну. Вони бачать, як він розмовляє й поводиться з Меркель та Оландом, порушуючи загальноприйняті міжнародні норми. Вони бачать, як його вороги гинуть на вулицях Москви.

Заяви про осуд та занепокоєння щодо вбивства Бориса Нємцова швидко посипалися від тих самих західних лідерів, які стільки зробили для умиротворення Путіна в останні дні, тижні та роки. Якщо вони справді бажають вшанувати мого безстрашного друга, то мають рішуче заявити, що допоки Путін лишатиметься при владі, з Росією поводитимуться, як із шахрайським кримінальним режимом, яким вона і є. Треба припинити бутафорські переговори. Надати Україні зброю, що змусить заплатити за путінську агресію надмірну політичну ціну. Сказати російським олігархам, що більше не буде місця для безпечного зберігання їхніх грошей на Заході, поки вони служитимуть Путіну.

Реакція не надто обнадійлива (як я втомився писати цю фразу). Багато звичних заяв про занепокоєння та осуд закликають Путіна до «застосування правосуддя». Такі заклики сприймаються вже майже саркастично. Західні медіа з незрозумілих причин продовжують надавати майданчики для путінської когорти пропагандистів, не піддаючи їхню грубу брехню жодним сумнівам.

Можливо, ми ніколи не дізнаємося, хто вбив Бориса Нємцова, але ми точно знаємо, що, чим раніше піде Путін, тим більше шансів буде уникнути хаосу й насильства, яких боявся Борис. Це якраз та можливість, якою Росія й світ просто зобов’язані скористатися.

Спираючись на історичний досвід, можемо відзначити, що великі зміни у відносинах між державами завжди були необхідні після періоду великого конфлікту. 1648 року Вестфальський мир створив сучасну еру Європи після Тридцятилітньої війни. Війна за іспанський спадок закінчилась Утрехтським договором 1713-го. 1815 року Віденський конгрес розробив нову мапу Європи після поразки наполеонівської Франції. На Берлінській конференції 1879 року була заново встановлена рівновага після російсько-турецької війни. Наприкінці дев’ятнадцятого століття загальним переконанням було те, що цей баланс призведе до золотої ери миру. Автори утопічних і пацифістських літературних творів мріяли про світ без кордонів аж до початку Першої світової війни.

Після тієї війни ми отримали Версальський договір і створення Ліги Націй. Вона виявилася провалом, і небажання прийняти цей факт призвело до Другої світової війни. 5 березня 1946 року в місті Фултон (штат Міссурі) у своїй знаменитій промові про «залізну завісу» Вінстон Черчилль сказав про нові небезпеки для свободи, цього разу з боку комунізму. Сьогодні вже майже ніхто не пам’ятає, що він також попередив про можливий провал новоствореної Організації Об’єднаних Націй.

Черчилль тоді сказав про нову організацію так: «Ми повинні забезпечити, щоб її робота була продуктивною, реальною, а не показною, щоб вона стала силою для дії, а не просто піною слів, щоб вона стала справжнім храмом миру, у якому одного дня будуть вивішені щити з гербами багатьох країн, а не ареною боротьби у Вавилонській вежі»^[89]. На жаль, побоювання Черчилля справдилися і сьогодні ми мучимося із застарілою організацією, створеною після Другої світової війни заради уникнення ядерного зіткнення між супердержавами. Стара патова дипломатія Холодної війни не здатна вберегти нас від атак терористів-смертників і гібридної війни. Замість інституції, що існує для заморожування конфліктів, сьогодні нам потрібна інша, яка була б здатна запропонувати реальні рішення, базовані на сучасних цінностях.

Не слід також скидати зі столу переговорів об’єднану військову інтервенцію з метою захисту людських життів та інтересів людства. Цінність людського життя й свободи в новій Великій хартії вольностей мають захищатися, неначе кордони, адже саме ними вони і є. Вони є кордонами часу та простору, які розділяють тих, хто прагне жити в сучасному світі, та тих, для кого сучасність є смертельною загрозою.

Я є прихильником повернення до багатьох принципів політики, що домінували на Заході під час Холодної війни. Але це не означає, що я хочу перевести стрілки годинника назад. У Біблії сказано: «І не вливають вина молодого в старі бурдюки, а то бурдюки розірвуться, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть»^[90]. Нам теж не можна вливати сучасне вино глобалізації та багатополярного світу в старі бурдюки застарілих інституцій і правил Холодної війни. Часи змінюються. Обставини змінюються. Інституції теж повинні змінюватися. Але цього не повинні робити наші цінності.

Що ж треба зробити? Звичайно, кожна ситуація й кожна криза має власні вимоги. Проте хід навіть одного пішака іноді може змінити всю диспозицію на дошці. Ось чому я люблю казати, що обстоюю принципи, а не політику. Коли ви маєте тверді принципи і весь світ знає, чим вони є, політика зазвичай розробляється та просувається значно легше.

Про це мають пам’ятати лідери, які несуть відповідальність за свій народ, формуючи ту чи іншу політику. Вони мають пам’ятати про це, консультуючись з експертами, оцінюючи варіанти своїх дій, ураховуючи наслідки й обираючи між короткостроковими та довгостроковими перспективами. Давати рекомендації, не маючи влади виконати їх або відповідальності за можливий результат, безглуздо. Це тягне на найгірший різновид пози й дурості. Але я розумію, що така реакція, якою б чесною та точною вона це була, є також формою відмовки. Нікому не подобається лікар, який діагностує у вас смертельну хворобу, а потім відмовляється запропонувати ліки.

Є багато кроків, які можна зробити, і це вимагає лише сміливості й волі. Одним із них є прийняття глобальної Хартії вольностей — документа, що веде до створення Організації Об’єднаних Демократичних Націй, яка схвалює та запроваджує Загальну декларацію прав людини. Демократичні країни можуть зробити кроки з метою захисту й підтримки тих, хто зазнає нападу з боку диктаторів, пригноблювачів і «мандрівників у часі». Вільний світ має неймовірні кошти та вплив і просто зобов’язаний скористатися ними для допомоги невільному світу в приєднанні до нас. Інакше це буде лише марнуванням сили.

Інша причина, чому рекомендації щодо конкретної політики є незадовільними, полягає в тому, що вони є неминуче застарілими або абсолютно незрозумілими. Протягом багатьох років я складав довгий перелік речей, які потрібно зробити у відповідь на дії, наприклад, диктатури Володимира Путіна. Навіть сьогодні, коли він підтвердив мої найгірші побоювання й усі кажуть, яким правим я був, прийнято лише кілька з цих рекомендацій. Упроваджують й інші на кшталт санкцій і виключення Росії з Великої сімки, але надто невпевнено або надто повільно, щоб вони мали стримувальний вплив, який я мав на увазі.

Більшість конкретних пропозицій, які я зробив близько року тому стосовно диктатур, Путіна та України, усе ще актуальні, і я згадував їх протягом усієї цієї книги. Потрібно ізолювати диктатури, які використовують взаємодію вільного світу з ними для фінансування утисків опозиції. Треба зробити права людини та цінність людського життя наріжним каменем політики, зокрема й зовнішньої. Це не заперечує ведення переговорів або торгівлі відповідно до певних критеріїв, але не повинно бути жодних сумнівів, що відносини з цими країнами завжди будуть жорстко обмежені, допоки там існують репресії.

Потрібно захищати Україну так, немов вона має спільний кордон із кожною вільною країною у світі. Це означає надання зброї, за допомогою якої вона зможе боронити свої кордони, і фінансової допомоги для стабілізації економіки, яку Путін так прагне зруйнувати. Треба уважно вивчити, що саме Америка та Європа отримують від Росії, — нафту, газ, лінії постачання, — і продумати варіанти їх заміщення. Ось чому Путін боїться фрекінгу та інших технологій, що зроблять Захід менш залежним від експорту його енергоресурсів. Натомість якраз на цьому тижні, коли я пишу ці рядки, наприкінці квітня 2015 року, з’явилося повідомлення, що Пентагон звернувся до Конгресу по дозвіл використовувати ракетні двигуни російського виробництва. Коли провідні держави вільного світу ставлять своїх військових у залежність від милості поганих хлопців, на що залишається сподіватися жертвам цих поганців?

Навіть якщо заклики до захисту моралі й цінностей не зачіпають окремих людей, Америка все ж має життєво важливі інтереси в Україні. Як найбільша у світі економіка, військова міць і споживач енергоресурсів, Сполучені Штати отримують великі переваги від глобальної стабільності. (Тоді як великі паливні експортери на кшталт Росії виграють від нестабільності, що має тенденцію підіймати ціну на нафту.) Навіть якщо ви цинічний реаліст або прихильник доктрини про свободу волі та ізоляціоніст, дешевше й практичніше вступитися зараз за Україну, ніж кинути її напризволяще, а потім постійно мати клопіт стосовно ще більших американських зобов’язань перед Прибалтикою та Польщею, які є членами НАТО. Окрім того, для американців, європейців і всіх інших значно безпечніше залишити над світом міцну американську парасольку безпеки, ніж заохотити нестримне поширення військових конфліктів, якщо цю парасольку закрити.

Важливо пам’ятати, що політика умиротворення відображає загальний клімат, а не лише особисту слабкість лідерів, яких ми обрали. Від Чемберлена в 1938-му до Обами у 2015-му люди отримують те, чого вимагають, хоча б на певний час. Ділові центри Великої Британії та Америки винагороджують політиків, які досягають привабливих тимчасових результатів, якими б поганими не були довгострокові перспективи. Але дуже мало винагород і натомість багато різних втрат випадає політикам, які намагаються говорити про загальну картину й тривалі наслідки дій. Гіпотетичні запитання зазвичай відкидають, немов запитувати про майбутнє нечесно. Без дотримання чіткого плану дій демократичні країни програють опортуністичним диктатурам, які здатні діяти значно швидше, бо не питають думки народу, не підлаштовуються під нього та не несуть перед ним жодної відповідальності. Не можна зволікати з діями, аж доки катастрофу вже буде не зупинити. Позиція «розбудіть мене, коли вони візьмуть Польщу»^[91] була дурістю в 1938-му та є ще більшою дурістю у 2015-му, бо ми вже мали б засвоїти урок 1 вересня 1939 року (захоплення Польщі) та шести жахливих років, що за цим слідували. Адже Чемберлен не мав підручника з історії, де можна було б прочитати, що станеться далі.

Я не хочу сказати, що ми наближаємося до точки кризи або до роздоріжжя, бо трагедія вже розгортається. Наскільки сильною вона буде, визначать рішення, які прийняли лідери вільного світу, а також виборці, які за них голосують. Агресія Путіна та ІДІЛ заскочила самовдоволений вільний світ зненацька, але це виправдання більше не працює, а ми все ще не маємо плану дій. У будь-якого політика, який збирається очолити державу, треба питати, що він зробить для покращення світової безпеки. Не можна дозволяти кандидатам та очільникам держав ховатися за непереконливою маскою «внутрішніх пріоритетів» у світі глобалізованої економіки та глобалізованого насильства.

В Україні, Сирії, Венесуелі, Ємені чи Нігерії вільний світ має бути готовим діяти на підтримку тих, хто прагне жити вільно, жити без страху. Діяти не лише у військовому плані після того, як криза вже почалася, але й в освітньому та розвивальному, допомагаючи побудувати суспільства, які б радо приймали сучасні цінності. Навіть циніки та ізоляціоністи мають визнати, що значно моральніше, економніше й ефективніше інвестувати в запобігання бідності, страху та неуцтва, які часто призводять до радикалізації, ніж у покарання цієї радикалізації, коли вона спричинить насильство. Кожен мільярд доларів, витрачений на будівництво шкіл, підготовку вчителів і долучення ізольованих до решти світу, потім заощаджує 10 мільярдів військових видатків. Адже тоді не доводиться розв’язувати проблему чергового покоління голодних і злих молодих людей, яке стало вразливим до пропаганди проти сучасності, бо сучасність геть нічого для них не зробила.

Для мене було честю взяти участь у саміті «Жінки у світі», який проходив у Нью-Йорку 2013 року. Я виступав на панельній дискусії разом із молодою дівчиною-гросмейстером Фіоною Мутезі з Уганди, її тренером Робертом Катенде та Марісою ван дер Мерве — співзасновником програми «Рух заради життя», яка просуває шахи в шкільну освіту Південної Африки. Життєвий досвід цих двох надзвичайних жінок просто не міг бути більш різним, але вони обидві говорили про важливість і силу освіти, особливо в країнах, що розвиваються.

Фіона походить із нетрів Катве — району угандійської столиці Кампали, де зростала в злиднях і страху, які мало хто з нашої нью-йоркської аудиторії міг собі уявити. Відкриття її здібностей місцевим шаховим клубом Роберта стало для Фіони справжнім дивом, показавши дівчині, чого вона може досягти своїм інтелектом. Найважливіше, що її шаховий талант дозволив не лише подорожувати світом, але й мріяти про кар’єру лікаря в майбутньому. Це перший і найпотужніший дар, який дає освіта, — упевненість у собі, що трансформує погляд дитини на її власний потенціал. Дуже мало хто з дітей може розраховувати перенести свій успіх у футболі чи іншому виді спорту в освіту чи кар’єру. Це також справедливо для шахів, але знання, що ви можете змагатися, досягти успіху й насолоджуватися собою на інтелектуальному рівні, придатне до всього, за що ви беретеся в житті.

Якщо я чогось і навчився під час моїх численних подорожей по всьому світу з метою впровадження шахів у навчальний процес, так це того, що талант існує скрізь. Питання полягає в тому, як дати йому можливість проявити себе та розвинутися. Можливість, яку створює освіта, якраз і є тим, чого так бракує в нерозвиненому світі (а також у деяких частинах розвиненого, якщо бути чесними). Адже її нестача має найрізноманітніші й доволі шкідливі наслідки. Освіта є найефективнішим способом подолання бідності та насильства, навіть розв’язання складних питань боротьби з терористичними угрупуваннями й порочними військовими злочинцями.

Програми, що витрачають мільярди на надання медичної допомоги та їжі в нужденних регіонах, — це, звичайно, чудово. Як відомо, фонди боротьби з хворобами й голодом в Африці врятували безліч життів. Проте це не є розв’язанням проблеми. Хоча життя є найбільш дорогоцінним даром, недостатньо вдавати із себе чарівника лише зранку, створювати небо, але не землю. Якщо поглянути на проблемні точки світу, ви побачите, що, коли діти не мають доступу до освіти, багато з тих, кого допомога Заходу рятує від смерті, приречені потім жити в злиднях і насильстві.

Зрозумійте мене правильно. Це, звісно, не аргумент проти надання ліків, які рятують життя, і не осуд надзвичайних турботливих людей і програм, які їх надають. Я маю на увазі, що не слід відвертатися також від дитини, яка нормально народилася та має що їсти. Узагалі не треба відвертатися. Треба звернути увагу на хлопців, які стають рабами банд наркоторговців і загонів бойовиків різного штабу, на безробітних молодих людей, які знаходять мету й вигоду в знущанні зі своїх сусідів, на дівчат і жінок, які неминуче стають найбільшими жертвами насильства.

Єдиними ліками, що можуть вилікувати ці хвороби, є безпечний і рівний доступ до навчальних класів. Найкращий доказ справедливості цього твердження походить із другого боку, якраз від жорстоких угрупувань, які палять школи й холоднокровно стріляють у школярок. Натомість рідко доводиться чути про скоординовані атаки на організації, що надають медичну допомогу та їжу. Ці речі не становлять великої загрози для Талібану, місцевих бойовиків чи корумпованих політиків, які крадуть кошти, що могли б піти на допомогу їхньому народу. Зрештою, від релігійних фанатиків до різних найманців і армій — усім потрібні здорові рекрути.

Ці вбивці не можуть змиритися лише з процвітанням освіти, за промовистим винятком войовничого релігійного навчання, яке часто закриває свідомість дітей замість того, щоб її відкривати. Вони не припускають самої ідеї освіченого населення, добре розуміючи, що це означало б кінець таких, як вони, протягом одного покоління. Тому таліби не просто закрили школи в пакистанському місті Сват, де жила п’ятнадцятирічна Малала Юсафзай, вони їх зруйнували. Вони не просто заборонили Малалі ходити до школи, а стріляли в неї й тяжко поранили.

У країнах, що розвиваються, освіта означає значно більше, ніж утримання проблемних дітей подалі від вулиць. Це єдиний спосіб побудувати економіку, яка була б конкурентоспроможною у XXI столітті, як того вимагає глобалізація. Здорових тіл уже недостатньо, коли все населення перебирається із сільської місцевості до міст і коли навіть сільське господарство стає високотехнологічним виробництвом. Уміння читати й писати не може бути розкішшю в той час, коли доступ до Інтернету поширений більше, ніж доступ до нормальної каналізації.

Навіть найбільший прагматик сьогодні розуміє, що допомога у сфері освіти є доброю інвестицією. Значно дешевше захистити й навчити дітей, аніж посилати солдатів і крилаті ракети, щоб їх убити після того, як вони були залишені напризволяще, а потім залучені злочинцями до насильства й терору. Освічене населення є менш вразливим до пропаганди та більш здатним породити підприємців і лідерів, які зможуть створити можливості для розвитку економіки.

Сьогодні існують програми, що сплачують фермерам, які раніше вирощували опій і кокаїн, різницю за вирощування менш згубних культур. Це дешевше й значно менш жорстоко, ніж воювати з арміями наркоторговців на кордонах і вулицях наших міст. Чому б не вкладати таким самим чином гроші в дітей? Скільки шкіл і притулків можна було б побудувати на кошти, що йдуть на виробництво й обслуговування одного дрона? Скільки вчителів, вихователів і шкільних охоронців можна було б найняти на кошти, що йдуть на одну операцію загону спеціального призначення?

Фонд захисту прав людини покликаний допомагати й об’єднувати сміливих людей, які працюють заради збереження свободи особистості та справедливості в усьому світі. Наш щорічний Форум свободи в Осло збирає разом сотні дисидентів, активістів, філантропів, журналістів та політиків з усіх країн. Метою цього форуму є надання кожному учасникові можливості навчитися чогось нового, поділитися своїм досвідом та повернутися потім додому з новими силами та новими ідеями.

2014 року я вручив наш приз імені Вацлава Гавела за творчий прояв незгоди Надії Толоконниковій і Марії Альохіній із групи «Пуссі Райот». Я не часто погоджуюся з путінським режимом, але щодо цієї справи я повинен зробити виняток. Приголомшливий виступ цих дівчат, висміювання Путіна, сміливість протистояти насильству за допомогою мистецтва були не просто дешевою витівкою, як намагався довести їхній адвокат. Це було політично, і це було потужно.

Та й суд над ними в Москві не був банальним переслідуванням. Диктатури, вочевидь, бояться за своє виживання, тому не можуть стерпіти насмішки. На відміну від більшості оглядачів, Путін своїм диктаторським тваринним інстинктом негайно відчув серйозність загрози. Результатом стали два роки позбавлення волі за виступ тривалістю п’ятнадцять хвилин.

І тому моєю останньою політичною рекомендацією буде дослухатися до дисидентів, навіть якщо вам не подобається, що вони можуть сказати. Вони є тими людьми, хто виявляє темні реалії нашого суспільства, реалії, від яких більшість із нас дозволяє собі відвертатися. Треба дослухатися до незгодних, бо вони попереджають нас про загрози, які спершу вражають меншість, але потім неминуче поширюються на більшість. Кожне суспільство має своїх дисидентів, не лише диктатури. Вони говорять від імені людей, позбавлених громадянських прав, тих, кого ігнорують і переслідують. І дослухатися до них варто саме зараз, адже вони говорять про те, що прийде незабаром.

«Зима наближається» не є однозначним вироком, а лише застереженням. У змінах політичного та соціального клімату добре те, що ми можемо на них впливати, якщо докладемо для цього достатньо зусиль. Якщо ми прокинемося від нашого самозаспокоєння й заново навчимося протистояти диктаторам і терористам, які загрожують збудованому нами сучасному світу, то зможемо змінити наш курс. Антисучасність є небезпечним вірусом, і просто видалити його, перезапустити програму або систему недостатньо. Ми маємо побудувати нову систему, засновану на цінностях, яка буде достатньо стійкою, щоб опиратися вірусу всередині країни, достатньо розумною, щоб зупиняти його ще до поширення, та достатньо дієвою, щоб викорінювати його там, де він тільки почав проростати.