Розділ 33

10 квітня 1940 року, 14 год. 53 хв.

Москва, Кремль

Сталіна дістала муха. Як вона потрапила у святая святих, його кремлівський кабінет, ніхто не знав. Вона нахабно дзижчала, виписуючи в повітрі фігури вищого пілотажу, і то сідала на підвіконня з відхиленою шторою, де вигравав жовтим кольором промінь світла, то на теку «На підпис. Документи Політбюро», і тоді Сталін міг бачити її нахабне із зеленою спинкою тіло. Коли куранти Кремля відбили третю годину, вона сіла йому на щоку і він з відразою прогнав її, махнувши рукою. Його терпіння луснуло, він підняв слухавку прямого зв’язку з Поскрьобишевим і коротко сказав:

— Зайди.

Той зайшов і, щільно причинивши двері, зупинився біля віддаленого кінця стола, злегка нахилившись до Сталіна.

Муха виписувала неймовірні піруети. Робила те, що він ніколи не насмілювався зробити. Вона літала. Сталін усього раз наважився на політ — у 1935 році на найбільшому радянському літаку «Максим Горький». Літак мав довжину 35 метрів і розмах крил — 63 метри. Але щось тоді затримало Сталіна на землі. «Максим Горький» піднявся в повітря без нього. А через 15 хвилин «Горького» протаранив винищувач «І–6», що невдало виконав «мертву петлю». «Максим Горький» розвалився в повітрі на частини. Загинуло 47 осіб — усі, хто був на борту. У той день він вирішив, що ніколи не полетить і заборонив польоти усім членам ЦК.

Муха нарешті сіла на теку «На підпис. Документи Політбюро». Сталін кивнув. Поскрьобишев, не розуміючи, нахилився ще більше. Сталін ще раз кивнув, вказавши очима на зелену потвору:

— Муха!

Поскрьобишев нарешті зрозумів, чого хоче вождь. Він вийшов і відразу повернувся з мухобійкою. Кілька хвилин ходив за мухою величезним кабінетом. Навколо стола, до вікна, до карти світу. Він догнав її, коли вона сіла на острів Мадагаскар. І завдав удару. Але невдало — муха злетіла і продовжила свою подорож кабінетом. Сталін устав і теж уважно слідкував за поведінкою мухи. Урешті-решт, вона всілася на портрет Леніна. Проповзла по лобі, перебралася на щоку і завмерла на носі. Нахабна, антирадянська муха, яка за подібне кощунство мала відразу ж бути страченою. Поскрьобишев розмахнувся і раптом завмер, не наважуючись ударити мальованого вождя мухобійкою по обличчю. Озирнувся на Сталіна. Той роздратовано кивнув. І тоді мухобійка гучно ляснула Володимира Ілліча по носі. Розчавлена почвара на мить завмерла на щоці вождя світового пролетаріату і впала на килим. Поскрьобишев акуратно взяв її за ніжки і у витягнутій руці поніс до дверей.

— Берія приїхав? — запитав навздогін Сталін.

— Так точно, чекає у приймальні, — Поскрьобишев зупинився й озирнувся.

— Нехай зайде.

Коли Берія зайшов, Сталін кивнув йому на стільця. Озирнувся і якийсь час дивився на портрет Леніна, який щойно отримав мухобійкою по фізіономії. Повернувся до Берії:

— Від МЗС матеріалів не дочекаєшся! Молотов — тугодум! Доповідай ситуацію.

Витягнув шухляду стола, в якому лежав стосик коробок з «Герцеговиною Флор». Тютюн для цих цигарок возили з Балканів — з Герцеговини. І у зв’язку з бойовими діями в Європі почалися перебої з його поставками. Тому послужливий Власик зробив для Сталіна запас цигарок. Сталін узяв зі стосика одну коробку і почав відкривати. Розірвав тонкий хрусткий папір, яким вона була заклеєна по периметру.

— Данія капітулювала, — сказав Берія. — Дозвольте показати на карті, Йосипе Віссаріоновичу?

Сталін кивнув, повернувся впівоберта до карти. Берія взяв указку і відразу став схожим на короткозорого викладача географії.

— У Норвегії захоплено головні міста: Осло, Тронгейм, Берген, Нарвік. За нашими агентурними даними, англійці з французами готують великий десант. Він має захопити Фарерські острови, Ісландію і Ґренландію.

— Той десант допоможе, як мертвому припарка! Гітлеру таланить. Скрізь бліцкріг! А ми не змогли впоратися з Фінляндією. У нас немає армії, Лаврентію! Є стадо віслюків у погонах! Що ще? Які агентурні дані з Німеччини? — він поклав відкриту коробку цигарок на стіл. Зламав одну й розсипав тютюн на стіл. Видно було, що він нервує. Вилаявся: «Твою мать!» — змахнув тютюн на підлогу, взяв наступну цигарку. Підвів очі на Берію, побачив, що той уважно спостерігає. — Лаврентію! Не стій за спиною. Не люблю. Сядь сюди, — кивнув у бік столу.

Берія здригнувся від зміни тону. Сів на стільця. Випростав спину:

— Загалом нічого екстраординарного не відбулося, товаришу Сталін!

— А ординарного? Що там наші німецькі партнери, хай їм біс?

Берія на секунду замислився.

— Нашого зв’язкового, що працював під дипломатичним прикриттям як радник посольства, у Берліні збив автомобіль, — щойно доповів Захар. — Але не думаю, що це варте вашої уваги.

— Збив на смерть? — зацікавився Сталін.

— Так точно!

— Як це трапилося? — вождь нарешті впорався із цигарками і заходився набивати і розкурювати люльку.

— «Мерседес» зачепив його крилом і зник.

— Випадковість? — Сталін помахав долонею, розганяючи клуби диму, й підняв очі на Берію.

— Важко сказати. Швидше за все випадковість. Ми намагалися оглянути тіло. Але…

— То що — але? Тіло оглянули?

— Тут проблема, Кобо. Німці поховали тіло.

— Як це — поховали? — вже явно роздратовано запитав Сталін. На його обличчі з’явилася гримаса нерозуміння, що поступово перейшла в гримасу невдоволення. — Взяли і поховали нашого дипломата? Ти розумієш, що говориш?

— Кажуть, що поховали як тіло невідомого. Буцімто при ньому не було документів, — наче виправдовуючись, бурмотів Берія. Він боявся раптового спалаху гніву вождя. Але обійшлося.

— Це дуже підозріло, Лаврентію!

— Згоден, товаришу Сталін.

Сталін підвівся і в глибокій задумі довго ходив по кабінету. Нарешті сказав:

— А якщо німці почали проти нас якусь гру? Тобі це не спадало на думку? Треба якось без скандалу, щоб не дратувати німців, пересвідчитися, що його дійсно збив автомобіль, а не вбили в гестапо.

— Як? — брови у Берії піднялися. Він розвів руками. — Невідомо навіть, де могила.

— Це твоя справа, Лаврентію. Думай! Не знайдеш могилу зв’язківця, поїдеш у турму.

13 квітня 1940 року, 02 год. 23 хв.

Берлін

Двоє — радник посольства Єпіфанцев і військлікар-патологоанатом Осадчук, спішно відряджений НКВС із Москви до Берліна під виглядом дипломата, підійшли до одного з берлінських кладовищ із тильного боку. Це на випадок, якщо хтось буде стовбичити біля входу. Автівку залишили за кілька кварталів і довго блукали похмурими завулками між бетонними парканами й будинками з темними вікнами, схожими на складські приміщення. Не горів жоден ліхтар — Берлін боявся нальотів французької і британської авіації. Щоб не привернути увагу випадкових перехожих біля входу, перелізли через невисокий бетонний паркан, передаючи один одному чималий згорток — дві саперні лопатки і металеву сокирку-цвяходер. Саме в цьому районі кладовища були безіменні могили. Тут ховали тіла, які ніхто не шукав. На могилах лише номери без прізвищ і дат смерті.

— 134, 135, 136, — рахував уголос Єпіфанцев.

— Говори тихше, хай тобі біс! — роздратовано зауважив йому Осадчук.

— Тихіше, голосніше, яка, на хрєн, різниця! Все одно, якщо нас тут застукають, будемо мати халепу. А покійників, я сподіваюсь, наші розмови не потривожать, — сплюнув крізь зуби Єпіфанцев.

Дерева похмуро і невдоволено хиталися, то пропускаючи, то затуляючи місячне світло. Місяць був повний, хмар — мало. З одного боку, в цьому був позитив — їм не потрібен був ліхтарик, а з іншого — метрів за п’ятдесят їх уже було видно як на долоні.

— Якщо когось зустрінемо — відразу кидай згорток на землю, — порадив Осадчук. — Краще в кущі.

— Не лізь не в свою справу, — відрізав Єпіфанцев. — Я тут головний і чудово знаю, що маю робити. Головне, щоб до того моменту, коли нас застукають, ми не почали копати. А потім уже щось кудись кидати не має сенсу.

Вони дійшли до могили з номером 140 — тут ряд закінчувався. Виявилося, що їм треба повернутися майже до паркана, якого вони щойно перелізли. Єпіфанцев вилаявся.

Піднявся вітер, і тепер шурхотіння гілок дерев та ковили глушило їхні кроки.

— 156! Ось вона! — нарешті сказав Осадчук.

Могила знаходилася майже на краю кладовища, під самим парканом. Обидва зраділи — тінь від паркана трохи маскувала їх під місячним світлом.

— Мля, нас може тут побачити будь-хто і стукнути в гестапо, — сказав російською Осадчук. Було помітно, що він сильно нервує.

— Говори німецькою, — відповів Єпіфанцев. — Давай копати!

— Чого боятися? У нас же дипімунітет.

— Але ж повинні ми будемо якось виправдати те, що знаходимось біля розкопаної могили! Якщо попадемося, то Кобулов нам не подарує.

— Заткни пельку й копай.

Вони дістали саперні лопатки і почали швидко розкопувати свіжу могилу.

— От лайно! Ніколи не думав, що мені доведеться викопувати покійника, — важко дихаючи, пробурмотів Єпіфанцев. — Ще й вітер піднявся і виє так, ніби сто чортів. Вірніше, сто покійників.

— Не говори тут про сто покійників.

— А що, мороз по шкірі? Чи волосся дибки? — глузливо запитав Єпіфанцев.

— Ні, я матеріаліст і атеїст. Член партії. Якщо людина померла, то померла. Тіло згниє і перетвориться на тлін. І не більше того. А що сталося з цим покійником? — пихтів Осадчук, з натугою викидаючи груддя землі з могили.

— Його збив автомобіль. І ти маєш засвідчити, що його дійсно збив автомобіль і що він не піддавався тортурам. Тебе хіба не проінструктували? — Єпіфанцев зупинився, відсапуючись. Після кожного слова він робив паузу, гучно видихав повітря із звуком «хи-с-с».

— Проінструктували. У Москві. І тут — Кобулов. У загальних рисах. Але це вперше мені доводиться розкопувати могилу, аби визначити причину смерті. Дивно, ця людина приїхала з СРСР в Берлін і тут потрапила під колеса автомобіля. Міг би це ж саме зробити і в Москві.

— Що тут дивного? По-перше, він приїхав кілька років тому, — Єпіфанцев витер рукавом з лоба піт. — А по-друге, всі ми колись помремо. Хтось під колесами автомобіля, хтось на руках у невтішних родичів. Ми всі знаємо, коли і де народилися, але ніхто не знає, де помре. Кожному — свій кінець. Ідіот, копай там, де земля м’яка, ти вже вийшов за межі могили!

— А все-таки мені це діє на нерви. Навколо повно черепів і кісток у напівзотлілому савані! — Остапчук збив землю з леза лопати об край могили.

— Тут немає ніякого савану. Кладовище свіже, і мертвяки ще не встигли зотліти. І тут хоронять невідомих з моргу або одинаків. Вони або голі, або в якомусь дранті.

За парканом почулися голоси, потім кроки, і вони миттю замовкли і присіли у викопаній ямі.

— Гестапо? — злякано запитав патологоанатом.

— Ні, — похитав головою Єпіфанцев. — Парочка. Хлопець і дівчина.

— Чорт, — тихо вилаявся Осадчук. — Здається, справді якась парочка.

Голоси не віддалялися. Почулися поцілунки, що перейшли в сопіння й охання.

— Знайшли місце, — тихо сказав Єпіфанцев. — Іще б на могилі прилаштувалися.

Хвилин за двадцять шум стих, і голоси почали віддалятися.

— Швидко ж вони впоралися, — кинув Єпіфанцев.

— Слабак той фріц, — зауважив Остапчук. — Не зміг принести справжнє задоволення фрау.

— Фройляйн, — виправив патологоанатома Єпіфанцев.

— Що? — не зрозумів Остапчук.

— Не фрау, а фройляйн. Давай копати.

Могила була зовсім неглибокою, земля м’якою, і хвилин за тридцять саперні лопатки вже шкребли по дереву.

— Сподіваюся, ми не будемо витягати домовину нагору? — запитав патологоанатом.

— Якого чорта, треба лише підважити ляду. Тьфу, кришку.

Єпіфанцев вставив цвяходер у ледь помітну щілину під кришкою і навалився всім тілом. Кришка заскреготіла цвяхами, що гнулися і видиралися з дерева, і піддалася. Здається, труна була забита всього чотирма цвяхами. Метал у рейху був ледь не на вагу золота. Його не вистачало на танки й літаки, і ніхто не збирався витрачати його на безхатьків. Стукнуло дерево об дерево. У світлі місяця було видно труп — босий, у темних брюках і светрі. Біліло обличчя з відкритим ротом і відкритими очима.

— Боже, наче дивиться на нас! А який сморід! Я чув, що, вдихнувши трупний запах, можна швидко врізати дуба, — боязко сказав Єпіфанцев. — Дивись. Тепер твоя справа.

— Дивлюся, тут жодного садна.

— А ось тут? — Єпіфанцев і собі нахилився до покійника. Вказуючи пальцем, але водночас намагаючись не торкатися покійника.

— Ні, це пергаментні трупні плями. Сліди висихання. А ось гематоми від крововиливів. Це можуть бути сліди від автокатастрофи.

— Яка гидота! — скривився Єпіфанцев. — Он якісь личинки.

— Та заткни ти пельку. Посвіти сюди.

— Не можу, мене зараз знудить! Жахливий сморід! Можна, я не буду на це дивитися? Урешті-решт, це твоя справа.

Єпіфанцев відвернувся від домовини і важко навалився на край могили. Уткнувся обличчям у духмяну траву. Запах трави на якийсь час перебив трупний дух.

— Звичайна суміш сірководню і метану. Результат гідролізу й гідрогенізації жирів. Дай ліхтаря, що ми маємо тут побачити?

— Пошкодження трупа, що не могли виникнути внаслідок автокатастрофи, я ж тобі вже кілька разів пояснював! — нервово кинув Єпіфанцев.

— Дай мені рукавички.

Було чути, як Остапчук шарудить біля голови, потім почувся стукіт. Голова вдарилася об дерево.

— На голові жодного пошкодження. Не схоже, що він побував під автомобілем. Думаю, він помер своєю смертю. Давай зазирнемо під светр.

— Зазирай сам, мля, я не можу дивитися, мене нудить від цього солодкого запаху.

Патологоанатом підняв светра. На грудях проступили білі плями й плями плісняви.

— Під светром…

— Яким светром? — раптом майже вигукнув Єпіфанцев. Його відразу перестало нудити. — Він мав бути у костюмі! Присвіти в обличчя!

Затискуючи пальцями ніс, Єпіфанцев зазирнув трупу в обличчя. Обличчя розпухле від трупного розкладу змінилося. І він міг би не впізнати колегу по роботі. Але труп був лисим! А Ігуменов був блондином з розкішною шевелюрою.

— Це не він! Все, закінчуємо.

Вони взяли кришку з обох боків і накрили домовину.

— Приб’ємо кришку цвяхами? — запитав патологоанатом.

— До дідька! Покійнику все одно, а нам зайвий шум.

— Давай. Швидко!

Вони накрили домовину кришкою, потім сопіли хвилин двадцять, орудуючи саперними лопатками.

— Здається, землі не вистачає, — сказав Осадчук.

— Нічого. Не думаю, що гестапо контролює своїх покійників. — Мля, мене переслідує цей запах, я нічого не можу зробити.

Єпіфацев раптом нахилився, схопився двома руками за живіт, і його вирвало.

14 квітня 1940 року, 22 год. 14 хв.

Москва, Кремль

— Інше тіло? — здивовано запитав Сталін Берію, що сидів навпроти нього за обіднім столом.

Зустріч відбувалася опівночі в квартирі Сталіна в Кремлі. На столі стояла ваза з фруктами і відкоркована пляшка «Кіндзмараулі». На Берії був не військовий френч, а цивільний костюм, що вкупі з пенсне робив його схожим на конторського служку. Тендітна рука, якою він тримав бокал, здавалось, була годна на те, щоб перебирати струни на арфі, а не дробити щелепи ворогам народу. Сталін був у традиційному напіввійськовому френчі з розстібнутим коміром. У пригашеному світлі віспини на обличчі, що зазвичай досить сильно спотворювали його, не були помітними.

— Так. Ми дізналися у морзі лікарні, у сторожа, що видає покійників на поховання, номер могили і назву кладовища. Труп ексгумували. Там була інша людина, — сказав Берія.

— І що ти про це думаєш?

— Може, вони помилилися? У країні — воєнний бардак, — припустив Берія, пригублюючи бокал з терпкою рідиною.

— Хто помилився? — Сталін відщипнув від гілки винограду «Кишмиш» жовту ягоду. Він останнім часом за порадою лікарів перейшов із традиційних грузинських сортів винограду на безкістковий «Кишмиш».

— Німці помилилися у своїх записах з номером могили, — пояснив Берія.

— Німці ніколи не помиляються, Лаврентію. Німці — це організованість і точність! Це тільки в Росії безлад, коли можуть переплутати трупи! Або замість хворої ноги відтяти здорову. Чомусь вони не хочуть, щоб ми бачили тіло цього зв’язківця, — він вказав Берії пальцем на свій спорожнілий бокал.

Той швидко наповнив його по вінця, хлюпнув і собі:

— Давай заявимо протест.

— Ти що, ідіот? — розізлився Сталін. — Лаврентію! Протест країні, у якої під рушницею 140 дивізій? Від країни, яка щойно зганьбилася у війні з Фінляндією! Ми не самогубці. Ми тепер повинні Гітлеру зад лизати. Куди йшов той зв’язківець? З ким він зустрічався?

— З українськими націоналістами з Українського наукового інституту в Берліні.

— Націоналістами? — здивувся Сталін. — Які у НКВС справи з українськими націоналістами?

— Так, Кобо, з націоналістами. Ти ж знаєш, не всі українські націоналісти за Велику Німеччину.

— Так, деякі за велику Україну. Аж до Уралу. Це мені відомо. Значить, у зв’язківця було щось таке, що німці в жодному разі не хотіли нам показати. Що б це могло бути? Чим займається цей інститут?

— Достеменно невідомо. Патронує його Геббельс особисто.

— Дуже цікаво. Твої пропозиції, наркоме.

— Доведеться зустріч повторити, — знизав плечима Берія, налягаючи на виноград.

— Але тепер це наднебезпечно. Вони очей не спустять із цього інституту. Гестапо не допустить такої зустрічі. Якщо це буде дипломат, вони влаштують йому автокатастрофу, якщо нелегал — згине в німецькому концтаборі.

Сталін підвівся з крісла і почав повільно ходити кімнатою, пихкаючи люлькою. Нарешті знову сів у крісло.

— Лаврентію, це може бути щось дуже серйозне. А якщо це пов’язано з нападом Німеччини на нас? Чим може займатися нині у Німеччині Український інститут? — Сталін випустив з рота кільце диму, поглядом прослідкував, як воно підіймається до стелі й перетворюється на сизу хмаринку. — На зустріч із націоналістами добре було б послати якогось хохла. Щоб він був для них хоч якоюсь мірою своїм.

— А якщо послати замість зв’язкового цього, Гущенка, — запропонував Берія.

— Якого Гущенка?

— Того, що керує делегацією радянських художників. Вони днями від’їжджають до Берліна.

Сталін знову встав. У глибокій задумі обійшов навколо стола. Сказав:

— Цікава думка, Лаврентію. Але для цього Гущенка то буде наднебезпечна місія. Його буде пасти гестапо.

— І що ми втрачаємо? — байдуже блиснув пенсне нарком.

— Згоден — практично нічого. Якщо він отримає інформацію й передасть, то добре, а якщо загине, то його світлий образ буде жити у віках. Образ художника і бійця невидимого фронту. Його ім’ям будуть називати вулиці й площі. Ми у будь-якому разі у виграші. Гестапо вбило видатного радянського художника! Знаного в усій Європі! Гітлер буде вибачатися, — на обличчі Сталіна з’явилася посмішка. Він відчував, що може зробити непоганий хід у партії проти цього вискочня-художника. — Але вони можуть не клюнути. Все-таки не якийсь зв’язківець, а керівник великої делегації діячів культури.

Сталін поклав люльку, взяв бокал і заходив кімнатою туди-сюди, відсьорбуючи потроху кисло-солодку рідину. Берія, неначе флюгер за вітром, повільно повертав за Сталіним голову — туди-сюди. Нарешті вождь сказав:

— Якщо гестапо його не вб’є, то сам організуєш замах. Він все ж таки повинен загинути в Берліні. Гітлер — повинен вибачитися. За що? Правильно. За загибель керівника або навіть усієї делегації. Це треба добре продумати. І, коли все трапиться, підготуєш указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.

— Кобо, це геніальна думка! — обличчя Берії випромінювало захоплення мудрістю вождя-напівбога. А думки крутилися навколо гарненької дружини художника. Кращого годі й сподіватися, якщо чоловік не повернеться з Берліну!

Сталін посміхнувся, дістав з нагрудної кишені френча годинник на срібному ланцюжку. Відкрив кришку: стрілки показували за чверть одинадцяту.

— Іди, Лаврентію, втілюй мої геніальні думки, а нам ще треба потоптати товаришку Давидову, йди. Я буду ночувати на Ближній. Скажи, нехай Поскрьобишев готує автомобіль.

Сьогодні Сталін вирішив поїхати з Кремля раніше, ніж зазвичай. Вождь мав уперше зустрітися з Давидовою після того, як їй зробили аборт. Вірний Власик уже послав за нею надійну людину. Коли вона з’явиться, він зробить вигляд, що дуже засмучений. І спробує втішити свою Віру Олександрівну, приму Большого театру і недосяжну мрію багатьох тисяч чоловіків.

Спочатку він увімкне патефон і поставить її улюблену платівку із романсами емігранта Олександра Вертинського. Колишнього врангелівського офіцера. І скаже, що вирішив дозволити йому повернутися в СРСР.

Вертинський бідує в Парижі й кілька років оббиває пороги радянського консульства з проханнями про повернення в СРСР. Доведеться лише прослідкувати, щоб його випадково тут не розстріляли. Вона, звісно, кинеться йому на шию…

14 квітня 1940 року, 23 год. 07 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС

Через півгодини Меркулов сидів навпроти Берії у його кабінеті в будівлі НКВС. Перед обома стояло по чашці чаю. На тарілці турботливо нарізані і намащені секретарем Берії бутерброди з маслом. Знаючи, що Берія затримується допізна, секретар завжди тримав напоготові бутерброди й печиво. Зі стіни на обох дивилися портрети Леніна і Сталіна. Штори опущені. Звичайного стосу тек на столі не було. Всі вони турботливими руками секретаря вишикувалися у шафах. Словом, було помітно, що Берія щойно з’явився у своєму кабінеті.

— Мля, Меркулов, я не довіряю старим кадрам Єжова і Ягоди! Принаймні половина з них — англійські шпигуни і вороги народу. Що, якщо цей Гущенко перебіжить до німців? Треба приставити до нього когось надійного. Подумай — кого. І будь готовий за моїм наказом у Берліні знищити його, — Берія відсьорбнув чаю і взяв бутерброд. — Пригощайся.

— Що? Я правильно вас зрозумів, Лаврентію Павловичу? Знищити керівника делегації радянських художників Гущенка? — Меркулов зазирнув Берії в очі.

— Знищити художника Гущенка. А якщо скажу, то і всю делегацію. І так, щоб підозра впала на німців, — погляд Берії був твердим і холодним, без жодної краплі жалю.

— Яким чином? — беземоційно запитав Меркулов, намагаючись не виявляти свого ставлення до почутого.

— Ти у мене запитуєш? Ти і з Колькою Єжовим консультувався, як організувати ту чи іншу операцію? Я сказав: візьми бутерброд!

Меркулов узяв бутерброд. Відсьорбнув чаю. На чолі заклалися зморшки, було помітно, що він напружено думає. Берія, навпаки, спостерігав за ним з ледь помітною посмішкою.

Меркулов замислився:

— Якщо мова йшла про ліквідацію одинаків, то вирок виконували офіцер НКВС Коротков і ще один турок, якому ми платили окремо за кожну ліквідацію. А ще такими операціями переймався Судоплатов.

— Це той, що тепер займається Троцьким?

— Так точно!

— Ні, Судоплатова не чіпай! Троцький — це нині головне. А хто такий Коротков?

— Вибачте, Лаврентію Павловичу, але Короткова ви звільнили з роботи.

Щойно з’явившись у наркоматі в січні 1939-го, Берія вчинив рознос усім працівникам ІНО. Короткова, який володів німецькою і французькою, як рідними, і традиційно, за завданнями НКВС, займався ліквідацією ворогів народу за кордоном, він назвав агентом гестапо і звільнив з роботи. Проти Короткова зіграв той факт, що на роботу в ІНО його рекомендував Герсон — особистий помічник Ягоди. Герсона було розстріляно разом з Ягодою. І, звісно, Берія не збирався довіряти Короткову — їхньому протеже. Останній уже майже півроку чекав або табору, або розстрілу.

— А, Коротков — це старий кадр Єжова — Ягоди? Пам'ятаю, я викрив його як агента гестапо? — згадав Берія і щиро здивувався. — І ми його не розстріляли, а тільки звільнили з роботи? Дивовижно!

Якийсь час обоє мовчали. Берія допив чай, поставив свою чашку на стіл і позіхнув:

— Добре, подумай, хто це може зробити, крім Короткова.

— Але ж Гущенко багато зробив, — все ж не витримав Меркулов.

— Досить! — гаркнув Берія й ударив долонею по столу так, що розплескав недопитий чай із чашки Меркулова. — Мої накази — це накази партії! Жодних запитань! У вороги народу захотів? Це особиста вказівка Хазяїна. Він краще знає, що робити! Все, ти вільний.