home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Неприємна розмова з бабусею. Мама турбується. Джек іде по гарячих слідах. Дивна знахідка в кабінеті професора Єнотова. Таємниче зникнення Івана Гермогеновича.

У той час, коли мама застеляла білою скатеркою стіл, а бабуся різала хліб на обід, і сталися ці дуже дивні, дивовижні, неймовірні події. Саме в цей час Карик і Валя уже летіли високо над містом у невідомий світ, де чекали на них незвичайні пригоди.

- От і обід, - буркотливо мовила бабуся, - а діти десь собак ганяють. І де вони - не збагну!.. Ніколи не приходять вчасно... Раніш, коли я була маленькою...

- Ой, - сказала мама, - вони навіть і не снідали. Голодні, мабуть, як вовки.

Вона підійшла до відчиненого вікна, схилилась на підвіконня.

- Кари-и-и-ику! Ва-а-а-а-алю-ю! - гукнула мама. - Йдіть обідати!

- Авжеж, - забурчала бабуся, - так вони одразу й прибіжать. Їм, либонь, не до обіду тепер. Ти кличеш їх обідати, а вони, може, в затяжні стрибки граються. їм, може, не обід потрібен, а «швидка допомога».

- Які ще там затяжні стрибки? Та й навіщо їм «швидка допомога»?

- Та мало що може трапитися з неслухняними дітьми, - сказала бабуся.

Вона взяла клубок вовняних ниток, дістала з кишені фартуха спиці для плетіння і довгу, недоплетену вовняну панчоху. Спиці заснували в її руках, витягуючи з клубка грубу вовняну нитку.

- Ти Валерика знаєш? - запитала бабуся.

- Якого Валерика?

- Та один він у нас у дворі бешкетник. Синок управгоспа, Он що придумав... Дістав десь велику парасольку, зробив з неї парашут і стрибнув з балкона п'ятого поверху, як повітряний десантник.

- Ну й Що?

- Та нічого особливого. Зачепився штаньми за трубу й повис униз головою. Висить і волає. Викликали, звичайно, «швидку допомогу». Подивився лікар і побіг викликати пожежну команду. З півгодини, мабуть, висів... Ну, зняли, звісно. А він уже весь посинів. Ледве дихає. Лікар йому і масаж зробив, і укол, а треба його ремінцем полікувати, щоб не пустував більше. От які вони бешкетники тепер... Коли я була маленькою...

- Ах, - сказала мама, - Карик і Валя не стрибатимуть з парасолькою. Та у нас і парасольки нема.

- Ну, знаєш, діти можуть придумати що-небудь і гірше за парасольку. Он у сусідньому дворі, один бешкетник винайшов підводний човен. Збив його з бочки і спустився в яму з водою. Добре ще, Що занурення це двірник побачив. Ледве відкачали бешкетника. А зовсім недавно троє бешкетників космічну ракету запустили. Одному зуби вибило, а двом іншим...

- Ні, ні, - замахала мама руками. - Не треба! слухати не хочу... Та що ви справді лякаєте мене.

І вона знову підійшла до вікна й знову гукнула:

- Карику! Валю! Ідіть обідати!

- Коли я була маленькою... - почала бабуся.

Мама нетерпляче відмахнулася.

- Та ви вже кілька разів розповідали про це. Вони не сказали вам, куди збираються піти?

Бабуся сердито пожувала губами.

Коли я була маленькою, - мовила вона, - я завжди казала, куди йду. А тепер такі діти ростуть, що хочуть, те й роблять. Хочуть - на Північний полюс їдуть, а то й на Південний... Або, наприклад, передавали якось по радіо...

- Що, що передавали? - квапливо спитала мама.

- Та нічого! Утопився якийсь хлопець! То й передавали.

Мама здригнулася.

- Ну, - сказала вона, - не... це нісенітниця! Карик і Валя не підуть купатися!

- Не знаю, не знаю, - бабуся похитала головою, - купаються вони чи не купаються, не скажу, а тільки давно час обідати, а їх усе нема та й нема. Де вони?

Мама провела долонею по обличчі. Не кажучи й слова, вона швидко вийшла з їдальні.

- Коли я була маленькою... - зітхнула бабуся.

Але що робила бабуся, коли була маленькою, мама так і не дізналася: вона вже стояла посеред двору і, мружачись від сонця, оглядалася на всі боки.

Посеред двору, на жовтій піщаній гірці, лежала зелена лопатка Валі, поряд валялася вицвіла тюбетейка Карика. І тут же, простягнувши всі чотири лапи, грівся на сонечку рудий гладкий кіт Анюта. Він ліниво мружився і так простягав лапи, наче хотів подарувати їх мамі.

- Де ж Вони, Анюто?

Кіт солодко позіхнув, глянув на маму одним оком і ліниво перевернувся на спину.

- Ну, куди ж, куди вони поділися? - бубоніла мама.

Вона пройшла по двору, заглянула в пральню і навіть зазирнула у темні вікна підвалу, де лежали дрова.

Дітей ніде не було.

- Ка-ари-ику! - ще раз гукнула мама.

Ніхто не Озвався.

- Ва-а-алю- загукала мама.

«Ав-ав-гав-гав-гау-у!» - завило десь зовсім поряд.

У бічному під'їзді дуже гупнули двері. З них, тягнучи за собою брязкітливий ланцюг, вискочила велика гостроморда вівчарка.

Гладкий кіт Анюта одним стрибком злетів на стос дров.

«Тссс!- зашипів він, піднімаючи лапу. - Прош-ш-шу не ш-ш-шу-уміти!»

Собака гавкнув сердито на Анюту, з розгону вихопився на гірку й почав качатися по піску, здіймаючи густі стовпи куряви, потім схопився, обтрусивсь і з голосним гавкотом кинувся на маму.

Мама відскочила вбік.

- Назад! Не можна! Пішов геть!- замахала вона руками.

- Джек! Тубо! До ноги! - пролунав із під'їзду гучний голос.

У двір вийшов, перевалюючись, товстий чоловік у сандаліях на босу ногу, з цигаркою, що диміла, в руці. Це був мешканець з четвертого поверху - фотограф Шмідт.

- Ти що ж це, Джек? Га? - спитав товстун суворо й посварився пухлим пальцем.

Джек винувато крутнув хвостом.

- От дурень! - засміявся фотограф.

Удавано позіхаючи, Джек підійшов до господаря, присів і, брязкаючи ланцюгом, старанно почухав задньою лапою шию.

- Гарна погода сьогодні, - привітно усміхнувся товстун, звертаючись до мами. - Ви не збираєтесь на дачу? Саме час тепер - грибочки збирати, рибу ловити.

Мама глянула на товстуна, на собаку і невдоволено сказала:

- Знову ви його, пане Шмідт, без намордника випустили. Адже він у вас справжній вовк. Так і дивиться, як би когось дряпонути.

- Це ви про Джека? - здивувався товстун. - Та що ви! Мій Джек і дитини не зачепить. Він смирний, як голуб. Хочете погладити його?

Мама махнула рукою.

- Авжеж, тільки й клопоту в мене, що собак гладити. Дома обід холоне, в кімнатах не прибрано, а тут іще дітей догукатись ніяк не можу... І куди пропали - не розумію. Ка-а-арику! Ва-а-алю! - знову затукала вона..

- А ви приголубте Джека, попросіть його гарненько. Скажіть йому: «Ану, Джек, знайди мерщій Карика і Валю». Він їх умить знайде.

Шмідт нахилився до собаки, поплескав його по шиї.

- Знайдеш, Джек?

Джек тихенько вискнув і, несподівано підскочивши, лизнув фотографа в губи. Товстун сахнувся, гидливо сплюнув і витер губи рукавом.

Мама засміялася.

- Даремно смієтесь, - сказав Шмідт. Здається, він дуже образився. - Мій Джек чудовий шукач. Дайте йому понюхати яку-небудь річ Карика чи Валі - і він знайде їх, хоч би де вони були. Це ж премійований шукач. Він іде по сліду людини, як паровоз по колії. Дайте йому що-небудь: іграшку дитячу, сорочку, тюбетейку- і ви самі побачите, який він чудовий слідопит.

Мама. нерішуче знизала плечима, але, подумавши, нахилилась, підняла з землі Валину зелену лопатку і Карикову тюбетейку.

- Ну що ж, - сказала вона, - нехай понюхає. Це - речі моїх дітей.

- Чудово - потер руки Шмідт. - Чудово! Дуже добре!

Він сунув під ніс Джекові совок і тюбетейку.

- Ану, Джек, - скомандував Шмідт, - покажи, як ти умієш працювати. Шукай, Джек! Шукай, собачко!

Джек вискнув, пригнув голову до самої землі і, витягнувши хвоста, побіг по двору широкими колами.

За ним бадьоро біг фотограф.

Добігши до стосу дров, Джек зупинився і раптом, піди стрибнувши, став на задні лапи, а передні поклав на стос дров. Ніс Джека опинився перед мордою кота Анюти.

«Р-р-ро-оз-зі-ір-р-р-ву!» - загарчав Джек.

Кіт скочив, вигнувся в дугу і, блиснувши зеленими очима, зашипів, як змія: «Мене? Ж-ж-ар-ту-уєш-ш-ш!»

Джек спробував схопити його за хвоста. Кіт ощирився і дав Джеку такого ляща, що бідний пес завищав від болю і від образи, але одразу ж опам'ятався і з гавкотом знову кинувся на Анюту. Кіт зашипів іще голосніше, підняв лапу й закричав своєю котячою мовою: «Піш-ш-ш-шов геть! Задуш-ш-шу!»

- Ну-ну, досить, Джек, - суворо мовив фотограф. - Не відволікатись. - І він так сильно натягнув поводок, що собака присів на задні лапи.

- А тепер шукай!

Сердито гавкнувши на кота, Джек побіг далі. Він оббіг увесь двір, зупинився біля водостічної труби і, шумно втягуючи ніздрями повітря, подивився на господаря.

- Зрозуміло! Усе зрозуміло, Джек, - кивнув головою фотограф. - Ти хочеш сказати, що вони сиділи тут і, мабуть, гралися з Анютою? Чудово! Але куди ж вони пішли звідси? Ну? Шукай, шукай, собачко!

Джек замахав хвостом, завертівся дзиґою, погріб лапами землю під трубою, потім, голосно гавкаючи, побіг до парадного під'їзду.

- Ага, ага, ви бачите? - гукнув Шмідт. - Він уже напав на слід.

Човгаючи сандаліями, фотограф підстрибом побіг за собакою.

- Якщо знайдете дітей, пошліть їх додому! - гукнула мама і рушила через двір до воріт.

«Мабуть, вони в сусідньому дворі», - подумала вона і, уже не зважаючи на Джека та його господаря, вийшла за ворота будинку.

Щосили натягаючи ланцюжок, Джек тягнув товстуна сходами вгору.

- Тихше, тихше - пихтів товстун, ледве встигаючи за собакою.

На площадці п'ятого поверху Джек на мить зупинився, глянув на господаря, потім, гавкаючи, кинувся до дверей, оббитих клейонкою і повстю. На дверях висіла біла емальована табличка з написом:

ПРОФЕСОР ІВАН ГЕРМОГЕНОВИЧ ЄНОТОВ

Нижче була приклеєна записка:

Дзвоник не працює. Прошу стукати.

Джек з вищанням підстрибував, дряпав пазурами клейончасту оббивку дверей.

- Тубо, Джек! Тут просять стукати, а не вищати.

Фотограф Шмідт пригладив долонею зачіску, старанно витер хустинкою спітніле обличчя, потім зігнутим пальцем обережно постукав у двері.

За дверима почулося човгання ніг.

Клацнув замок.

Двері прочинились. У щілині показалось обличчя з кудлатими сивими бровами і жовто-білою бородою.

- Ви до Мене?

- Вибачте, професоре, - ніяково сказав фотограф, - я тільки хотів вас спитати...

Але не встиг товстун договорити, як Джек вирвав із його рук ланцюжок і, мало не збивши професора з ніг, кинувся у квартиру.

- Назад! Джек! Тубо! - закричав Шмідт.

А Джек уже брязкотів ланцюгом десь у кінці коридору.

- Вибачте, професоре, Джек ще молодий... Дозвольте зайти. Я одразу ж поведу його назад.

- Так, так... Звичайно, - розгублено мовив професор, пропускаючи в квартиру Шмідта, - зайдіть, будь ласка! Сподіваюсь, ваш пес не кусається?

- Дуже рідко - заспокоїв професора Шмідт.

Фотограф переступив поріг. Зачинивши за собою двері, він неголосно сказав:

- Тисячу вибачень! Я на одну хвилинку... У вас, пане професоре, мають бути діти... Карик і Валя! Із другого поверху...

- Дозвольте, дозвольте... Карик і Валя? Ну так! Звичайно. Добре знаю. Дуже гарні діти. Ввічливі, допитливі...

- Вони у вас?

- Ні! Сьогодні їх не було в мене.

- Дивно! - пробурмотів товстун. - Джек так упевнено йшов по сліду...

- А може, це вчорашній слід? - чемно спитав професор.

Але Шмідт не встиг відповісти. У дальній кімнаті дзвінко загавкав Джек і одразу ж щось загриміло, забряжчало, задзвеніло, наче на підлогу впала шафа або стіл з посудом. Професор здригнувся.

- Та пес же переб'є все! - закричав він плаксивим голосом і, схопивши Шмідта за рукав, потягнув за собою темним коридором.

- Сюди! Сюди! - бурмотів він, штовхаючи двері.

Як тільки професор і фотограф переступили поріг кімнати, джек кинувся господареві на груди, вискнув і з гавкотом мотнувся назад.

Він бігав по кімнаті, волочачи за собою ланцюжок, обнюхував книжкові шафи, стрибав на шкіряні крісла, вертівся під столом, безладно кидався навсібіч.

На столі дзвеніли, підстрибуючи, колби і реторти, хитались високі прозорі склянки, тремтіли тонкі скляні трубочки.

Від сильного поштовху хитнувся, блиснувши на сонці, мікроскоп.

Професор ледве встиг підхопити його. Але, рятуючи мікроскоп, зачепив рукавом сяючі нікелем шальки якихось складних терезів. Шальки упали, підстрибнули і з дзенькотом покотилися по жовтій паркетній підлозі.

- Що ж ти, Джек, - похмуро мовив фотограф, - осоромився? Гавкаєш, а марно. Ну? Де ж діти?..

Джек нахилив голову набік. Нашорошивши вуха, він уважно дивився на господаря, намагаючись зрозуміти, за що ж його лають.

- Соромно, Джек, - несхвально похитав головою фотограф, - а ще шукач! З дипломом! За котами тобі ганятись, а не по сліду йти! Ну, ходімо додому! Вибачте великодушно, пане професоре, що потурбував!

Фотограф незграбно вклонився і ступив було до дверей. Але тут Джек ніби сказився. Він схопив свого господаря зубами за штани і, впираючись лапами у слизьку паркетну підлогу, потягнув до столу.

- Та що з тобою? - здивувався товстун.

Скавулячи, Джек знову почав бігати круг столу, а потім стрибнув на диванчик, що стояв перед відчиненим вікном.

Спершись лапами на підвіконня, загавкав.

Шмідт розсердився.

- Тубо! До ноги! - закричав він, хапаючи пса за нашийник, але Джек уперто мотнув головою і знову кинувся до дивана.

- Нічого не розумію! - розвів руками фотограф.

- Мабуть, миша за диваном! - спробував здогадатися професор. - А може, скоринка хліба упала чи кістка? Адже я часто і обідаю тут. - Він наблизився до дивана, відсунув його від стіни.

Щось зашурхотіло і м'яко впало на підлогу.

- Скоринка! - сказав професор.

Джек рвонувся вперед. Він протиснувся між стіною і відсунутим диваном, заметляв хвостом і, здається, схопив щось зубами.

- Ану, що там у тебе? Покажи! - крикнув фотограф.

Джек подався назад, мотнув головою, круто повернувся до господаря і поклав до його ніг дитячу стоптану сандалію.

Фотограф збентежено повертів знахідку в руках.

- Здається, дитяче взуття, так би мовити...

- Гм... Дивно, - мовив професор, розглядаючи сандалію, - дуже дивно!

Поки вони вертіли в руках знахідку, Джек витяг з-за дивана ще три сандалії: одну таку ж і дві менші.

Нічого не розуміючи, професор і товстун дивилися то один на одного, то на сандалії. Шмідт постукав зігнутим пальцем по твердій підошві одної сандалії і навіщось сказав:

- Міцні! Гарні сандалії!

А Джек тим часом діставав з-за дивана сині трусики, потім ще трусики і, притиснувши лапу до підлоги, неголосно гавкнув.

- А це що таке? - зовсім уже розгубився професор.

Він нахилився і простяг до трусиків руку, але Джек, поскаливши зуби, так загарчав, що професор швидко відсмикнув її.

- Який у нього, однак, неприємний характер! - зніяковіло мовив професор.

- Справді, він у мене не дуже ввічливий! - погодився фотограф.

Він узяв трусики, струсив їх і, акуратно склавши, передав професорові.

- Прошу!

Професор глянув скоса на Джека.

- Ні, ні, не треба, - сказав він, я і так усе бачу... Ага... Ну так... Ось і мітки!.. «В» і «К» - Валя і Карик! - І доторкнувся пальцем до білих літер, вишитих на поясах трусиків.

Товстун витер долонею спітніле обличчя.

- Ванна в квартирі є? - діловито запитав він.

- Нема, - сказав професор, - ванни нема! Але якщо вам треба помити руки, то...

- Та ні, - засопів товстун, - помитись я й дома можу. Я думав, що вони роздяглись і купаються у ванній. Зрозуміло?

- Так, звичайно, - похитав головою професор. - А втім,не зовсім зрозуміло.

- Бачите, - поважно сказав фотограф, - якщо діти скинули трусики, - отже вони вирішили скупатися. Що ще вони можуть робити без трусів і без сандалій? Нічого не розумію! - розвів руками Шмідт.

Він широко розставив ноги, заклав руки за спину і, опустивши голову, довго дивився на жовті квадратики паркету, потім випростався і сказав упевнено:

- Дарма! Ми їх знайдемо! Вони тут, професоре! Вони просто ховаються! Будьте певні! Мій Джек ніколи не помиляється.

Професор і фотограф обійшли всі кімнати, заглянули на кухню і навіть оглянули комірку.

Джек сумовито брів за ними.

У їдальні товстун відчинив дверцята буфета, сунув голову під стіл, а в спальні помацав руками під ліжком. Але дітей у квартирі не було.

- Куди ж вони сховалися? - бурмотів фотограф.

- А по-моєму, - сказав професор, - вони не приходили сьогодні.

- Ви думаєте? - замислено перепитав Шмідт. - Думаєте, що їх не було? А ти як гадаєш, Джек? Тут вони чи ні?

Джек гавкнув.

- Тут?

Джек гавкнув іще раз.

- Ну, тоді шукай! Шукай, песику!

Джек одразу повеселішав. Він кинувся назад і знову привів професора і Шмідта до кабінету. Тут він, як і перше, стрибнув на підвіконня і почав голосно гавкати й скавчати, ніби запевняючи свого господаря, що діти вийшли з квартири у вікно.

Шмідт розсердився:

- Та що з тобою сьогодні, Джек? Чи не гадаєш ти, що діти стрибнули у двір з п'ятого поверху? Чи, може, хочеш сказати, що вони полетіли, як мухи чи бабки?

Професор швидко обернувся до фотографа, схопив його за руку.

- Що таке? Які мухи? Ні, ви розумієте, що ви говорите?

Фотограф розвів руками і зніяковіло усміхнувся.

- Та ось мій Джек так думає!

Професор схопився руками за голову.

- Який жах! - прошепотів він, бліднучи.

Фотограф глянув на професора і пробурмотів злякано:

- Що з вами? Вам. погано? Випийте води!

Він ступив був до столу, на якому стояли графин з водою і склянка, але професор раптом закричав так, наче наступив босими ногами на розпечене залізо.

- Стій! Стій! Ані руш!

Зляканий фотограф застиг з піднятою ногою, не сміючи поворухнутись, і навіть перестав дихати.

Професор стрімко простягнув руку до столу, схопив склянку з безбарвного рідиною, квапливо підніс її до очей і подивився на світло. Потім швидко вихопив із кишені велику лупу з чорною кістяною ручкою.

- Не рухайтесь! - крикнув він Шмідту. - Будь ласка, не рухайтесь! І собаку тримайте міцніше! А краще візьміть його на руки! Прошу вас!

Переляканий товстун збентежено подивився на професора і, не питаючи його більше ні про що, схопив пса на руки, міцно притиснувши його до живота.

«Здається, старий з глузду з'їхав!» - подумав він.

- Так і стійте! - крикнув професор.

Тримаючи перед очима лупу і зігнувшись у три погибелі, Він заходився уважно розглядати квадратики підлоги один за одним.

- І довго мені доведеться стояти, професоре? - несміливо спитав фотограф, з тривогою спостерігаючи дивні рухи професора.

- Ставте ногу сюди! - звелів професор, вказуючи пальцем на ближчі квадратики паркету.

Шмідт незграбно поставив ногу і так міцно притис до себе Джека, що той забився на руках і тихенько завищав.

- Мовчи! - прошепотів Шмідт, злякано стежачи за професором.

- Тепер - другу ногу! Ставте її сюди!

Товстун слухняно корився.

Так, крок за кроком, професор довів онімілого від подиву фотографа до дверей.

- А тепер, - сказав професор, широко розчинивши двері, - а тепер ідіть, будь ласка!

Двері зачинились перед носом Шмідта.

Із дзенькотом клацнув французький замок. Товстун випустив із рук Джека і, накиваючи п'ятами, кинувся вниз сходами, важко дихаючи і весь час оглядаючись.

Джек з голосним гавкотом біг за ним.

Так вони добігли до відділення міліції.

А надвечір у двір в'їхала машина з червоними смугами по бортах. Кілька міліціонерів вискочили з машини, викликали двірника, потім піднялися на п'ятий поверх, де жив професор Єнотов.

Але професора вдома не було.

На дверях. його квартири висіла пришпилена блискучими кнопками записка:

Не шукайте мене. Це марно. Професор І. Г. Єнотов.


Ян Ларі | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ДРУГИЙ