home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Незвичайне повітря. Професор пригощає дітей яєчнею. Іван Гермогенович відкриває фабрику одягу. Бджола Андріївна. Професор і Карик зникають.

Над холодною землею густими хвилями перекочувався білий туман. Він ніби молоком залив притихлий темний ліс, затопив улоговини й балки.

Верховіття дерев то занурювались у туман, то знову з'являлись.

Вранішній туман і волога повзли в печеру крізь щілини в барикаді, і незабаром тут стало так само прохолодно, як просто неба.

Діти неспокійно крутилися уві сні, підібгали коліна до самого підборіддя, але від цього тепліше не ставало.

Нарешті Карик не витримав, підхопився, протер сонні очі, мерзлякувато пощулився і здивовано поглянув на похилі стіни. Вони були сріблисто-білі, немов укриті памороззю. Карик доторкнувся до них.

- Ні, це не паморозь. Це килими. Сріблисті килими. Брр, хоо-лодно!

На підлозі на килимі лежала, згорнувшись калачиком, Валя. Вона підібгала коліна до заплющених очей, а голову прикрила руками. Уві сні вона тихенько стогнала і схлипувала.

Карик застрибав на одному місці, намагаючись зігрітися, потім побіг попід стіною в кінець коридору.

Йому стало немов трохи тепліше.

Він повернув назад і з розбігу перевернувся через голову один раз, другий, третій і раптом упав просто на Валині ноги.

- Що? Що таке? - закричала Валя, підхоплюючись. - Уже нападають?

Тремтячи і щулячись, вона дивилася на Карика заспаними зляканими очима.

- Чого ти? - здивувався Карик. - Це ж я. Опам'ятайся... Ти зовсім замерзла... Синя вся... Ану давай боротися. Одразу зігрієшся. Почали!

Він підскочив до Валі і, стрибаючи навколо сестри, почав термосити її.

- Відчепися! - відштовхнула Карика Валя. Але, падаючи, він учепився в сестру, і вони покотилися по м'якій, пухнастій долівці.

Валя запхикала.

- Іди геть! До тебе не лізуть, і ти не лізь.

- Ех ти, равлик-недоторка! Я ж зігріти хочу тебе.

- А я спати хочу, - пробурчала Валя і знову вляглася.

- Ну й спи, - розсердився Карик.

За стінами хтось вовтузився, стукав, кашляв і раптом голосно й весело заспівав:

Де поснідав горобець? В зоопарку зі звірами. Пообідав у лисиці, У моржа попив водиці.

Це був жахливий голос професора.

- От бачиш, - сказав Карик, - усі вже встали, співають, а ти вилежуєшся...

Він підбіг до виходу з килимової печери й гукнув:

- Іване Гермогеновичу, де ви?

- Тут! Тут! Вставайте, друзі мої. Сніданок вже готовий. Сніданок вже готовий.

- А що на сніданок?

- Чудова яєчня.

- Яєчня?

О, це було цікавіше, ніж мерзнути, а тому Валя швидко схопилася на ноги.

- Ходімо!

Діти відкинули гілля й хмиз, якими був завалений вхід до будинку ручайника, і вибралися на свіже повітря. Але тільки-но Валя ступила на землю, як одразу злякано подалася назад.

- Що це, Карику? Де ми? - зашепотіла вона, міцно стискаючи братову руку.

Ні землі, ні неба, ні лісу не було видно.

У повітрі плавали хмари блискучих пухирців. Пухирці кружляли, зіштовхувалися, повільно опускалися униз і знову злітали вгору.

Навкруги кружляла метелиця світлих пухирців.

- Іване Гермогеновичу! - гукнув Карик. - Що це таке? Що це кружляє?

- Туман! - почули діти голос професора.

Іван Гермогенович був тут же, десь поблизу, зовсім поряд, але діти не бачили його.

- Хіба туман такий буває? - недовірливо спитала Валя.

- Так, Валюсю, це туман. Таким він буває під мікроскопом.

Голос професора звучав глухо, наче долинав з глибокої ями.

Діти простягли руки, намагаючись упіймати пухирці, але вони тріскались, розтікалися холодною водою по пальцях.

- Ну де ви там застрягли? - крикнув із гущі туману Іван Гермогенович. - Біжіть-но швидше!.. Тут є в мене дещо цікавіше за туман.

Карик і Валя, сторожко ступаючи, пішли на голос професора.

- А багато яєчні у вас? - гукнула Валя.

- Якщо поспішите, може, й тобі пощастить покуштувати її, - озвався Іван Гермогенович. - Іди швидше, поки я не з'їв усе сам.

У далечині в тумані блиснув синій вогник.

- Вогонь! - вигукнув Карик.

Невже професор запалив вогнище? А де ж він узяв сірники?

Валя щодуху побігла до вогню.

- Вогнище, вогнище! У нас вогнище! - кричала вона.

Попереду, розкидаючи хмари пухирців туману, танцювало полум'я вогнища.

Високий стовп зеленого вогню здіймався до самих вершин чорного, мокрого лісу. Біля вогнища навпочіпки сидів професор. Товстою палицею він ворушив хмиз, що з веселим потріскуванням корчився на вогні.

- Ура! - закричали діти.

Вони підбігли до вогню і, взявшись за руки, почали танцювати.

- Гоп-ля! - кричала, стрибаючи, Валя.

- Гоп-ля-ля-ля! - кричав розпашілий Карик.

- Тихше, тихше! - зупиняв дітей професор - Так ви в мене, чого доброго, увесь посуд переб'єте. Сідайте краще та поїжте.

Від вогнища віяло таким жаром, що неможливо було стояти навіть віддалік. А тим часом гілля у вогнищі було не так уже й багато. Валя схопила оберемок сухого хмизу й хотіла підкинути у вогнище, але Іван Гермогенович зупинив її:

- Не треба! Яєчня вже готова.

- А вогнище?.. Воно ж погасне.

- Ні, воно не погасне... Сідайте, друзі мої, снідати, - промовив Іван Гермогенович і поставив перед Кариком і Валею просто на землю величезну білу посудину з нерівними краями; вона була доверху наповнена паруючою яєчнею.

Не чекаючи повторного запрошення, діти жадібно накинулися на їжу. Обпікаючись і дмухаючи щосили на пальці, вони ковтали шматок за шматком.

Валя розчервонілась. У Карика спітнів ніс. І лише Іван Гермогенович їв не кваплячись, орудуючи, наче ложкою, клаптиком складеної удвоє пелюстки.

Діти не з'їли ще й половини яєчні, як відчули, що ситі по горло.

- Ну, - мовив професор, витираючи клаптем пелюстки бороду, - сподіваюсь, ви ситі?

- Ще й як! - засміявся Карик - У мене навіть живіт перехнябився набік.

- І в мене перехнябився, - сказала Валя.

- Чудово! Прекрасно! - усміхнувся професор. - Я дуже радий, що яєчня вам сподобалася.

- А з чого ви її влаштували? - спитала Валя.

- Зрозуміло, з чого, - із яєць, - перебив її Карик. - Це ж просто. А от як ви вогнище розпалили? Де дістали сірники? І потім - чому вогонь стовпом стоїть, чому він зелений і чому вогнище горить без хмизу?

- Тобі не подобається вогнище без хмизу? Ну що ж, тоді підкинемо у вогонь оцей оберемок.

Іван Гермогенович підкинув у вогнище гілля і, поправивши його палицею, весело підморгнув дітям.

- Ви гадаєте, я байдикував уночі? Нічого подібного. Я всю ніч їв підсмажену шинку з зеленим горошком, гарячі пиріжки, біфштекси, борщі, фрукти, торти. Але, на жаль, усі ці страви подавали мені вві сні... Прокинувся голодний, як вовк. Ну, скочив і побіг шукати чогось їстівного. Проте відійти від нашої розкішної квартири побоявся... Бачите, який туман стоїть... За два кроки нічого не видно. Заблукаєш, чого доброго, або гуркнеш у якусь прірву. Що робити? Чекати ранку?.. Іти навмання?.. Подумав я, подумав і вирішив запалити вогнище. На щастя, вчора надвечір я знайшов у лісі два кремені. Вони й виручили мене... Набрав я сухих гілок, склав їх на купу і взявся за роботу...

- Як доісторична людина! - прошепотіла Валя.

- Саме так, - усміхнувся професор. - Ну, скажу я вам, це була нелегка робота, і намучився ж я, поки, нарешті, мені пощастило перетворити іскру на вогонь... Тепер тільки я зрозумів, що нашим предкам жилося зовсім невесело.

- А чому все-таки вогонь зелений? - спитав Карик.

- Чому? А тому, що це горить газ. Звичайний торф'яний газ-метан, який у багатьох місцях пробивається з-під землі... Мені пощастило... Я випадково запалив вогнище в такому місці, де під землею накопичилося багато цього газу... Ну, а яєчня сама прийшла на вогнище.

Валя так і ахнула.

- Сама прийшла?

Іван Гермогенович подивився на Валю, поважно погладив бороду й сказав:

- Як тільки вогнище розгорілося, поруч мене хтось почав тупати, вовтузитись, і раптом дужий вітер звалив мене з ніг. Навколо все загуло, ніби я ненароком випустив з-під землі ураган. То був птах. А ураган здіймали його крила, Мабуть, вогонь сполохав його з гнізда.

- Він не згорів?

- Ні, він полетів, - сказав Іван Гермогенович, - а я почав шукати його гніздо. Адже недаремно він сидів так тихо.

- Знайшли?

- Звісно... Із цього гнізда я і здобув яйце.

- Воно не вороняче?

- Ні. За всіма ознаками, це яйце малинівки, біле в цяточку. Ви коли-небудь бачили яйця малинівки?.. Вони трохи більші за великі горошини. Але мені довелося добряче повозитися з ним. Я котив його перед собою, як бочку, і дорогою, мабуть, разів десять відпочивав. Але ще важче було розбити шкаралупу. Цілу годину, либонь, я довбав її каменем. Нарешті розбив усе-таки і мало не втопився у білку... Добре ще, що встиг відскочити вбік.

Професор посміюючись глянув на дітей.

- Ну, решта все просто. Білок вилився сам, а жовток я підсмажив на шкаралупі, як на сковорідці.

Карик устав, обсмикав незабудкову сорочку.

- Іване Гермогеновичу, - сказав він, уважно розглядаючи власні ноги, - якщо ви хочете дати кожному з нас по добрячому потиличнику - не соромтеся, будь ласка. Ми готові спокутувати за свою поведінку... Нам, звичайно, нічого не треба було чіпати у вас у кабінеті, але розумієте... Так уже вийшло! Тільки знаєте що, ви краще заліпіть мені два потиличники. Один за себе, один за Вальку. Вона ж маленька!..

Професор доброзичливо махнув рукою:

- Та годі тобі! Теж вигадав... Нісенітницю якусь... Ви й так уже покарані за непослух, а тому сідай і не бундючся. Побережи свою потилицю, вона тобі ще здасться.

Підкинувши у вогнище оберемок хмизу, Іван Гермогенович усміхнувся.

- А по суті, друзі мої, і тут, у цьому світі, можна непогано прожити! Ось чекайте, звикнемо трохи й тоді влаштуємось затишніше.

- Як? - з тривогою в голосі спитав Карик. - Хіба ви гадаєте, що ми не повернемося додому і лишимось такими, як зараз?

- Цього я не думаю, - відповів професор, - проте ми повинні бути готові до найгіршого... Наш маяк може звалити буря; врешті, якийсь цікавий хлопчак може забрати фанерний ящик додому для дослідження... Всяке на світі буває...

- І що ж тоді?

- Та нічого особливого, - знизав плечима Іван Гермогенович. - Житимемо трав'яними робінзонами... До речі, друзі мої, наше становище набагато краще, ніж у справжнього Робінзона. Йому потрібне було ціле господарство завести, а в нас усе під руками. Молоко, яйця, мед, запашний нектар, ягоди, м'ясо. Літо ми проживемо без особливого клопоту. А на зиму насушимо чорниць, полуниць, грибів; запасемося медом, варенням, хлібом...

- Хлібом?

- Так. Ми посіємо одне тільки зернятко, і нам вистачить урожаю на всю зиму...

- Але де ж ми візьмемо м'ясо?

- А їстимемо комах.

- Комах? Хіба їх їдять?

- Уявіть собі, - сказав Іван Гермогенович. - Навіть у великому світі - і там їдять комах... От сарана, наприклад. Її їдять і смажену, і копчену, і сушену, і солону, і мариновану.

Професор, згадавши щось, усміхнувся.

- Коли спитали арабського халіфа Омара Бен ель Коталя, що він думає про сарану, халіф відповів: «Я хотів би мати повен кошик цього добра, ото попрацював би зубами...» Колись у давнину, коли сарана налітала цілими хмарами на арабські землі, в Багдаді падали ціни на м'ясо... Втім, із сарани готують борошно і печуть на маслі чудові млинці

- Тьху, гидота! - з відразою плюнула Валя.

- Ну от уже й гидота! - засміявся Іван Гермогенович. - Просто незвичні для тебе харчі - та й усе... Їмо ж ми омарів, креветок, крабів і навіть раків, які харчуються падлом... Їмо та ще й підхвалюємо... А от араби дивляться на тих, хто їсть крабів і раків, з відразою... Крім сарани, люди їдять і інших комах. У Мексиці, наприклад, тубільці збирають яйця смугастого плавунчика клопа, називають вони їх «готль» і вважають найсмачнішими ласощами... Непогана, на думку знавців, і цикада. Та сама цикада, яку оспівав у своїй оді поет Стародавньої Греції Анакреон.

Іван Гермогенович відкашлявся і, піднявши руку над головою, прочитав:

Яка ж блаженна ти, цикадо, Ти майже схожа на богів.

Професор задумливо погладив бороду.

- А прості греки-прозаїки смажили цю богоподібну цикаду в маслі й з апетитом їли... Навіть таким комахам, як мурахи, і тим випадало потрапляти до рук куховарів. Колись у Франції з мурах робили соус до м'ясних та рибних страв... Індійцям, між іншим, дуже подобаються зонтичні мурахи. Вони смажать їх, трохи підсоливши, на сковороді, але, буває, їдять і сирими.

- А жуків їдять? - спитала Валя. - Вони найгірші, по-моєму.

- У Єгипті, - відповів Іван Гермогенович, - з жука медляка борозенного готують особливі страви. Ці страви їдять жінки, які хочуть потовстішати.

- Оце здорово, - сказав Карик. - Тепер я бачу, що в нас справи підуть добре... Ми закоптимо окіст коників, наготуємо ковбаси з метеликів, засолимо бочку бабок... Просто цілу комору доведеться будувати. Під стелею повісимо окости й ковбаси, а вздовж стін поставимо бочки з маринованими попелицями.

- А мурахи? - запитала Валя. - Вони кисленькі?

- Із мурах приготуємо пікулі... Ні, краще зробимо всілякі приправи до страв.

- Чудово! - погладжуючи бороду, мовив Іван. Гермогенович. - Просто чудово!.. Як бачите, друзі мої, наше майбутнє прекрасне. Якщо станеться так, що ми не зможемо потрапити додому, то проживемо тут краще за всіх робінзонів світу.

- Все це добре, - сказала Валя, - але ж ми замерзнемо взимку, і всі окости й маринади пропадуть намарно.

- Нічого, - заспокоїв Валю Іван Гермогенович, - ми знайдемо печери з газовим опаленням. Нарешті, можна провести очеретяними трубами газ куди завгодно.

- Звичайно, - мовив Карик. - Торф'яний газ дасть нам тепло і світло і... Іване Гермогеновичу, ми зможемо побудувати тут цілі фабрики й заводи...

- О ні, друже мій, - усміхнувся Іван Гермогенович. - Але ми могли б зайнятись прирученням комах...

- Ура! - вигукнув Карик. - Ми будемо на них літати, перепливати озера...

- Ми, - підхопила Валя, - примусимо їх рити тунелі, прокладати канали і... і взагалі - нехай вони працюють.

- Правильно! - сказав Карик. - На гусені можна орати, жуків поставимо на заготівлю лісу, а на бабках літатимемо.

- А щоб нас не з'їли, - зітхнувши, сказала Валя, - добре б придумати такі будинки, як у ручайника, щоб їх можна було носити на собі.

- Теж вигадала! - махнув рукою Карик. - Я ж казав, що ти равлик. Равлик і є.

- Але як же нам захищатися? - спитала Валя.

- Іван Гермогенович вигадає порох, - відповів Карик і обернувся до професора - Ви можете вигадати порох, Іване Гермогеновичу?

- Ой, ні... Пороху я, певне, не вигадаю, - засміявся Іван Гермогенович, - але я сподіваюсь, що ми й так не пропадемо. Без пороху. Адже я, друзі мої, біолог. Непогано знаю життя навколишнього світу, а ці знання сильніші за всі вибухові речовини... А тепер, Карику, підкинь у вогонь хмизу. Приємно сидіти, коли у вогні потріскують гілки.

Карик приніс оберемок хмизу, кинув його в зелений вогонь і простягнувся на землі, замислено поглядаючи на вогнище.

Всі замовкли.

Весело тріщали сучки і віття. Дим стовпом піднімався в небо.

Мандрівники сиділи біля вогнища й думали кожен про своє.

Поспішати було нікуди. Поки туман не розвіється, рушати вперед неможливо. Та й куди, в який бік іти? Де тепер маяк? Попереду? Позаду?

- Ну, - сказав професор, - поки нам нічого робити, пропоную заспівати.

Діти злякано переглянулися.

«Що завгодно, тільки не це», - можна було прочитати на обличчях Карика і Валі. Слухати спокійно, як співає Іван Гермогенович, могли б тільки мертві. На всіх живих голос професора діяв, як удар палицею по голові.

Мружачись від диму і затуляючи обличчя руками, Карик повернувся боком до вогнища, що диміло, квапливо спитав професора, який уже ладен був заспівати:

- А скажіть, Іване Гермогеновичу, як ви здогадалися, що з нами сталося, як ви нас знайшли?

- Дуже просто, - відповів професор. - Ви ж випили в мене майже півсклянки рідини... І це я, звичайно, помітив.

- Але...

- І в мене було «але», - засміявся Іван Гермогенович. Випити ви випили, а от куди потім зникли?.. Я цілу годину повзав по підлозі з лупою в руках, але... Нічого... Розумієте? Ніяких слідів.

- Значить, ми полетіли! - сказала Валя.

- Це надто поспішний висновок, - перебив її Іван Гермогенович.

- Але ж ми й справді полетіли, - сказала Валя.

- Однак я не мав підстав думати так, поки пес шановного фотографа Шмідта не знайшов ваші трусики й не кинувся на підвіконня... Ось тоді я і пригадав, що, коли увійшов до кабінету, на підвіконні сиділа бабка. І я ладен закластися, що чув комарині голоси, які кричали: «Сюди!»

- Так, так... Це ми кричали.

- Спочатку я подумав, що то мені вчулося, але потім, співставляючи факти, зрозумів: пустунів украла бабка, і якщо я хочу врятувати їх, то мушу бігти в дубки, до ставка, який звуть Гниле болото.

- Але чому ви пішли сюди? - спитав Карик. - Адже бабка могла занести нас у ліс, у поле...

- Ні, цього не могло бути, - поблажливо усміхнувся Іван Гермогенович. - Бабки живуть біля води. У воду вони кладуть яйця, у воді народжуються, у воді живуть і ростуть бабчині личинки. У воді бабки звичайно і полюють. Але інколи в погоні за поживою бабка летить від місця постійного полювання.

- І так далеко, - сказала Валя. - Адже від нас до дубків понад п'ятнадцять кілометрів.

- Для бабки це не така вже велика відстань. Бабки за годину долають дев'яносто кілометрів.

- Ого! Виходить, швидше за поїзд? Це, мабуть, найшвидші комахи?

- Деякі комахи літають іще швидше. Так, наприклад, ґедзь летить із швидкістю сто двадцять два кілометри за годину. Отже, знаючи, що бабка живе біля води і що за п'ятнадцять кілометрів від міста міститься ставок Гниле болото, де можна зустріти тисячі бабок, я і вирішив шукати вас навколо цього ставка. Є, щоправда, в нашій місцевості ще один, але він за триста кілометрів від міста. А вже звідти навряд чи могла прилетіти бабка. Все-таки бабки полюють там, де народжуються, де живуть постійно. І, як бачите, я не помилився.

- А ви не хочете послухати, що з нами сталося? - спитала Валя.

- Ах, так... Звичайно... Я радий буду почути ваші розповіді, - забурмотів Іван Гермогенович. - Ану, ну, розповідайте. Це, мабуть, дуже цікаво.

Він обійняв дітей за плечі й простягнув п'яти до вогню. Карик і Валя почали навперебій розповідати, що з ними було після того, як вони випили чудодійну рідину.

Слухаючи дітей, професор розуміючи кивав головою і невтомно примовляв:

- Правильно... Все зрозуміло...

- І мені все зрозуміло, - сказав нарешті Карик. - А все-таки я не все розумію.

- Так? Чого ж ти не зрозумів?

- Чому в гнізді у підводного павука спочатку можна було дихати легко, а потім ми мало не задихнулись?

- Дуже просто, - відповів Іван Гермогенович. - Судячи з твоєї розповіді, гадаю, що ви попали до лап підводного павука аргіронета... Аргіронет - це значить «срібна пряжа». Звуть його також павук-срібляник... Він будує під водою гніздо, схоже на водолазний дзвін. У таких дзвонах водолази спускалися колись під воду. Але цей дзвін не більший за грецький горіх. А тримається він, не спливаючи, лише тому, що з боків його утримує павутина, прикріплена до підводних рослин...

- Ого! - сказав Карик. - Ми ледве пробралися крізь цю павутину.

- Повітря павук приносить у свій дзвін з поверхні ставка. Він піднімається нагору, виставляє назовні черевце, вкрите дуже тонкими волосинками. Ці волосинки й хапають повітря. Коли простір між волосинками наповниться повітрям, павук натягає на черевце павутину і несе повітряний балон до себе в будиночок. До речі, зі своїм повітрям у чемоданах мандрують під водою і багато водяних жуків.

- І надовго йому вистачає повітря?

- На жаль, - сказав професор, - багато повітря він захопити не може, а тому йому доводиться час від часу підніматися на поверхню за свіжими порціями. Ну, а коли повітрям павука довелося дихати ще і вам, то зовсім не дивно, що ви почали задихатися. Усе-таки на трьох одної порції малувато. Ось чому підводний хижак-аргіронет і сам діяв мляво... А втім, коли ви повернетеся додому, сходіть на ставок і подивіться, як павук срібна пряжа піднімається час від часу на поверхню за повітрям. Якщо наберетесь терпіння, ви побачите, як трудиться павук, наповнюючи своє підводне гніздо повітрям.

- А як ми впізнаємо павука аргіронета? - спитала Валя. - Адже він не таким страшним буде, коли ми знову станемо великими.

- Павуки-срібляники, - відповів Іван Гермогенович, - схожі на кульки ртуті з чорними крапками... Спливають аргіронети найчастіше біля водяних заростей... Вони піднімаються черевцем угору, головою вниз. Кілька секунд лишаються на поверхні, а потім повільно опускаються під воду... На перший погляд здається, що ці павучки-найневинніші істоти. А насправді аргіронет - лютий хижак... Він нікому не дає спуску ні на дні, ні на поверхні води.

- Чому ж він не зжер нас, а підвісив до стелі? - спитала Валя.

- Так, так, це і мене цікавить, - сказав Карик.

- На ваше щастя, аргіронет був ситий, - відповів Іван Гермогенович. - Тому він підвісив вас на чорний день... Так само, до речі, чинять лисиці, білки, людина, багато птахів, і в цьому нема нічого дивного... Він зжер би вас того ж дня, якби холод чи сильна спека розігнала усю здобич.

- Ага, розумію, - сказала Валя. - Наш павук був ситий, а у того, який поряд нього жив, було погано з харчами, тому він заліз, щоб зжерти нас.

- О, ні! - мовив Іван Гермогенович - До вашого павука завітав... Знаєте хто?

- Знаю! - скрикнув Карик. - Його ворог.

- Ні! - усміхнувся Іван Гермогенович. - Прийшов до нього... наречений.

- Наречений? Звідки ви знаєте? - здивувались діти.

- Ці павуки, - сказав професор, - завжди будують свої підводні будиночки поряд: до будиночка павучихи прикріплює свій будиночок павук. Потім цей павук прогризає стіну і з'являється з візитом...

- Який, - підхопив Карик, - зветься бійкою.

- Так, іноді розгнівана чимось наречена кидається на нареченого і пожирає його, а іноді, подужавши наречену, пожирає її наречений, але найчастіше наречена зустрічає свого нареченого прихильно, і вони починають жити дуже дружно. - Проте, - сказав професор, підводячись і обтрушуючись, - нам уже час у дорогу. Збирайте посуд, харчі, укладайте все в рюкзак і рушаймо у похід!

- У рюкзак? - здивувалась Валя. - У який рюкзак?

- Не в руках же нам нести посуд і харчі.

Іван Гермогенович пошарив руками в купі каміння і витягнув звідти чудовий шкіряний мішок.

- Ой! - Валя широко розкрила очі. - Як справжній! Де ж це ви взяли?

Професор усміхнувся.

- Це - подарунок тихохода. Поки ви спали, я дещо відрізав од цього мішка - і, як бачите, вийшов чудовий рюкзак.

- Який тихохід?

- Один з моїх давніх знайомих!

- Розумію, - кивнув головою Карик, - на вас напав якийсь тихохід. Ви вбили його і здерли шкуру.

- Нічого подібного, - заперечив Іван Гермогенович. - Тихохід ніяк не міг напасти на мене. Це ж дуже крихітна істота, не більша міліметра. Не нападав і я на тихохода.

- А мішок зі шкіри?

- А мішок... Бачте, друзі мої, тихохід розмножується яйцями, а для того, щоб ці яйця не зжер хто-небудь, він знімає з себе шкіру і складає в неї яйця, як у чемодан.

- А сам помирає? - запитала Валя.

- Ні.

- Як змії! - сказав Карик - Вони теж міняють шкіру.

- Так, - кивнув Іван Гермогенович. - Але тільки змії кидають стару шкіру, а ось тихохід використовує шкіру для захисту потомства від холоду, спеки й дощу.

- Яйця ви, звичайно, викинули?

- Ну, звичайно, їх, на жаль, не їдять.

Професор відкрив мішок тихохода, поклав у нього посуд із яєчної шкаралупи і рештки яєчні, обережно загорнув у пелюстку.

Подув свіжий вітер. Туман почав рідшати. Вітер ніс його, наче дим, над полями, змітаючи в долини і яри.

Професор засипав вогнище землею.

- Ну, - сказав він, - здається, можна йти. Збирайтеся, друзі мої.

- А ми вже готові, - підхопилась Валя.

Іван Гермогенович уважно оглянув Карика і Валю і докірливо похитав головою.

- Та-ак! - сказав він, про щось думаючи. - Але в чому ж ви підете? У цьому лахмітті? Вам доведеться перевдягтись, друзі мої.

- У що ж ми перевдягнемось? - спитала Валя, оглядаючи своє незабудкове плаття. В дорозі воно порвалось і тепер висіло на ній голубими клаптями.

- Треба буде краще вдягтись, - сказав Іван Гермогенович. - Як бачите, незабудковий одяг не практичний у цих джунглях. За один день він уже перетворився на лахміття. А оцей матеріал міцніший. Він і через місяць буде таким же міцним, як у перший день.

Іван Гермогенович скинув з плечей незабудковий плащ-намет і лишився в сріблистому светрі з павутини.

- Ой, я боюсь, - Валя склала руки на грудях. - І однак нам не відібрати в нього павутину. Він такий величезний і страшний, а ми тепер такі крихітні. Вже краще не заводитися з ним.

Карик спитав похмуро:

- А як ми переможемо його? Зброю б треба дістати.

- Та ні, - засміявся Іван Гермогенович. - Забирати павутину в павука я, мабуть, не буду, та й вам не раджу... Ваші костюми ми знайдемо в іншому магазині... Ідіть за мною.

І професор рушив до будинку ручайника.

Тьмяне вранішнє світло ледь освітлювало будиночок ручайника, але тепер можна було розгледіти, що і стіни, і підлога, і стеля були вкриті густою і щільною павутиною.

- Ось вони, ваші костюми, - сказав Іван Гермогенович.

Він підійшов до одної стіни і вчепився в неї руками.

- Ну ж бо! - вигукнув професор і рвонув павутину до себе. Стіна затріщала.

- Гей, взяли! - ще голосніше вигукнув Іван Гермогенович.

Павутина відставала шматками, наче відсирілі шпалери.

Професор кинув кілька шматків Карику і Валі.

- Розмотуйте, друзі мої, павутинні пакети, очищайте їх від клею.

Діти заходилися м'яти павутину руками. Висохлий клей кришився і падав грудками. Карик знайшов кінець і почав розмотувати. Шовкові шнури павутини лягали рівними витками, і незабаром біля ніг Карика і Валі виросла сріблиста купа розплутаної павутини.

- Ну й довга! - промовив Карик, розмотуючи нескінченну нитку.

- Бувають і довші, - усміхнувся Іван Гермогенович. - Павутину шовковичного черв'яка, наприклад, можна витягнути на цілих три кілометри.

Професор нахилився, узяв кінець сріблистого шнура і простягнув його Валі.

- Одягайся!

- В нитку?.. Як же я в неї вдягнусь?

- А ось так...

Іван Гермогенович зробив із шнура зашморг, накинув його на Валю, наче аркан, а потім, схопивши дівчинку за плечі, почав вертіти в один бік.

Нитка в купі здригнулась і побігла швидко, намотуючись на Валю, як на котушку.

- Чудово! Прекрасно! - сказав Іван Гермогенович, оглянувши Валю. - Міцно, тепло і зручно. Ну, а тепер ти, Карику.

Але Карик уже сам обв'язав кінець павутини навколо пояса і швидко-швидко завертівся дзиґою.

Не минуло й п'яти хвилин, як діти були уже вдягнуті в довгі сріблисті фуфайки.

- Ну, от і все, - сказав Іван Гермогенович. - Тепер прогуляйтесь навколо будиночка, а я тим часом теж переодягнусь.

Діти вийшли.

Туман зовсім розвіявся.

Навколо стояв мокрий ліс. Величезні краплини води лежали на трав'яних деревах, немов кришталеві кулі.

Тільки-но Валя і Карик переступили поріг будинку, по верховіттю ковзнули перші промені вранішнього сонця.

І раптом усе спалахнуло, заблищало, заяскріло тисячами різноколірних вогнів.

Це було так несподівано, що діти замружили очі і мимоволі відступили назад.

Кілька хвилин вони стояли мовчки, розглядаючи дивний ліс, обвішаний блискучими кульками.

- От би показати мамі, - промовила нарешті Валя.

Карик зітхнув.

- Мама зараз варить каву!

- І молочниця, мабуть, уже прийшла, - сумно сказала Валя.

- Ні, - похитав головою Карик. - Рано Ще. Молочниця приходить о сьомій.

- Зараз котра?

- Не знаю.

- Ну, однаково... Знаєш, Карику, полізьмо на оце дерево, подивимось, чи нема тут зелених корів.

- Полізьмо.

Діти підбігли до дерева, схожого на баобаб, і почали дертися вгору, але в цей час Іван Гермогенович випхав з печери голову і крикнув:

- Марна праця, друзі мої!

- Чому?

- Сьогодні ви і вдень із свічкою не знайдете зелених корів.

- А де ж вони? - здивувався Карик. - Адже ви казали вчора, що попелиці пасуться на кожному дереві.

- Так то було вчора, - відповів Іван Гермогенович. - Учора вдень, а надвечір пішов дощ і, звичайно, він змив усіх попелиць начисто... Ось я й готовий. Ходімо!

Діти повернулися до професора і раптом, глянувши на нього, зареготали.

- Що сталося? - зніяковіло оглянув себе Іван Гермогенович.

- Ой!.. Як ви...

- Як ви вдяглися... - реготали діти.

Іван Гермогенович стояв, обмотаний шовковистим шнурком від горла до п'ят. Всю павутину, яка була в будиночку ручайника, він намотав собі на живіт, на плечі, на шию.

- Ви схожі на кокон! - сказала Валя, давлячись сміхом.

Професор усміхнувся.

- А ти сама, гадаєш, на метелика схожа? І ти, і Карик схожі зараз на маленьких гусениць... Ходімо, друзі мої!

- А куди йти? - спитав Карик, обзираючись.

За ніч вода залила все навколо. Іти можна було лише в один бік. Від будиночка ручайника тягнулась вузька смужка землі, вкрита густим зеленим чагарником.

Професор закинув мішок на плече і сказав:

- Певно, доведеться спочатку вийти з цього болота, а там уже ми побачимо, що робити. Вперед!

І, махнувши рукою, професор заспівав:

Ми йдем вперед За нами вітер віє І рідна нам Всміхається земля!

Густі зарості трав'яного лісу були мовчазні. Важкі водяні кулі звисали низько над головами мандрівників, доводилося йти дуже обережно, щоб краплини, які падали, не збили з ніг.

У безлюдному й лункому лісі падіння водяних куль було таке гучне, як вибухи бомб. Одна краплина впала просто на мандрівників.

- Ой! - верескнула Валя, падаючи.

- У-ух! - вигукнув Карик, відкинутий набік.

- Нічого, нічого. Вранішній душ корисний, - сміявся Іван Гермогенович.

Та ось сонце піднялося високо над лісом. Гарячі промені наче підпалили землю. Вона задиміла. Пара вкутала трав'яні джунглі. Стало душно, як у лазні.

Ополудні мандрівники вийшли на узлісся.

Попереду крізь рідкі просвіти дерев майнули жовті пагорби.

Один пагорб піднімався над землею гострою вершиною, наче щедро позолочена піраміда.

Глянувши на сонячну вершину, Іван Гермогенович сказав:

- От з цієї вершини ми неодмінно побачимо наш маяк.

- Золотий Везувій! - сплеснула руками Валя. - Біжімо!

Карик біг, переганяючи Валю. Іван Гермогенович трюхикав позаду й незабаром почав відставати від прудконогих дітей. До «Золотого Везувію» відстань була неблизька, і коли Карик і Валя підбігли до нього, обоє так захекалися, що ледве переводили подих.

Витираючи на чолі піт, Карик сказав:

- Теж мені Везувій!

Це була звичайна гора із жовтого каміння. А дивне каміння, що блищало, як золоте, було звичайнісіньким піском.

Важко відхекуючись, діти стояли, чекаючи Івана Гермогеновича, а коли він підійшов, почали підніматися на вершину розпеченої піщаної гори. Професор ішов попереду.

- Мені, - сказав він, - щось не подобається цей Везувій. Дуже вже він схожий на одну підступну засідку. Я, можливо, помиляюсь, але не завадить бути і обережними. Прошу йти за мною, наперед не забігати.

Гора під ногами повзла, каміння зривалося з місця і з гуркотом летіло вниз. І з кожним кроком підніматись ставало дедалі важче.

Сонце стояло вже високо, коли відважні альпіністи піднялись на саму вершину.

Іван Гермогенович випростався, приклав до очей долоню і, повертаючи голову то праворуч, то ліворуч, почав розглядатися.

Діти ставали навшпиньки, щоб краще розгледіти обрій. Але ні професор, ні Карик і Валя не могли виявити примітну жердину з червоним прапором.

- Дивно, - кашлянув Іван Гермогенович. - Невже маяк повалило вітром?

- А дощем не могло його змити? - спитав з тривогою Карик.

- Ні, ні. Я закріпив жердину надійно. Хіба що...

Професор не договорив. Земля під його ногами несподівано розступилась, і він провалився по пояс. Діти кинулись на допомогу. Але в ту ж мить вершина гори здригнулась і раптом розкололась, як страшна паща.

Мандрівники полетіли вниз вузькою, похилою земляною трубою. Услід за ними посипалося з гуркотом каміння і важкі грудки землі.

З вереском і криком, вчепившись одне в одного руками, мандрівники мчали вниз і за хвилину врізалися в мокре грузьке дно.

Перший опам'ятався професор. Крекчучи і охаючи, він вибрався із густої, липкої грязюки і, потираючи поперек, сумно пожартував:

- Затяжний стрибок без парашута. Дозвольте привітати зі щасливим приземленням. Уставайте, друзі мої.

Він витер руки об костюм, турботливо глянув на дітей, які копошились у багнюці, і спитав:

- Сподіваюсь, усе в порядку? Як Валя? Не забилась?

- Нічого, - відповіла, підводячись, Валя, - тільки лікоть, здається, обдерла.

- А ти, Карику?

- А я коліно забив.

Потираючи забиті місця, діти злякано оглядали темні стіни вузького колодязя.

- Ну, це дрібниці! - сказав Іван Гермогенович. - А ось я загубив мішок з харчами і посудом. Це вже гірше.

- Де ми? - спитала Валя.

- Зараз довідаємось, - пробурмотів Іван Гермогенович, задираючи догори бороду.

Високо над головами сяяло далеке небо. Бліде денне світло падало на високі похилі стіни, але на грузькому дні цього глибокого, похмурого колодязя було майже зовсім темно.

- Здається, - сказав Карик, - ми попали в нору до павука-землекопа. Це дуже страшні павуки. Я читав про них.

- Як? - здригнулась Валя. - Знову павуки? І в повітрі, і на землі, і під водою, і під землею-павуки?

- Заспокойся, - мовив Іван Гермогенович, - павуки-землекопи, про яких говорить Карик, живуть в Італії, на півдні Франції. У нас їх нема.

- Але тоді чия ж це нора?

Професор нічого не відповів. Поскубуючи борідку, він обійшов колодязь навколо, постукав кулаком у стіни й замислено мовив:

- Так, так... Це вона... Андрена!

- Яка ще Андріївна? - запхикала Валя.

- Так, так... Я так і думав... Усе гаразд, друзі мої. Нічого небезпечного. Цього разу ми провалилися вдало. Ми попали прямо в кондитерську.

Валині очі стали круглими від подиву.

- І тут, - спитала вона, - можна знайти торти ! тістечка?

- Так! - усміхнувся професор.

- А де ж усе це? Я бачу тільки багнюку.

- Хвилинку терпіння!

Професор стукнув кулаком по стіні.

- Сезам, відкрийся!

Стіна загула, наче він ударив по днищу порожньої бочки.

- Не відкривається! - сказала Валя, облизнувши губи.

- Не дивно! - усміхнувся професор - Адже це лише в казках усе робиться по щучому велінню. Нам треба буде трохи попрацювати. Копайте землю. В оцьому місці.

Іван Гермогенович підійшов до стіни і заходився копати землю, як ведмедик, розкидаючи руками важкі, липкі грудки.

Карик і Валя кинулися допомагати професорові.

Особливо старався Карик. З-під його рук так і летіли грудки землі й каміння.

- Тихше, тихше! - закричав Іван Гермогенович. - Так ти й нас засиплеш. Обережніше! Не квапся, будь ласка!

Карик хотів щось відповісти, але в цю мить стіна здригнулася, до ніг мандрівників посипалося каміння, і всі побачили в стіні глибоку нішу.

В повітрі запахло свіжими медовими пряниками.

- Що це? - облизнулась Валя. - Пахне, як на ялинці в Новий рік.

- Це і є кондитерська! - відповів Іван Гермогенович, нахиляючись. - А тепер відійдіть убік... Так! Чудово!

Він засунув у нішу обидві руки і, широко розставивши ноги, почав тягнути щось до себе.

- Є! Є! - засміявся професор.

Піднатужившись, він витяг із темної ніші щось кругле, вкрите, наче жовтою пудрою, дрібним піском, і сказав весело:

- Ну, ось і все! А зараз я пригощу вас солодощами.

Опустивши обережно свою знахідку на землю, Іван Гермогенович старанно змахнув з неї жовтий пил, потім ударом кулака відбив круглу, як гусяче яйце, кульку, що лежала зверху.

Карик схопив кульку і засміявся:

- Ого! - сказав він - Знову яєчня буде?

Професор посміхнувся:

- Та ні! Зараз ми спробуємо щось краще за яєчню. А яйце кинь. З нього яєчні не вийде, - він поплескав долонею по своїй знахідці, схожій на величезний колобок. - Ось що ми їстимемо.

- Що це?

- Квітковий торт!

Іван Гермогенович відщипнув шматок колобка, поклав його в рот. На обличчі його з'явилася посмішка ласуна.

- Чудово! - промовив він і прицмокнув язиком. - Прекрасно! Смачніше за кондитерський торт. Пригощайтеся, друзі мої.

Липке, запашне тісто пахло медом і квітами. Воно так і тануло.

- От смакота! - сказала Валя. - Смачніше за вершковий торт.

- Ти просто зголодніла, - відповів Іван Гермогенович усміхаючись. - І не дивно... Снідали ми ледь не вночі, а зараз уже скоро полудень.

- Ні, ні, справді це дуже смачно! - запевняла Валя.

- А що це таке? - спитав Карик, уминаючи запашне тісто.

- Квітковий пилок з медом. - відповів професор.

- Чому ж воно опинилось у колодязі?

Професор підняв із землі біле яйце, вкрите пружною шкіркою, і підкинув його на долоні.

- А ось чому, - сказав Іван Гермогенович. - Торт був приготований для личинки, яка вийде із цього яйця, а поклала сюди торт і яйця підземна бджола андрена.

- Якщо вона підземна, - сказала Валя, - тоді ми повинні швидше забиратися звідси.

Професор усміхнувся.

- Підземною бджолою, - сказав він, - називають андрену лише тому, що вона влаштовує свої гнізда під землею, але сама андрена живе там, нагорі, де живуть бабки, мухи, комарі. Правда, іноді гніздо її можна знайти і на поверхні землі: в гнилих пнях, у стовбурах повалених дерев, а найчастіше в землі. Тому вчені звуть андрену підземною бджолою.

І професор розповів Карику і Валі, як з яйця виходять личинки, як харчуються заготовленим для них смачним пиріжком і як потім перетворюються на крилату бджолу андрену.

- Таких пиріжків, - сказав Іван Гермогенович, - лежить у кожному гнізді андрени кілька. Якщо ви хочете, я зараз дістану ще.

Діти засміялись.

- Що ми - слони, чи що? - сказав Карик. - Ми й цього не з'їмо... Втікаймо краще звідси, поки бджола Андріївна не вернулась додому.

- По-перше, андрена, а не Андріївна, - поправив Іван Гермогенович. - А по-друге, я вже сказав: після того як андрена вириє гніздо, покладе в нього яйце і приготує для свого потомства харчі, вона більше сюди не заглядає. Їй тут нічого робити... Та й нам, звісно, лишатися тут нічого. Під'їли - і до побачення.

Професор підійшов до похилої стіни і, чіпляючись руками за коріння рослин, поліз нагору. Діти проворно, наче мавпи, полізли вслід.

Повільно, крок за кроком просувалися вони по стіні колодязя до великого круглого отвору, над яким сяяло голубе небо. Час від часу вони зупинялися, відпочивали, а потім знову дерлися вгору.

Каміння, вириваючись з-під ніг, з гуркотом падало вниз, на саме дно гнізда андрени.

Професор перший дістався до краю колодязя. Тут було світло і жарко.

- Ух! - важко зітхнув він. - Ну й підйом!.. Чого ж це ви відстаєте?.. Я старий, а раніш за вас устиг.

Він нахилився над темним колодязем, простягаючи руку вниз.

- Давайте допоможу!

Але Карик не встиг ухопитися за його руку, Іван Гермогенович раптом підстрибнув, наче гумовий м'ячик. Високо над колодязем майнули його п'яти, і він зник.

- Шшш!

- Що таке? - спитала Валя.

- Його склював птах. - прошепотів Карик. - Великий-великий. З крилами.

Валя здригнулася.

- Ти бачив?

- Так, бачив крила... Величезні... Як вітрила!

Діти подивились одне на одного. На очах Валі з'явилися сльози.

Карик сказав:

- Однак вирветься!

Валя тихо заплакала.

- Ну, не плач, будь ласка! Він же вирветься! - заспокоював сестру Карик і, обережно виглянувши з колодязя, голосно гукнув:

- Іване Гермогеновичу!

Відповіді не було.

Валя витерла сльози кулаком і рішуче сказала:

- Треба вилізати!

- Треба! - погодився Карик.

Допомагаючи одне одному, діти вилізли з колодязя.

Вони стояли на вершині піка Золотий Везувій. Попереду стелилась горбиста жовта пустеля. Позаду, немов зелене море, шуміли трав'яні джунглі, крізь які цілий ранок пробивалися мандрівники. Праворуч і ліворуч синіли озера, порослі по берегах високим очеретяним лісом.

Але професора ніде не було.

- Іване Гермогеновичу, де ви? - закричала Валя.

Вона прислухалась.

Ні звуку.

Іване Гермогеновичу!

Але у відповідь лише вітер прошумів сумно над вершиною гори та покотилася, завмираючи за пагорбами, різноголоса луна.

- Давай крикнемо разом! - запропонував Карик.

Діти взялися за руки.

- І-ване Гер-мо-ге-но-ви-ичу! - закричали вони разом.

«о-о-в-и-ичу!»- відгукнулась луна і змовкла.

У Валі з очей полилися сльози. Вона затулила обличчя руками й гірко заплакала. В ту ж мить над нею промчав із завиванням вихор. Її відкинуло вбік і покотило по величезному камінню.

Коли вона, нарешті, підвелася на ноги і пообзиралася, Карика на вершині гори не було. А він же щойно стояв тут, ось біля цього круглого каменя...

- Карику! - злякано закричала Валя. - Карику, де ти? Навіщо лякаєш?

Високо-високо, немов під самими хмарами, хтось озвався кволим голосом:

- Ва-алю!


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ