home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

В лапах крилатого чудовиська. Мандрівники зустрічаються в глечику. Дерев'яний Монблан. Живі консерви. Карик і Валя розлучаються з професором.

Валя стривожено металася схилами гори. Вона збігала вниз, знову поверталася на вершину, заглядала в темний колодязь.

- Карику! - гукала вона. - Іване Гермогеновичу!

Відповіді не було.

- Ой, де вони? - бурмотіла Валя.

Бідна дівчинка зовсім знесилилась. Вона сіла на гарячий камінь, стисла голову руками й заплакала.

Крізь сльози, немов крізь каламутні від дощу шибки, вона бачила, як повз неї пролітали величезні крилаті істоти. Вони проносилися близько, зовсім поряд Валі. Валя втягувала голову в плечі, пригиналася до землі, із жахом спостерігаючи за польотом крилатих чудовиськ.

А вони то злітали вгору, то знову зі свистом падали на землю. Склавши прозорі, блискучі крила і вигнувши смугасті тулуби, вони неоковирно плазували по піску, потім, підхопивши щось із землі, знову шугали вгору.

Одна з дивних істот проповзла зовсім поряд Валі. Вона навіть зачепила дівчинку крилом. Від сильного поштовху Валя впала з каменя на землю. Смугаста істота швидко повернулась до неї, розглядаючи Валю блискучими випуклими очима.

Валя завмерла.

Істота неквапливо поповзла далі. Але тільки-но дівчинка ворухнулась, чудовисько миттю стрибнуло до неї. Похитуючи над її головою вусами, воно зупинилось зовсім близько.

Валя похолола від страху. Затамувавши подих, вона дивилась на довгі вуса широко розкритими від жаху очима.

Настала тиша, яку порушувало тільки її власне дихання. Потім Валя почула, як чудовисько поповзло, важко пересуваючи по землі своє тіло, віддаляючись з кожною хвилиною.

Валя схопилась. Вона вся тремтіла. Тіло її спітніло. Змахнувши руками, вона з вереском кинулася вниз, до підніжжя гори. І раптом навколо її тіла зімкнулися чіпкі волохаті лапи. Гостра голка проколола павутинну фуфайку, здерши на спині шкіру. Це було дуже боляче, але Валя не встигла скрикнути. Над її головою загули, затріщали крила, і дівчинка опинилась у повітрі.

Міцні лапи притискали її до волохатого черева, яке то стискалося, то роздималось, наче ковальський міх. Валя спробувала повернути голову й подивитись, що це за чудовисько тримає її в своїх лапах, але тільки-но вона ворухнулась, лапи стисли її, ніби залізні обценьки.

Вона застогнала від болю.

- Допоможіть! - гукнула Валя.

Свистіння вітру заглушило її голос. Вона кричала до хрипу, але крику свого не чула.

Внизу пропливали зелені луки й ліси, проминали річки й сині озера, стелились нескінченні жовті піски.

Все далі й далі летіла Валя від колодязя, де її могли б знайти професор і Карик.

Куди тепер потягне Валю цей страшний крилатий дракон? Що робитиме вона сама одна в дрімучих трав'яних джунглях? Як знайде дорогу додому, та й чи повернеться вона коли-небудь назад, у великий, затишний світ?

Валя приловчилась, повернула голову й люто вчепилася зубами в пружну сильну лапу.

Лапа була тверда, гладенька, як поліроване дерево. Валині зуби лише ковзнули по ній.

Тієї ж миті чіпкі обценьки стисли бідну дівчинку ще дужче. Боротися з чудовиськом було марно. Воно могло розчавити її, як муху.

- Помру, - схлипнула Валя, - помру, і ніхто не дізнається навіть, що я вмерла.

Їй стало так шкода себе, що вона гірко заплакала.

Потім і сліз не стало. Очі стали сухими, ніби з них витисли всі до єдиної сльозинки. Тоді Валя почала знову відбиватись і кричати.

- Пусти! Чого причепилася! Я тебе чіпаю, чи що? Пусти! Іди геть! Відчепися!

Та крилате чудисько все летіло й летіло вперед, лопочучи своїми шорсткими крильми, які гримкотіли, наче лісопильний завод.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Та ось воно ковзнуло і опустилось униз, затріпотіло в повітрі крильми і, витягши вперед лапи, в яких була затиснута Валя, сунуло її, наче в піч, у якусь темну дірку.

Валя вдарилась головою об щось тверде й сторч головою покотилась униз, немов з крижаної гірки.

«Пропала я!» - майнуло в голові Валі.

Від страху вона заплющила очі і раптом відчула, що її знову підхопили якісь лапи.

- Ой! - закричала Валя, відбиваючись руками й ногами.

Вона з жахом розплющила очі й побачила, що лапи, які її тримають, зовсім не лапи, а руки старого професора.

- Іван Гермогенович, це ви? - вигукнула Валя.

- Я, Валечко, я! - ласкаво відповів професор, опускаючи її на похилу поверхню.

- І я теж тут! - почула Валя голос Карика.

- А де ж ми всі? - спитала Валя, схлипуючи.

- Гаразд, гаразд, потім розберемось. - сказав Іван Гермогенович. - Ми всі разом, а поки що це найголовніше.

Валя збентежено пообозиралась.

Гладенькі стіни, підносячись у півмороку, йшли крутим схилом угору, де сяяло голубе небо, пропускаючи крізь широкий круглий отвір бліді сонячні промені. У смугах світла плавала, то піднімаючись, то опускаючись, прозора пилюка.

Мандрівники стояли на дні глибокого колодязя, звідки вибратись було просто неможливо. Кам'яні стіни колодязя були такі гладенькі, наче їх відполірували до дзеркального блиску. І лише невеликі щілини в стінах, схожі на вузькі ніші, могли б стати в пригоді для піднімання вгору.

Валя з жахом розглядала темні стіни колодязя, не розуміючи, як попали сюди професор і Карик, як опинилась тут вона.

- Хто це нас приніс? - запхикала Валя. - Навіщо? Ви знаєте, Іване Гермогеновичу? Що з нами тепер буде?

- Гаразд, гаразд, - сказав професор, заклопотано оглядаючи стіни колодязя. - Не час зараз базікати. Треба швидше вибиратися звідси. Інакше ми загинемо. Спробуємо все-таки вибратися. За мною!

Професор сунув руку в щілину колодязя і повільно почав підніматись гладенькою, похилою стіною.

За ним поповзли діти.

Підйом був важким. Руки й ноги ковзали, наче по кризі. Професор майже добрався до краю глечика, але раптом коліна його задрижали, долоні ковзнули, і він з гуркотом покотився назад на дно, тягнучи за собою дітей.

- Невдало, - сказав він, підіймаючись на ноги. - Спробуємо ще раз.

І мандрівники знову поповзли по гладенькій стіні. І знову скотилися вниз.

- Спробуємо ще!

Кілька разів пробували вони піднятись, але всі зусилля їхні були марні.

- Не вилізти нам звідси, - сумно сказала Валя.

- Помовч, - розсердився професор.

Він зміряв очима відстань од верху глечика до підлоги, оглянув Карика з ніг до голови й рішуче сказав:

- Ану вилазь мені на плечі.

Карик підстрибнув, як м'ячик, схопив професора за шию і спритно видерся до нього на плечі.

- Спробуємо дотягтися до верху, - сказав Іван Гермогенович.

Карик потроху почав випростуватися. Тримаючись руками за стіну, він випрямив зігнуті коліна і нарешті став на повний зріст.

- Тепер став ноги па мої долоні, - сказав професор, підставляючи обидві руки.

Карик поставив спершу одну ногу, а потім і другу на долоню професора.

- Не впадеш? - спитав професор.

- Не впаду!

Професор піднатужився і, крекчучи, почав піднімати Карика вгору, наче важку штангу.

- Є! - крикнув Карик, хапаючись за нерівні краї глечика.

- Чудово! Підтягнись Ще, ще вище!

Карик, звиваючись усім тілом, почав підтягуватися на руках, міцно впираючись п'ятами в професорові долоні.

- Ну, ну, ну! - підбадьорював професор.

Нарешті Карик підстрибнув і спритно сів верхи на край колодязя.

- Чудово! - сказав Іван Гермогенович. - Приймай тепер Валю.

Підхопивши Валю з підлоги, він передав її Карику. Потім швидко почав розмотувати павутину, в яку був загорнутий. Розмотавши свій костюм до половини, він зробив на кінці павутинної мотузки зашморг.

- Ловіть! - гукнув Іван Гермогенович, кидаючи зашморг дітям.

Карик підхопив мотузку й накинув зашморг на виступ колодязя.

- Готово! - весело сказав він.

Іван Гермогенович, смикнувши павутину, спробував, чи міцно вона тримається, потім ухопився за неї обома руками й повільно поповз угору, пересуваючись короткими поштовхами. Важко дихаючи і відхекуючись, він видерся, нарешті, нагору.

Мандрівники глянули вниз.

Колодязь, з якого вони вибралися, був прикріплений до гігантської колоди, вкритої рудими горбами. Від колоди в усі боки відходили колоди тонші, а з них зеленими жмутками стирчали величезні списи.

У просвіти між колодами виднілась далека-далека земля.

- Куди ми потрапили? - спитала Валя, злякано озираючись.

Професор усміхнувся.

- Ми перебуваємо на звичайнісінькій сосновій гілці.

- На гілці? - перепитала Валя, недовірливо похитуючи головою.

- Так, на сосновій гілці, яку ти, сподіваюсь, бачила на своєму віку тисячі разів. Гілка, звичайно, лишилась такою, як була завжди, але зате сама ти стала набагато менша. Ось чому все здається таким дивним.

- Ну, гаразд. Гілка так гілка, але як ми з неї спустимося на землю? - запитав Карик. - Без парашута тут нічого не вийде.

- Обійдемось і без парашута, - сказав Іван Гермогенович.

Він поплескав рукою по своєму костюму й весело підморгнув дітям.

- А ви ще сміялися з мого вбрання... Ні, любі мої, для таких бідних мандрівників, як ми з вами, кожна нитка - скарб.

І професор знову почав розмотувати сріблясту павутину, в яку він був загорнутий.

- Нам теж роздягатися? - спитала Валя.

- Ну, звісно! Одного мого костюма не вистачить.

Карик і Валя взялися за діло. Вони змотували з себе кільця павутини, обережно складаючи їх бухтами поряд себе.

- Поспішайте! Поспішайте, друзі мої! - підганяв дітей Іван Гермогенович. - Звірюка, яка притягнула нас сюди, незабаром повернеться назад, і тоді ми пропали.

- У нас уже все готове! - вигукнула Валя.

- Чудово! Спробуйте тепер зсукати товсті мотузки.

- А як це робиться?

- Дуже просто! Ось так! - і професор показав, як треба сукати мотузки.

Допомагаючи одне одному, мандрівники квапливо сукали з павутинних ниток мотузки, а з мотузок-товстий канат.

Нарешті все було готове для спуску.

Іван Гермогенович зібрав весь канат в купу, обмотав один його кінець навколо товстої колоди, решту скинув поштовхом ноги вниз.

Важка бухта, ковзнувши між гілок, полетіла вниз, розмотуючись на льоту в довгий вузлуватий канат.

Кінець канату повис над нижньою гілкою сосни.

- Перша спускається Валя. - розпорядився Іван Гермогенович.

- Чому я?

- Не час сперечатися! - насупився професор.

- Ну, гаразд, гаразд, - квапливо сказала Валя, - я полізу перша, тільки не сердьтесь, будь ласка!

Вона хоробро вхопилася за канат і швидко ковзнула вниз.

- Щасливої дороги, - махнув рукою Іван Гермогенович. - Коли спустишся, притримай кінець.

- При-три-и-маю! - гукнула Валя, ковзаючи по канату.

Професор і Карик нахилились і мовчки стежили, як спускається їхній товариш.

- Не бі-ій-ся! - закричав Карик.

- І не думаю навіть! - долинув знизу кволий Валин голос.

Вона спокійно ковзала по канату від вузла до вузла і уже дісталася до середини його. Але тут несподівано дмухнув вітер. Валю почало розгойдувати, як маятник. Вона судомно вчепилась у вузол каната. Піднявши голову вгору, вона розгублено шукала очима професора.

- Спускайся! - закричали водночас професор і Карик.

Вітер розгойдував канат дедалі дужче. Валя описувала широкі кола над прірвою.

- Спускайся!

Валя замружилась і знову заковзала по канату від вузла до вузла. Нарешті її ноги торкнулися чогось твердого. Це була нижня гілка сосни, що виявилась ширшою і значно товщою верхніх гілок. Валя могла по ній прогулюватись так само вільно, як люди гуляють по широкому проспекту.

- Долізла! - гукнула Валя, глянувши вгору.

Високо над її головою висів гігантський глечик. На краю його сиділи Іван Гермогенович і Карик і щось кричали.

Валя прислухалась.

- Притримай мотузку! - кричав Карик згори.

Валя схопила мотузку за кінець. Мотузка здригнулась, натяглась. Карик, а за ним професор швидко спустились униз і стали поряд Валі.

- Звідси до землі не так і далеко, - сказав Іван Гермогенович, поглядаючи вниз. - Подивимось, в якій стороні наш маяк.

Він глянув праворуч, ліворуч і раптом закричав:

- Он він!

- Де? Де? - спитали Карик і Валя, витягаючи шиї.

Крізь зарості соснових голок мандрівники побачили на далекому обрії жердину з червоним прапором. Але як далеко він був тепер! Він здавався зовсім крихітним, - такими бувають прапорці на іграшкових пароплавах.

Валя, примруживши очі, глянула на маяк, на Карика, на професора.

- Ми не дійдемо до нього! - сказала вона. - За рік не дійдемо. Ми такі маленькі, а він так далеко тепер!

- Та-ак, - процідив крізь зуби професор, - мабуть, доведеться йти місяців два чи й три.

- Три місяці? Але ж тоді настане зима... Доведеться будинок споруджувати, - мовила Валя.

- Гм... можливо... Однак чого ж ми стоїмо? Ходімте по гілці до стовбура сосни.

Професор пообзирався ще раз і впевнено рушив уперед.

Услід за ним побрели діти.

Вони видиралися по темно-червоних пагорбах соснової кори, стрибали через вузькі, але глибокі розщелини.

Нарешті мандрівники дійшли до стрімкої стіни.

Це був стовбур. Червоно-коричневі брили кори нагромаджувалися одна над одною; між брилами проходили глибокі ущелини. В деяких місцях ущелини густо заросли сивим чагарником.

- Відпочинемо, друзі мої, - сказав Іван Гермогенович, сідаючи. - А потім спустимося по стовбуру, як це роблять мурахи.

Діти глянули вниз і мимоволі сахнулися.

- Страшно! - сказала Валя.

- І все-таки доведеться спускатись! - сказав Іван Гермогенович.

Валя притислась до червоної брили.

- Нічого, нічого, - сказав професор, - на Кавказі й на Памірі наші альпіністи піднімаються на гори ще крутіші. І спускаються, звісно, з них. А там хіба такі підйоми і спуски? Час від часу зустрічаються льодовики, глетчери. Од вітру сльозяться очі. Від холоду замерзають сльози на щоках. Бррр... Подумати страшно. Ну, а по нашому дерев'яному Монблану не так уже й небезпечно спускатись.

- Ну що ж, якось спустимося! - сумно зітхнула Валя.

- Звичайно, спустимось, - озвався Карик. - Адже однак іншого шляху на землю нема? Значить, треба спускатися по стовбуру? Гаразд! Спустимося!

Професор розмотав ще частину свого костюма, скрутив надійний мотузок і простягнув один його кінець Валі.

- Ти знову підеш перша, - сказав він. - Обмотай мотузком круг пояса і тримайся за нього міцніше. За тобою піде Карик. Я спускатимусь останнім.

Іван Гермогенович, зробивши з мотузка зашморг, накинув його на плечі Карика.

- Звільни руки. Та-ак.

Карик підняв руки, опустив зашморг до пояса, затягнув його міцніше.

- Ну от і все, - сказав професор.

Мандрівники рушили вниз.

Спочатку спускали на мотузку Валю. Вона шарила внизу ногами, намацувала виступ кори й кричала:

- Стою! Відпустіть трохи мотузок!

Мотузок послабляли. Услід за Валею спускався Карик. Іван Гермогенович чекав нагорі, широко розставивши ноги, притримуючи мотузок обома руками. Він стежив за кожним рухом дітей.

Як тільки Валя і Карик закріплялися на новій площадці, Іван Гермогенович скидав їм мотузок і, міцно чіпляючись за кожний виступ, обережно спускався сам.

Так подолали вони майже половину небезпечного шляху.

Земля наближалася з кожним кроком. Уже можна було побачити вузлуваті стовбури трав'яного лісу.

- А Все-таки ще далеко! - сказав Іван Гермогенович. - До землі ми доберемось, мабуть, не раніш як за дві години.

Всі вони дуже стомилися.

Плечі й коліна мандрівників були в саднах, у синяках, подряпані. Руки й ноги тремтіли.

Час було відпочити.

На одній із широких площадок професор і діти зупинилися.

- Привал! - скомандував професор, стомлено падаючи на горбкувату площадку.

Діти сіли поряд.

Іван Гермогенович лежав, важко дихаючи, витирав долонею змокле від поту обличчя. Карик і Валя сиділи, звісивши ноги над прірвою.

Усі мовчали.

Раптом Валя схопилася, замахала руками.

- Ой, дивіться! Хто це?

- Що? Що таке? - спитав Іван Гермогенович, трохи підвівшись.

І враз професор побачив величезну голову, вкриту лісом густої щетини. Короткі чіпкі лапи хапались за краї площадки. Нарешті істота видерлася на площадку. Вигинаючи: волохате довге тіло, вона поповзла по корі, перебираючи“ численними ногами. За нею з'явилася інша, така ж волохата й довга, потім ще і ще.

- Не бійтеся, - сказав Іван Гермогенович, сідаючи на виступ кори. - Це - гусінь соснового шовкопряда. Нас вони не зачеплять.

- Ох, усе-таки я їх боюсь! - прошепотіла Валя.

- Чого злякалась? - мовив Карик. - Кажуть тобі, що вони не зачеплять, - значить, не зачеплять... Чим вони харчуються? - спитав він у професора.

- Зеленою хвоєю і м'якими молодими паростками сосни, - відповів Іван Гермогенович.

- Ну от, бачиш. Це гусениці-вегетаріанки. Можеш навіть погладити рукою будь-яку гусінь.

Але Валя про всяк випадок відсунулася далі. Професор, усміхаючись, підійшов до Валі, поплескав її по плечу, сказав:

- Не бійся, не бійся, друже. Зараз вони полізуть далі. Ми ж їм зовсім не потрібні. Вони підбираються до хвої, до молодих паростків сосни. А от зелені дістанеться від волохатих вегетаріанок.

Незвичайні пригоди Карика та Валі
О, я їх добре знаю! Колись написав навіть про них книжку.


- Книжку про гусінь? - здивувалась Валя.

- Що ж тут дивного? - знизав плечима Іван Гермогенович. - Адже ця гусінь - справжня лісова сарана. Вони збираються в невеликі зграї і пожирають хвойні ліси, як сарана пожирає хліб. Якось я бачив ліс, яким пройшли шовкопряди. Він був чисто об'їдений цими ненажерами. Десятки кілометрів їхав я, але ніде не бачив жодної зеленої плями, лише голі гілки стирчали в усі боки.

Професор глянув угору й усміхнувся, наче побачив найкращого свого приятеля.

- А ось і мікрогастер неморум! - сказав Іван Гермогенович. - Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!

- Де? Кого це ви побачили?

- А ви хіба не бачите?

У повітряних хвилях, просто над гусінню шовкопрядів, безшумно кружляли величезні істоти з вузькими тілами, з довгими прозорими крильми.

- Комарі! - закричала Валя.

- Мікрогастер неморум! - повторив Іван Гермогенович - Вершники! Друзі лісів і полів. Дивіться, діти, що буде далі. Багато вчених позаздрили б нам зараз. Р-раз! - відрахував професор. - Є один! Р-раз! Другий! Чудово! Р-раз! Третій! Молодці! Дивіться! Дивіться!

Крилаті вершники падали зверху на гусінь, наче шуліки на здобич, і сідали у них на спинах.

- Їдуть! Їдуть! - засміялася Валя. - Справжні наїзники!

Це було схоже на цікаву виставу в цирку, де собаки катаються на конях, а на кішках їздять перелякані миші.

Діти заплескали в долоні. Але раптом Валя опустила руки, глянула па професора й розгублено запитала:

- Ці... мікри... що ж вони роблять?

Вона побачила, як наїзники швидко піднімають угору черевце з гострою шпагою на кінці і з усього розмаху занурюють цю шпагу в спини гусениць.

Кольнувши гусениць, вони одразу ж злітали вгору.

- Б'ються! - сказала Валя. - Б'ються, а не катаються!

- І не б'ються і не катаються! - відповів Іван Гермогенович. - Наїзники проколюють своєю гострою яйцекладкою шкіру гусениці і під шкіру кладуть яєчка. Через деякий час із яєць вийдуть личинки наїзника і почнуть знищувати гусениць... Вони, я гадаю, зжеруть гусениць раніш, ніж із них вийдуть метелики-шовкопряди... Коли б, друзі мої, не було наїзників, сосновий шовкопряд пожер би всі ліси, але мікрогастер не дає йому розплодитися. Тому ми можемо назвати мікрогастера кращим сторожем наших лісів.

- А не можна розводити їх штучно?- спитав Карик.

- Мікрогастерів?.. Можна! - сказав професор.

- То чому ж їх не розводять?

- Пробують, але не завжди ці досліди бувають вдалими, - відповів Іван Гермогенович. - На жаль, у личинки цих наїзників відкладають свої яйця інші наїзники. Правда, зовсім крихітні, але ці яйця убивають мікрогастера, і він гине.

- От паразити! А хіба не можна цю дрібноту знищити?

- Можна! У цих крихітних наїзників є теж свої вороги, теж наїзники. Це вже зовсім малята.

- Ну от, - сказав Карик, - цих, виходить, і треба розводити!

- Так, це, звичайно, розумно, - погодився професор, - та от біда: є ще на світі наїзники, які відкладають свої яйця в личинки цих корисних крихіток.

Карик зніяковіло розвів руками.

- Ніби... казка про білого бичка. Початок є, а кінець загубився.

- Саме так, саме так! - підхопив Іван Гермогенович. - Іноді здається, що ти уже найшов кінець і все, все дізнався про ту чи іншу істоту, але варто лише глибше й серйозніше заглибитись у суть справи, як переконуєшся, що в твоїх руках не кінець, а тільки початок нового, захопливого розділу дослідження.

Професор забув, що він сидить на шматочку кори.

Він підхопився і запально почав говорити про те, як учені, наче Колумби, мандрують щоденно в невідомих країнах і як відкривають вони все нові й нові материки.

По корі, немов широким путівцем, повзли вгору шовкопряди.

Назустріч їм спускалися гігантські жуки. Над сосновою дорогою пурхали крилаті істоти.

Професора нечемно штовхали гусениці-шовкопряди, що діловито повзли вгору. Його мало не звалив з ніг величезний чорний жук, а він усе говорив, говорив, говорив...

Скільки простояв би Іван Гермогенович на шматку кори, немов професор на кафедрі, невідомо. Можливо, що бесіда затягнулася б до вечора. Але тут несподівано в неї втрутився якийсь крилатий звір.

Він каменем упав поряд професора й ударом крила відкинув його вбік. Потім, трохи піднявши вгору черево з довгим гострим списом, звір коротким, дужим ударом пробив кору біля самої голови професора.

Спис глибоко вгруз у кору.

Діти і скрикнути не встигли, а істота вже висмикнула спис і зникла так само миттєво, як з'явилася.

Карик і Валя притислися до червоної скелі. Бліді від жаху, вони важко дихали.

- Ну от, - підвівся з кори Іван Гермогенович, - я трохи заговорився, здається! А нам же треба до настання ночі спуститися на землю.

Він глянув на Карика, на Валю і сказав:

- Нічого небезпечного! Це звичайнісінький талеса, або, просто кажучи, теж наїзник.

- Він кладе яєчка в кору?

- Навіщо ж у кору? - мовив професор. - Він поклав яєчка в личинку шкідника сосни.

- У личинку? - оглянувся Карик. - Де ж вона?

- Під корою!

- Як же ви її бачите?

- Я її не бачу, але ладен поручитися, що під нами, під шаром кори, ворушиться личинка якогось жучка вусача.

- Виходить, наїзник бачить крізь кору?

- Ні. Він теж не бачить личинки, але він її відчуває... До речі, нам цього не зрозуміти. Ми взагалі погано знаємо звичаї і життя комах. А багато що із життя цих чудових створінь і зовсім нам не відомо. Ми навіть добре не знаємо, для чого, наприклад, потрібні комахам вусики, - сказав Іван Гермогенович.

Він підвівся, не поспішаючи, намотав кінець мотузка на руку.

- Ну, - мовив Іван Гермогенович, - уставайте, друзі мої! Підемо далі.

І знову почався небезпечний і важкий спуск по пагорбах кори.

Час від часу професор і діти, вибравши площадку для відпочинку, мовчки лягали на червоні скелі.

Розтираючи задерев'янілі руки й ноги, вони оглядали, чи цілі мотузки, чи не перетерлися вузли, потім вставали і знову рушали далі, стрибаючи, мов кози, зі скелі на скелю.

На одному з привалів мандрівникам довелося просидіти досить довго.

Це було вже зовсім недалеко від землі.

Професор і діти після короткого відпочинку приготувалися були спускатися, коли раптом над їхніми головами зашуміли крила.

Іван Гермогенович глянув угору і зблід. Швидко схопивши дітей за руки, він разом з ними шугнув у вузьку ущелину.

- Сидіть смирно! - прошепотів професор.

Повз них пролітала смугаста істота з вузькою довгою талією. Її втягнуте тіло було вкрите жовтими і чорними смугами, як тигрова шкура. Розсікаючи повітря прозорими крилами, істота летіла, притискаючи до черева щось в'юнке, схоже на змію.

- Євмена, - прошепотів професор, - оса євмена.

Оса підлетіла до глечика, з якого щойно вилізли Іван Гермогенович і діти, кинула туди свою здобич і залізла в глечик.

- Це вона перетягнула нас? - спитала Валя.

- Вона, - кивнув Іван Гермогенович. - Мені здається, друзі мої, що євмена подумала, що ми гусениці. Але погляньте, що вона робить?

Оса євмена вилізла з глечика, стрімко ринулася на землю і одразу ж знову злетіла вгору.

Обвіявши мандрівників вітром, вона, як вихор, пролетіла повз них і, описавши коло, опустилася на глечик. Метушливо повзаючи навколо отвору, євмена спритно перебирала лапками, діловито постукуючи по краях глечика головою.

Потім вона полетіла.

Мандрівники побачили, що вхідний отвір глечики був щільно замазані чимось сірим. Усередині, як корок, стирчав великий гострий камінь.

- Бачите, - сказав Іван Гермогенович, - як оса замурувала свій глечик. Ну, друзі, коли б ми вчасно не вибралися звідти, ми пропали б, померли від голоду.

- А хіба не можна проламати стіну?

- Ні! Євмена робить з пилюки і власної слини такий міцний цемент, що його навіть великим людям нелегко поламати.

- Я все-таки не розумію, - сказав Карик. - Ну, вона притягнула нас, ну, запхала нас у глечик... А навіщо? Чому вона не з'їла нас?

- Та вона й не збиралася нас їсти, - відповів Іван,Гермогенович. - Євмена харчується соком квітів, а гусениць вона тягає для свого потомства, для майбутніх своїх дітей... При цьому, зауважте, вона не вбиває свою здобич. Ударом жала вона лише усипляє гусениць. Консервує їх...Готує з гусениць живі консерви...

- Чому ж вона не приспала нас? - спитала Валя.

- Не знаю! - знизав плечима професор. - Нічого не розумію... Може, жало не могло проштрикнути наші фуфайки з павутини, а може, її отрута не подіяла на нас. Не знаю! Та й взагалі все це дуже дивно... Справді, я не розумію, як могла вона переплутати нас з гусеницями... Звичайно оси не помиляються в таких випадках... Для науки це зовсім загадковий випадок.

- А хто зробив їй такий глечик? - спитала Валя.

- Сама ж вона його і зробила, - відповів Іван Гермогенович. - Зі свого цементу. За цими надійними стінами личинка євмени може рости, не боячись, що її хто-небудь проковтне або роздушить. Їжі для неї приготовано саме стільки, скільки треба... Коли ж личинка вилупиться з яйця, вона спуститься по павутині вниз, упаде на гусениць і почне пожирати їх. І як пожирати! Тижнями гризе вона свою жертву, але до останнього дня гусениця лишається жива, а м'ясо її свіже... Потім личинка закуклюється, а через деякий час із кокона вилітає самець чи самка оси євмени... З нашого глечика мав вилетіти самець, але тепер...

- Чому ви знаєте, що неодмінно самець?

Знаю! - відповів Іван Гермогенович. - Оса опустила в цей глечик нас трьох і принесла після цього ще одну гусеницю. Чотири гусениці - це запас для майбутнього самця. Для яйця, з якого має вийти самка, оса лишає десять гусениць. І це цілком зрозуміло. Майбутня самка оси євмени більша за самця, а тому і харчів для неї треба залишити більше.

- Виходить, оси уміють лічити до десяти? - спитала Валя.

- Не думаю, щоб вони вміли лічити навіть до двох, - відповів усміхаючись Іван Гермогенович. - Згадайте, адже оса залізла в глечик після того, як ми звідти вибралися? Чи не так?

- Ну, залізла!

- А залізла для того, щоб покласти яйця. Виходить, вона бачила, що в глечику не чотири гусениці, а лише одна. І все ж вона не здогадалася принести ще три гусениці, а так і замурувала глечик. Личинка, звичайно, тепер загине.

Професор вийшов з ущелини, глянув праворуч, ліворуч і сказав:

- Вона полетіла, і ми можемо йти спокійно.

До землі було вже недалеко, і незабаром мандрівники успішно спустилися вниз.

Перед ними лежала кам'яниста пустеля.

Ліворуч синів далекий трав'яний ліс. Над лісом, немов соломинка, стирчала жердина-маяк з крихітним червоним прапорцем.

Мандрівники рушили в дорогу.

Цілий день вони йшли пісками, лісами й горами. Пробиралися через яри, перетинали ручаї.

Надвечір, стомлені й голодні, вони спинилися на березі бурхливої річки. Перебратися через річку було вже не під силу дітям.

Валя простяглася на березі й мовила:

- Не можу більше!

На землю спускалися сутінки. Небо потемніло. Багряні хмари клубочилися над лісом. Угорі, над головами, потягнулися з криком зграї птахів.

- Ну що ж, - мовив Іван Гермогенович, - доведеться тут переночувати.

- На березі?

- Спробуємо знайти печеру або якийсь барліг.

Після недовгих пошуків Карик натрапив на величезну, як стіг сіна, коричневу брилу. Збоку в її щільній стіні чорніла кругла дірка.

Карик заглянув усередину й гукнув:

- Ідіть сюди! Я, здається, знайшов якийсь будинок.

Професор наблизився, оглянув брилу з усіх боків і, подумавши, сказав:

- Порожній горіх. Покинута квартира личинки жука горіхового довгоносика. Залізайте, діти. Цілком пристойний готель.

Уже темнішало. У дітей від утоми злипалися очі. Гуділи ноги. Швидко шугнувши в дірочку горіха, Карик і Валя впали на шерехату підлогу й одразу заснули як убиті.

Тим часом професор походжав, зітхаючи, навколо горіха. Вхід був такий вузький, що Іван Гермогенович міг просунути в нього лише голову. Плечі його уже не пролазили.

- Така прикрість! - бурмотів професор.

Сердито бурмочучи, він іще раз заглянув у горіх, послухав, як рівно дихають уві сні діти, і побрів шукати притулку для себе.

Недалеко від горіха він знайшов у ямці мушлю равлика, оглянув її. Мушля була порожня. Іван Гермогенович, крекчучи й охаючи, заліз туди.

Полога підлога мушлі була жорстка й холодна, але професор, стомлений дорогою, навіть не помітив цього.

Поклавши під голову кулак, він простягнувся на весь зріст і одразу ж заснув.

Десь опівночі в повітрі щось загуло. Професор ледь чув це крізь сон. Мабуть, здіймався вітер.

Прокинувшись від холоду, він розплющив очі.

Небо було захмарене, у хмарах пірнав місяць. Професор пощулився, підібгав під себе ноги й задрімав, неспокійно повертаючись у сні.

А за стінами раковини шугав, як скажений, холодний і поривчастий вітер. По землі летіли, кружляючи, пилюка, травинки, пелюстки.

Горіх захитався під натиском вітру й нарешті, підхоплений вітром, почав повільно сповзати до річки.

Новий порив вітру зіштовхнув горіх у воду. Він затанцював на хвилях і поплив униз за течією.

Крізь сон діти відчули, як їх гойдає, наче в колисці.

Притискаючись одне до одного, вони спали, усміхаючись уві сні. А річка прихопила горіх, несучи дітей від професора все далі й далі.


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ