home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Дивна земля. Професор бореться з метеликом. Пригоди Карика і Валі в фанерному ящику. Дорога екофора. Професор запакований. На шляху в старий світ.

Від вітру в мандрівників перехопило подих, земля хитнулась і зникла.

- Тримайтесь міцніше! - гукнув професор.

Діти ледве почули його голос. Рівне густе гудіння джмелиних крил і пронизливий свист вітру заглушали все.

Спочатку джміль летів високо над землею. Але потім йому, мабуть, стало важко, а може, - і боляче. Три пари рук вчепились у його волохату шерсть, три пари ніг гупали його по череву і грудях при кожному різкому повороті.

Джміль почав метатися з боку в бік, певно, щоб скинути непроханих пасажирів.

Він летів, спускаючись усе нижче й нижче, струшувався на льоту, але позбутися важкої ноші не міг.

У Валі паморочилась голова, серце так і завмирало.

Професор зі страхом поглядав на неї. Коли б тільки втрималась, бідненька, тільки б не розтисла рук!

І раптом джміль ще дужче затріщав крилами.

В вухах мандрівників завив вітер.

Джміль стрілою шугонув униз.

“Ех, шкода, якщо ми сядемо передчасно, - майнуло в голові Карика. - Вже хоч би довіз він нас до середини дороги!»

Земля наближалася з кожною хвилиною.

Професор і діти підібгали ноги, щоб не стукнутись об щось тверде під час посадки.

Все ближче й ближче - верхів'я трав'яних джунглів.

І ось, - дужі поштовхи; один, другий, третій...

Ще поштовх - і мандрівників викинуло з хутряних кабін, жбурнуло на землю.

Перекидаючись через голови, діти й професор покотилися по якомусь синьому м'якому полю, вкритому такими ж м'якими пагорками й горбами.

Нарешті, перевернувшись востаннє, професор схопився руками за край величезного гладенького каменя.

Іван Гермогенович став на ноги. Притримуючись за краї каменя рукою, він пішов навколо нього, крекчучи і трохи накульгуючи.

- Дивно! - бурмотів Іван Гермогенович, обмацуючи плоский і гладенький камінь, схожий на млинове жорно, - що ж це таке?.. А он іще такий самий круглий камінь... А ось і третій, і четвертий...

Професор ледве вибрався на один з каменів і розглянувся навколо. Перед ним лежала дивна земля. Вона була схожа на шахову дошку. Рівні сині шосе перетинали її з краю в край. Він нахилився над дивним круглим каменем, пильно оглянув його гладеньку чорну блискучу поверхню, і раптом сміливий здогад майнув у голові

- Ґудзик! - ляснув долонею по лобі професор. - На ґудзику стою... А шахова земля і сині дороги - це ж... Друзі! - закричав він Карикові й Валі, - які сиділи на картатому горбку, потираючи забиті боки й коліна. - Друзі, ми ж майже вдома. Це мій піджак.

Зраділі діти схопилися.

- А ящик?.. Де ящик зі збільшувальним порошком? - нетерпляче гукнула Валя.

Професор, стоячи на ґудзику, уважно розглядав околиці піджака. Він шукав жердину з червоною хусткою. Але жердини ніде не було.

- Дивно... Дуже дивно, - знизав плечима Іван Гермогенович.

Він оглянувся ще і раптом побачив гігантський стовп, що лежав на землі. Другий кінець його проліг далеко на захід. Лісові джунглі розступилися, і пряма просіка зникала десь у голубій далині, зливаючись з далеким обрієм.

- Упав! Упав, розбійник! Не більше як десять хвилин тому.

- Хто впав? - разом спитали діти.

- Наш маяк... Та це не біда. Ми вже на місці. Ящик має бути тут... З цього боку, де лежить маяк. За мною, друзі мої!

І професор бадьоро побіг по вилогах піджака, перестрибуючи петлі, спотикаючись об нитки. За ним бігли підстрибом Карик і Валя.

На краю піджака всі зупинились. Попереду шуміли трав'яні джунглі.

- Ось він! - крикнув Іван Гермогенович, простягаючи руку до густих заростів.

Крізь просвіти джунглів вони побачили високу жовту будівлю.

- Ур-ра! - радісно закричали діти і, взявшись за руки, кинулись до ящика.

Крекчучи і відсапуючись, підбіг до ящика і професор.

- Ну от, ну от, - збуджено потирав руки Іван Гермогенович, - нарешті скінчилися наші поневіряння! І як добре, що ми не злякалися джмеля! Це просто чудово! Адже пішки ми не змогли б дістатися до ящика так швидко! Маяк, як самі бачите, впав за кілька хвилин до нашого приземлення! Бути сміливим - це те ж саме, що бути щасливим!

Професор провів рукою по лисині й сказав схвильовано:

- Отже, друзі мої, через хвилину ми знову станемо великими, справжніми людьми. Тут біля стін цього ящика, закінчується наша важка, небезпечна мандрівка. Ми стоїмо на порозі великого світу. Але, перше ніж залишити цей малий світ, я хочу сказати вам кілька слів... Ви багато побачили за ці дні, але, якщо правду сказати, ви заглянули тільки в один із крихітних куточків малого світу. Ви прочитали тільки кілька рядків із товстої книги, яка зветься «Природа». І ці рядки, я б сказав, ще далеко не найцікавіші. У книзі природи є й інші сторінки, від яких просто неможливо відірватися.

Ви побачили поки лише крихітний куточок сусіднього з нами світу... Він малий, він непомітний, цей світ. Ми часто не звертаємо на нього уваги. Ми погано знаємо його. А тим часом це дуже важлива частина великого світу, в якому живемо й ми з вами. Його життя міцно пов'язане з нашим життям... В усякому разі, значно міцніше, ніж про це думає багато хто.

У цьому малому світі є й наші друзі, є й вороги.

І тих, і інших нам треба знати.

- Ну, тепер ми вже знаємо дещо! - сказав пихато Карик.

Професор усміхнувся.

- Що ж, дещо ви справді дізнались. Але зовсім небагато. А той, хто знає небагато, нічого не знає. Ось ви обоє бачили муху і дома, і тут. А гадаєте, мабуть, що ви її знаєте. Та що тут знати? Ніби нічого особливого муха собою не являє. А тим часом ті ж мухи вбили кількасот років тому в Європі двадцять чотири мільйони людей, тобто чверть усього населення старої Європи.

- Мухи? Не може бути! Як же це вони?

- Дуже просто! Розносили на щетинках по країнах Європи чорну смерть, і люди...

- Яку чорну смерть?

- Так називали колись бубонну чуму... Нікчемні, крихітні мухи можуть убити людей більше, ніж убивають під час війни гармати, танки й літаки... Ось ти, - Іван Гермогенович поклав руку на плече Карика, - кажеш, що хочеш працювати так, щоб бути корисним людям. Звичайно, кожна праця людини приносить людям користь. Одні будують міста, інші зводять греблі, роблять машини, вирощують хліб, розводять свійських тварин, водять кораблі, видобувають руду, лікують людей, складають для них пісні, пишуть книжки. А ось ентомологи охороняють багатство людини, його здоров'я, а тому праця ентомолога така ж корисна, як праця інших людей. Ми з вами вже знаємо, що комахи переносять збудників таких хвороб, як жовта пропасниця, малярія, чума, слонова хвороба, всі види тифу, сонну хворобу й інші тяжкі захворювання. А коли ми знаємо, хто винуватець захворювань, - нам легше боротися з ними. Колись у нашій країні мільйони людей хворіли малярією і ніхто не знав, що цю хворобу розносить комар анофелес. А коли вчені дізнались про це, вони знайшли й спосіб боротьби з цим лиховісним комаром.

- А чому не можна знищити всіх комах? - спитала Валя.

- Ну хоч би тому, що серед комах чимало й корисних. Ви знаєте про павуків, мурах, про наїзників, про шовковичних шовкопрядів, що не менш корисні людині, ніж бджоли. Але вам не відомо нічого про інших корисних комах, а їх дуже-дуже багато.

Деякі комахи дають людині мед, віск, барвники, серед них є споживні. Так, наприклад, на ринках Західної Африки жваво торгують личинками пальмового довгоносика. Це африканський делікатес. Африканські хлопчаки й дівчатка ласують крилатими термітами, що вважаються одним з чудових ласощів. У пустелях Сіная люди й зараз збирають, як манну небесну, сушених червців.

- Про сарану ви говорили! - нагадала Валя.

- Їдять і сарану, - кивнув професор. - Вона збирається у великі зграї. Понад десять мільярдів цих комах сідають на поля, сади й плантації, і коли вони злітають - земля й дерева стають оголені. Все колосся, листя, плоди сарана пожирає повністю. Важить така зграя тридцять-сорок мільйонів тонн. Розорені селяни кажуть: «Ти, сарана, з'їла все, що я посадив і посіяв. І мені не лишається нічого іншого, як з'їсти тебе!» І вони сушать, коптять сарану, солять, щоб не померти з голоду... Комах не лише їдять. Південноамериканські індійці лікують рани мурахою ецитоном. Деякі племена пустелі Калахарі добувають із жука діамфідія отруту для стріл. Багато комах допомогли інженерам відкрити секрети повітроплавання. Я кажу лише про тих комах, що їх знає наука. А знають учені, як я вже казав, менше чверті величезної армії комах. У цьому світі так багато ще не відкритого, що будь-який ентомолог може бути Колумбом-першовідкривачем і може принести людям величезну користь. От вам один лише приклад. Двісті років тому один мексиканець переїхав до Австралії і придбав невелику ділянку землі, де почав розводити овець. На згадку про свою батьківщину переселенець прихопив з собою мексиканський кактус опунцію. І що ж? Уже наприкінці минулого століття цей кактус так розрісся, що витіснив усі рослини на площі в двадцять мільйонів гектарів. Там, де колись росла пшениця, стирчали лише потворні м'ясисті клубочки. Пробували від нього позбутися всіма способами, але марно. І лише в 1925 році вчений-ентомолог повернув селянам поля і пасовища, звільнивши їх від кактуса. І знаєте як? З допомогою метелика вогнівки. Гусениці цього метелика цілком знищили кактус, а закінчивши свою корисну роботу, всі загинули.

- Вони могли харчуватися лише кактусами?

- Саме так! Кактуси з'їли, їсти було більше нічого, і вони вмерли від голоду. Але добра пам'ять лишилась про них в Австралії. Гусениці-вогнівці за роботу вдячні австралійці спорудили пам'ятник. І це поки що єдиний у світі пам'ятник корисній комасі.

- А я поставив би пам'ятник людині, а не гусениці! - сказав Карик. - Усе-таки гусениця нічого не відкрила. Це ж її відкрили.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Професор усміхнувся.

- Що ж, ти, звісно, маєш рацію. Гусеницю, як ти кажеш, справді відкрили вчені, але ж трудилася вона. Отже, і гусениця заслужила вдячність.

- Давайте збільшуватись! - вигукнула Валя.

-І справді, - похопився Іван Гермогенович. - Не будемо марно гаяти часу.

Він підійшов до фанерного ящика, заглянув у кругле віконце, вирізане в бічній стінці, і розправив бороду руками.

- Отже, друзі мої, наша незвичайна мандрівка закінчилась. Але вона була незвичайна не тому, що нам довелося довго прожити в незвичному для нас малому світі, а тому, що ми мужньо долали всі перешкоди, не занепадали духом, не хникали, боролися й тому перемагали. Я сподіваюсь, ви зрозуміли тепер, якою великою силою людини є її знання і чому люди землі стали господарями своєї планети. Але час уже і збільшуватись!

- Ой, а що як хтось забрав збільшувальний порошок?

- Хто ж міг узяти? Навіщо? Не говори дурниць!

Іван Гермогенович знову заглянув у кругле віконце ящика.

- Усе гаразд! - сказав він, збуджено потираючи руки. - Коробка зі збільшувальним порошком стоїть на місці, і ми можемо збільшуватись! Залазьте в ящик!

Карик, а за ним і Валя кинулися до ящика.

Іван Гермогенович підсадив спершу Валю, потім Карика і вже поліз було за ними сам, як раптом на стіну ящика сів метелик з блискучими крильцями, наче вилитими з металу.

Це був дуже крихітний метелик, всього в кілька разів більший за професора.

Глянувши на нього, Іван Гермогенович опустив руки і, задихаючись від хвилювання, прошепотів захоплено:

- Яке щастя, це ж оливкова екофора!

Затамувавши подих, він притиснувся до фанерної стіни, не спускаючи з метелика погляду мисливця, який побачив рідкісного звіра.

А екофора, не зважаючи на таку дрібноту, як професор, склала крильця і неквапом почала підніматися по стіні вгору.

Серце у Івана Гермогеновича на мить завмерло, потім так закалатало, так забухало, наче хотіло вискочити.

- Стій! - закричав професор. Високо підстрибнувши він вчепився в метелика.

Метелик рвонувся, намагаючись звільнитися від професорових обіймів, але він міцно тримав його. Після хвилинної боротьби, вони обоє упали на землю.

Впираючись ногами в професорові груди, екофора билася під ним, намагаючись звільнитися, але Іван Гермогенович, підім'явши екофору під себе, не випускав її, хоч це було нелегко. Метелик змахнув крильми, піднявши професора у повітря, але він ударив комаху по голові, і вона знову опинилася під ним.

- Ну, ні вже, ні, - бурмотів професор, напружуючи всі сили, - не відпущу я тебе. Нізащо не відпущу! Умру, але не випущу з рук!

У цю мить він забув про все на світі. І не дивно. У його руках билася оливкова екофора - рідкісний в наших краях, дивовижний метелик-міль, найкрихітніший представник родини лускокрилих.

Як з'явився на стіні фанерного ящика цей метелик - мешканець теплих країн, про це професор зараз не думав. У його багатій колекції ряд метеликів родини молей були застиглі навічно на шпильках під склом: килимова міль, хутрова міль, волосяна, зернова, вишнева, глодова, лопушникова і польова міль, але в тій колекції не було оливкової молі-екофори. І тепер вона буде! Тільки б не випустити її, і тоді колекція молей у професора буде повною.

- Та стривай ти, - вмовляв Іван Гермогенович екофору, яка тягнула його по землі, била крильцями, хвицала ногами, всіляко намагаючись вирватись. - Ой, яка ти! Та годі-бо, годі! І не соромно хвицатись. Однак я тебе не випущу!

Поки Іван Гермогенович боровся з оливковою екофорою, Карик і Валя пробрались у правий куток ящика, де стояла коробочка зі збільшувальним порошком.

Поступово очі їхні звикли до півмороку. Вони побачили порожню кімнату з голими стінами. В кругле віконце світив на підлогу навкісний сонячний промінь. Золотий пил кружляв у сонячному світлі, і промінь здавався живою дорогою.

- А тут дуже весело. Правда, Карику? - сказала Валя, роззираючись.

Карик, не відповідаючи, ступив у куток, де стояла величезна, як скриня, біла коробка, накрита грубим аркушем пергаменту.

- Ось вона! - сказав Карик.

Він виліз на край коробки, потарабанив босими п'ятами по стінах і простягнув Валі руку.

- Лізь сюди! Давай!

Валя видерлася нагору і сіла поряд Карика.

Карик натужився і зсунув з коробки пергаментну кришку.

- Їж! Збільшуйся! - сказав він, схиляючись над коробкою.

- А хіба ми не будемо чекати Івана Гермогеновича? - запитала Валя.

- Ні... І знаєш чого? Давай збільшимося раніш за нього. Уявляєш, як це буде цікаво. Ми вже великі, а він іще маленький.

- Гаразд! Згодна! - мовила Валя.

Хутко сунувши руку під пергамент, вона дістала повну пригорщу блискучого, як бертолетова сіль, порошку.

Піднесла долоню до рота, розкрила рот і раптом, опустивши руку, обернулась до Карика.

- А скільки його треба з'їсти, щоб збільшитися?

- Їж більше!

- Ну, а якщо ми виростемо дуже великі... Не дуже-то приємно бути дівчинкою з каланчу зростом.

- Нічого, їж! - спокійно відповів Карик. - Якщо переростеш зайве, зменшувальної рідини вип'єш і підрівняєшся. От і все. Дивись, як я їм. Отако.

І Карик висипав до рота цілу пригорщу порошку.

- Готово!

Валя проковтнула порошок і сказала, кривлячись:

- Зменшувана рідина смачніша.

- Ні, і порошок теж нічого... Кисленький.

Карик зістрибнув на підлогу і смикнув Валю за ногу.

- Тепер тікаймо швидше звідси.

- Чому? - запитала Валя.

- Та тому, що зараз нам тісно тут буде.

- Чому тісно?

- Чому, чому? - розсердився Карик. - Тому, що ми будемо перетворюватись у великих людей... Роз... Ой! - скрикнув Карик, прикусивши язика.

Голова його стукнулася об стелю. Почувся гучний тріск, ящик розпався. Яскраве денне світло засліпило Карика. Він замружився, протер очі і знову розплющив їх. Перед ним стояла Валя.

Вона зовсім не змінилася. Зате все навколо стало зовсім іншим: зелені джунглі перетворилися на звичайнісіньку траву. На траві лежала тонка жердина з червоною, вицвілою на сонці ганчіркою; комарі знову стали комарами.

- Як гарно! - сказала Валя. - Подумай тільки - вже тепер комара не треба боятися. От лясну долонею - його й нема.

- Стривай, - перебив її Карик заклопотано, - а де ж коробка з порошком?

Вони подивилися під ноги.

На траві валялись уламки фанерного ящика. Серед цих уламків лежала перевернута коробочка, а поряд неї - крихітний пергаментний аркушик. Вітер розносив по траві легкий білий пил.

- Це ж збільшувальний порошок! - злякано скрикнула Валя кидаючись ловити пил.

Але було пізно.

- Що ж тепер буде? - стривожено запитала Валя. - Виходить, Іван Гермогенович залишиться тепер назавжди маленьким? А може, ми його вже роздавили?

- А ти не гарячкуй! - прикрикнув на неї Карик. - Чого доброго, ти й справді роздавиш.

Валя застигла на місці, а Карик, присівши навпочіпки, заходився прочісувати розчепіреними пальцями, наче гребінцем, прохолодну траву.

Але все було марно.

- Карику, - мовила Валя, - він же десь тут, і мабуть, чує нас. Нехай він сам виходить.

- Так, так. - погодився Карик.

Він знайшов серед уламків ящика маленьку, гладеньку дощинку, змахнув з неї смітинки і, поклавши на рівне місце, сказав неголосно, але виразно:

- Іване Гермогеновичу, ви чуєте нас? Виходьте на цю площадку. Ось на цю, - постукав Карик пальцем по дощинці. - Не бійтесь. Ми не поворухнемось.

Минуло кілька хвилин.

Діти сиділи нерухомо навпочіпки і, нахилившись, дивилися дощечку.

І раптом на жовтій фанері з'явилася якась мошка.

- Він! - важко задихала. Валя.

- Помовч, - прошепотів Карик. - Не сопи, як паровоз. Ти ж здуєш його з дощинки.

Стримуючи подих, Карик ще нижче нахилився над дощинкою.

Примруживши одне око, він почав пильно розглядати крихітну істоту, що бігала туди й сюди по краю дощинки.

- Він! Наш Іван Гермогенович! - сказав Карик, прикриваючи долонею рота.

- Дивись, дивись, - зашепотіла Валя. - Бачиш - ручками ворушить... малюсінький який... Невже й ми були такими?

- Ще навіть меншими, - відповів Карик. - Не розмовляй. Сиди й мовчи.

І в тиші, що настала, вони почули тонесенький-тонесенький писк - слабший за комариний.

- Каже щось! - прошепотів Карик, нахиляючись вухом до дощечки.

- Що каже?

- Не розумію!

Тим часом професор зіскочив з дощечки на землю і пропав у траві.

- Пішов!

- А куди?

- Значить, треба. Сиди й чекай.

За кілька хвилин він з'явився знову. Цього разу не сам.

- Дивись, дивись, - сказала Валя, - на нього хтось напав.

Діти схилились над дощинкою, але, хоч як дивилися, не могли зрозуміти: чи то сам Іван Гермогенович тягне за собою темного метелика, чи то метелик учепився в професора і не пускає його на дощинку. Метелик бився, тріпотів крильми, валив професора з ніг.

- Допоможемо йому, - сказала Валя, - а то ця погань з'їсть Івана Гермогеновича.

Професор пручався біля краю фанери, щось пищав.

- Чуєш, Карику? Це він кричить: допоможіть, допоможіть!

Валя простягла руку до метелика.

- Стривай! - зупинив Карик сестру. - Він знову щось каже.

Але Валя вже схопила метелика і з розмаху відкинула його геть, потім підняла дощечку з професором до самих очей.

- Він, здається, незадоволений чимось! - сказала Валя. - Мабуть, метелик здорово пом'яв його.

Професор підносив руки до неба, бігав по дощинці й пищав. Він хапався руками за голову, тупав крихітними ніжками.

- Не бійтеся, - сказала Валя, - він вас не зачепить. Я убила його.

Але й це не заспокоїло професора. Він іще дужче замахав руками і навіть, здається, кілька разів плюнув. З усього видно було, що Іван Гермогенович розгнівався не на жарт.

- Ну гаразд, гаразд, - заспокоювала професора Валя, - я зараз знайду його і задавлю. Я йому покажу, як кривдити маленьких.

Почувши ці слова, Іван Гермогенович схопився за голову, похитнувся і раптом так сердито почав підстрибувати на дощинці, пищати, що Карик одразу зрозумів: учений хоче сказати щось дуже важливе.

- Зараз задавлю! - крикнула Валя.

- Та не горлай ти! - пошепки сказав Карик. - Ти оглушиш його. Адже він маленький. Дай-но мені його сюди.

Карик обережно струснув професора з дощечки собі на долоню і підніс його до вуха.

- Екофора, - почув він тихий голос Івана Гермогеновича. - Єдина екофора... Такий зразок!.. Такий зразок..

Про екофору якусь каже! - прошепотів Карик.

- Це, мабуть, порошок так називається, - тихо відповіла Валя. - А порошку ж нема...

Карик подивився на долоню і чітко промовив:

- Іване Гермогеновичу, що робити? Вітер розвіяв увесь порошок... Ми не винні...

І знову підніс долоню до вуха.

- Пусте, - пропищав ледь чутно Іван Гермогенович, - у мене в лабораторії є ще кілька грамів такого порошку... Несіть мене додому... Тільки знайдіть спочатку екофору... Вона тут... У траві...

- А що таке екофора? - спитав Карик.

- Екофора, - пропищав Іван Гермогенович, - метелик із родини молей... Водиться лише на півдні... У наших місцях такі метелики зустрічаються вкрай рідко, а Валя відібрала його в мене... Нехай неодмінно знайде.

- Ну, Валько, - сказав Карик, - шукай екофору. Сама викинула цю рідкість, сама й знайди.

Валя нахилилась, пошарила і підняла за крильце маленького напівмертвого метелика.

- Це? - спитав Карик, показуючи його Іванові Гермогеновичу.

- Це! Це! - зрадів Іван Гермогенович. - Захопіть його додому, але тільки, будь ласка, обережніше... Не помніть крильця.

- А нам у який бік іти додому? - спитав Карик.

- Ідіть прямо до ставка, нікуди не звертайте, а там за ставком ви й самі побачите дорогу до міста. Одна тут дорога до міста!

Карик зірвав широкий листок подорожника, гарно згорнув його фунтиком і обережно посадив на дно цього фунтика великого вченого - Івана Гермогеновича Єнотова.

- Ну, а тепер біжімо додому, - сказав він Валі. - Тільки дивися, не загуби дорогоцінну екофору.

- Стривай... Як же ми підемо голі?

- Подумаєш! - Зневажливо пирхнув Карик.

- Ні, ні! - сказала Валя. Це непристойно.

- Що значить непристойно? - здивувався Карик.

- Та в мене всі кістки стирчать. Дивись, яка я худа, З мене сміятимуться.

- Нічого, добіжимо.

- Ні, ні, - закрутила головою Валя. - Треба вдягтись.

Валя підняла з землі зім'яту сорочку професора і напнула її на себе.

- Ну й опудало! Поглянь, на кого ти схожа.

Сорочка сягала Валі до самих п'ят. Рукави звисали до колін. Але це був таки одяг.

Валя, підкотивши рукави, підібрала сорочку, наче шлейф.

- А ти як? - спитала вона в Карика, не зважаючи на його сміх. - Одягни й ти чи щось з речей Івана Гермогеновича.

Карикові довелося влазити в професорові штани.

Він натяг їх до самої шиї.

- Доволі пристойно! - схвалила Валя.

Утопаючи в штанях, Карик ступив кілька кроків, спіткнувся і впав. Добре, що він устиг вчасно підняти руку, в якій тримав професора, а то б, мабуть, загубив чи роздушив Івана Гермогеновича.

- Підкоти штанці - порадила Валя, допомагаючи братові підвестися і впоратися зі штаньми.

Карик так і зробив.

Нарешті зібралися.

Карик узяв сестру за руку, і обоє, наче змовившись, дружно заспівали:

Ми йдем вперед За нами вітер віє І рідна намВсміхається земля.

За ставком, наче стріла, простягалась асфальтова дорога. Вона вела прямо до міста.


РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ