home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Відважні плавці. Дивні пасажири Карик і Валя пробиваються крізь водяні джунглі. Пошуки їжі. Діти знаходять дивовижні ягоди. На краю загибелі.

Піднімаючи голову над водою, діти розглядалися. Всюди, скільки сягало око, простягалася синя водяна гладінь, і лише на заході, де сідало сонце, чорніла зубчата стіна лісу.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Над лісом клубочилися хмари.

- Треба добиратися до землі, - сказав Карик, - а потім і до домівки.

- Гадаєш, допливемо? - спитала Валя, дивлячись на далекий берег.

- Допливемо! - упевнено мовив Карик - ось на цих пухирях неодмінно допливемо. Вилазь на свій корабель.

Діти сіли верхи на зелені торпеди.

- Греби ногами!

Вони почали бовтати у воді ногами, намагаючись рушити в дорогу, але величезні бруньки тільки похитувались, а з місця не рушали.

- Стій! - гукнув Карик - Перебирайся до мене. Будемо гребти удвох.

Валя перебралася до брата.

Брунька жабурнику занурилась у воду більше ніж наполовину.

- Греби! - наказав Карик.

Діти дружно вдарили по воді руками, як веслами. Брунька здригнулась і повільно попливла.

Спочатку брунька вертілася то праворуч, то ліворуч, але незабаром справа налагодилась. Розрізаючи носом воду, зелена торпеда помчала до берега.

Діти гнали її вперед і вперед, старанно працюючи руками.

Від берега долинав якийсь дивний шум. Здавалося, хтось плескав по воді чи то дошкою, чи то веслами; і що ближче діти підпливали до берега, то виразніше чути було цей шум. І раптом зовсім поряд оглушливо заревіла зелена потвора.

«Ква-а-а-га-а-га-га!» - прокотилося по воді.

Валя, здригнувшись, трохи не впала з бруньки жабурнику.

- Хто це? - прошепотіла вона, перестаючи гребти.

- Жаба!.. Напевне, жаба... Звичайна жаба, тільки більша за п'ятиповерховий будинок. Не бійся.

- Еге, - жалібно мовила Валя, - звичайна. Нас тепер перша-ліпша муха може зжерти, не те що п'ятиповерхова жаба.

- Дарма, - заспокоїв Карик сестру. - Жаба не помітить нас.

Валя замовкла.

Діти пливли тепер, оминаючи зелені, порізані бухтами береги.

З води стриміли м'ясисті яскраво-зелені острови; вони ледь похитувалися, наче плоти на мертвих якорях. Щоб не налетіти на них, треба було пильно дивитися на всі боки.

- Як ти гадаєш, що це таке? - спитала Валя, вказуючи на один із островів.

- Не знаю, - нерішуче відповів Карик, - мабуть, яке-небудь листя... Певно, водяні рослини.

То праворуч, то ліворуч виринали з води круглі створіння з гладенькою, відполірованою, наче кузов легкового автомобіля, спиною. Та й самі вони були не менші за автомобіль.

Розправивши крила, створіння злітали й знову падали у воду, здіймаючи хмари бризок.

У широкій протоці між островами діти побачили коричневе волохате страховисько на довгих зігнутих ногах. Воно снувало туди й сюди, ковзаючи по воді круглим, гладким черевом.

На спині череватого звіра сиділо п'ять таких самих звірят, але вони були ще маленькі й безпорадні. Міцно вчепившись у свою маму, діти боязко розглядалися.

Час від часу череватий волохань зупинявся, виловлював із води якихось істот. Звірята вмить ковзали зі спини на воду, швидко поверталися на спину з шматками здобичі й одразу ж пожирали її.

- Слухай, - злякано прошепотіла Валя. - це теж якийсь павук.

Діти, переставши гребти, з жахом розглядали величезного водяного хижака. Брунька ліниво похитувалася на воді.

- А на спині у нього - павучата, - сказав Карик. - Почекаємо краще трохи, хай вони відійдуть далі.

Але тут з-поза острова вискочив другий павук, такий самий коричневий і волохатий. На спині в нього теж копошилися діти.

Павуки метнулись один на одного.

Це були павуки доломеди - надводні хижаки.

Вони люто накинулись один на одного. Павучата горохом посипались у воду.

Поки великі павуки билися, їхні дітлахи безладно бігали по воді, швидко збиралися у зграйки й знову розбігалися на всі боки.

Та ось бій закінчився.

Один із павуків почав поволі занурюватись у воду. Широкі водяні кола підхопили павучат, гойднули їх угору-вниз.

Вони застрибали на хвилях, наче неоперені каченята.

- Зараз маленькі поб'ються! - тихо мовила Валя.

Але малі навряд чи могли битися. Вони метушливо забігали по воді, наскакували одне на одного, перекидались, а потім усі кинулися до павука-переможця і, штовхаючись, спритно вилізли до нього на спину.

Карик і Валя переглянулись.

- Як ти гадаєш, - спитала Валя, - скине він чужих павучат зі спини чи не скине?

Але павук доломід і не помітив навіть, що пасажирів на спині стало мало не вдвічі більше. Він спокійно стояв на воді, розставивши довгі ноги, і чекав, поки всі павучата всядуться. А коли всі до одного усілися, він швидко побіг уперед і незабаром зник у лабіринті островів.

Діти попливли далі.

- Цікаво... - мрійливо мовила Валя.

- Що цікаво?

- А цікаво, що вони їли, ці павучата?

Карик знизав плечима.

- Яку-небудь гидоту!

Валя зітхнула. Вона згадала, що нічого ще не їла з учорашнього дня, і тихенько сказала:

- А може, це зовсім не гидота. Спершу, може, несмачно, а потім звикнеш - і нічого. Стане смачно.

Час був обідній.

Діти задумалися.

Що роблять зараз удома? Бабуся, певно, накриває на стіл. Мама казала вчора: «Обід буде дуже смачний. Глядіть, не запізніться».

- Як ти гадаєш, - спитала Валя, - що в нас сьогодні на обід?

- Здається, холодний борщ і пиріг з цибулею і яйцями.

Валя ковтнула слину.

- А може, борщ із свининою, з шинкою або сосисками. А на друге біфштекс з цибулею і підсмаженою картоплею. Ти що б їла?

- Я? - Валя трохи подумала і сказала: - Я зараз з'їла б скоринку хліба і... трошки сиру.

- А я, - мовив Карик, - я б біфштекс. Тільки невеликий... Як тарілка... І багато-багато картоплі з зеленим салатом, а потім я міг, би ще з'їсти цілий пиріг і полуничний, торт, а потім...

Валя перестала гребти. Вона повернулася до Карика і спитала:

- А що ж будемо обідати?

- Обідати сьогодні не доведеться.

- А вечеряти?

- І вечеряти не доведеться.

- А снідати?

- І снідати не доведеться.

- А що ж доведеться?

- Нічого, - сказав похмуро Карик. - Доведеться про це не думати.

Валя зітхнула.

- Ну, греби Давай до берега швидше! - гукнув Карик. - На березі знайдемо що-небудь.

- Добре було б знайти полуницю. Вона тепер у десять разів більша за нас. Мабуть, така велика, як копиця сіна. Знаєш, в одній ягідці можна буде зробити печеру і жити в ній, а їсти можна стіни печери й стелю.

- Не базікай! - насупився Карик. - Греби краще, там побачимо.

Під дружніми помахами рук і ніг брунька летіла до берега, спінюючи воду. Позаду, наче водяні вуса, тягнувся довгим віялом слід.

Берег наближався з кожною хвилиною.

Все вище й вище піднімався з води ліс. Здавалося, він сам плив назустріч дітям.

- Ану натисни! - погукував Карик.

- Даю повний хід! - хихотіла Валя..

Брунька летіла стрілою.

Не минуло й години, як перед юними мандрівниками виріс, затуляючи сонце, високий очеретяний ліс. Густа холодна тінь лежала на воді, і вода біля лісу була прохолодна, не така, як на сонці.

Брунька пливла між могутніми колінчатими стовбурами; вони росли просто з води. Верхівки їх сягали самого неба.

- Тихше греби! - скомандував Карик.

- А що?

- Тут хтось є! Чуєш?

Діти перестали гребти.

Карик притиснув пальця до губів.

Тривожно переглядаючись, брат і сестра мовчки прислухалися до непевного шуму, що долинав до них з лісу.

Криві стовбури хиталися, терлись один об одного, гучно скрипіли. У темній гущавині лісу, звідки віяло холодом і вологою, хтось шумно плескався, хтось пронизливо скрекотав, хтось верещав.

Ліс стояв, наче затоплений повінню. Крізь просвіти блищали сині розводи, а далі піднімалися суцільні густі зарості

По воді між очеретяними деревами бігали дивні прудконогі створіння, а за ними навздогін бігли інші, ще більші й страшніші. Вони доганяли свою здобич і одразу ж пожирали її.

- Та-а-ак! - сказав Карик і тихенько свиснув.

Валя зрозуміла його без слів.

Злякано поглядаючи на брата, вона спитала пошепки:

- Назад поїдемо? Так?

- Куди назад? - мовив Карик, помовчавши хвилину. - Треба пристати до берега, де нема страховиськ. Пошукаємо другий берег.

Вони вибралися з заростей на чисту воду й погнали бруньку понад очеретяним лісом, час від часу оглядаючись, намагаючись триматися від нього якнайдалі.

- Знаєш, - сказала Валя, - я пропоную назвати цей берег «Джунглі Жахів».

- Ну й нерозумно! - відповів Карик.

- Чому нерозумно? - здивувалась Валя. - Усі мандрівники дають назви. Я сама читала Жюля Верна.

Карик нічого не відповів. Поглядаючи на очеретяний ліс, повз який вони пливли, він насвистував невеселу пісеньку.

- Або, - мовила Валя, - можна назвати «Ліс Кривавих Таємниць».

- Гаразд, - буркнув Карик, - ти греби.

Очеретяний ліс потроху рідшав і незабаром зовсім скінчився. Праворуч потягнувся пустельний берег, засипаний жовтим, блискучим на сонці камінням.

Була така спека, що все живе поховалося, відсиджувалось під листям, під камінням. Діти пливли тепер не зустрічаючи нічого живого.

Шлях був вільний.

Карик повеселішав.

- Оці береги, - сказав він, вказуючи рукою на кам'яні завали, - я назвав би «Мис Добрих Надій».

- Чому мис? Я не бачу ніякого мису.

- Це дарма, - відповів Карик, спрямовуючи бруньку до берега, - може, поки ми мандруємо, мис якийсь виріс.

- А я...

- А я пристаю! - вигукнув Карик, бризкаючи водою в обличчя Валі. - Р-р-раз!

Діти востаннє змахнули руками, і зелена торпеда врізалася в кам'янистий берег.

Від сильного поштовху брунька перевернулась. Карик і Валя шубовснули у воду, але швидко скочили і, чіпляючись руками за виступи жовтих скель, видерлися на берег.

Каміння було гаряче від сонця. Валя сіла на один з каменів і одразу ж підхопилася.

- Що? Кусається? - засміявся Карик. - Як ти пропонуєш назвати цей камінь?

Він приставив розчепірену долоню козирком до очей, оглянув горизонт і промовив:

- А знаєш що?.. Адже це каміння-пісок. Коли ми були великими, він здавався нам дрібним, а тепер кожна піщинка стала для нас каменем.

- Ну й що ж?

Карик зітхнув і сказав:

- Кажуть, що в Африці печуть яйця, загрібаючи їх у пісок. Боюсь, коли б нам не підсмажитися на цьому камінні.

Він доторкнувся рукою до каміння і похитав головою.

- Ні, тут нам не можна висаджуватися! Треба пливти далі.

Діти повернулися на зелену торпеду, і брунька знову вирушила в дорогу.

- Я пропоную, - мовила Валя, - назвати цей берег...

- «Таємницею Страшних Каменів», - підхопив Карик і голосно засміявся.

Валя ображено замовкла.

Насупивши брови, вона сиділа, старанно підганяючи зелену торпеду руками й ногами.

Мовчав і Карик.

Скільки часу гнали діти бруньку жабурнику понад жовтим берегом, вони й самі не знали, але руки й ноги у них почали стомлюватись.

- Коли б ти знав, як хочеться їсти! - обізвалася Валя, порушуючи тривалу мовчанку.

- Знаю, - відгукнувся Карик, - у мене в самого вже кишки злиплись.

- Добре було б, - сказала Валя, - піймати кого-небудь і підсмажити на цьому камінні...

. Кого, наприклад?..

- Ну, кого-небудь... Метелика... Бабку...

- Ти гадаєш, це буде смачно?..

- Звичайно! Якщо підсмажити, неодмінно буде смачно.

- А я, - признався Карик, - я й сиру, здається, міг би з'їсти... Тільки нам не впоратися з нею.

Так, розмовляючи, вони допливли до берега, зарослого трав'яним лісом.

Над лісом здіймалась душна пара літнього дня. Там-сям стояли вузлуваті стовбури дерев, схожих на баобаби, які Карик і Валя бачили на картинках.

- Тут, - закричала Валя, - повинні бути ягоди! Це вже я знаю напевне. В лісі завжди бувають ягоди. Нумо, приставай!

Брунька зупинилася біля пологого берега. Діти стрибнули, на землю і, зашпортуючись, побігли до лісу.

У лісі було душно. Від дерев чулося болотяною травою. На їхніх зелених блискучих стовбурах подекуди не було кори. Сонячні промені, пробиваючись крізь густі зарості, лягали на землю жовтими плямами. Земля під ногами була волога й грузька.

- Ну! - гукнула Валя, заглиблюючись у лісові хащі. - Хто перший знайде обід?

- Гаразд, - сказав Карик, - шукай, тільки не відходь далеко, а то ми ще загубимося тут.

Перекликаючись і перегукуючись, діти йшли лісом, пильно розглядаючись.

Дорогою вони, зупинялися, розгортали обома руками важке листя і дивились, чи нема під листям ягід. Вони вилазили на трав'яні дерева і там шукали ягід. Але ягід не було.

- От дивний ліс! Невже доведеться померти з голоду?

Несподівано діти почули попереду глухий шум.

Вони зупинилися.

Карик підняв руку.

- Ти чуєш?

- Так, - похитала головою Валя. - Це вода! Здається, це річка шумить. Ходімо! Біля річок завжди бувають ягоди. Я знаю!

Валя побігла.

Карик кинувся за нею.

- Тихше! - закричав він. - Може, це зовсім не річка, а якась жаба дихає.

Він узяв Валю за руку.

Діти пішли в той, бік, звідки долинав шум, прислухаючись до кожного непевного шарудіння.

Купи повалених стовбурів з налиплою обсохлою грязюкою перегороджували їм шлях. Сухі листки стояли стіною, а коли діти спробували обійти один листок, він упав на них, і вони ледве вибралися з-під нього.

Нарешті Карик і Валя підійшли до високого пагорба. Вони вибігли на його вершину і раптом відчули, як в обличчя їм війнуло холодом. Попереду шумів потік.

Розсунувши руками зарості, вони побачили перед собою річку.

Річка була невелика. Вируючи і пінячись, вона скочувалась по камінню, текла, звертаючи то праворуч, то ліворуч і спадаючи гуркітливими водоспадами.

- Бачу! - закричала Валя.

Вона вирвала руку з братової руки, відштовхнула його і побігла вперед.

- Валько! Стій! Назад!

Але Валя вже сховалася за стовбурами дерев.

- Сюди! Сюди! - почув Карик її голос. - Швидше! Тут ягоди! Та які великі! Швидше, Карику!

Карик побіг на-її голос.

Валя стояла під високим деревом і, задерши голову, показувала вгору.

Карик підбіг до неї.

- Ягоди? Там?

- Ягоди! Тут! Великі!

Валя плеснула рукою по зігнутому зеленому дереву.

Карик глянув угору.

Високо над землею висіли, притискаючись до стовбура, темні ягоди, великі, як бочки. Сповнені соковитою м'якоттю, вони причаїлись у тіні довгого й вузького листя.

- Ну? - блиснула очима Валя.

- Що «ну»? Вперед! - вигукнув Карик, кидаючись до дерева.

Охопивши стовбур руками й ногами, діти полізли вгору, не спускаючи погляду з темних ягід, - спочатку Карик, а за-ним Валя. Стовбур трохи похитувався, листя тремтіло. Внизу, під кручею, шуміла й пінилася річка.

Валя глянула вниз.

- Ой, якщо впадемо, - біда! - сказала вона.

- Лізь! - гукнув Карик згори. - Не впадемо!

Спритно перебираючи руками й ногами, вони дістались, нарешті, до звабливих ягід.

Карик простягнув руку, і раптом в очах у нього потемніло. Руки розтиснулись.

- Ти чого? - поспіхом спитала Валя і тієї ж миті відчула оглушливий шум у вухах. Голова в неї запаморочилась.

Змахнувши руками й перевернувшись у повітрі, діти стрімко полетіли вниз, у швидку, бурхливу річку.

Стрімка течія підхопила Карика і Валю і, жбурляючи на каміння, понесла вперед, до гуркітливого водоспаду.


РОЗДІЛ П\ЯТИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ СЬОМИЙ