home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Врятування потопаючих. Дорога до фанерного ящика. Живі кватирки. Мандрівники зустрічають стада трав'яних корів. Сумні спогади. Напад повітряної черепахи.

Сильна течія валила професора з ніг.

Він падав то на одне, то на друге коліно; вода збивала його, заливала з головою, але він знову підводився і, обережно переступаючи з одного каменя на інший, йшов далі.

Карик і Валя лежали в нього на руках. Очі їхні були заплющені, руки безпорадно звисали, ноги волочилися по воді.

- Нічого, нічого! - шепотів професор, важко дихаючи. - Все буде добре! - і він ще міцніше притискав дітей до себе.

Але ось, нарешті, і берег.

Професор опустив Карика і Валю на землю, сів навпочіпки й почав розтирати дітей долонями.

- Та ну ж, ну! Чого ви й справді? - бурмотів Іван Гермогенович.

Він згинав їм руки, ноги, перевертав то горілиць, то вниз обличчям. Але все було марно. Діти лежали нерухомо, заплющивши очі й міцно стиснувши бліді, вкриті мертвотною синявою губи.

- Ну що мені з вами робити? - нахмурився Іван Гермогенович.

Він потер долонею чоло і раптом увесь засяяв.

Професор пригадав давній, тепер уже забутий спосіб рятування потопельників. Швидко скочивши, він схопив Валю за ноги, трохи підняв над землею і щосили почав трясти.

Із рота, із носа Валі хлинула вода.

Валя застогнала.

- Стогнеш! - зрадів Іван Гермогенович. - Чудово! Значить, житимеш!

Поклавши дівчинку на землю, він узявся за Карика.

- Р-раз! Два!

З Карикового рота ринули каламутні струмені.

- А тепер полеж і ти.

Відпльовуючись і кашляючи, діти розплющили очі. Вони дивилися, нічого не розуміючи.

Перед ними стояв Іван Гермогенович. Живий, справжній Іван Гермогенович. Великий, бородатий, такий, яким вони звикли бачити його щодня.

Від радості діти не помітили навіть, як дивно вдягнутий професор. Вони бачили лише його добрі, усміхнені очі, його скуйовджену сиву бороду.

- Іване Гермогеновичу! - закричала Валя.

Вона кинулася до нього і заплакала на радощах.

- Ну, ну, ну! - зніяковіло кашлянув професор і погладив дівчинку по голові. - Тепер чого ж плакати?

Валя розмазала кулаком по обличчю сльози і усміхнулась:

- Це... Це... вода виходить... Скільки її налилося!..

- Багато, - погодився Іван Гермогенович. - Ну, а тепер, друзі мої, скажіть мені: хто дозволив вам хазяйнувати в моєму кабінеті?

Діти зітхнули.

Мокрі, нещасні, вони стояли перед професором, не сміючи глянути на нього. Карик так низько опустив голову, що його підборіддя вперлося в груди, вкриті липкою багнюкою.

І раптом Валя зареготала.

- Ой, Іване Гермогеновичу, який ви кумедний у цих... мотузках. Навіщо ви так обмоталися?

- По-перше, це не мотузки, а павутина, а по-друге, нічого смішного я тут не бачу.

- Але чому вони такі товсті? Павутина ж зовсім не така.

- Павутина така ж, але ми тепер стали іншими, тому тобі й здається, ніби це мотузки. - Професор суворо подивився на Валю й сказав буркітливо, - Ти питаєш, навіщо обмотався? Такий костюм захищає мене від сонячних променів, від подряпин і саден. У ньому я не мерзнутиму вночі, в ньому можна спати на сирій землі, не боячись застудитись. А крім того, не звик я ходити роздягнений.

- А де ви дістали стільки мо... павутини?

- Це мій перший мисливський трофей, - з гордістю відповів Іван Гермогенович і розказав про зустріч з павуком, про битву павука з осою. - Отак я, друзі, вдягнувся і озброївся списом - жалом оси.

- А де ж ваш спис?

- На жаль, спис довелося залишити в підземеллі після битви з вовчком. - І професор знову почав розповідати про свої пригоди, про зустріч з жуком-гнойовиком, з вовчком, з зеленим коником. Він говорив, не помічаючи, як діти вже засинають. Вони так багато пережили за кілька годин життя в незнайомому світі і так стомилися, що обоє зараз хотіли тільки спати. - Але все добре, що добре закінчується, - бадьоро мовив професор. - Тепер ми разом підемо додому. Однак і вам доведеться вдягнутися. Подивлюсь, на кого ви самі будете схожі в павутинних костюмах.

- Я не хочу в павутину, - сонно пробурмотіла Валя. - Я боюсь павуків.

Карик трохи розплющив очі й запитав:

- А павутина не отруйна? Я читав недавно про отруйних павуків. Від отруйних павуків можна... цю... павутину... щоб одягтись?

- Дурниці, - відмахнувся Іван Гермогенович. - У нашій країні живуть лише два отруйних павуки. Тарантул і каракурт. Але вони живуть далеко від нас. На півдні. Та й взагалі їх не так уже й багато в усьому світі. Всього шість видів. У Північній Америці можна зустріти павука чорна вдова, в Південній Америці отруйного міко, на Мадагаскарі - меноведі і в Новій Зеландії - катіпо. Ці павуки справді дуже отруйні. Укуси їхні смертельні і для тварин, і для людини. Щоправда, вчені знайомі лише з тридцяти тисячами видів родин павуків. Цілком можливо, що є й інші отруйні павуки. Серед іще не вивчених і не відомих науці видів...

Враз Іван Гермогенович почув пружне хропіння.

Професор обернувся до дітей. Карик і Валя сиділи, звісивши голови на груди, і міцно спали, плямкаючи уві сні губами.

- Не розумію, - ображено пробурмотів Іван Гермогенович, - як можна заснути в таку хвилину, коли можна дізнатися багато цікавого про чудову родину павуків... Ах, бідненькі, бідненькі, вони навіть не підозрюють, як багато втратили, заснувши раніш, ніж почули мої розповіді про павуків.

І справді, хіба можна було спати, попавши в такий світ, де на кожному кроці сидять, плавають і навіть літають павуки?

Професор збирався розповісти і про те, як павуки подорожують у повітрі, випускаючи з черевця легкі павутинки. Діти могли б дізнатися про дивовижні масові польоти павуків у Північній Америці, де восени все небо здається заплетеним павутиною. Так багато з'являється в цей час молодих павуків, що літають над землею в пошуках постійного місця полювання.

А хіба не цікаво було б Карикові й Валі послухати розповідь про дивовижного павука нефіла, про найкрасивішого, найошатнішого павука, що живе на Мадагаскарі?

О, коли б вони знали, які в цього красеня золоті груди, які чудові вогненно-червоні лапи в чорних панчішках і яка цінна в нього павутина. Місцеві мешканці виготовляють із сріблистої павутини нефілів такі тонкі й такі мінні сітки, що ними можна ловити і птахів, і рибу. А жінки Мадагаскару роблять із цієї ж павутини чудову прозору тканину, що міцніша навіть за шовк.

Щоправда, у нашій країні нема павука нефіла, але в нас є тисячі інших видів павуків, не менш корисних, ніж нефіли.

Нехай у наших павуків нема красивої й міцної павутини, але зате вони охороняють здоров'я людини, пожирають мільярди мільярдів шкідливих мух.

А що таке муха? Ах, коли б діти знали, яка це шкідлива, небезпечна личина! Адже одна пара мух може розплодитися за одне літо так, що вся земля вкриється шаром мух завтовшки 14 метрів. Муха не лише плодюча, вона й небезпечна для людини. На своїх щетинках мухи переносять такі хвороби, як туберкульоз, черевний тиф, дизентерія, яєчка багатьох паразитів, зокрема найстрашніших для людини - яєчка аскарид. Одна з мух - вона називається вольфартова муха - відкладає в ранки, в ніс, у вуха личинки, які руйнують кровоносні судини людини. Муха кохломіа-американка впорскує в очі людини одразу по двісті личинок. І ці личинки роз'їдають очні м'язи людини, призводять до сліпоти. Разом з солоною рибою і сиром у кишківник людини проникає сірчана муха і гризе кишківник, поки людина не вмре.

- Ах, діти, діти, - сумно зітхнув засмучений професор, - ну як ви можете спокійно спати в цьому незнайомому світі, не знаючи, хто населяє його і які серйозні небезпеки вам можуть зустрітися на шляху до домівки. Щоб не загинути, вам треба чудово знати всіх мешканців цього світу, їхні звичаї і звички. І не лише для того, щоб дістатися живим до домівки, але й щоб не вмерти від голоду й холоду.

Але професор не міг довго гніватись.

- Гаразд, - сказав він, насуплюючи густі брови, - дорога нам далека, і я ще встигну розказати дітям усе, що їм необхідно знати, живучи в цьому світі. А тепер, мабуть, і я подрімаю.

Професор одірвав від незабудки пелюстку, прикрив нею сонних дітей, а потім розпростерся поряд на землі і заснув богатирським сном.

Іван Гермогенович і діти спали майже дві години. Перша прокинулась Валя.

Протираючи кулаками очі, вона промовила сонним голосом:

- Не буду я вдягатися в павутину.

Професор здригнувся, розплющив очі. Подивившись у різні боки, він спритно скочив на ноги.

- Здається, ми трохи задрімали, - сказав Іван Гермогенович. - Але це непогано! Сон освіжає людину, надає їй сил і бадьорості! Карику, вставай швидко!

Карик потягнувся, солодко позіхнув.

- Ох, і страшний же мені сон приснився, - промовив він. - Снилося мені, наче ми всі зменшилися і наче, - але тут він глянув на дивний одяг професора, на Валю, на крилату, велику, як корова, істоту, що пролітала над головами, і зніяковіло пробурмотів: - Що ж нам тепер робити?

- Як це - що? - здивувався Іван Гермогенович. - Вставати й іти! Ну, швидко збирайтеся - і вперед у дорогу!

- А куди?..

- Що куди? Куди йти? Додому, звісно!

- Додому, додому! - весело закричала Валя. Підскочивши, вона заплескала в долоні.

- А далеко до домівки, Іване Гермогеновичу? - запитав Карик. - За годину ми дійдемо?

- Годину? Ну, ні.

Професор похитав головою.

- Нам тепер і за десять годин не дійти... Адже ми перебуваємо майже за десять кілометрів від нашої домівки.

- Ой, як добре! - застрибала Валя. - Ми бігом подолаємо таку відстань. За одну годину добіжимо.

- Гм... - зніяковіло кашлянув Іван Гермогенович. - Колись, тобто ще сьогодні вранці, ми, звичайно, могли б пройти десять кілометрів за дві години. Це правда! Але зараз нам доведеться йти кілька місяців.

- Як? - здивувався Карик.

- Чому? - широко розкрила очі Валя.

- Та тому, що за годину ми пройдемо найбільше метр або півтора. Ви забуваєте, що раніш кожний наш крок дорівнював півметра, а тепер він дорівнює мізерній частці сантиметра.

- Як? Хіба ми все ще маленькі?

Карик швидко оглянувся.

Навколо стояли дивні дерева з зеленими вузлуватими стовбурами. Берегом річки блукала якась крилата істота, менша за теля, але набагато більша за барана. У повітрі, як навмисне, над головами пролетіло величезне, як автобус, заросле чорною шерстю створіння.

Діти здивовано переглянулись.

Що ж це означає? Професор справжній, а навкруги, як і раніш, усе незвичайне, несправжнє...

- А... а як же так? - збентежено закліпав повіками Карик. - Адже ви справжній, великий... Який ви, справжній чи несправжній?

Професор посміхнувся.

- І справжній, і несправжній, - сказав він. - Але ти подумай сам: адже я й раніш був вищий за вас зростом, - отже, і в цьому малому світі я маю право бути таким. Зрозуміло?

- Зрозуміло. - нерішуче відповів Карик.

Але професор побачив по очах Карика, що йому нічого ще не зрозуміло.

- Уяви собі, - сказав Іван Гермогенович, - що рідину, яку я винайшов, випив би ти, я, слон, кінь, миша й собака. Все, звичайно, зменшилося б у сотні тисяч разів, але для нас, людей, слон, як і колись, був би великим, яким ми звикли бачити його в зоологічному саду, а миша, - ну що ж, миша так і лишилася б крихіткою, лише в сотні тисяч разів меншою звичайної миші. Але всіх нас, разом із слоном, конем, собакою і мишею, справжня людина легко посадила б собі на долоню.

- Розумію, - кивнув головою Карик.

- А я не зрозуміла... - сказала Валя.

- Що тобі незрозуміло?

- Я не розумію, як ви дізналися, де ми перебуваємо.

- Розкажу й про це, але не зараз, - мовив професор, поплескавши Валю по плечу. - Дорога у нас далека, йти доведеться довго, встигнемо поговорити про все в дорозі. Ви розкажіть, що бачили і що взнали, а я розкажу, як знайшов вас... А зараз ось що, друзі мої... Дорогою до домівки ми, можливо, загубимо Одне одного, в такому випадку кожний із вас повинен сам знати дорогу додому... Ходімо зі мною... Перш ніж ми вирушимо, я повинен вам дещо розповісти.

- Але ми не хочемо загубитись! - сказала Валя, хапаючи Івана Гермогеновича за руку.

- Дуже добре. І все-таки... Про всяк випадок... Мало що може трапитись.

Професор підхопив дітей під руки і швидкими кроками зійшов на пагорб.

Діти підтюпцем бігли, щоб устигнути за ним.

- Бачите? - спитав професор, простягаючи руку.

В далечині над густими заростями трав'яних джунглів височів аж до неба, мов труба, величезний стовп. Нагорі в синьому повітрі майоріло величезне червоне полотнище.

Стовп стояв серед лісу, але його можна було бачити так само добре, як самотню сосну в степу.

- Це моя щогла! - сказав Іван Гермогенович. - Я поставив її замість маяка.

- Навіщо?

- А ось послухай... Хоч би де ми з вами були, ми завжди зможемо побачити наш маяк. Варто лише вилізти на вершину травинки і...

- Зрозуміло, зрозуміло! - закричали діти.

- Ну, решта все дуже просто... Внизу, біля щогли, я залишив невеликий фанерний ящик. ,Він щільно закритий з усіх боків, надійно захищений від дощів і сонця. А для того, щоб ми могли попасти в нього, я прорізав збоку, в одній із стін ящика, невелику дірочку.

- А навіщо попасти?

- Коли ми доберемося до ящика, ми вліземо в нього і там знайдемо коробку з білим порошком... Це, друзі мої, збільшувальний порошок... Досить кожному з нас проковтнути пригорщу цього порошку, як ми знову перетворимося на великих, справжніх людей. Зрозуміло?

- Ой! - мимоволі вихопилося у Валі. - А що як хтось забере ящик?

Професор зніяковів. Він і сам уже думав про це. Але чи варто говорити зараз дітям про свої тривоги?

Погладивши бороду, професор сказав упевнено:

- Пусте! Ну кому потрібний старий фанерний ящик? Як мені відомо, тут, у цих краях, взагалі дуже рідко зустрічаються люди. І... і взагалі, досить балачок, не будемо гаяти марно часу. В дорогу, друзі мої! Вперед! Ну, вище голови! Руку, Карику! Руку, Валю!

- Куди ж ми зараз?

- Туди! - махнув рукою професор. - Курс - на фанерний ящик.

Високо піднявши голову, Іван Гермогенович закрокував до лісу. Діти йшли за ним, про щось жваво перешіптуючись. Професор почув:

- Скажи ти!

- Чому я? Скажи сама!

- В чому річ? - спитав Іван Гермогенович, зупиняючись.

- А як же тепер ми будемо спати, як обідати, снідати? - запитала Валя.

Іван Гермогенович знизав плечима.

- Які дрібниці! Ми спатимемо, як спали наші предки. На деревах, у куренях, у печерах. І, скажу, це набагато цікавіше, ніж спати в душній кімнаті. Вважайте, що ми переїхали на дачу. Це вас влаштовує?

- А що ми будемо їсти?

- Ну, їжі тут скільки завгодно. Можна обідати, вечеряти і снідати хоч по десять разів на день.

- А ось нас, - сказала Валя, - коли ми хотіли сьогодні з'їсти одну ягоду, хтось ударив і скинув у річку.

- Ударив? - здивувався професор.

- Так.

І Валя розказала, як вони пробували зірвати з дерева ягоду, але не долізли і впали у бурхливу річку.

- Ви їли ці ягоди? - з тривогою спитав Іван Гермогенович.

- Ні! Ми не встигли!

Професор з полегшенням зітхнув.

- Ну й добре зробили. Це були, цілком імовірно, ягоди отруйної дафни, або, як найчастіше називають ще рослину, ягоди вовчого дика.

- Але ж ми не їли його.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

- Дарма. Ви надихалися отруйними випарами дафни і тому знепритомніли.

- Знаєте, Іване Гермогеновичу, - рішуче сказав Карик. - Ми згодні ночувати на гілці й де завгодно, тільки...

- Тільки що?

Карик ковтнув слину і сказав:

- Тільки ми нічого ще не їли з учорашнього дня. І... і ми зовсім не можемо йти... Нам би...

- Ну от, ну от, - заметушився професор. - І як це я не здогадався одразу?.. Звичайно, мої друзі, звичайно... Перш ніж вирушити в дорогу, ми з вами гарненько поїмо... Хочете молока?

- Справжнього молока?

- М-м.. Не зовсім, звичайно, справжнє, але все ж таки молоко.

- Давайте! - простягнув руку Карик.

- Тільки більше! - додала Валя.

- Ходімо! - сказав професор.

Задерши голову, Іван Гермогенович пішов уперед, розглядаючи трав'яні дерева і щось вишуковуючи очима. Нарешті він зупинився у затінку трав'янистого баобаба, в якого було таке велике листя, що на кожному з них міг би вміститись футбольний майданчик, та й ще лишилося б місце для глядачів.

- Ось! - простягнув угору руку професор. - Тут пасуться стада корів.

- Корови на дереві?

- Так... У них тут подібні до альпійських пасовиськ.. Так хто ж. із вас полізе перший?

- А... а... а ці корови не кусаються?

- Не кусаються і не б'ються. Ні зубів, ні рогів у них нема, друзі мої.

Карик і Валя разом кинулися до дерева. За ними поліз Іван Гермогенович.

Хапаючись за м'які зелені гілки, вони лізли, допомагаючи одне одному, і незабаром дістались вершини могутнього дерева.

Тихо похитувалось, сяючи на сонці, лискуче широке листя, більше схоже на гладенькі зелені галявинки. Мандрівники вилізли на один з таких гігантських листків. і пішли по ньому, ступаючи босоніж по м'якій м'ясистій поверхні. Але, ступивши лише кілька кроків, діти нерішуче зупинилися.

- В чім річ? - запитав професор.

Валя простягла тремтячий палець.

- Що це? - показала вона на поверхню листка.

- Так, так, що це таке? - спитав Карик, подаючись назад.

Листок був зовсім як живий.

Його лискуча поверхня ворушилася, стискалась і розтягалась. Вона була всіяна тисячами ротів, які чи то жували щось, чи то намагалися схопити Карика і Валю за босі ноги.

- Ну? Що вас бентежить? - здивувався професор.

- Хіба це листок? - сказала Валя. - Дивіться, що він робить, - так і хоче відкусити ноги. Я боюсь таких листків.

- Які дурниці! Соромтесь! Та це ж звичайнісінькі вічка.

- Вічка?

- Ну звісно. Це ж кватирки листка, які провітрюють рослину. Це його легені, якими вона дихає.

- А вони не можуть схопити нас за ноги?

- Звичайно, ні. Не бійтеся, йдіть за мною сміливо!

І професор закрокував по листку уздовж міцних жил, якими був прошитий зелений лужок у всіх напрямках. Услід за професором рушили діти.

Перша побачила корів Валя.

- Ой, дивіться! - вигукнула вона. - Хіба це корови? Зовсім не схожі. Якісь зелені!

По краях листка-лужка блукали, перебираючи тонкими, довгими ногами, зелені істоти, схожі на велетенські груші. Деякі з них сиділи, глибоко встромивши у м'ясисту поверхню листка загнутий хобот.

- Ну, ось, - сказав професор, - знайомтеся. Трав'яні корови. Нехай вас не бентежить, що вони не схожі на корів. Зате молоко в них чудове. Не гірше, ніж у справжніх корів.

- А як їх звуть? - спитала Валя.

- Невже ти ще не здогадалася? Та це ж попелиця. Звичайнісінька комаха. Якщо ти коли-небудь читала про мурах, то повинна, звичайно, знати і попелицю.

- Ага, я пам'ятаю! - сказав Карик. - Мурахи розводять їх.

- От-от, ти маєш рацію, Карику, - відповів Іван Гермогенович. - Мурахи часто переносять попелиць до себе, годують їх, доглядають.

- Як на молочній фермі?

- Так, майже... У мурах попелиця у великій пошані: Так само, як у людей корова. Мурахи доять їх, харчуються молоком попелиць і... обережніше, будь ласка. Не наступіть на молоко.

Професор зупинився перед калюжею густої рідини.

- Я гадаю, - сказав Іван Гермогенович, - доїти зелених корів не варто. Тут і так течуть молочні ріки, пригощайтеся, друзі мої!

Він ліг на живіт, припав губами до калюжі зеленого молока попелиці і, замочивши в ньому бороду, кілька разів ковтнув.

- Дуже смачно! Прошу! Пригощайтесь!

Діти услід за Іваном Гермогеновичем жадібно накинулися на солодке, густе молоко.

- Ну, як? - спитав професор. - Смачно? Сподобалось?

- Краще за справжнє! - сказав Карик, задоволено витираючи долонею рота.

Валя плямкала, не підводячи голови, і тільки мугикала щось нерозбірливе.

Нарешті всі наситилися.

Діти відповзли від молочної калюжі й простяглися на листку, наче на пляжі.

Валя лежала, погладжуючи живота, Карик широко розкинув руки і ноги.

- Гарно! - сказав він.

- Якщо ви вже не голодні, ходім! Не будемо марнувати жодної хвилини!

- Ой, ні! - квапливо мовила Валя. - Спершу відпочинемо трохи.

- Хоч з півгодинки! - підтримав Карик сестру.

Обважнілі ноги здавалися налитими свинцем. Рухатися було ліньки.

- Ну гаразд! - погодився Іван Гермогенович. - Відпочивати то відпочивати. - І ліг поряд з дітьми.

Якийсь час мандрівники лежали мовчки, мружачись від яскравого сонця, перевалюючись з боку на бік.

Над головами шумів вітер. Листок погойдувало, наче колиску.

- А добре! - пробурмотів професор.

Він почав щось бурмотіти, потім поклав голову на листок і тихо захропів, ледь посвистуючи носом.

- Заснув, - сказала Валя.

- Нехай спить. І ми відпочинемо.

Валя помовчала трохи.

- Мама тепер плаче, мабуть! - зітхнула вона.

- Звісно, плаче! - сказав Карик, насупивши брови.

Валя зітхнула ще важче, наче й сама збиралася заплакати, але в цю мить у повітрі щось загуло і з гуркотом ударилося в листок.

Листок затремтів.

- Хто це? - заверещала Валя.

Професор трохи розплющив сонні очі. По листку повзла величезна черепаха, тільки трохи менша за танк. Спина черепахи виблискувала червоним лаком. Чорні плями на спині сяяли, наче лаковані японські тарілки.

Діти занепокоєно поглядали на червоне чудовисько, яке легко, зовсім не по-черепашачому, бігло просто на них.

Вони притислися одне до одного.

Червона черепаха підбігла до дітей, глянула на них згори, наче з даху стодоли, і грізно поворушила вусами...

Карик і Валя схопилися і з верещанням і криком кинулись бігти.

Вони пробігли повз зелених корів, які мирно паслися на листку-лужку, і підбігли до самого краю листка.

Далі бігти було нікуди.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ДЕВ\ЯТИЙ