home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Важкий похід. Кафе-буфет у трав'яних джунглях. Штурм лісової фортеці. Битва з мурахами. Під грибом. Повінь.

Карик і Валя стояли на самому краю листка.

Унизу під ногами похитувались верхівки дерев; крізь просвіти листя виднілася далека земля. Стрибати вниз? Але хіба можна стрибати з такої висоти?

Валя міцно вчепилась у Карикову руку.

Червона черепаха підповзла зовсім близько. Ще хвилина - і вона накинеться на дітей, зіб'є їх, схопить і з'їсть...

- Не бійтесь! Не бійтесь! - раптом почули діти голос Івана Гермогеновича. - Це сонечко. Воно не займе вас. Ідіть сюди.

- Воно не займе! - прошепотіла Валя, ховаючись за спину Карика.

Не спускаючи погляду з гігантської черепахи, Карик відсунувся від неї далі.

- Ну, ну! Сміливіше! - підбадьорював професор.

Діти круто повернулись і кинулися щодуху бігти, налітаючи на зелених корів.

Ледве переводячи подих, вони прибігли до професора і впали з розбігу на листок, шугнувши одразу ж за широку спину Івана Гермогеновича.

- Воно ж смирне! - сказав професор. - даремно ви його боїтеся!

- Смирне, але дуже страшне! - часто задихала Валя.

- Ой, дивіться, що воно робить, це смирне! - гукнув Карик.

Сонечко наблизилося до стада зелених корів, зупинилось і раптом, наче лев, збило ударом лапи одну з них, підім'яло під себе і, налігши на корову всім тілом, впилося в неї. В одну мить від корови лишилася тільки зелена шкурка.

Сонечко заходилося пожирати інших. Воно підминало їх під себе, гризло, як насіння, бридливо відкидаючи шкурки.

Не встигли діти опам'ятатись, як на листку не лишилося жодної попелиці.

Пожерши попелиць, сонечко провело величезною лапою по вусах і, струсивши прилиплі до ніг шкурки, підійшло до самого краю листка.

Тут воно трохи підняло свій панцир, випустивши з-під нього прозорий кремовий шлейф. З легким тріском панцир розломився на двоє важких, схожих на бруньки, крил. Жорстко шурхотячи, розгорнулися ще двоє крил, тонких, прозорих. Вони завертілись, затріщали, наче пропелери. В обличчя мандрівників дихнуло вітром. Сонечко повільно відокремилось од листка й попливло, даленіючи, над лісом.

- Оце-то сонечко! - сказала Валя. Пожерло всіх і полетіло.

- Ну й чудово! - сказав Іван Гермогенович. - Так і треба. Це дуже добре.

- Добре?

- Звичайно... Попелицю треба знищувати всіма засобами. Але, мабуть, найкращий засіб боротьби з попелицею - сонечко... В Америці збирають ці сонечка мішками й навесні випускають на городи, де водиться попелиця. Мисливці за сонечками мають навіть особливі карти, на яких помічені місця, де накопичуються на зимівлю ці корисні комахи. Ось там їх і збирають.

- А навіщо треба знищувати попелицю? - запитала Валя. - У неї таке смачне молоко.

- Молоко смачне, - погодився Іван Гермогенович, - але сама попелиця дуже шкідлива комаха, та й, крім того, вона найплодючіша істота на світі. Коли б цього шкідника не знищувало сонечко, нам, людям, було б дуже важко боротися з попелицями.

- Чим же вони шкодять?

- Вони нападають на листя фруктових дерев, на квіти, на листя овочів. Словом, улітку майже неможливо зустріти таку рослину, на якій би не було попелиці.

- І що вони роблять?

- Попелиця висмоктує із рослин соки. Але це ще півбіди. Гірше за все інше. Своїм зеленим молоком, яке вам так сподобалося, попелиця заліплює вічка листка, заважає йому дихати і рости. Листок, звісно, гине. А якщо гине листя, то не чекай ні фруктів, ні овочів. Однак досить розмов. Відпочили - час і в дорогу. Ходімо, друзі мої!

Але перш ніж злізти з дерева, Іван Гермогенович відшукав на обрії далекий маяк.

На заході над заростями трав'яних джунглів майорів на вітрі величезний червоний прапор.

- Ага, - пробурмотів Іван Гермогенович, спускаючись униз, - наша дорога простягається на захід. Треба йти на сонце.

Професор зістрибнув на землю.

- Ходімо! - гукнув він і, крокуючи галявинкою, заспівав, як вітер у трубі:

Ми йдем вперед За нами вітер віє. І рідна нам Всміхається земля!

Валя скривилась, закрила вуха пальцями.

Карик махнув рукою: нехай співає. У кожної людини має бути якийсь недолік.

Професор був тільки людина.

Мандрівники йшли лісом.

Високі дерева без гілок, без сучків стояли наче велетенські радіощогли.

Сонячні промені, падаючи згори, лягали на землю золотими смугами, і земля схожа була на смугасту жовту, ковдру.

Мандрівники то дерлися на круті, майже прямовисні гори, то скочувалися вниз.

Глибокі яри змінювали високі пагорби. Ліс спускався на саме дно ярів і піднімався угору, на хребти високих гір.

Ґрунт був увесь поритий, зораний.

Руки й ноги у професора й дітей вкрилися саднами й подряпинами.

У Валі на чолі синіла велика ґуля. У Карика розпух ніс і через усі груди тягнувся червоний шрам.

Діти сопіли, але від професора не відставали ні на крок.

Сонце до болю обпікало плечі й руки. Іван Гермогенович увесь час витирав долонями мокре обличчя. Валя стала така червона, наче її ошпарили окропом.

- Ну й Африка! - спробував пожартувати Карик. - Іще один такий день - і ми почнемо линяти. Будемо смугасті, як зебри.

Іван Гермогенович і Валя промовчали. Вони йшли, облизуючи язиком потріскані губи і час від часу оглядаючись, чи не блисне де-небудь ставок або річка.

Але води не було.

- Як хочеться пити, коли б ви знали! - не витримала нарешті, Валя.

- Ну, ну, не вішати носа! - підбадьорював дітей професор. - Десь поблизу має бути вода.

Незабаром Валя зовсім знесиліла.

- Відпочинемо! - казала вона через кожні десять хвилин.

Мандрівники зупинялися, сідали відпочити, але сидіти на розпеченій землі було ще гірше, ніж іти по ній. Не просидівши й хвилини, вони схоплювалися й знову рушали в дорогу.

- Н-так... - бурмотів професор, - подорожуємо, наче в пустелі Каракуми.

Валя йшла хитаючись.

- Пити! Пити! - скиглила вона.

Карик ступав як уві сні, перечіплюючись і наражаючись на дерева.

І раптом у просвітах лісу майнула синя смуга.

- Вода! - вигукнула Валя, кинувшись уперед.

Професор і Карик забули про втому. Переганяючи один одного, вони побігли за Валею.

Ліс розступився.

Серед зелених заростей звисали величезні сині квіти, але води й тут не було.

Валя упала на землю.

- Я не можу більше! - застогнала вона.

- Зараз, зараз! - бурмотів професор.

Він підхопив Валю під руку.

- Треба йти! Ходімо, Валічко!

Холодна, освіжаюча вода ввижалася дітям і професорові на кожному кроці: вона мерехтіла то попереду, то праворуч, то ліворуч.

Знесилені мандрівники, вибиваючись з останніх сил, бігли до води, але кожного разу вони знаходили тільки сині квіти.

- Пити! Пи-и-ити! - хрипіла Валя.

- Пити! - шепотів пересохлими губами Карик.

Іван Гермогенович похитнувся і впав обличчям на землю. Діти попадали поряд.

Вони лежали, задихаючись від спеки й спраги.

Повз них пробігали страховиська трав'яних джунглів. Вони снували туди й сюди, наче тут було перехрестя гомінливих проспектів. Але мандрівники тепер не звертали на них ніякої уваги. Одна гусениця проповзла зовсім поряд. Вона навіть наступила Валі на руку, але Валя й не поворухнулась.

- Пи-и-ити! Пи-и-ити! - стогнали діти.

Хитаючись, професор підвівся.

Треба було йти. Але куди? У якому напрямку можна знайти воду?

Іван Гермогенович прихилився до дерева і, безсило звісивши голову па груди, розглядався посоловілими очима. І раптом несподівано, майже зовсім поряд з Іваном Гермогеновичем, заворушився земляний, пагорб. Каміння з гуркотом покотилося до підніжжя пагорба, і вершина його розверзлася надвоє. В повітрі майнули довгі вуса, з-під землі показалася величезна голова, а потім виповзло темне тіло з жовтою крайкою на краях.

- Врятовані! - закричав професор.

Діти підвели голови.

- Вставайте! Є вода! - кричав Іван Гермогенович.

Зібравши останні сили, Карик і Валя підвелися.

- Дайте... кра-а-апельку.

- За хвилину ви матимете цілу річку. Нас проведе до води мій добрий знайомий.

Професор махнув рукою в той бік, де стояло, очищаючись від пилу і бруду, чудисько із жовтою каймою. Воно

було схоже на жука, але цей жук здавався таким великим, як тепловоз.

- Хто де? - прошепотів Карик.

- Це звичайний плавунець! Жук-плавунець! - сказав Іван Гермогенович таким голосом, наче він говорив про одного з своїх давніх знайомих. - Дуже вдала зустріч! Він і проведе нас до води. Тільки не відставайте!

Давній знайомий Івана Гермогеновича повів вусами так поважно, немов зрозумів, що це про нього говорять, і, звернувши праворуч, упевнено рушив уперед, підминаючи під себе трав'яні дерева.

Всі одразу повеселішали.

- А навіщо ж він сидить під землею? Може, там є підземна річка? - спитав Карик.

Іван Гермогенович захоплено почав розповідати дітям про життя і поведінку цієї незвичайної комахи, забувши про все на світі і вже не звертаючи уваги ні на виснажливу спеку, ні на погану дорогу, якою човгали, спіткаючись і раз у раз провалюючись у ями, Карик і Валя.

Діти слухали Івана Гермогеновича неуважно й лише при словах «вода, водяні, водні» сумно зітхали й прискорювали ходу.

А професор, нічого не помічаючи, розповідав:

- А розмножуються ці чудові комахи яйцями, які вони прикріплюють до водяних рослин. Через місяць із яєць вилуплюється личинка, дуже схожа на гусінь, а своїми звичками - на тигра. Ці сміливі, ненажерливі личинки нападають майже на всіх водяних мешканців, навіть на риб, хоч риби більші за цих личинок у тисячі разів. Коли личинка виростає, вона виповзає з води на берег, знаходить зручне, тихе місце і заривається глибоко під землю. Тут личинка перетворюється спочатку в лялечку, а потім у великого, справжнього жука. Жук виходить з-під землі - ви це вже бачили самі - і вирушає полювати у свою рідну стихію - у воду.

- А як же він знає, де вода? - спитала Валя, облизуючи спраглі губи.

- А як знають птахи, де південь, коли летять восени на зимівлю в теплі краї?

Професор говорив, не змовкаючи, він знав, що дорога стає коротшою для тих, хто іде розмовляючи.

- Цей жук, - казав Іван Гермогенович, - мабуть, найдивніша істота на землі. Зустріти його можна в будь-якій водоймі. Коли ви його побачите, придивіться до нього добре... Запам'ятайте, друзі мої, він пливе по воді, як глісер, пірнає, як качка-пірначка, може сидіти на дні ставка довше водолаза, мандрує під водою не гірше за підводний човен, літає в повітрі, як літак, і ходить по землі, як людина. Таких істот не часто доводиться зустрічати в нашому світі... Якось я...

- Вода! - вигукнула Валя.

Не слухаючи більше професора, діти кинулися вперед.

Серед зелених заростей стояло нерухоме синє дзеркало води.

Жук підійшов до скелі, шубовснув униз і зник. По водяному дзеркалу пробігли водяні кола.

- Вода!

- Вода!

На березі озера стояли дерева з великими голубими квітами. Темне листя кидало на землю густу, прохолодну тінь. Карик, не зупиняючись, збіг з пагорба, підстрибнув і, витягнувши руки, кинувся у воду, мов жук.

Він хлюпався, хапав ротом воду, бризкався, голосно сміявся. Втоми як не було.

- Швидше! - гукнув Карик. - Швидше сюди, поки я не випив усю воду.

Шкандибаючи і заточуючись, до берега підбігли Іван Гермогенович і Валя. Вони стрибнули у воду, здійнявши хмари бризок, і одразу почали пити, припадаючи до води потрісканими від спеки губами.

- Ух, добре! - підняла голову Валя.

Ніс у неї був мокрий, по щоках і підборідді стікали краплини води.

- Купатися! Купатися! - скомандував професор, віджимаючи мокру бороду.

Накупавшись досхочу, мандрівники вилізли з води, обсохли на сонці, а потім забрались у хащу трав'яного лісу і простяглися в прохолодному затишку під деревами з голубими квітами.

Так лежали вони, не рухаючись, не розмовляючи, розглядаючи крізь просвіти квітів і листя синє небо, спроквола прислухаючись до шуму трав'яних джунглів.

Несподівано професор підвівся, поправив костюм, підійшов до дерева і вчепився обома руками в зелену гілку.

- Куди ви? - закричали діти.

- Лежіть спокійно. Я зараз...

Професор поліз на дерево.

Діти переглянулись.

- Поліземо й ми! - сказала Валя.

- Поліземо!

Вони підбігли до дерева, але не встигли схопитися за нижні гілки, як угорі щось затріщало, немов там дерли цупке полотно.

- Ловіть, діти!

Карик і Валя підставили руки.

Ліниво кружляючи і погойдуючись, просто їм на голови опустилося велике голубувате покривало.

- Що це? - вигукнув Карик.

- Пелюстка незабудки!-крикнув згори професор.

- А навіщо?

- Як це навіщо? Пошиємо з пелюсток костюми, зробимо парасольки... Не знаю, як у вас, а в мене вся спина пухирями вкрилася! Від сонячних опіків.

Професор скинув ще кілька пелюсток.

Діти підібрали їх, склали на купу.

Одну пелюстку Валя накинула собі на голову.

Пелюстка була велика, широка. Ковзнувши по плечах, вона вкрила її гарячу спину, наче гумовий плащ.

- Ну як? - спитав Іван Гермогенович, зістрибнувши з дерева на землю.

- Велика дуже! - відповіла Валя.

Професор узяв пелюстку, повертів її в руках, склав навпіл, потім перегнув іще раз і відкусив кут зубами.

- Дивись, який міцний одяг! - сказав Іван Гермогенович, обережно розгортаючи прокушену пелюстку.

Посередині пелюстки виявилась нерівна, із рваними краями дірка.

- Ану просунь сюди голову! - сказав Іван Гермогенович.

На плечі Валі, обпечені сонцем, ліг прохолодний, м'який одяг.

Пелюстка закрила Валю від плечей до колін.

- Нічогенько! - схвалив Карик. Наче плащ-намет.

- Не плащ-намет, - сказав професор, - а звичайний квітковий плащ! - І простягнув Карикові таку ж саму пелюстку.

- Ну, наряджайся й ти. Ці плащі врятують вас удень від сонячних опіків, а вночі від холоду.

Коли діти вдягнулись, Іван Гермогенович сказав, погладжуючи бороду:

Незвичайні пригоди Карика та Валі

- Чудові костюми! Мабуть, я теж вберусь у незабудковий наряд!

Він змайстрував із двох пелюсток незабудки чудовий плащ і, накинувши його на плечі, повернувся перед дітьми:

- Ну як?

- Вам дуже до лиця цей колір! - сказала Валя. - Ви стали схожі...

- Ні слова більше, - підняв руку професор. - Для нас зараз не так уже важливо, на кого ми схожі. Аби тільки був одяг зручний і легкий, захищав від палючих променів сонця. До речі, чому б нам не озброїтися парасольками? Нумо, за роботу, друзі мої. Нехай кожний знайде палицю і прилаштує на ній пелюстку незабудки.

- Ура! - закричала Валя і побігла шукати ручку для парасольки.

Минуло лише кілька хвилин, і маленька компанія мандрівників, вдягнута в голубі плащі, рушила в дорогу, наче мандрівний цирк.

Професор ішов попереду, притримуючи однією рукою парасольку з пелюсткою незабудки над головою, наспівуючи свою улюблену пісню про відважного капітана.

Услід за професором йшли Карик і Валя, тепер уже впевнені, що неодмінно повернуться додому, побачать свою маму, зустрінуться з друзями. Ніхто з них і не підозрював навіть, які небезпечні пригоди чекають на них по дорозі додому.

Ліс лишився позаду. Мандрівники вийшли на сонячну галявину.

Високо над головами пролітали з гудінням, немов літаки, величезні крилаті чудовиська. Вони мчали кудись у своїх справах, поблискуючи прозорими крилами, і хоч Карик і Валя знали, що це не чудовиська, а звичайнісінькі комахи, вони раз у раз зупинялися перелякано.

- А ви даремно їх боїтесь! - заспокоював дітей професор. - Це ж лише нам вони здаються такими страшними, але не такі вже вони й небезпечні для нас. Це ж звичайні метелики, бабки, жуки-одноденки. Одні харчуються мухами, другі гусінню, треті метеликами, комарами, квітковим соком. Багато з летючих комах взагалі нічого не їдять. Вони з'являються на світ лише для того, щоб відкласти яєчка, а потім умирають. У багатьох навіть нема рота. Як бачите, тут так само безпечно, як на вулиці будь-якого міста. Я певен, що ніхто із комах і не подумає поласувати нами.

Професор не доказав.

Він схопив несподівано Карика і Валю за руки й смикнув їх щосили до себе. Діти попадали на землю. Іван Гермогенович простягнувся поряд з ними.

- Тс-с-с! - зацитькав професор, притискаючись до землі.

В ту ж мить над головами мандрівників просвистіло щось і гучно гупнуло в хащу лісу.

Мандрівники поквапом прикрилися парасольками.

- Хто?

- Хто це?

Професор обережно виглянув з-під парасольки.

Неподалік за темним пагорбом над верхівками лісу яскріла на сонці чиясь лискуча зелена спина. Вона то піднімалася, то опускалась, потім створіння поповзло вбік, підстрибнуло і, з тріском розгорнувши крила, зникло.

- Зелений коник! - сказав професор, устаючи і обтрушуючись.

Карик злегка відштовхнув Валю в бік.

- А хіба коники - людоїди? - запитав він.

- Бачиш, - пробурмотів зніяковіло Іван Гермогенович, - коник - хижа комаха; і хіба я знаю, що спаде йому на думку? Обережність іще нікому не зашкодила, друзі мої.

І мандрівники, не поспішаючи, пішли далі.

Вони йшли, перетинаючи вбрід річки, перепливаючи невеликі ставки, продираючись крізь зарості джунглів. Іван Гермогенович показував то на одне, то на друге трав'яне дерево й розповідав дітям цікаві історії про рослини. І, здається, не було такої трави й такої квітки, які росли просто так, без усякої користі для людини.

Раптом Валя схопила професора за руку.

- Дивіться! - вигукнула вона - Дивіться... Хто там?

Усі зупинилися перед густими заростями.

- Де? Кого ти бачиш?

- Он! Он вони! Підстерігають!

- Нічого не бачу! - насупився Іван Гермогенович.

Приставивши до очей долоню козирком, він витягував шию, зводився навшпиньки, пильно вглядався в густі зарості.

- І я! І я бачу! - сказав Карик. - Вони круглі й ворушаться.

- Та де ви бачите? - спитав стривожений Іван Гермогенович.

Він ступив уперед і несподівано весело засміявся.

- Ну, пусте. Та ви й самі сміятиметеся, коли підійдете ближче до цих лісових чудовиськ. Ходімо.

І, сягнисто ступаючи, професор рушив до барлогу страшних створінь.

Діти пішли за ним слідом.

Що ближче підходили вони до лісових чудовиськ, то виразніше можна було бачити бурі кулі, що висіли на трав'яних деревах. Здалеку вони були схожі на футбольні м'ячі, поблизу ж виявилося, що кожний з них не менший за аеростат. Стіни цих бурих аеростатів були зроблені з колод і грудок землі.

- Вгадайте, що це? - спитав Іван Гермогенович, зупиняючись.

- О?! - закричала Валя - Круглі будинки! Дивіться, скільки тут квартирантів. Це лісовий готель «Притулок комахи».

- Або лісовий ресторан «Таємниця круглого будинку», - засміявся Карик.

По товстих випуклих стінах повзали жовті шестиногі істоти. Вони зіштовхувалися біля темних виходів, ліниво повзли в різні боки, потім знову сходились, обмацували один одного вусиками і, кумедно перевалюючись, ховалися в темних коридорах круглої будівлі.

- Та це ж попелиці! - вигукнув Карик. - Але чого вони жовті?

- Дуже просто, - відповів Іван Гермогенович. - Цей вид попелиць пристосувався до кольору житла... На півночі всі птахи й тварини забарвлені в білий колір, під колір снігу, а от на півдні у тварин забарвлення яскраве, схоже на яскраві барви південних лісів та степів. Хіба ти не знав про це?

- Це для того, щоб краще ховатися? - спитав Карик.

Професор кивнув головою.

- І для того, щоб ховатися, і для того, щоб краще підкрадатися до своєї жертви. Плямиста шкура жирафи допомагає їй легше сховатися, а плямиста шкура тигра дає можливість непомітно підкрадатися до здобичі.

Іван Гермогенович підійшов ближче до бурої круглої будівлі, оглянув її зусібіч і навіть постукав по стінах ручкою парасольки.

- Майстерна робота! Чудова! Сумлінна! - сказав професор. - Молодці мурахи!

- Мурахи? Хіба це вони побудували?

- Звичайно.

- А чому ж тут живуть ці попелиці?

- Та тому, що це - молочні ферми мурах...

Професор змахнув голубою парасолькою і мовив:

- Так само, як людина розводить корів, мурахи розводять попелиць. І не лише розводять, але й оберігають попелиць від ворогів. А щоб шестиногих корів не змило дощем, мурахи споруджують для них оці будівлі-ферми.

- А як же мурахи виносять звідси молоко?

- Навіщо ж їм виносити? Мурахи самі приходять сюди пити молоко.

Карик весело засміявся.

- Так це ж не ферма, а кафе-буфет.

- Деякі види мурах, - вів далі Іван Гермогенович, - переганяють попелиць на зиму в мурашник і цілу зиму харчуються свіжим молоком.

- Здорово! - свиснув Карик - А я читав, ніби мурахи засинають узимку і нічого не їдять.

- Цілком вірно. Але не всі. У деяких мурашниках частина мурах завжди не спить. Вони саме й харчуються молоком попелиць.

- Це, мабуть, білі мурахи харчуються взимку! - мовила Валя. - Я теж читала. Вони - в Африці. Називаються терміти.

- Ти, Валю, все переплутала. Білих мурах не буває. І терміти - не мурахи, хоч будівлі їхні дуже схожі на мурашині. Терміти - ближче до тарганів, ніж до мурах.

- Виходить, не буває білих?

- Ні! Але є чорні, руді, червоні, кров'яні, жовті. Є мурахи-скульптори, мурахи-рудокопи, каменярі, скотарі, землероби, медові мурахи, зонтичні, мурахи-одинаки. Та всіх і не перелічиш, мабуть.

Говорячи про мурах, мандрівники вийшли до обриву. Він круто спускався вниз, у зелену долину, оточену невисокими горами.

Легенькі хмарини бігли над горами. Вершини гір були залиті оранжевим світлом надвечірнього сонця.

- Дивіться! - закричала раптом Валя. - Єгипетські піраміди! Дивіться! Та дивіться ж!

Посеред долини височіла кругла гора.

Вона була складена з темних колод, пересипаних землею. Висячі галереї огинали піраміду, спускаючись спіралями вниз.

- Мурахи! - сказав Іван Гермогенович. - Чорні мурахи. Господарі молочних ферм, повз які ми щойно пройшли.

Довготілі, як пси-гончаки, мурахи метушилися круг мурашника. Вони снували туди й сюди, пробігали, штовхаючись, висячими галереями, збиваючи один одного з ніг, підхоплювались і знову бігли. Здавалося, мурахи були чимось налякані. Вони хапали величезні кокони й квапливо тягнули їх у темні ходи свого житла. Довгі білі кокони похитувалися, пливли над головами чорних мурах.

-Це вони тягнуть яйця! А навіщо? - спитала Валя.

Професор знизав плечима.

- Треба думати, - сказав Іван Гермогенович, поглянувши на небо, - невдовзі буде дощ. Звичайно перед дощем мурахи ховають кокони, або, як ти називаєш їх, яйця, і затуляють усі входи й виходи... Але не будемо марно витрачати часу: поки мурахи заклопотані своїми справами, спробуємо перебратися через долину. Треба й нам, друзі мої, підшукати затишну місцинку, де можна сховатися від дощу.

Мандрівники почали спускатися вниз. Та лише ступили кілька кроків, як почули якийсь невиразний шурхіт, що дедалі наростав.

Професор зупинився.

- Невже пішов дощ?

Він подивився на небо.

Воно потемніло, краї його було обложено грозовими хмарами. Трав'яні джунглі стояли нерухомо, немов притихли. Але дощу ще не було.

- Що ж воно все-таки шумить?

Мандрівники насторожилися.

Діти занепокоєно дивилися на професора, який уважно прислухався до шуму, що наростав, погладжуючи сиву бороду.

- Дивно... Дуже дивно! - пробурмотів професор - Не подобається мені цей шум, друзі мої.

Професор і діти сховалися про всяк випадок за трав'яні дерева.

- Наче сюди хтось біжить! - сказав Карик, обережно виглядаючи з-за товстого стовбура.

Шум наближався. Тепер уже чути було тупіт швидких ніг. Здавалося, на мандрівників мчить перелякане стадо корів.

Вершини далеких гір вкуталися імлою.

Їх укутала хмара куряви.

- Бачу! - вигукнула Валя. - Ось! Ось вони! Дивіться! Ідуть! Ой, скільки їх!

На хвилястих хребтах з'явилися червоні цятки.

Спочатку вони розсипалися вздовж хребта, потім на мить зупинились і раптом покотилися схилами вниз.

Гори одразу потемніли. Незліченні полчища якихось істот лавиною посунули униз, і незабаром уся долина заворушилась, як жива. А позаду, з-за гір, йшли та йшли нові й нові колони.

- Червоні мурахи! - вигукнув Іван Гермогенович.

Професор не помилився.

Це були величезні червоні мурахи. Міцні тіла їхні відливали міддю. Вони були вдвічі більші за чорних. А який у них був лютий, войовничий вигляд!

Не зупиняючись, мурахи-зайди кинулися на штурм мурашника чорних. Вони хапалися за перекладини чіпкими ногами і незабаром живим потоком затопили всі галереї.

Назустріч лютим мурахам вибігли господарі мурашника.

На галереях зав'язалась жорстока битва.

Червоні мурахи, немов зграя голодних псів, рвали мирних скотарів, убивали їх, скидали з галерей.

Вони атакували мурашник з усіх боків.

Скотарі захищалися відчайдушно. Вони гинули сотнями, хоробро відстоювали кожний вхід у своє житло. Але сили були нерівні.

По трупах знівечених чорних мурах червоні просувалися крок за кроком уперед і, нарешті, подолавши маленьких захисників, з шурхотом увірвались у мурашник.

Всюди на галереях валялись убиті чорні мурахи.

Внизу, біля підніжжя мурашника, маленькі купки чорних мурах ще хоробро змагалися з червоними. Але бій уже скінчився.

Червоні мурахи розгромили чорних і заходилися грабувати мурашник.

Переможці тягнули з тунелів білі кокони й квапливо спускалися галереями вниз, де збиралися безладним натовпом. Вони були схожі на бандитів, які, розгромивши дім, тягнули в клунках награбоване майно.

- Чого вони не поділили? - здивовано спитав Карик.

- Хіба ти не бачиш? - пошепки відповів Іван Гермогенович. - Червоні мурахи відібрали в чорних їхні кокони, їхніх дітей. Тепер вони віднесуть ці кокони у свій мурашник, і коли з них вийдуть мурахи, вони перетворять їх на своїх рабів.

- Що-о?

Карик скочив наче вжалений.

- Так чого ж ви мовчали весь час? Ці рабовласники грабують, а ми сидимо склавши руки?!

Він схопив камінь і, розмахнувшись, жбурнув його з силою в натовп бандитів, які тягнули з мурашника білі кокони.

- Бийте їх! Валько, чого дивишся? Не бачиш, чи що?! Ах, паразити нещасні!

У червоних мурах полетіли грудки землі й каміння.

Не думаючи про небезпеку, діти вискочили з-за дерев.

- Вогонь! - скомандував Карик.

І два камені зі свистом врізалися в натовп розбійників.

Переляканий Іван Гермогенович схопив дітей за руки.

- Стійте! Божевільні! Що ви робите? Ви хочете, щоб вони кинулися на вас?

- Ну й нехай! - насупилася Валя. - Нехай кидаються. Ми їм покажемо, як забирати рабів!

- Нам не впоратися з ними! - умовляв професор.

- Це ми ще побачимо: хто кого! - войовничо відповів Карик, обстрілюючи червоних мурах камінням.

Діти так розійшлися, що їх не можна було вже угамувати.

Професор, махнувши рукою, відійшов убік.

Він сів край обриву і, звісивши ноги, почав лічити збитих дітьми мурах.

Ось хтось із дітей влучно вцілив одній мурасі прямо в голову. Мураха захиталася і повільно, ніби роздумуючи, почала падати. Одразу в груди їй врізався камінь. Мураха смикнулася і затихла. Кокон випав у неї з лап і покотився з гірки. До нього одразу ж підбіг другий бандит. Він уже схопив був його чіпкими лапами, але камінь, кинутий Валею, ударив мураху по лапі. Мураха завертілася, припадаючи на один бік, закрутилася і, кульгаючи, поповзла геть.

- Ага, не подобається? - засміялась Валя і нахилилася по камінь.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

А до кинутого кокона вже бігла третя мураха. Підхопивши кокон, вона швидко подалася до своєї зграї.

- Жартуєш! - закричав Карик- Не віддам!

І він так влучно кинув камінь, що з одного удару збив з ніг і цю мураху.

Кокон далеко відкотився вбік.

- Лупіть їх! - вигукнув Карик. - Цих паразитів ще не так треба бити. Ех, коли б сюди привести наш загін, ми показали б цим рабовласникам... Які негідники! Їх не чіпають, а вони лізуть... Ану, всі разом! Батарея, вогонь!

У червоних мурах полетіло важке каміння.

- Ура! Вони втікають! - радісно вигукнула Валя.

Вона нахилилася, щоб узяти з землі наступний камінь, як раптом перед нею з'явилася страшна мурашина пика.

Як перелізла мураха через яр? Чого її ніхто не помітив?

Схопивши брилу з землі й високо піднявши її, Валя вдарила мураху по голові й закричала:

- Допоможіть!

Мураха захиталася, але одразу ж рушила знову на Валю.

- Ну, що ви накоїли! - схопився за голову професор. - Їх мільйони, а нас лише троє.

Так, звісно, діти вчинили необачно, але тепер уже пізно було жалкувати, що так сталося.

Професор підняв над головою кам'яну брилу й скомандував:

- Я - попереду, ви - збоку! Бийте по голові! По голові її!

- Урр-р-ра-а-а! - закричали діти й сміливо кинулися па мураху.

Професор обрушив кам'яну брилу на голову мурахи, Карик і Валя підбили камінням їй ноги. Мураха здригнулася, захиталась і впала набік, безпорадно дриґаючи ногами.

- Ура! - вигукнула Валя. - Перемога! Вперед! В атаку!

- Стривайте! - крикнув Іван Гермогенович. - Яка ще атака! Втікати треба! Рятуватися, поки не пізно. Гляньте на яр!

На допомогу мурасі-розвідникові, підбитому мандрівниками, бігли через яр полчища лютих мурах-воїнів. Вони бігли, спритні, м'язисті, сонце освітлювало їхні червоні сяючі боки, вони, здавалось, були вкриті блискучою міддю.

Професор зблід. Він знав, як швидко бігають мурахи. Коли б люди бігали з такою швидкістю, вони пробігали б за годину тисячу п'ятсот кілометрів.

Він схопив за руки Карика і Валю й квапливо мовив:

- Просто від них не втекти. Вони швидші за нас в сотні разів. Але в них дуже поганий зір. Треба бігти заячими петлями, плутаючи сліди! За мною!

Мандрівники побігли, стрибаючи через ями, спотикаючись об каміння.

Вітер засвистів у вухах, заспівав тоненько: «Не втекти-и-и-и! Не втекти-и-и!»

- Усім праворуч! - вигукнув професор, круто повернувши убік.

Карик і Валя кинулися за ним.

Кілька хвилин вони бігли, не чуючи за собою важкого тупотіння мурах-воїнів. Здавалось, вони відірвалися від переслідувачів.

Професор озирнувся. Він побачив мурах, що снували збоку, явно втративши сліди, але незабаром вони перешикувались і знову кинулися по слідах професора і дітей. Трав'яні джунглі здригалися від важкого гулу мурашиних ніг.

- А тепер ліворуч! - гукнув Іван Гермогенович і побіг з дітьми ліворуч, задихаючись від швидкого бігу.

Так вони бігли, петляючи то праворуч, то ліворуч. Іван Гермогенович занепокоєно поглядав на дітей - чи витримають вони цю гонитву?

«Не втекти! - сумно подумав професор. - Ні за що не втекти!»

Але що ж робити? Загинути? І дітям, і йому?

Ні, неймовірно!

А що, як зупинитись і затримати мурах? Може, діти встигнуть утекти, поки він битиметься з мурахами?

Професор ніби ненароком перечепився і зупинився.

Побачивши це, діти теж зупинилися.

- Втікайте! Втікайте! - замахав руками Іван Гермогенович.

Карик і Валя побігли, але, пробігши кілька кроків, знову зупинилися.

- Та втікайте ж ви, хай йому грець! - розсердився професор. - Втікайте! Чого ви стоїте? Ну що? Що?

- Річка! Тут річка!

- Де?

Професор підбіг до дітей.

Попереду тяглося пасмо невисоких пагорбів.

За пагорбами синіла річка.

- Перепливете? - швидко спитав професор, важко захекавшись.

Карик і Валя переглянулись і разом відповіли:

- Перепливемо!

- Звичайно, перепливемо!

- Тоді - вперед! Ми врятовані!

Професор вибіг на крутий пагорб.

- Пірнайте! - вигукнув він. - Пливіть на той берег. - І, змахнувши руками, кинувся з кручі в річку.

- За мною! - почули діти.

Не роздумуючи більше ні хвилини, Карик і Валя пірнули услід за професором.

Від холодної води перехопило подих. Карик мов корок вискочив на поверхню і швидко роззирнувся.

Попереду, пирхаючи, як тюлень, плив професор. Його лиса голова блищала на сонці, немов полірована більярдна куля.

Швидко загрібаючи руками, Карик і Валя пливли за професором.

Але він, здається, не бачив дітей. Він вертів головою, вистрибуючи з води, роззирався.

- Еге-ге-ге! - гукав Іван Гермогенович. - Де ви?

- Тут!

- Тут!

- Не відставайте!

Карик із Валею били руками по воді. Напружуючи всі сили, вони намагалися наздогнати Івана Гермогеновича, але він, як видно, був відмінним плавцем. Відстань між ним і дітьми збільшувалася з кожною хвилиною. Професор вже допливав до іншого берега, тоді як Карик та Валя були ще тільки на середині ріки.

Валя щось вигукнула. Тоді Іван Гермогенович повернув назад, дістався до дітей і поплив поряд з ними.

- Ну, як? - занепокоєно питав він. - Не стомилися? Допливете?

- Допливемо! - ледве видихнула Валя, пускаючи пузирі.

Карик повернув голову назад; він найбільше боявся, щоб червоні мурахи не кинулися наздоганяти вплав. Карик бачив, як вони метушилися на березі, підбігали до річки, нахилялися до самої води, обережно витягуючи лапи, ніби збираючись пливти, але одразу ж відступали назад.

Ніхто з них не наважувався увійти у воду.

Змучені мандрівники дісталися до другого берега і, хитаючись від утоми, поплентались до смугастих каменів.

Діти сіли на камені.

- Оце так війна! - промовив професор, віджимаючи воду з бороди.

Карик і Валя промовчали.

Вони невідривно дивилися на той берег, де туди й сюди бігали червоні мурахи.

- А вони не плавають... мурахи? - спитала Валя, витираючи обличчя руками.

- Ні! - заспокоїв дівчинку Іван Гермогенович.

- А я, - сказав Карик, важко переводячи подих, - а я читав, що вони, чіпляючись один за одного, будують мости і так переходять через річки.

- Правильно! - похитав головою Іван Гермогенович. - Але їх не так багато, щоб вони могли побудувати міст... А втім...

Професор заклопотано глянув на обложене важкими грозовими хмарами небо й круто повернувся до берега.

- Нам, друзі мої, загрожує друга небезпека. Зараз полиє такий дощисько... Ой-ой-ой!.. Ми повинні сховатися де-небудь. І якнайшвидше.

Валя засміялась.

- Та ми ж однак мокрі. Чого нам тепер боятися?

- Ти забуваєш, - сказав Іван Гермогенович, - що тепер перша ж краплина дощу зіб'є нас з ніг, а наступні краплини приб'ють до землі. Ану, друзі мої, роздивіться краще навколо, чи нема поблизу надійного даху, де можна перечекати дощик.

Не встигли мандрівники відійти од річки, як небо потемнішало, над верхів'ям трав'яних джунглів прошумів холодний вітер, і рясний дощ затарабанив по листю.

Але це були лише перші краплини.

- Швидше! - вигукнув професор. - За мною, друзі мої!

Він стрімголов покотився вниз крутим схилом, потім швидко підхопився і побіг далі.

Діти пустилися услід за професором.

Їхні голубі плащі розвівались від вітру. Парасольки тріпотіли. Тонкі ручки парасольок вигиналися дугою.

Раптом професор круто звернув убік.

- Сюди, діти! - гукнув він, підбігаючи до сірої високої скелі, що височіла над долиною, наче силосна башта.

Вгорі на скелі лежала величезна темно-коричнева брила.

Здалеку все це було дуже схоже на велетенський гриб.

Професор підбіг до підніжжя цієї дивовижної скелі і, задерши голову, швидко оглянув її.

- Ну, справді, це чудово!-промовив він, потираючи руки.

Карик і Валя підбігли до Івана Гермогеновича і разом вигукнули:

- Що Це?

- Що за скеля?

- Не впізнаєте? - спитав професор. - Ану ж, пригляньтесь до цього дива пильніше.

Скеля підносилася високо в небо, і що вище піднімалася, то ставала тоншою.

Вгорі, на висоті десятиповерхового будинку, звисав круглий пористий дах. Він опускався, ніби криси величезного капелюха, намоклого від дощу. Чорна тінь падала від даху до середини стовпа.

- Гриб! - закричала Валя.

- Ну, звичайно, гриб! - засміявся Іван Гермогенович.

- А цікаво, який гриб? - спитав Карик. - Білий, підберезовик, мухомор, сироїжка?

Іван Гермогенович розкрив рота, збираючись відповісти, але тут уперіщила злива. Голос професора потонув у її громовому шумі.

Такого дощу ні професор, ні діти не бачили ще ніколи в своєму житті.

У повітрі зі свистом і завиванням пролітали важкі водяні кулі й з гуркотом падали на землю. Грудки землі злітали вгору, наче від вибуху снарядів. Не встигала грязюка упасти на землю, як сотні нових водяних куль, гуркочучи і завиваючи, врізалися в ґрунт, спушуючи його, розбризкуючи.

Потоки, води впали на землю. І незабаром каламутна водяна завіса закрила від мандрівників увесь світ.

Враз

Незвичайні пригоди Карика та Валі
похолодало.

Щулячись і підбираючи під себе ноги, професор і діти стояли, як гуси на кризі.

Крижаний вітер піддував збоку, обдаючи мандрівників холодними бризками.

- Хол-л-лодно! - зацокотів зубами Карик.


- Погано, друзі мої, - промовив Іван Гермогенович, пересмикнувши плечима. - Так ми й зовсім задубіємо. Треба знайти затишний бік гриба. Ось що... Ти, Карику, йди праворуч, а ти, Валю, ліворуч. Збірний пункт тут. Гляньте, чи нема затишнішого місця... Ну, гайда!

Цокочучи зубами, діти побігли навколо велетенського гриба.

Валя оббігла товстий виступ грибної скелі. Вітер дихнув їй у спину і пропав.

За виступом було тихо.

Тут під ногами лежали сухі жердини й колоди. Земля була тепла. Ступаючи по ній задубілими ногами, Валя відчула, як вона одразу ж почала зігріватись.

Це було найсухіше і, найтепліше місце під грибом, але трохи затісне, Невисоко над землею товста шкіра гриба тріснула і звисала, немов навіс над ґанком, затіняючи землю.

Валя сховалася під навіс.

- Сюди! До мене! - загукала вона. - Намет знайшла! Тут намет! Ідіть до мене!

З різних боків гриба підбігли до Валі професор і Карик.

Затишний куточок під навісом їм одразу сподобався.

- Ну, - сказав професор, - усе добре, звичайно, що добре закінчується. А коли б не річка, мурахи розтерзали б нас. І заслужено! Вони займалися своїми справами, а ви напали на них, почали кидати в мурах камінням, битися з ними, убивати їх. Що ж їм лишалося робити? Тільки захищатись.

- Але ж вони перші напали на бідних чорних мурах, - сказав Карик. - Вони ж убивали чорних, відбирали в них дітей. Хіба можна дивитися на таке склавши руки? Я тепер нещадно знищуватиму мурашники рудих бандитів.

- От цього вже я не схвалюю! Нерозумно! Дуже нерозумно! Руйнують мурашники тільки нероби й дурні. Всі мурахи в наших лісах - наші друзі. Вони захищають ліси від шкідників, допомагають лісові краще рости, і тому мурах треба оберігати, а не знищувати.

Професор поклав руку Карикові на плече.

- А втім, - мовив Іван Гермогенович, - італійці купують для своїх лісів гнізда мурах у Австрії. Повні вантажівки з мурахами відвантажує Австрія для лісів Італії щорічно. А ти хочеш руйнувати, знищувати мурах.

- Але, може, австрійські мурахи корисні?

- Я вже сказав: усі мурахи, що живуть у наших лісах, корисні для людини. Вони щодня знищують понад кілограм шкідників.

- Кожна мураха?

- Кожна мурашина сім'я! За літо вони з'їдають два мільйони шкідливих гусениць, личинок жуків-шкідників і шкідливих для лісу метеликів. Одна сім'я! А в кожній мурашиній колонії живе двадцять сімей і більше. Подумайте самі, скільки шкідників знищує в лісах лише одна мурашина колонія.

- А їх багато... цих лісових шкідників?

- Та чимало! Понад п'ятсот різних видів, а серед них трапляються такі, як, наприклад, сосновий шовкопряд. Гусінь цього шкідливого метелика здатна цілком знищити величезний сосновий ліс за літо.

- А скільки в мурашнику мурах? - спитала Валя.

- Приблизно три-чотири мільйони. Взагалі цілком достатньо, щоб розправитися з нами. Це ви повинні знати хоч би для того, щоб у майбутньому не заводитися з ними.

- Поки ми зараз зовсім крихітні, звісно, а коли знову станемо великими, навряд чи вони зуміють перемогти нас.

- Даремно ти так думаєш, Карику! Африканські мурахи-кочівники примушують втікати цілі негритянські села. Люди втікають від них, залишаючи будинки, майно, запаси харчів. А негри-люди хоробрі. Вони зі списами виходять на бій із левами й слонами. У тій же Африці люди часто відмовляються збирати плоди кавового дерева, якщо дерева стають здобиччю мурах-кравців.

- А що вони шиють? - спитала Валя.

- Так називають мурах Берега Слонової Кості. О, це дуже цікаві комахи. Вибравши кавове дерево, мурахи-кравці стягають краї листків, з'єднують їх разом, потім один мураха бере в щелепи мурашину личинку й прикладає її до з'єднаних країв листка. Личинка випускає шовкову нитку, зшиває міцно краї, і через кілька хвилин зшиті шовком листки перетворюються на мурашине помешкання, де вони живуть і вирощують своїх дітей. За день мурахи-кравці можуть перетворити кавове дерево на гігантський мурашник. І треба вам сказати, ці мурахи так люто кусаються, що жодна людина не зважується підійти до дерева близько.

- Виходить, не всі мурахи корисні?

- Корисні лише лісові мурахи. Але є мурахи й шкідливі. Для людини шкідливі. В Америці, наприклад, живе вогняна мураха, яка знищує посіви. На Антильських островах мурахи-листорізи стрижуть плодові дерева так, що від них лишаються тільки гілки й сучки.

- Вони харчуються листям?

- Ні! Вони харчуються теж шкідниками-комахами, але листя заготовляють для розведення в мурашниках грибів. Цими грибами вони вигодовують свої личинки. Однак, порівняно з аргентинською мурахою, листорізи і вогняні мурахи - дитячі пустощі. Живуть аргентинські мурахи в стінах, як блощиці, людей не кусають, але там, де вони з'явилися, не можна нічого ні покласти, ні поставити. Мурахи залазять у банки з варенням, накидаються на сири, ковбаси, хліб, на борошно, крупи та інші продукти, до того ж хоч би як упаковували продукти, мурахи однак добираються до них. Вони прогризають і обгортковий папір, і тканини, і шкіру. Живе ця мураха на Лазурному Березі - так називається місцевість Франції - і завдає французам чимало неприємностей.

- А їх не можна труїти, як блощиць?

- Пробували! Але, - професор розвів руками, - мурах не так-то легко отруїти. Справа в тому, що в мурах, як у бджіл, гинуть лише фуражири-розвідники. А коли мурахи і бджоли бачать загибель своїх фуражирів, вони уже не торкаються до цієї їжі.

- Ач які хитрі. Розумні вони, чи що?

- Не скажу, що вони розумні, але досвід у них є. Адже мурахи живуть на землі понад сорок мільйонів років. На тридцять дев'ять мільйонів років більше, ніж людина. А за цей час не важко навчитися чого-небудь.

- Сорок мільйонів років?! - Валя сплеснула руками. - Це значить, що найдревніші - комахи?

- Ну, ні! Задовго до появи на землі мурах, на ній уже бігали таргани й близькі до тарганів комахи-терміти; близько триста мільйонів років тому з'явилися перші таргани й перші терміти.

Карик спитав, не розуміючи:

- Але чому ж усе-таки їх називають білими мурахами?

- Хто називає термітів мурахами, той просто не знає ентомології. Ні, ні! Терміт не мураха. І навіть не родич мурахи. У термітів інші родичі. Терміт більше схожий на таргана, ніж на мураху. Та й харчується він інакше. Мурахи їдять гусінь, личинки жуків, багатьох комах, нападають на змій, не гребують мертвими птахами, жабами, розводять гриби і попелиць. А терміт нічого, крім деревини, не може їсти.

- Але чому ж термітів називають білими мурахами?

- Мабуть, тому, що в мурах і термітів колонії будуються майже однаково. Але тільки майже. Однак у термітів будівлі більш досконалі, ніж у мурах. Термітні споруди переважають споруди бджіл і ос. А за розмірами вони не мають рівних... У Африці можна зустріти термітники до ста метрів в окіл. Такі термітники вищі за людину і більше схожі на будинки пігмеїв, ніж на колонії комах. Багато колоній термітників здалеку виглядають, як села людей. Інакша в термітів і матка. Вона своєю величиною не менша за сосиску. А яйця відкладає зі швидкістю кулемета: по сотні яєць за хвилину, от чому...

- Ой! - вигукнула Валя, злякано схопивши професора за руку.

Згори, з-під даху грибної шляпки, дощем посипались на землю товсті білі змії з чорними головами.

Шльопаючись об землю до ніг мандрівників, вони крутилися, звивалися, ніби намагаючись укусити їх за ноги.

Професор зареготав.

- Не бійтеся, друзі мої, це ж сумирні личинки комарів!

- Ці змії - личинки комарів?

- Так! Звичайні личинки грибного комарика. - Професор простягнув руку до шапки гриба. - Дивіться, як вони поточили гриб... Вам, я гадаю, траплявся коли-небудь червивий гриб? Так це - робота грибного комарика. Точніше, його личинок. Нам він не страшний. У личинок зараз свій клопіт... Поки земля мокра, пухка, вони поспішають залізти якнайглибше в ґрунт, щоб перетворитися там у лялечок, з яких вийдуть потім грибні комарики.

Діти заспокоїлися.

Усі знову всілися під грибом і міцно притулились одне до одного.

А навколо вирувала злива. Трав'яний ліс валився, пригинався до землі під напором потоків води. По шапці гриба дощ барабанив з такою силою, що вгорі, над головами, наче перекочувався грім.

Раптом Карик вигукнув:

- Дивіться! Ще якийсь з'явився! Ой, він, здається, до нас підбирається? Хто це?

Вгорі по м'ясистій шапці ліниво повзла гола, жирна істота. Вона була схожа на туго набитий брудний матрац. Спина потвори лисніла, немов намащена жиром.

- Яка страшна! - верескнула Валя і швидко шугнула за спину Івана Гермогеновича.

- Хто страшна? Що ти, Валю? Це ж звичайний голий слимак. Чи, як його ще називають, простий слизняк.

- Він теж падатиме?

Професор усміхнувся.

- Ну, ні! Цей не впаде. Не чекайте! Нічого робити йому на землі.

- Теж шкідник?

- Слизняк? Що ти! Слизняк - кращий друг гриба. Правда, він знищує гриб, але водночас дає йому нове життя.

- А хіба можна бути корисним і шкідливим одночасно?

Професор погладив бороду і неквапом відповів:

- Слизняк ковтає шматочки гриба, в яких містяться спори - грибне насіння. Спори ці проходять через шлунок слизняка, а коли вони надають на землю, - проростають. Багато грибів, коли б не було слизняка, зустрічалися б значно рідше, ніж тепер.

Несподівано Іван Гермогенович випростався, застережливо підняв палець угору. До чогось прислухаючись, він подивився на дітей і сказав, явно стривожений:

- Що б це могло бути? Ви чуєте?

Мандрівники встали.

Крізь шум і гуркіт зливи вони почули якесь неясне ревіння. Здавалось, десь зовсім близько гуркоче море. Шум припливу, наближаючись щохвилини, ставав дедалі гучніший.

- Грім, чи що? - прошепотіла Валя, прислухаючись.

І раптом у повітрі заревіло, загуло. Невідомо звідки хлинула вода, і навколо завирували спінені потоки каламутного моря.

Іван Гермогенович і діти стояли на маленькому острівці, тісно притискаючись до стовбура гриба.

Перекидаючи все на своєму шляху, вода з ревінням ринула, ламаючи трав'яні дерева, пригинаючи їх до самої землі

Гриб стояв, наче башта на острові, але вода підіймалася все вище й вище, загрожуючи затопити і острів, і башту.

Вона хлюпотіла уже майже біля самих ніг.

- Десь тут недалеко протікає річка, - сказав професор, - мабуть, вона вийшла з берегів - і ось...

Він безпорадно розвів руками.

- А нас не змиє водою? - занепокоєно спитала Валя.

Професор нічого не відповів.

Суплячи брови, він мовчки розглядав свої ноги, ворушачи змерзлими, синіми пальцями.

Вода підступала.

Вона піднімалась, як тісто, загрожувала змити мандрівників з острівця, понести в трав'яні джунглі й потопити там у якомусь глибокому яру.

Глянувши на розгубленого професора, Карик зрозумів, що Іван Гермогенович уже нічого не може придумати для порятунку.

- Слухайте, Іване Гермогеновичу, - рішуче мовив Карик, доторкаючись до холодної професорової руки, - мені здається, становище наше не таке вже страшне.

- Що ж ти пропонуєш?

- Треба вилізти на гриб! - відповів Карик.

- Так, так, - розгублено забурмотів професор, - спробуємо вилізти на гриб!

Але, глянувши на круглу товсту ніжку гриба, який стрімко піднімався вгору, він зітхнув і сумно похитав головою; вилізти на нього було неможливо.

Безпорадно розглядаючи ніжку гриба, Карик несподівано побачив звислу над головою приступку-тріснуту шкірку гриба. Вона висіла козирком, наче дах альтанки, і могла, мабуть, витримати всіх трьох.

- Іване Гермогеновичу, - гукнув Карик, - а що, коли нам вилізти на цю штуковину?

Глянувши вгору, професор сказав радісно:

- Чудово! Прекрасно! Туди вода не так швидко добереться. Це ж просто чудово. Швидше, друзі мої. Вилазьте мені на плечі, а з пліч - на цей виступ.

Тремтячи від холоду, Карик і Валя видерлися на плечі Іванові Гермогеновичу, а потім і на виступ гриба. Скочивши на ноги, діти нахилилися, простягли руки професорові.

- Вилазьте, Іване Гермогеновичу!

Але витягнути професора на виступ дітям було, звісно, не під силу. Усе-таки він важив вдвічі більше, ніж Карик і Валя.

Іван Гермогенович доброзичливо закліпав очима.

- Нічого не вийде, друзі мої, - сказав він. - Ви вже сидіть, а я й тут постою.

Тим часом вода піднімалася дедалі вище. Вона вже затопила острівець, на якому стояв гриб, і підбиралася до ніг Івана Гермогеновича.

Хвилі бились об ніжку гриба, обливали з ніг до голови тремтячого від холоду професора.

Що ж робити?

Пливти?

Але куди?

Поки допливеш до суші, задубієш. Та й залишити самих дітей Іван Гермогенович не зважувався.

Він стояв, цокотів зубами, сумно поглядаючи на вируюче навколо озеро.

Вода вже сягала професорові колін. Сильна течія збивала його з ніг.

Просто на нього пливли колоди. Вони штовхали його, боляче вдаряли по колінах. Ноги Івана Гермогеновича вкрилися саднами.

Вода піднялась уже до пояса.

Він стояв, міцно стиснувши застиглі від холоду губи, намагаючись уже ні про що не думати.

«Здається, - майнула думка в голові Івана Гермогеновича, - дітям доведеться самим добиратися додому».


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ | Незвичайні пригоди Карика та Валі | РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ