Місяць у Шотландії

Перша сцена мала виглядати так: я йду з валізкою під’їздом, посипаним гравієм, дзвоню у двері, мені відчиняє одягнена в чорне служниця. Так звичайно починаються фільми та оповідання, і так я це уявляла собі в літаку. Я, власне кажучи, знаю світ лише з фільмів і книжок — тож чи можна сказати, що знаю світ?

З якихось причин ніколи не буває так, як я уявляла собі раніше. Діється це, гадаю, тому, що у світі є надто багато змінних величин, набагато більше, ніж може вмістити моя уява. Жодна уява на це не здатна, хіба що вона натхненна, хіба що це буде візія. Але можливе також інше пояснення — гра з Богом: він дає, щоправда, фантазію і натхнення, але не дозволяє передбачити найбанальніших подій. Дає тупий ніж, паперовий молоток, скляний гвіздок. Можливо також, що уява якимось чином вичерпує дійсність — те, що уявлене, не може вже статися. І навпаки — трапляються тільки неуявлені речі. Це могло би означати, що уява і дійсність черпають з того самого джерела, з почекальні дійсности. Сполучені посудини.

Може, це лиш моя уява є такою калікою. Може, існують люди, які вміють передбачити все одразу і повністю або принаймні передчути в якихось загальних обрисах. Ясновидці. Суха авторитарна мудрість пасьянсів.

Пані — нехай зветься — Скочмен розіслала звістку через своїх знайомих у Лондоні, що прийме у себе письменницю. Що взамін за мовчазне письменницьке товариство (письменники — це мовчуни) забезпечить умови для творчої праці. Нехай це буде жінка і полька.

Так я там опинилася. І все було іншим, аніж я уявляла собі раніше.

Я в житті не бачила такої мінливої погоди. Прогнози погоди від Бі-Бі-Сі 3 тихо й непевно жебоніли з маленького радіо, яке стояло на каміні — несміливі, без віри у власну силу переконання. Перед кожним виходом на прогулянку моя рука звично шукала знайомої ручки парасолі. Ані разу за весь цей місяць не побачила я блакитного, відкритого неба; хмари чаїлися за верхівками дерев і в одну мить опановували весь простір. Раптом починав падати дощ, хоча б на хвильку, хоча б напоказ.

— Садівник зламав ногу, тому ми гріємо електричними пічками. — Це було одне з перших речень, які вона вимовила. Я тоді не зрозуміла цієї таємничої залежности, але пічка нагрівала мою кімнату за кілька хвилин. Я була в країні, де будинки опалюють у червні.

Тут усе було давно вже усталеним. Неможливі були ніякі імпровізації. Кожна річ стояла на своєму місці, ніби протягом тих років, які в моїй країні багато разів перевертали все, що тільки можна, догори ногами, тут речі терпляче шукали своїх місць і, знайшовши їх нарешті, позвивали гнізда. Скільки часу потрібно китайській нефритовій фігурці дракона, щоби опинитися там, де вона повинна бути? Сто, двісті років? Усілякі абищиці на фортеп’яно, які ніби приросли до чорної лакованої поверхні інструмента. Картини на стінах так прижилися, що їх майже не помічаєш. Килим, досконало поєднаний з дерев'яною підлогою, доведений до чистої квінтесенції м’якости під ногами; бронзові вікторіанські лампи, сховані за межами власного світла.

Я швидко зрозуміла, що ми обидві були певним чином занурені в минуле. Я внаслідок того, про що хотіла писати — мені шість років, я мандрую розлогими сонячними долинами Одри, зачудована безумовною красою вперше почутої по радіо «Girl» Бітлзів. Вона — за віком. Коли маєш стільки років, то вже не встигаєш на виклик щоденного тут і зараз.

Так чи сяк, а нас відділяли одну від одної піввіку. Статечна англійська вітальня намагалася витворити між нами якусь площину порозуміння. Для мене її минуле не вміщалося в уяві. Тремтіло, як міраж.

Я ще на початку сказала їй, може, це й прозвучало не дуже чемно, що від мене важко чекати співучасти в глибоких дискусіях. Моя англійська, як сама бачить, досить убога. Я не маю здібностей до мов. На моє здивування, вона не виглядала розчарованою. Усміхнулася.

Вранці я сходила до їдальні на сніданок. Діставала саме те, що замовила попереднього дня на малесенькій карточці. Найчастіше рідке варене яйце, грінки, сік і каву. Вона вже була по сніданкові, може, взагалі не снідала. Сідала біля мене на хвильку, дивлячись, як я їм. Може, мені це здавалося, але я помічала в отому пригляданні до мого ранкового апетиту якусь чулість. Уранці я завжди бувала найбільш балакучою. Приводом була свіжа газета, а в ній кінець війни в Косово, заворушення в Лондоні, шлюб принца Едварда. Я лише старалася не формулювати своїх поглядів на світ із повним ротом.

Вона була невисока, худенька, фарбувала, як гадаю, волосся. Той світлий натурально-лляний колір видався мені досить незвичним у її віці. Носила довгі спідниці та кашемірові светри. Чорні або сірі. Вечорами накидала на плечі шотландську картату хустку.

Майже цілий день я писала, вражена тим безміром часу, який простягався переді мною і не переривався нічим, за винятком власного голоду. Коли мені вже боліли зап'ястя від стукання по клавіатурі, я лягала на підлозі й пригадувала деталі, марила й вигадувала, вивчала всі можливості часу. Вперше у житті я писала про себе, але зі здивуванням відкривала, що писання про себе творить когось іншого. Що не можна бути одночасно спостерігачем і спостережуваним, тим, хто пізнає, і тим, кого пізнають. Мабуть, тому в усіх спогадах є якась фальш, а в кожній автобіографії — творення.

Література є якимось санкціонованим, увільненим від етики, суспільно схваленим і чарівним обманом. Гадаю, що тому й тягло мене завжди до писання. Чи існує ще щось інше, що давало би такі можливості вигадувати, обманювати різними способами, виправляти дійсність, придумувати їй інші можливості? Письменники — анархісти універсалій, релятивісти від народження, випробувачі істини, винахідники альтернатив — саме це пробувала я їй сказати, коли вона делікатно запитувала, над чим я зараз працюю.

Її минуле видавалося мені чорно-білим, як старий фільм. Люди рухалися в ньому нервово і швидше, ніж насправді. Усе там було якесь неоковирне, не мало глибини.

І сама вона була така — нереальна. З’являлася завжди, як дух, зникала у лабіринтах поверхів.

Після сніданку я закурювала у своїй кімнаті цигарку, відчиняла вікно, бо дим їй заважав. Я боялася, що він може допасти її у непростих для локалізації спальнях. Уявляла її в піжамі або з папільйотками на голові. Це підбадьорювало мене, зближувало. Дім стихав. Зрідка долітав до мене з парку шум косарки для трави. Опівдні перед моїми дверима з’являвся кошик з ланчем — термос із чаєм, другий із супом, канапка, загорнені у серветку ложки й виделки. Їла я його абияк, читаючи.

Перші дні були дивними, в аеропорті загубився мій багаж, тому опинилася я тут без валізки, лише з підручною торбинкою і, на щастя, з портативним комп’ютером. Маргарет, служниця, чи як це назвати, я ж виховувалася в комуністичній країні, принесла мені купальний халат, зубну щіточку й пасту. Дістала я також один із кашемірових светриків господині і куртку від дощу. Єдиною моєю власною річчю був у ці дні комп’ютер, який охоче світився на столі, наче переносний вівтарик.

Я писала. Писала від ранку, з тією неуважною, ледь помітною перервою на ланч, писала також, ходячи по кімнаті взад і вперед, виглядаючи через вікно, розглядаючи неспокійне шотландське небо, курячи цигарки. Я розгортала свої власні привезені простори, завертаючи час до якихось власних початків, називаючи образи, які ледь запам'яталися. Монастир, думала я, так, мабуть, діється у монастирі, реальність густішає, виявляється, що єдине її джерело міститься в мені самій, що немає іншого світу, окрім мене, що описування світу є, по суті, описуванням самого себе, немає іншого шляху, крім того банального «пізнай самого себе», опиши самого себе, опиши те, що, як тобі здається, є тобою.

Близько другої, третьої пополудні я брала парасолю й виходила на поквапну прогулянку. Згодом я звикла до дощу. Кружляла буйним парком, його вогкими, слизькими стежками, які балансували десь на урвищах, застиглих над річкою, що текла внизу. Хащі рододендронів, понурі туї, плющ, який обплітав старі стовбури дерев. З-під ніг мені вискакували дикі кролики. Часом нерухоміли в метрі від моїх ніг і дивилися на мене одним оком, упевнені, що я їх не помічу. Низько над головою пролітали літаки до Единбурга. Я могла розпізнати їх барвисті хвости.

Верталася я на чай. Маргарет приносила мені його на таці й ставила на столику перед дверима, завжди з кусочком кексу.

Бачились ми лише увечері, за обідом. Стіл у їдальні накритий на дві особи: я з одного боку столу, вона — з другого.

— Навіщо ви це робите? Навіщо запрошуєте до свого дому чужих людей? — запитала я.

Вона відповіла на другу, непоставлену частину запитання.

— Я зовсім не почуваюся самотньою, — сказала. — У мене тут багато спокою, а ви потребуєте спокою, я вам просто його дарую. От і все.

Тож я й діставала в дарунок довгі вечори, які ніколи не закінчуються, бо там на півночі дні у червні незрівнянно щедріші, ніж у Польщі. Весь час було ясно, коли я лягала спати і коли вставала. Було ясно, коли я часом будилася під ранок, аби неспокійно справдити час на годиннику, встигнути здивуватися йому і спати далі.

Моя лазничка доводила мене до розпачу — незрозумілий винахід окремих кранів для холодної та теплої води доводив до того, що я чулася безрадною. Тому кожне миття голови перетворювалось на купання. Я лежала у ванні, простежуючи монотонний візерунок шпалер, який вводив мене у стан майже медитаційний.

Цей час без властивостей, рівномірно маркований годинами трапез, досконало поділений на частини, втримував мене у собі. Не треба було чогось робити, не траплялося нічого несподіваного, не дзвонили телефони, ніякі листи не виривали мене з цієї дивної споглядальної рівноваги. Усе відбувалося одне за одним, надходило з невблаганною певністю. Ніколи не забракло цукру в цукерничці, не розсипалася сіль, не розлилося вино. Дім був досконалим механізмом, накрученою колись давно музичною скринькою. Уперто й систематично відкривав день за днем, заїдав у тому самому місці, на кранах із водою, аж поки цю дрібну недосконалість я не почала сприймати як частину цілісного порядку. Години мали однакову довжину, хвилини — однакові розміри. Чи ж можна дивуватися, що кожна звістка доходила сюди приглушена відстанню, знебарвлена, нереальна? Була відлунням якихось далеких світів, чимось, що насправді не існує. Будинки старіли тут природним чином, речі благодійно нагромаджувались на горищах, засинали під покривом з пилюки. Достойно жили вікторіанські меблі, середньовічні скрині не сприймали свого існування як особливу подію. Шотландію можна би визнати досконалим витвором фабрик Бога.

Обідали ми зосереджено. Побрязкували старосвітські ножі, виделки. Вона ставила обережні запитання, вивчаючи мене, делікатно відкриваючи простір для визнань, ніколи напряму, ніколи насильно. Це мене в ній захоплювало. Чи їх навчали цього в дитинстві, чи цим, по суті, і є знаменита англійська холодність — давати іншій людині місце для буття, для формування, для усвідомлення крок за кроком, з яким делікатним витвором маєш справу. Отож і я, з певним здивуванням, що теж це вмію, описувала круг неї кола. Коли хотіла її про щось запитати, я подумки старанно перекладала питання англійською мовою, а воно після цього на цілі милі віддалялося від польського оригіналу. Переклад на англійську був, отже, перевертанням бінокля, використанням його так, щоби він не наближував, а віддаляв. Тому розмова справляла мені приємність. Починання речення від «well», яке ставить усе, що говориться, під якийсь вагомий знак питання, релятивізує кожну думку. У цьому «well» в'яне зародок будь-якої революції, розлазиться задум будь-якого маніфесту.

Часом я усвідомлювала, що не паную над своїм тілом. Робила міни, вимахувала руками.

— Твоє обличчя виражає все, — сказала якось вона, спокійно підносячи чашку до губ.

Я сприйняла це не як комплімент, але вперше відчула якийсь обережний вияв симпатії. Її обличчя не виражало нічого.

Вона розпитувала мене про Польщу. Якось після кави, яку, за ритуалом, пили у вітальні, я показала їй на карті, де я живу. Вона дивилася з удаваним зацікавленням — підняті брови, спокійно повторюване «yes, yes» у коли я реферувала їй історичну ситуацію краю. У якомусь раптовому проблискові я здогадалася, що для неї це не мало ніякого значення. Спати вона пішла раніше, сказала, що почувається дуже втомлено.

Ще коли не віднайшовся мій багаж, мої добре знайомі речі, вона показала мені бібліотеку. Входилося туди з маленького подвір'я, отже, була відділена від решти дому. Була там Encyclopaedia Britannica 56 року, зібрання світової прози у гарних темнозелених шкіряних оправах. Були альбоми про мистецтво, каталоги з аукціонів, словники, лексикони, декілька випадково підібраних філософських книжок, якісь всесвітні історії, мітології. Тому, поки не прийшли ще мої книжки, я сиділа у тій бібліотеці на драбинці й переглядала усе справа наліво. Наштовхнулася, на своє здивування, на цілу полицю книжок про Польщу. Знаходила там дуже цікаві речі. Наприклад: «Poland is a country which has popped up on the map of Europe from time to time though never quite in the same place twice».^[1] Могутня мітологія зі вступом Грейвза, видана 1958 року, з англійською самовпевненістю стверджувала, що «Silesia, Germany». Не вірячи власним очам, я прочитала в якомусь американському журналі про «polish concentration camps». Увечері дзвонила додому з будки в містечку, аби впевнитись, що дім ще існує.

Десь саме тоді, за тиждень після приїзду, я вибралася на першу краєзнавчу ескападу. Двадцять хвилин їзди приміським двоповерховим автобусом — і я вже в Росиліні. Місце, рекомендоване в моєму путівнику завдяки незвичній каплиці, де за сто років до Колумба на стінах помістили візерунки американських рослин — знак, що шотландці бували в Новому Світі значно раніше. Не про це мені йшлося; історія завжди здавалася мені неістотною. Я поїхала туди, бо незадовго до того знайшла згадку про Святий Ґрааль, укритий у тій каплиці. Він міг там бути. Колись.

Якщо взагалі існував. У самотності моєї кімнати мене охопило якесь збудження. Я миттю зіставила — і це було як вибух — те, що мені сказала моя господиня попереднього вечора. Що в Росиліні є дослідний інститут, де клонували овечку Доллі. Вівця, Агнець, Христос, Кров Христова, Тіло Боже, Гени, Хромосоми, Безсмертя. Може, я ненароком опинилася в самому центрі світу, в самому центрі таємниці? Маленький дощовий шотландський Єрусалим. Периферійний центр світу. Центральна периферія. Скарб, укритий у найменш очікуваному місці. Мереживні, вишиті клейнодами краї космосу. Я їхала на верхній платформі автобуса вогкими зеленими долинами, рівними, симетричними, нудними. Квиток до каплиці коштував два з половиною фунти.

Потім я сіла в маленькому готельному барі й замовила великого «гіннеса». Каплиця і справді була гарною, я долучилася до купки туристів, які вели зачарованими очима по склепіннях, скеровувані словами екскурсовода у шотландській спідничці. Але не було там Ґрааля. Я знала це. Я відчула би, якби він там був. Овечка Доллі — це черговий науковий експеримент. Її принесене в жертву тіло нічого не означає. Дрібна, неістотна надія на безсмертя. Гірке міцне пиво вдарило мені в голову. Додому я знову верталася під дощем.

Зла й роздратована я притягла на обід оту книжку зі згадкою про Польщу.

— «Poland is a country…» — читала я моїй господині.

Вона відклала ніж і виделку, слухаючи.

— Так, це правда, — говорила я. — Ми ростемо, як нічні рослини, розквітаємо лише на одну ніч у році, в ніч на Івана Купала. Наше насіння мандрує ріками в світ. Ми з'являємося час від часу лише внаслідок війн, повстань та історичних катастроф. Щоранку ми міняємо мови, як одежі. Ми метиси, в нас доми на колесах, паспорти наші, властиво, нерозбірливі. Ах, ми без труду пишемо кирилицею. Навіть наш папа переносний — мандрує то туди, то сюди — неспокійний чоловік у білому. Ми ніколи не виростаємо, тягнемося за десертом, коли ще не принесли друге. Ми й справді таємничий народ, ми з'являємося й зникаємо. Може, це вина клімату чи безкрайніх рівнин. Наша маленька рослинна цивілізація залишає після себе інфантильні сліди на розчарування усіх майбутніх археологів: барабанчики, поламані олов'яні солдатики, окремі слова, надто важкі, аби їх можна було вимовити.

Потім ми в мовчанні їли гаґґіс. Вона звеліла Маргарет відкоркувати ще одну пляшку вина. Ми цокнулися келишками. Коли перейшли на каву, вона на хвильку зникла. Повернулася з оправленою в рамку фотографією. На ній був молодий чоловік, властиво, хлопець у мундирі Британських ВПС. З широкою усмішкою, з ріденькими, задерикуватими вусиками. Світлі очі дивилися просто в об'єктив, лукаво, задирливо. За ним — якийсь невиразний плаский краєвид.

— Його звали Тадеуш Понятовський, — сказала.

Вона вимовила це ім'я повільно, бездоганно, без помилок. Я зауважила, що це знане в Польщі прізвище. Вона поставила фотографію на столику, і ми посідали з чашками кави в руках біля електрокаміна (садівник зламав ногу). Подумки я формулювала якесь делікатне запитання, наступне запитання, що вписувалося би в цю ситуацію, наче кубик, якого бракує, — м'яко, природно, як по маслу, питання, яке латало би дірку, але нічого не пришвидшувало, яке насправді ні про що би не питало. Але вона озвалася перша. Сказала, що його збили вже під сам кінець. Що невідомо навіть, куди він упав. Я мовчала.

— Я кохала його, — додала вона ще, і чашка легенько й чарівно дзенькнула об тарілочку.

Від несподіванки я подивилася на неї, і знову моє обличчя багато чого, мабуть, виражало, знову говорило всупереч мені самій. Вона тепло усміхнулася.

Це була банальна історія, якщо історія кохання може бути банальною. Вони обоє в мундирах хакі. Продуктові картки, ночами великі міста зникали, затемнені, з поверхні землі.

— Мені здавалося, що я без нього не зможу жити, — закінчила вона. — Він говорив з таким самим акцентом, як ти.

Так ось чому я тут була. Виходить, я мала щось спільного з Тадеушем Понятовським, пілотом, який загинув десь над Гамбургом.

Вранці я знову писала. Неохоче, через силу. Екран комп'ютера терпляче чекав на кожне речення. Хапав його, затримував, приносив мої слова. Не зморгнувши, приймав кожну обмовку, кожну помилку. Делікатно підганяв мене пульсуванням курсора. Я непомітно переносилася в минуле. Писала про саму себе, про себе ще без властивостей, без посвідчення особи, без зобов'язань, без планів, без навичок, без роздумів. Я писала про себе, занурену в неясні образи. Маленька дівчинка, яка є ледь що органами чуттів, сприйняття у неї кривулясте, вона нічого не розуміє, бачить те, що хоче побачити. Світ — це крапля, події не мають фабул ані причин, змінюють одна одну випадково або у таємничих проблисках якихось асоціацій. Комп'ютер без тіні сумніву приймав усе. Його слухняність підбадьорювала мене. Зате я мала сумніви — кому яке діло до мене, чому я вирішила, що мене варто записати з якимось моїм невиразним, незначним минулим. Чи не діються на світі важливіші речі, варті опису? Чи ж не діється завжди так, що важливішими є інші? Чи ж газети за сніданком не говорять нам про це цілком ясно, не вказують на існування загальноприйнятої ієрархії цінностей? Яке значення має якийсь вечір тридцять років тому, не помічений історією, ніде не зазначений, не записаний, якого ніхто, крім мене, не запам'ятав?

У кошику з ланчем лежав кремовий конверт, а в ньому записка від моєї господині. Вона хотіла би щось мені показати пополудні. Вона чекатиме мене о третій, я маю спуститися до їдальні. Як це по-британському, подумала я.

Вона повела мене на другий поверх до однієї з нежилих кімнат. Це була наріжна спальня з великим ліжком, прикритим мережаним накривалом. Стояли тут легкі колоніальні меблі з бамбуку, несподівано екзотичні.

Це була дитяча кімната. На бамбукових стільцях сиділи ляльки зі здивованими керамічними личками. На ліжку — два ведмедики, меланхолійні створіння з хутром, витертим від пестощів. Але вона хотіла показати мені щось інше — великий ляльковий дім. Він мав дах і комини, кільканадцять вікон, двоє дверей. Вона обережно відчинила його, як маленький театр, розсунула зовнішню передню стінку, і тепер ми побачили кількаповерхову середину дому.

Перед нами відкрилися чотири яруси. Внизу була кухня й комірчина. Умебльована в старому стилі, з великою мийкою з двома раковинами для чищення м’яса та овочів. З буфетом, ущерть заповненим фаянсовим сервізом, де десертні тарілочки були завбільшки з ніготь. На стінах висіли каструлі й сковорідки. Дерев’яний стіл видавався зношеним від постійного використання. Мітла застигла у змітанні на совочок невидимого сміття. Біля неї сиділи дві маленькі миші. До них спокійно приглядався чорний кіт.

— Фігурки зроблені з воску, — сказала вона.

У комірчині на гаках висіли великі шматки воскового м’яса, свинячі шинки, тушки кріликів. Обнадійливо виглядали на полицях закорковані пляшки. Вино? І ще маленькі бляшані шабатурки на тістечка, в’язки часнику, кошик з овочами, качани капусти, слоїки з джемом чи, може, медом.

Вище була вітальня. Стіни в ній оббиті шовковими блідо-рожевими шпалерами з делікатним візерунком. Тут були комоди з галереями виставлених на них родинних портретів, два столи, один великий, різьблений. Стільці стояли безладно, а віко піаніно чи, може, клавесина — відкрите, немов щойно закінчився вечірній концерт, і усі вийшли в сад відпочити перед вечерею. Картини на стінах кількома штрихами імітували розлогі простори. На другому столику, меншому, поставленому ближче до каміна, лежали газети, і якщо напружити зір, можна було прочитати на них заголовок: «Daily Mail», та розгорнутий альбом з фотографіями, такий справжній, що одразу хотілося обережно взяти його двома пальцями і через збільшувальне скло розпізнати обличчя людей, ув’язнених на знімках. Поряд лежали поштові листівки й ножички. І ще тут були сходи, які вели нагору до двох спалень. Одна — маленька і темна, з вузьким ліжком, шафою для одягу і трюмо, у другій стояла без руху власниця цього картонного маєтку. Стояла біля розкішного ліжка з балдахіном — невисока воскова лялечка, одягнена у вицвіле мереживне пляттячко, зі світлим розпущеним волоссям і вплетеним у нього побляклим бантом. Її пухкеньке, майже зовсім біле обличчя із сильно наведеними бровами виражало якусь думку. Я на мить замислилась над цим, але мені важко було назвати цей добре знайомий вираз. Біля її ніг лежала маленька блакитна парасолька. Капелюхи поневірялися на плюшевій канапі. На туалеті перед дзеркалом зі станіолю стояли пляшечки й слоїчки.

Над спальнями, під спадистим дахом цього фанерного дому була дитяча кімната й маленьке горище, завалене коробками від капелюхів, поламаними меблями, валізами. А в дитячій кімнаті біля дерев’яного коня на коліщатках стояв мініатюрний ляльковий будиночок, але його облаштування, ота імітація імітації, було вже таким маленьким, таким умовним, що не піддавалося сприйняттю і затирало свої обриси.

Моя господиня обережно посадила ляльку на ліжко — це був єдиний рух, який вона відважилася зробити.

— Вона мала трьох чоловіків, — сказала про неї. — Перший кудись подівся, зник, тому взяла собі другого, але той у свою чергу втратив ногу, і вона зробила його своїм садівником. Третій чоловік теж погано скінчив — почав пити й урешті-решт кинув її.

Ця історія здалася мені правдоподібною тільки тому, що вона в неї вірила.

— Можеш приходити сюди, якщо хочеш, — додала вона під кінець.

Я не відважилася. Лежала потім на ліжку і відтворювала з пам'яті одну деталь за іншою з тієї картонної імітації світу. Гралася ним у своїй уяві. Дві миші в кухні втекли від кота під буфет. Увечері, по обіді, коли роздягалася в лазничці перед купанням, побачила у дзеркалі своє оголене тіло. На якусь мить здивувалася, що в мене є груди, у цю коротку мить я бачила худеньке, маленьке, пласке тіло дівчинки, а потім, зі здивуванням, у молочному світінні комп'ютерного екрана розглядала свої руки.

В останні кілька днів червня настала сонячна, вітряна погода. Мені вже не хотілося писати. Я сиділа на веранді, вигрівалася на сонці. Розглядала в бінокль птахів і диких полохливих кріликів. Кілька разів бачила її саму. Парковими стежками вона котила перед собою велике металеве колесо, підпираючи його прутиком. На голові мала блакитний капелюшок, зав'язаний під підборіддям м'якими стрічками.

Ночі стали умовними, абиякими, швидкоплинними. Сумерк одразу переходив у світанок. Рожевий відсвіт на заході взагалі не зникав. Я перестала орієнтуватися, де на небосхилі захід, а де схід.