home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 15

Пілчард і Рен

Капітан Пілчард і капітан Рен, офіцери оперативної служби, були спокійні, люб’язні чоловіки зросту нижчого за середній, яким подобалося літати на бойові завдання і які не бажали собі від життя й полковника Каткарта нічого більшого за можливість і далі літати. Вони зробили сотні бойових вильотів і прагнули налітати ще сотні, тому записувалися на кожне завдання. Вони не знали нічого прекраснішого за війну і боялися, що нічого подібного в їхньому житті вже ніколи не повториться. Свої обов’язки вони виконували смиренно і стримано, без зайвого галасу і йшли на все, щоб ні з ким не ворогувати. Вони поспішали всміхнутися кожному стрічному, а коли відкривали рота, то мимрили. Ці меткі, веселі, послужливі чоловіки почувалися невимушено лише один з одним і ніколи не дивились в очі іншим людям, навіть Йосаріанові, якого запросили на збори просто неба, щоби привселюдно оголосити догану за те, що він примусив Малого Семпсона повернутися з бойового вильоту до Болоньї.

— Хлопці, — сказав капітан Пілчард, уже лисіючий брюнет з соромливою посмішкою. — Коли ви вже повертаєте назад із завдання, то постарайтеся, щоб причина була серйозна. А не якась несерйозна... як-от поламаний переговорний пристрій... або щось подібне. Гаразд? Капітан Рен хоче вам ще дещо сказати з цього приводу.

— Хлопці, капітан Пілчард має рацію, — сказав капітан Рен. — Це все, що я хочу сказати з цього приводу. Ну, сьогодні ми нарешті злітали до Болоньї, і, виявляється, злітали, як на прогулянку. Усі ми, звичайно, трохи нервували і не дуже там щось знищили. Ну ось таке. Полковник Каткарт дістав для нас дозвіл ще раз туди злітати. І завтра ми таки розбомбимо ті склади боєприпасів. А тепер що ви скажете?

І щоб довести Йосаріанові, що на нього не тримають зла, вони навіть призначили його чільним бомбардиром головної ланки, давши в пілоти Маквота для польоту на Болонью наступного дня. Йосаріан упевнено пішов на ціль, як Гавермеєр, без жодних протизенітних маневрів, і раптом почався такий обстріл, що він мало не наклав у штани!

Від зенітного вогню не було рятунку! Його приспали, заманили в пастку і затраснули дверцята, і тепер він нічого не міг зробити, лише сидіти тут, як ідіот, і спостерігати, як вибухають ті огидні чорні клуби диму, щоб його знищити. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися в приціл, де павутинне перехрестя лінзи магнетично залипало саме на тій точці, яку він визначив, сходячись у глибині двору перед першою будівлею замаскованих складів. Літак поволі сунув уперед, а Йосаріан безперервно тремтів. Він чув глухе «бум-бум-бум-бум» зенітних ударів, що лягали на чотири такти, гострий, пронизливий тріск одиничного снаряду, що вибухнув зовсім поруч. У голові вибухали тисячі суперечливих імпульсів, і він молився, щоб швидше поскидати бомби. Хотілося плакати. Мотори гули одноманітно, мов жирні ліниві мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятисотфунтових бомб одна за одною пішли донизу. Розвантажений літак підкинуло вгору. Йосаріан відвернувся від прицілу і, згорблений, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка торкнулась нуля, він зачинив дверцята бомбового люка і щосили верескнув у переговорний пристрій:

— Круто вправо!

Маквот зреагував миттєво. Під скрипучий рев моторів він поклав машину на крило і безжально розвернув її, геть від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, що мало не поцілили в них, але які вчасно помітив Йосаріан. Потім Йосаріан наказав Маквоту набрати висоту, і вони піднімалися все вище й вище, аж поки нарешті не вирвались у спокійне діамантово-синє небо, всуціль сонячне та чисте й облямоване вдалині вузенькою білою смужкою легкого пуху. Повітря заспокійливо бриніло, обтікаючи циліндричні шибки його кабіни, і він переможно передихнув, але машина знову набрала швидкості, й він наказав Маквоту взяти ліворуч, а далі пірнути круто вниз, зауважуючи, з миттєвим нападом радості, як грибоподібні стовпища зенітних розривів виросли просто в нього над головою і за правим плечем, саме там, де би він зараз був, якби не повернув ліворуч і не пішов у піке. Ще одним грубим окликом він звелів Маквоту вирівняти літак, а далі знову йти вверх, до нерівної блакитної латки незадимленого повітря, якраз коли скинуті бомби почали вибухати. Перша впала у двір, саме туди, куди він цілив, а далі решта бомб, скинуті з його та інших літаків ланки, почали вибухати швидким каскадом жовтогарячих спалахів по дахах будинків, які вмить осідали широкою, спіненою хвилею рожевого, сірого і вугільно-чорного диму, що бурливо котився навсібіч і судомно здригався у своїх надрах, немов від сильних ударів червоних, білих та золотих блискавок.

— Ну ти тільки глянь на це, — вголос замилувався Аарфі, стоячи поруч з Йосаріаном, його повне, сферичне обличчя сяяло від захвату. — Мабуть, там справді були склади боєприпасів.

Йосаріан зовсім забув про Аарфі.

— Йди геть! — закричав він до нього. — Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся і великодушним жестом запросив Йосаріана подивитися на ціль унизу. Йосаріан шалено замахав руками, показуючи на вхід до лазу і підштовхуючи туди Аарфі.

— Забирайся назад! — нестямно закричав він. — Назад іди!

Аарфі добродушно знизав плечима.

— Я тебе не чую, — пояснив він.

Йосаріан ухопив його за парашутні лямки і попхав спиною до лазу, але тут літаком так трусонуло, що в Йосаріана заторохтіли кості й зупинилося серце. Він вирішив, що їм усім кінець.

— Вгору! — заверещав він до Маквота через переговорний пристрій, коли зрозумів, що досі живий. — Вгору, вилупку! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак знову різко пішов угору, швидко й натужно набираючи висоту, поки Йосаріан не вирівняв його, ще раз гаркнувши на Маквота, а далі ще раз безжально розвернув його з креном на сорок п’ять градусів, від чого Йосаріанові нутрощі, з кволим гиком, мало не вивалились назовні і, не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, а тоді Маквот знову на коротку мить вирівняв літак, розвернув через праве крило і кинув у круте піке. Вони мчали крізь нескінченне, примарне клоччя чорного диму, кіптява, що висіла в повітрі, липнула до гладкого плексигласового носа літака, як зловісна, волога, темна пара до Йосаріанових щік. Серце знову стукотіло від болючого жаху, а літак кидався то вгору, то вниз крізь сліпі зграї вибухів, що смертоносно шугали за ним у небо, а потім мляво обвисали. Піт струменів йому по шиї і, мов теплий слиз, стікав по грудях до живота. На якусь мить він усвідомив, що поруч уже немає літаків з його ланки, але далі вже думав лише про себе. Горло боліло, мов свіжа рана, що ятрилася від кожної команди, яку він надривно викрикував до Маквота. Щоразу, коли Маквот змінював напрямок, гул моторів зростав до оглушливого, скаженого реву. А далеко попереду небо кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що пристрілювалися до висоти і по-садистськи чекали моменту, коли літак опиниться в межах досяжності.

Раптом машину знову штурхонуло від ще одного сильного вибуху, який мало не перевернув її, і носова кабіна відразу ж наповнилася солодкуватим синім димом. Щось горіло! Йосаріан метнувся до рятівного лазу, та врізався в Аарфі, який чиркнув сірником і безтурботно запалював свою люльку. Йосаріан шоковано і збентежено витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясно, що хтось із них збожеволів.

— О господи! — зойкнув він, глянувши на Аарфі з виразом страдницького здивування. — Забирайся звідси до дідька! Ти здурів? Забирайся!

— Що? — спитав Аарфі.

— Забирайся! — Йосаріан істерично заверещав і став кулаками виштовхувати Аарфі з кабіни. — Забирайся звідси!

— Я нічого не чую! — простодушно крикнув Аарфі з виразом легкого й докірливого подиву. — Говори голосніше.

— Геть з моєї кабіни! — розпачливо верескнув Йосаріан. — Нас хочуть знищити! Хіба не розумієш? Нас хочуть знищити!

— Який брати курс, до дідька? — дико закричав Маквот у переговорний пристрій зболеним, верескливим голосом. — Який курс?

— Вліво! Вліво, клятий сучий сину! Круто вліво!

Аарфі підповз до Йосаріана з-за спини і штрикнув його в ребра мундштуком своєї люльки. Йосаріан заіржав і підскочив аж до стелі, тоді, обернувшись, упав на коліна, блідий як крейда і тремтячи від злості. Аарфі підбадьорливо моргнув йому і кумедно кивнув великим пальцем через плече в бік Маквота.

— Яка муха його вкусила? — спитав він сміючись.

Йосаріана охопило химерне відчуття спотвореної реальності.

— Ти заберешся звідси? — благально заскавчав він і щосили штовхнув Аарфі. — Ти глухий чи що? Повертайся в літак! — А до Маквота він крикнув: — Униз! Униз!

Вони ще раз занурились у скрегіт і гуркіт масивного шквалу зенітного вогню, але Аарфі нишком підібрався до Йосаріана і знову штрикнув його в ребра. Йосаріан шарахнувся і гиготнув, мов кінь.

— Я далі нічого не чую, — сказав Аарфі.

— Я сказав, геть звідси! — закричав Йосаріан і розплакався. Він почав щосили гамселити Аарфі кулаками. — Геть від мене! Геть!

Лупцювати Аарфі було те саме, що бити кулаками погано надутий гумовий мішок. М’яка, нечутлива маса не чинила опору, взагалі не реагувала на удари, тож невдовзі Йосаріанів запал згас і руки знеможено опустилися. Принизливе почуття власної немочі охопило його, і він мало не розплакався від жалю до себе самого.

— Що ти сказав? — запитав Аарфі.

— Геть від мене, — відповів Йосаріан благально. — Повертайся назад у літак.

— Я далі нічого не чую.

— Не переймайся, — завив Йосаріан, — не переймайся. Просто лиши мене в спокої.

— Не перейматися чим?

Йосаріан став бити себе по чолі. Він ухопив Аарфі за барки, міцно впершись ногами, потягнув його в кінець носового відсіку і кинув біля входу до лазу, як роздутий і громіздкий лантух. Якраз коли він поліз назад на своє місце, снаряд, мов потужний ляпас, вибухнув у нього над самим вухом, і десь у вцілілому закутку його свідомості ворухнувся подив, що їх таки не вбило. Вони знову набирали висоту. Мотори заревіли, наче від болю, і повітря в кабіні наповнилось їдким чадом перегрітого машинного масла і тухлим смородом пального. Аж тут Йосаріан зненацька побачив, що йде сніг!

Тисячі дрібненьких клаптиків білого паперу, немов сніжинки, кружляли всередині кабіни настільки густо, що коли він кліпав очима від подиву, вони липнули до вій, а при кожному вдиху лізли в ніздрі й до рота. Спантеличений, він різко обернувся і побачив, як Аарфі, з гордою усмішкою від вуха до вуха, показує йому, піднявши вгору, пошматовану карту. Чималий уламок зенітного снаряда розпанахав підлогу кабіни разом з велетенською купою Аарфієвих карт і вирвався крізь стелю за кілька дюймів від їхніх голів. Радість Аарфі була безмежна.

— Ти тільки глянь на це, — промимрив він, грайливо помахуючи двома товстими пальцями до Йосаріана крізь дірку в карті. — Ти тільки глянь на це.

Від його радісного вдоволення Йосаріан онімів. Аарфі здавався моторошним людожером у кошмарному сні — ні не пораниш його, ні не втечеш, і Йосаріан боявся його з різних причин, але був надто переляканий, аби в них розібратися. Вітер, зі свистом вриваючись крізь рвану пробоїну в підлозі, крутив міріади клаптиків паперу, що трималися в повітрі, мов часточки алебастру в скляному прес-пап’є, що лише посилювало враження якоїсь глянцевої, підводної нереальності. Все виглядало химерним, надто крикливим і гротескним. Голова тріщала від пронизливого шуму, який нещадно буравив йому вуха. Це ошалілий Маквот незв’язно благав дати йому курс. Зі страдницькою цікавістю Йосаріан втупився у сферичне обличчя Аарфі, що безхмарно й байдужно всміхався до нього крізь завірюху білих паперових клаптиків, і дійшов висновку, що Аарфі є шаленим безумцем. Тим часом праворуч, якраз на висоті літака, один за одним вибухнули вісім снарядів, далі ще вісім, і ще вісім, і остання група підтягнулася лівіше й розірвалася точно по курсу літака.

— Круто вліво! — закричав він до Маквота, Аарфі й далі шкірився, і Маквот таки повернув круто ліворуч, але зенітний вогонь також повернув ліворуч, швидко їх наздоганяючи, і Йосаріан знову закричав: — Я сказав круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!

І Маквот ще крутіше повернув літака, і раптом, чудом, вони вирвались. Вогонь згас. Зенітки уже не гатили по них. І вони були живими.

Позаду них люди вмирали. Розтягшись на кілька миль знівеченим, покрученим, скорченим ланцюжком, інші ланки здійснювали ту саму ризиковану подорож над ціллю і квапливо прокладали собі шлях крізь розбухлі клуби нових та попередніх вибухів, наче зграя щурів, що женуть повз купки власного посліду. Один підбитий літак горів і самотньо теліпався в повітрі, схожий на страхітливу криваво-червону зірку, що колишеться на гігантських хвилях. Йосаріан спостерігав, як палаючий літак накренився й почав поволі знижуватись по спіралі широкими, тремтячими, дедалі вужчими колами, а його важкий полум’яний вантаж вибухав жовтогарячими й чорними спалахами, мов довжелезний, кручений шлейф із вогню й диму. Розкрилися парашути — один, два, три... чотири, а потім літак зірвався у штопор і впав на землю, тріпочучи у сяйві погребального вогнища, мов клапоть барвистого обгорткового паперу. Була знищена ціла ланка літаків із сусідньої ескадрильї.

Йосаріан втомлено зітхнув, млявий і липкий від поту. На сьогодні він своє відробив. Мотори милозвучно гуділи, бо Маквот перемкнувся на найменшу швидкість, щоб їх могли наздогнати інші літаки ланки. Раптова тиша здавалась чужою і штучною, навіть трохи підступною. Йосаріан розстебнув свій бронежилет і зняв шолом. Він ще раз неспокійно зітхнув і заплющив очі, намагаючись відпружитись.

— Де Орр? — раптом спитав хтось у переговорний пристрій.

Йосаріан аж підскочив з коротким хрипким зойком, що був сповнений тривоги і давав єдине розумне пояснення всього того таємничого зенітного шквалу над Болоньєю: Орр! Перехилившись поверх прицілу, крізь плексигласову шибку він став шукати внизу літак Орра, який притягав зенітну артилерію, мов магніт, і який, поза всякими сумнівами, постягав до Болоньї за одну ніч усі гармати дивізії «Герман Ґьорінг», де б вони, кляті, не розташовувались день перед тим, коли Орр усе ще сидів у Римі. Через секунду до Йосаріана кинувся Аарфі, рубонувши його по переніссю гострим обідком свого шолома. Сльози бризнули з очей Йосаріана, і він вилаявся.

— Он де він, — траурним голосом прорік Аарфі, театрально вказуючи на підводу з сіном і двома кіньми, що стояли перед стайнею біля сірого кам’яного будинку. — Розбився вщент. Думаю, там їм усім кінець.

Йосаріан знову вилаявся до Аарфі і, весь похололий від якогось співчутливого страху, далі уважно видивлявся того малого, жвавого, кривозубого і дивакуватого сусіда по намету, який ракеткою для пінг-понгу розітнув лоба Еплбі, а тепер ще раз налякав Йосаріана мало не до смерті. Нарешті Йосаріан угледів далеко внизу двомоторний двокілевий літак, що виринув з-понад зеленого тла лісу й поплив над жовтим полем. Один пропелер був розвернутий за вітром і не крутився, та літак зберігав висоту і рівно тримав курс. Йосаріан мимоволі промимрив вдячну молитву й тоді вибухнув на адресу Орра дикою сумішшю злості й полегшення.

— Цей вилупок! — почав він. — Цей клятий хирлявий, червонопикий, повнощокий, кучерявий, кривозубий щур, вилупок, сучий син!

— Що? — спитав Аарфі.

— Цей смердючий, клятий, безгузий, щокатий, банькатий, куций, кривозубий, вишкірений, психований сучий син-вилупок! — виплюнув Йосаріан.

— Що?

— Не переймайся!

— Я нічого не чую, — відповів Аарфі.

Йосаріан поволі повернувся лицем до Аарфі.

— Ти поц, — почав він.

— Я?

— Ти пихатий, жирний, пустопорожній, самовдоволений...

Аарфі був незворушним. Він спокійно чиркнув сірником і став шумно розкурювати люльку, красномовно демонструючи своє милостиве й великодушне прощення. Потім приязно всміхнувся і хотів був щось сказати, та Йосаріан затулив йому рота долонею і втомлено відштовхнув від себе. Він заплющив очі й усю дорогу до аеродрому вдавав, що спить, аби не чути й не бачити Аарфі.

У наметі для інструктажу Йосаріан виклав капітанові Блеку дані повітряної розвідки, а тоді чекав разом з усіма пілотами, тривожно перешіптуючись, аж поки в небі нарешті не з’явився літак Орра, хоробро попихкуючи на єдиному вцілілому моторі. Всі затамували дихання. Шасі в літака Орра не висувалося. Йосаріан дочекався, поки Орр благополучно приземлився «на пузо», а тоді вкрав перший-ліпший джип з ключем запалювання, погнав до свого намету, гарячково спакував речі й подався в позачергову відпустку до Рима, яку запланував був раніше, там цього ж таки вечора знайшов Лючану та її невидимий шрам.


Розділ 14 | Пастка-22 | Розділ 16