home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 20

Капрал Вітком

Серпневе ранкове сонце було спекотне і парке, і на балконі не відчувалося жодного вітерцю. Капелан рухався поволі. Пригнічений і обтяжений самобичуванням, він вийшов з кабінету полковника, нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві. Він картав себе за те, що, як вважав, було боягузтвом. З полковником Каткартом він мав намір набагато твердіше стояти на своєму щодо шістдесяти вильотів, говорити сміливо, логічно і красномовно про справу, якою вже глибоко перейнявся. Натомість він зазнав жалюгідної невдачі, знову втративши дар мови перед лицем сильнішої особистості. Це було знайоме гидке відчуття, і самооцінка його сильно понизилась.

За якусь секунду він ще раз втратив дар мови, коли побачив, як опецькувата, невиразна постать підполковника Корна манірною риссю піднімається йому назустріч крученими широкими сходами з жовтого каменю, що вели від великого круглого занедбаного вестибюля з високими потрісканими мармуровими стінами і потрісканою кахляною підлогою. Підполковника Корна капелан боявся навіть більше, ніж полковника Каткарта. Смаглявий, середнього віку, з крижаними окулярами без оправи, з лискучою лисою банястою макітрою, якої він раз по раз обережно торкався пучками зашкарублих пальців, підполковник не любив капелана і часто поводився з ним неввічливо. Він тримав капелана у стані постійного жаху своїми короткими, глузливими зауваженнями і всезнавчим цинічним поглядом, з яким капелан не мав сміливості зустрітися довше ніж на одну випадкову мить. Неминуче увага капелана, зіщуленого зі страху, зосередилась на животі підполковника Корна, там, де з-під обвислого ременя стирчали, бгаючись і надимаючись, поли сорочки, що надавало йому неохайного вигляду і робило ніби на кілька дюймів нижчим від його середнього зросту. Підполковник Корн був зверхній нехлюй з масною шкірою, глибокими, важкими складками, що опускались майже прямовисно від носа вздовж тьмяних щік, і квадратним роздвоєним підборіддям. Обличчя його було суворим, і він глянув на капелана, не впізнаючи його, коли вони порівнялися на сходах і вже мали проминути один одного.

— Здоров, отче, — сказав він невиразним тоном, не дивлячись на капелана. — Як справи?

— Доброго ранку, сер, — відповів капелан, мудро зваживши, що підполковник Корн чогось більшого у відповідь не очікував.

Підполковник Корн піднімався далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу вкотре нагадати, що він не католик, а анабаптист, і тому немає потреби, ба навіть неправильно кликати його «отцем». Тепер він був майже певним, що підполковник Корн пам’ятає про це і оте його «отче» з виглядом ласкавої невинності є просто ще одним способом поглузувати з нього, тому що капелан — лише анабаптист.

Майже проминувши капелана, підполковник Корн зненацька зупинився і розвернувся до нього з розлюченим, сповненим підозри поглядом. Капелан скам’янів.

— Що ви робите з цим помідором, капелане? — грубо запитав підполковник Корн.

Капелан здивовано глянув на помідору своїй руці, яким пригостив його полковник Каткарт.

— Я взяв його в кабінеті полковника Каткарта, сер, — спромігся відповісти він.

— А полковник знає, що ви його взяли?

— Так, сер. Він сам мені його дав.

— О, в такому разі все гаразд, — сказав підполковник Корн заспокоївшись. Він холодно усміхнувся, запихаючи великими пальцями обох рук пожмакані поли сорочки під ремінь. Його очі блиснули потайним і самовдоволеним лукавством. — А навіщо полковник Каткарт вас викликав? — раптом запитав він.

Капелан на мить онімів.

— Я не знаю, чи маю я право...

— Щоб читати молитви для редакторів «Сатердей Івнінг Пост»?

Капелан стримав посмішку.

— Так, сер.

Підполковника Корна втішила власна проникливість. Він зневажливо розсміявся.

— Знаєте, я боявся, що коли він побачить останній номер «Сатердей Івнінг Пост», йому прийде в голову якась маячня. Сподіваюсь, вам вдалось пояснити йому, наскільки це страхітлива ідея?

— Він вирішив цього не робити, сер.

— Чудово. Значить, ви таки переконали його, що редактори «Сатердей Івнінг Пост» навряд чи будуть публікувати ту саму історію двічі, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як вам живеться на природі, отче? Даєте собі раду?

— Так, сер. Усе налагоджується.

— Чудово. Я радий чути, що вам немає на що скаржитися. Дайте нам знати, коли виникнуть якісь труднощі. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилося добре.

— Дякую, сер. Обов'язково.

Внизу, у вестибюлі, наростала галаслива метушня. Надходив час обіду, і перші відвідувачі потягнулися в зали штабних їдалень — одні для офіцерів, другі для рядових, — розташованих обабіч старовинної ротонди. Підполковник Корн перестав усміхатися.

— Вчора чи позавчора ви обідали тут з нами, правда, отче? — запитав він багатозначно.

— Так, сер. Позавчора.

— Я так і подумав, — сказав підполковник Корн і помовчав, щоб його думка краще дійшла. — Ну, не хвилюйтеся, отче. Побачимось, коли знову настане ваш час тут пообідати.

— Дякую, сер.

Капелан не був впевнений, у котрій з п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для рядових він мав обідати того дня, бо графік, що його зладнав для нього підполковник Корн, був складний, а папірець зі своїми записами капелан забув у наметі. Він був єдиний серед офіцерів, приписаних до штабу полку, хто не мешкав у занедбаному будинку з червоної цегли, де містився штаб полку, або в котрійсь із менших споруд, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилій, що тягнулися вдалину довгою низкою. Капелан сам займав просторий квадратний намет, який правив йому також за кабінет. Звуки гульні, що долинали кожного вечора з офіцерського клубу, не давали йому заснути, він крутився й метався в ліжку, покірний, напівдобровільний вигнанець. Він не міг визначити правильної дози таблеток від безсоння, які час від часу приймав, і потім кілька днів підряд мучився докорами сумління.

Єдиним, хто мешкав з капеланом на лісовій галявині, був капрал Вітком, його асистент. Капрал Вітком, атеїст, був невдоволеним підлеглим, який вірив, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, ніж сам капелан, і тому вважав себе обділеною жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Переконавшись, що йому все зійде з рук, він ставився до капелана з відвертою грубістю і зневагою. Їхні намети стояли на віддалі чотирьох-п’яти футів один від одного.

Саме підполковник Корн отак закроїв капеланове життя. Однією з добрих причин поселити капелана поза межами штабного будинку було припущення підполковника Корна, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше з ними зійтися. Наступною доброю причиною було те, що постійна присутність капелана при штабі полку створювала для штабних офіцерів незручності. Одна річ — підтримувати зв’язок із Господом, і всі ставились до цього прихильно; зовсім інша річ — коли Він вештається поруч усі двадцять чотири години на добу. Загалом, як пояснив підполковник Корн майорові Денбі, тривожному й вирлоокому офіцерові з оперативного відділу, капелан не перепрацьовувався; він мав лише вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, відвідувати прикутих до ліжка та служити відправи. Вже й похоронів не було надто багато, зауважив підполковник Корн, оскільки спротив німецьких винищувачів практично припинився, а за його оцінками, майже дев’яносто відсотків льотчиків, що таки гинуть, роблять це за лінією фронту або ж просто зникають у хмарах, а в таких випадках позбуватись останків капеланові не доводиться. Відправи також його не перевтомлювали, адже відбувались тільки раз на тиждень у штабному будинку, а відвідувало їх надто мало людей.

Як не дивно, з часом капелан полюбив жити на лісовій галявині. Його з капралом Віткомом забезпечили всім необхідним, аби лиш ні один, ні другий не посилався на брак вигод і не домагався дозволу перебратися до штабного будинку. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях ескадрильї, кожний п’ятий день він обідав у їдальні для рядових, а кожний десятий — в офіцерській їдальні при штабі. У себе вдома, в штаті Вісконсин, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер його серце втішалося розкішною картиною рясноти і плодючості щоразу, коли він споглядав колючі гілки низькорослих дерев, траву до пояса і чагарники, що оточували його стіною. Навесні він потай мріяв посадити бегонії та майорці на вузенькій грядці навколо намету, але його стримував страх перед злобою капрала Віткома. Капелан насолоджувався відлюдністю і спокоєм цього зеленого довкілля, життя тут заохочувало до споглядання та роздумів. Тепер до нього приходило зі своїми жалями менше людей, ніж раніше, і за це також він відчував вдячність. Капелан важко сходився з людьми і в розмові чувся незручно. Він сумував за своєю дружиною і трьома діточками, а вона сумувала за ним.

Найбільше капрала Віткома дратував у капелані — окрім його віри в Бога — брак ініціативності й агресивності. Погану відвідуваність відправ капрал Вітком розцінював як сумний наслідок свого власного низького становища. Його розум гарячково продукував нові сміливі ідеї, як пробудити велике духовне відродження, творцем якого він себе уявляв: доброчинні обіди, церковні зібрання вірян, офіційні листи родичам убитих та поранених у бою, цензурування, гра в «бінго». Але капелан зв’язував йому руки. Ці обмеження доводили капрала Віткома до нестями, адже він повсюди помічав можливості для різноманітних покращень. Саме через таких людей, як цей капелан, дійшов висновку капрал Вітком, релігія здобула настільки погану репутацію, а вони обидва стали ізгоями. На відміну від капелана, капрал Вітком ненавидів це відлюдне життя на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як усуне капелана, це повернутися до штабного будинку, де зможе завжди бути в гущі подій.

Коли капелан повернувся на галявину після зустрічі з підполковником Корном, капрал Вітком стояв біля намету в задушливому мареві й по-змовницьки перешіптувався з дивним повновидим чоловіком у коричнево-червоному вельветовому халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан упізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають його, і не привіталися. У незнайомця були фіолетові ясна; ззаду халат прикрашало зображення Б-25, що просувався серед жовтогарячих зенітних спалахів, а спереду — шість акуратних рядочків бомб, що означали шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він зупинився, витріщивши очі. Ті двоє урвали розмову і з кам’яними обличчями чекали, поки він піде. Капелан поквапився до свого намету. Він почув, або йому здалося, що почув, як йому вслід хихикнули.

За хвилину капрал Вітком увійшов до кабінету і запитав:

— Як справи?

— Нічого нового, — відповів капелан, ховаючи погляд. — До мене ніхто не приходив?

— Знову заходив цей схиблений Йосаріан. Ото вже справжній баламут!

— Не думаю, що він схиблений, — зауважив капелан.

— Правильно, захищайте його, — сказав капрал Вітком ображеним тоном і, карбуючи крок, вийшов з намету.

Капеланові не вірилося, що капрал Вітком знову образився і таки вийшов з кабінету. Тільки-но він про це подумав, як капрал Вітком знов увійшов.

— Ви завжди захищаєте чужих, — закинув капеланові капрал Вітком. — А своїх людей ви не підтримуєте. Це одна з ваших хиб.

— Я і не думав його захищати, — вибачливо мовив капелан. — Я просто сказав, що думаю.

— А що хотів полковник Каткарт?

— Нічого особливого. Він хотів обговорити, чи варто читати молитви в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.

— Гаразд, не хочете — не розказуйте, — огризнувся капрал Вітком і вийшов.

Капелан чувся жахливо. Здавалося, він, хай яким був тактовним, весь час вражав почуття капрала Віткома. Він покаянно опустив погляд і тут помітив, що ординарець, якого йому підсунув підполковник Корн і який мав прибирати в наметі й тримати в порядку його речі, знову не завдав собі труду почистити йому черевики.

Капрал Вітком знову зайшов до кабінету.

— Ви ніколи мене не інформуєте, — вороже заскавчав він. — Ви не довіряєте своїм підлеглим. Це ще одна з ваших хиб.

— Ні, навпаки, — винувато запевнив його капелан. — Я вам повністю довіряю.

— Тоді що з тими листами?

— Ні, не зараз, — заблагав капелан, зіщулившись. — Не треба листів. Будь ласка, не говоріть про це зараз. Я дам вам знати, коли передумаю.

Капрал Вітком оскаженів.

— Ах, ось так? Значить, ви будете отут собі сидіти і похитувати головою, а я сам працюватиму. Ви хіба не бачили того хлопця з малюнками на халаті?

— Він прийшов до мене?

— Ні, — сказав капрал Вітком і вийшов.

У наметі було гаряче й душно, і капелан відчув, як весь мокріє. Він мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гомону приглушених голосів,

мляво сидячи за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл. Губи в нього були стулені, погляд — розсіяний, а шкіра на обличчі, блідо-охриста і поцяткована ямками від давніх прищів, кольором і текстурою скидалась на шкаралупу мигдалю. Капелан ламав собі голову, намагаючись пригадати, що стало першопричиною такої неприязні капрала Віткома. Він був переконаний, що колись завдав йому непростимої шкоди, але не міг збагнути, якої саме. Здавалось неймовірним, що така тривала озлобленість капрала Віткома могла з’явитися тільки тому, що капелан забракував гру в «бінго» чи офіційні листи родичам загиблих у бою. Через усвідомлення своєї неспроможності капелан занепав духом. Уже кілька тижнів він збирався по-дружньому розпитати капрала Віткома, що його непокоїть, але вже соромився того, що може дізнатись.

За стіною капрал Вітком приснув зі сміху. Хихотнув і незнайомець. Кілька тривожних секунд капелан дрижав від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в попередньому житті вже перебував у такій самій ситуації. Він спробував затримати й підсилити це швидкоплинне відчуття, аби вгадати, а може, навіть змінити подальші події, та воно розтануло без сліду, як він і очікував. D'ej`a vu. Це невловиме, часто повторюване змішання ілюзорного та реального, що було симптомом парамнезії, давно цікавило капелана, і він чимало про це знав. Він знав, наприклад, що воно називається парамнезією. Також його цікавили такі дотичні оптичні явища, як jamais vu — «ніколи не бачене» та presque vu — «майже бачене». То були жахні, несподівані моменти, коли цілі предмети, поняття чи навіть люди, поруч з якими капелан прожив майже все своє життя, якимось незбагненним чином набували незнайомого, незвичного, небаченого досі вигляду: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину в яскравих спалахах ясності, яка майже відкривалась йому: presque vu. Випадок з голим чоловіком на дереві під час похорону Сноудена зовсім збив його з пантелику. То не було d'ej`a vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого чоловіка на дереві під час похорону Сноудена. Не було воно й jamais vu, оскільки видиво не було кимось або чимось знайомим, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не було presque vu, адже капелан дійсно його бачив.

Під самим наметом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий чоловік на дереві під час похорону Сноудена був тільки галюцинацією? Чи це було справжнє одкровення? На саму таку думку капелан затремтів. Йому шалено кортіло розповісти про все Йосаріанові, але щоразу, згадуючи цю пригоду, він вирішував більше ніколи про неї не думати, хоча тепер, подумавши про неї, він не був упевнений, що дійсно думав про неї колись раніше.

До намету спроквола зайшов капрал Вітком, якось по-новому, самовпевнено посміхаючись, і зухвало обіперся ліктем об стояк.

— Ви знаєте, хто був той чоловік у червоному халаті? — запитав він хвалькувато. — Це військовий слідчий з переламаним носом. Він приїхав сюди зі шпиталю з офіційним завданням. Він веде розслідування.

Капелан швидко підвів погляд із запобігливим співчуттям.

— Сподіваюсь, ви не потрапили в біду? Чи я можу якось допомогти?

— Ні, в ніяку біду я не потрапив, — відповів капрал Вітком з широкою посмішкою. — Це ви потрапили. Вони збираються взяти вас за підпис «Вашингтон Ірвінг» на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашингтона Ірвінга. Що ви на це скажете?

— Я на жодних листах не підписуюсь ім’ям Вашингтона Ірвінга, — сказав капелан.

— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.

— Але я не брешу.

— Мені байдуже, брешете ви чи ні. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплення службового листування майора Майора. Там майже все — таємна інформація.

— Якого листування? — жалібним голосом запитав капелан, уже починаючи дратуватися. — Я не бачив ніякого листування майора Майора.

— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.

— Але я не брешу! — запротестував капелан.

— Не розумію, чому ви на мене кричите, — з ображеним виразом відповів капрал Вітком. Він відійшов від стояка і погрозив капелану пальцем. — Ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, як оце я зараз, а ви цього навіть не розумієте. Щоразу, як він пробує доповісти про вас своєму начальству, якийсь шпитальний цензор викреслює з його рапортів усі подробиці. Він уже кілька тижнів біснується, силкуючись вас посадити. Щойно я поставив цензорський штамп на його листі, навіть не читаючи. Це створить дуже добре враження про вас в управлінні карного розшуку. Там відразу зрозуміють, що ми анітрохи не боїмося, що правда про вас вийде на яв.

Голова в капелана пішла обертом від замішання.

— Але ж ви не маєте повноважень на цензурування листів.

— Звісно, що не маю, — підтвердив капрал Вітком. — Лише офіцери вповноважені це робити. Я цензурував від вашого імені.

— Але я також не вповноважений цензурувати листи. Хіба ні?

— Я і про це подбав, — запевнив його капрал Вітком. — Я розписався за вас чужим прізвищем.

— Але це ж підробка!

— О, про це також не хвилюйтеся. Єдиний, хто може поскаржитись про підробку, це той, чиє ім’я ви підробили, і я подбав про вас, вибравши небіжчика. Я використав ім’я Вашингтона Ірвінга. — Капрал Вітком пильно глянув на капелана, шукаючи якихось ознак протесту, а потім упевнено промовив з прихованою іронією. — Швидко я зметикував, правда?

— Не знаю, — тихо зойкнув капелан тремтячим голосом, обличчя його гротескно скривилося від муки й нерозуміння. — Боюсь, я нічого не зрозумів із того, що ви мені розказуєте. Як те, що ви підписалися за мене іменем Вашингтона Ірвінга, створить добре враження про мене?

— Бо вони переконані, що ви і є Вашингтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер знатимуть, що це дійсно ви.

— Але хіба ми не мусили розв’язати це непорозуміння? А так вони ще більше переконаються.

— Якби я знав, що ви такий зануда, то я би пальцем не ворухнув, — з обуренням оголосив капрал Вітком і вийшов геть. За секунду він повернувся. — Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а ви не ціните. Ви не знаєте, що таке вдячність. І це ще одна ваша хиба.

— Вибачте, — розкаявся капелан. — Мені дуже прикро. Просто все, що ви розповідаєте, мене так приголомшило, що я сам не знаю, що кажу. Я справді вам дуже вдячний.

— Ну, то ви дозволяєте мені розсилати ці офіційні листи? — негайно запитав капрал Вітком. — Можна братися за перші чернетки?

З подиву в капелана відвисла щелепа.

— Ні, ні, — простогнав він. — Не зараз.

Капрал Вітком обурився.

— Я ваш найкращий друг, а ви цього навіть не цінуєте, — войовничо заявив він і вийшов з намету. За мить він повернувся знову. — Я на вашому боці, а вам байдуже. Хіба ви не розумієте, в яку халепу ви тепер ускочили? Цей слідчий помчав до шпиталю, щоб написати про вас цілком новий рапорт про цей помідор.

— Який помідор? — запитав капелан, кліпаючи очима.

— Помідор-сливка, який ви стискали в руці, коли тут з’явилися. Ось він. Помідор, який ви досі тримаєте в руці, саме в цю хвилину!

Капелан розтулив пальці і з подивом виявив, що досі тримає помідор, який дістався йому в кабінеті полковника Каткарта. Він швиденько поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Каткарт, — пояснив він, шокований, наскільки безглуздо звучить таке пояснення. — Він наполягав, щоб я його взяв.

— Ви не мусите мені брехати, — пояснив капрал Вітком. — Мені байдуже, вкрали ви його чи ні.

— Вкрав? — вигукнув капелан ошелешено. — Навіщо мені красти помідор?

— Ось це якраз і загнало нас у глухий кут, — сказав капрал Вітком. — А тоді слідчий здогадався, що там ви можете ховати якісь секретні документи.

Капелан аж осів під важезним тягарем свого відчаю.

— Я не ховав ніяких важливих секретних документів, — просто сказав він. — І взагалі, я навіть брати його не хотів. Ось, візьміть і подивіться самі.

— Я не хочу його брати.

— Будь ласка, візьміть, — благав капелан ледь чутним голосом. — Я хочу його позбутися.

— Я не хочу його брати, — відрубав капрал Вітком і гордовито вийшов з намету, ледве стримуючи щасливу усмішку: він здобув нового потужного союзника в особі слідчого і знову зумів переконати капелана, ніби страшенно образився.

Бідолаха Вітком, зітхнув капелан, картаючи себе за те, що так засмутив помічника. Він мовчки сидів, охоплений важкою, отупляючою меланхолією, і чекав, коли повернеться капрал Вітком. Він був розчарований, почувши, як хрускіт енергійних кроків капрала Віткома поступово стихає вдалині. Вже нічого не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні й обійтися двома шоколадними батончиками, що зберігалися в дорожній скриньці, й кількома ковтками літеплої води із фляги. Йому здалося, що довкола густий, всеосяжний туман імовірностей, у якому він не бачить жодного проблиску світла. Страшно було уявити, що подумає полковник Каткарт, коли до нього дійде новина про підозру, ніби капелан — це Вашингтон Ірвінг. Потім він розхвилювався з приводу того, що полковник Каткарт уже міг подумати про нього після розмови про шістдесят бойових вильотів. У світі стільки нещастя, міркував капелан, зажурено похиливши голову, обважнілу від трагічних дум, а він нічим нікому не може допомогти і найменше — самому собі.


Розділ 19 | Пастка-22 | Розділ 21