home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 21

Генерал Дрідл

Про капелана полковник Каткарт взагалі нічого не думав, а переймався новою загрозливою проблемою: Йосаріаном!

Йосаріан! Від самого лише звучання цього бридкого, потворного слова у нього холонула в жилах кров і перехоплювало дихання. Перша капеланова згадка прізвища Йосаріан! розкотисто відлунила в пам’яті полковника Каткарта, мов лиховісний набат. Щойно за капеланом зачинились, клацнувши замком, двері, принизливі спогади про голого чоловіка в строю ринули на полковника Каткарта вбивчим, удушливим каскадом дошкульних деталей. Він затремтів і вкрився потом. Це був зловісний і неймовірний збіг, у суті своїй надто диявольський, щоб не здатися найогидніший зі знамень. Прізвище чоловіка, котрий того дня стояв голяка у строю, отримуючи з рук генерала ДрІдла Хрест льотних заслуг, теж було Йосаріан! А тепер знову якийсь чоловік на прізвище Йосаріан погрожує завдати йому клопотів через шістдесят бойових завдань, які він нещодавно наказав відлітати людям зі свого полку. Полковник Каткарт понуро запитував себе, чи це не той самий Йосаріан.

Він підвівся з виразом невимовної скорботи і заходив по кабінеті. Він відчув присутність чогось незбагненного. Голий чоловік у строю, безрадісно визнавав він, був справжньою плямою на його репутації. Такою ж плямою на його репутації було й пересунення лінії фронту перед вильотом до Болоньї, І семиденна затримка зі знищенням мосту у ФеррарІ, хоча знищення, кінець кінцем, мосту у Феррарі, пригадав він із втіхою, обернулося на справжній листок до вінка його слави, хоча втрата літака при другому заході, подумав він пригнічено, стала ще однією плямою на його репутації, хоча він, знову-таки, здобув ще один справжній листок до вінка своєї слави, діставши згоду на медаль для бомбардира, котрий спочатку поставив йому справжню пляму на репутації, зайшовши на ціль двічі. Прізвище бомбардира, раптом приголомшено згадав він, також було Йосаріан! Тепер їх уже троє! Його липкі очі вирячились від подиву, і він перелякано обернувся глянути, що діється в нього за спиною. Хвилину тому в його житті не було жодних Йосаріанів; тепер вони множилися, мов бісенята. Він спробував опанувати себе. Йосаріан не є звичним прізвищем; можливо, насправді не існує трьох Йосаріанів, а є тільки двоє Йосаріанів або навіть лише один Йосаріан... та це вже не має значення! Полковник усе ще перебував у страшній небезпеці. Інтуїція попереджала, що він наближається до якоїсь грандіозної та незбагненної космічної катастрофи, і його дебеле, м’ясисте, громіздке тіло задрижало від голови до п’ят на думку, що Йосаріанові, хай би ким він зрештою виявився, суджено стати його згубою.

Полковник Каткарт не був забобонний, але вірив у всілякі знамення, і він тут же сів до столу і зробив у своїм календарі зашифрований запис, аби негайно розібратись у цій підозрілій справі кількох Йосаріанів. Він записав собі це нагадування твердою, рішучою рукою, виразно підсиливши його низкою кодових пунктуаційних знаків і двічі підкресливши весь текст, і виглядало це так:

Йосаріан!!! (?)!

Скінчивши, полковник відкинувся в кріслі, надзвичайно вдоволений, що вдався до таких невідкладних заходів у відповідь на цю зловісну кризу. Йосаріан — він здригнувся на сам лише вигляд цього прізвища. Оті його «с» та «р». Було в ньому щось диверсійне. Воно було мов саме те слово — «диверсійний». Воно мало в собі також щось бунтарське і підступне, схоже на слова «соціаліст», «слизький», «фашист» і «комуніст». Це було мерзотне, чуже, відразливе прізвище, яке не викликало жодної довіри. Воно анітрохи не було подібне на такі чисті, бадьорі, чесні американські прізвища, як Каткарт, Пекем і Дрідл.

Полковник Каткарт поволі підвівся і знову став тинятися кабінетом. Майже мимоволі він узяв з одного кошика помідор і жадібно вкусив його, тут же скривився і кинув решту помідора до кошика на сміття. Полковник терпіти не міг помідорів-сливок, навіть своїх власних, а ці навіть не були його. Їх скупив підполковник Корн через підставних осіб на різних ринках Піанози, глупої ночі їх перевезли в гори на ферму полковника, а наступного ранку переправили до штабу полку, щоби збути Майлові, який платив за них полковникові Каткарту та підполковникові Корну шалені гроші.

Полковник Каткарт часто замислювався, чи те, що вони роблять з помідорами-сливками, є законним, але підполковник Корн запевнив його, що так, тому він намагався не замислюватися над цим надто часто. Також не міг він з’ясувати, законною чи ні була ферма в горах, адже про все домовлявся підполковник Корн. Полковник Каткарт не знав, належить йому будинок чи він його орендує, якщо він придбаний, то в кого і за скільки. Підполковник Корн був за фахом юрист, і якби підполковник Корн запевняв його, що шахрайство, здирство, валютні махінації, привласнення чужого майна, ухиляння від сплати податків та спекуляція на чорному ринку — законні, то полковникові Каткарту не випадало би з ним сперечатися.

Полковник Каткарт знав про свій будинок у горах лиш те, що він має той будинок і ненавидить його. Ніколи він так не нудився, як оті два чи три дні, що їх кожного другого тижня мусив там відбути, аби підтримати ілюзію, ніби ця вогка кам’яна сільська хата в горах насправді є золотим палацом плотських утіх. Усі офіцерські клуби пульсували неясними, але нібито достовірними чутками про бучні підпільні пиятики та оргії, про таємні, інтимні ночі екстазу з найвродливішими, найзвабливішими і найпоступливішими італійськими куртизанками, кіноактрисами, модельками і графинями. Жодних інтимних ночей екстазу чи підпільних пиятик та оргій там ніколи не відбувалося. Можливо, щось і відбулось би, якби генерал Дрідл чи генерал Пекем хоча б раз виявили зацікавлення до оргій разом з ним, та ні один, ні другий ніколи зацікавлення не виявляли, а сам полковник, звичайно, не збирався марнувати свій час та енергію на любощі з вродливими жінками, хіба би в тому була якась для нього користь.

Полковник боявся вогких самотніх ночей у своєму сільському будинку і порожніх, безрадісних днів. У полку було значно веселіше, тут він залякував кожного, кого не боявся сам. Проте підполковник Корн постійно нагадував йому, що мати таку ферму в горах і не користуватися нею — це не солідно. Виїжджаючи до будинку, він завжди себе жалів. У джипі він возив із собою дробовик і заповнював одноманітні години тим, що стріляв по пташках та помідорах-сливках, які дійсно росли там занедбаними рядками і яких не варто було збирати.

Серед офіцерів, нижчих від нього рангом, до яких полковник Каткарт усе-таки вважав за доцільне виявляти повагу, був майор ...де Коверлі, хоча поважав його неохоче і навіть не маючи певності, що мусить. Майор ...де Коверлі був для полковника Каткарта величезною загадкою, як, зрештою, і для майора Майора, і для кожного, хто хоч раз його бачив. Полковник

Каткарт не мав поняття, чи дивитись на майора ...де Коверлі згори вниз, чи знизу вгору. Майор ...де Коверлі був лише майором, хоча віком значно старшим за полковника; водночас стільки різних людей ставилися до майора ...де Коверлі з таким глибоким і сповненим страху благоговінням, аж полковник Каткарт підозрював, що інші знають про майора щось особливе. Зловісна, незбагненна зовнішність майора ...де Коверлі постійно тримала полковника насторожі, і навіть підполковник Корн поводився з ним обережно. Всі його боялися, і ніхто не знав чому. Ніхто навіть не знав імені майора ...де Коверлі, бо ні в кого не ставало духу його спитатись. Полковник Каткарт знав, що майор ...де Коверлі був у від’їзді, і тішився з його відсутності, аж поки йому не спало на думку, що майор ...де Коверлі від’їхав кудись плести проти нього змову, і тоді він запрагнув, щоб майор ...де Коверлі повернувся до своєї ескадрильї, де йому і належиться бути — під наглядом.

Невдовзі в полковника Каткарта від безперервного ходіння туди й сюди заболіли ноги. Він знову сів за стіл і вирішив дати глибоку й системну оцінку всієї воєнної обстановки. З діловитим виглядом людини, котра знає, як робляться серйозні справи, він дістав великий білий блокнот, провів посередині вертикальну лінію і перетнув її угорі, поділивши аркуш на дві чисті колонки однакової ширини. Якусь хвилину він перепочив, критично споглядаючи зроблене. Потім навалився грудьми на стіл і вгорі лівої колонки стислим і кучерявим почерком написав: «Плями на моїй репутації!!!», а вгорі правої колонки — «Листки у вінку моєї слави!!!!!» Він ще раз відхилився на спинку крісла, щоб з об’єктивної точки зору помилуватися своєю схемою. По кількох секундах урочистого обдумування він старанно послинив кінчик олівця і, витримуючи однакові інтервали, під заголовком «Плями на моїй репутації!!!» написав:

Феррара

Болонья (пересунута лінія фронту на карті)

Стрільбище

Голий чоловіку строю (після Авіньйона)

Далі він додав:

Харчове отруєння (під час Болоньї) та

Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)

І нарешті:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Він вирішив виявити милосердя до капелана, хоч і не любив його, і під заголовком «Листки у вінку моєї слави!!!!!» написав:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Таким чином два записи про капелана взаємно нейтралізувалися. Тоді поряд з «Феррара» і «Голий чоловіку строю (після Авіньйона)» він написав: Йосаріан!

Поряд з «Болонья (пересунута лінія фронту на карті)», «Харчове отруєння (під час Болоньї)» і «Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)» він написав чітким, рішучим почерком:

?

Позначка «?» біля записів означала, що він хотів вияснити негайно, чи не відіграв Йосаріан у цих подіях якоїсь ролі.

Раптом рука його затремтіла, і далі писати він уже не зміг. Він із жахом зірвався на ноги, відчувши липкий піт на гладкому тілі, і кинувся до вікна ковтнути свіжого повітря. Погляд його впав на полігон для стрільби, і він сахнувся назад з розпачливим зойком, і його очі з шаленим, збудженим блиском заметались по кабінету, мовби там роїлися Йосаріани.

Ніхто його не любив. Генерал Дрідл ненавидів його, хоча генералові Пекему він подобався, однак певності в тому він не мав, адже полковник Карґіл, ад’ютант генерала Пекема, безперечно, мав свої власні амбітні плани і, можливо, очорнював його перед генералом Пекемом при кожній нагоді. Єдиний хороший полковник — це мертвий полковник, вирішив він, — за винятком його самого. Єдиний полковник, якому він довіряв, — це був полковник Мудус, але і той був під впливом свого тестя. Майло, звичайно, був одним із листків у вінку його слави, хоча той факт, що Майлові літаки розбомбили його власний авіаполк, напевне, був жахливою плямою на репутації, хоча Майло зрештою втихомирив усі протести, розкривши велетенську суму чистого прибутку, яку одержав синдикат завдяки цій угоді з ворогом, і переконавши всіх, що бомбардування власних людей і літаків було насправді гідною похвали і прибутковою операцією на користь приватного підприємництва. Полковник не був до кінця упевнений щодо Майла через те, що інші полковники намагалися його переманити до себе, і полковник Каткарт усе ще мав у своєму полку цього паршивого Вождя Білого Вівсюга, котрий, як стверджував цей паршивий ледацюга капітан Блек, був єдиним дійсно відповідальним за пересування лінії фронту на карті під час Величезної облоги Болоньї. Полковникові Каткарту подобався Вождь Білий Вівсюг, бо Вождь Білий Вівсюг давав по носі цьому паршивому полковнику

Мудусу щоразу, як напивався, а той опинявся поруч. Полковнику Каткарту хотілося б, щоби Вождь Білий Вівсюг і підполковникові Корну давав у його жирну пику. Підполковник Корн — паршивий самовпевнений нахаба. Хтось у штабі Двадцять сьомої повітряної армії мав на нього зуб і повертав усі його рапорти з єхидними коментарями, і підполковник Корн підкупив тамтешнього кмітливого писаря на ім’я Вінтерґрін, щоб з’ясувати, чия це робота. Втрата літака над Феррарою при повторному заході на ціль, мусив визнати він, не принесла йому нічого доброго, як і зникнення другого літака у хмарі, — а того він навіть не записав! Полковник щосили намагався пригадати, чи не зник Йосаріан разом з тим літаком у хмарі, але зрозумів, що Йосаріан не міг зникнути з тим літаком у хмарі, якщо він усе ще тут і розпускає стільки смороду через якісь паршиві додаткові п’ять вильотів.

Можливо, шістдесят бойових вильотів справді забагато, міркував полковник Каткарт, якщо Йосаріан відмовляється їх відлітати, але тут же він пригадав, що, примусивши своїх людей зробити більше вильотів, ніж інші, він добився для себе найвідчутнішого успіху. Як часто казав підполковник Корн, армія кишить командирами, які просто виконують свій обов’язок, а щоб відзначитись унікальними керівними якостями, треба зробити якийсь драматичний жест, наприклад, примусити свій полк зробити більше бойових вильотів за інші полки. Жоден з генералів, здається, не заперечував проти таких заходів, хоча, наскільки він міг помітити, особливо він їх і не вразив, а це навело його на думку, що, напевно, шістдесяти вильотів аж ніяк не достатньо, щоб тебе помітили, і йому доведеться підняти норму відразу до сімдесяти, вісімдесяти, сотні чи навіть до двохсот, трьохсот або шести тисяч!

Звичайно, йому б набагато краще велося під керівництвом когось такого поштивого, як генерал Пекем, аніж під керівництвом когось такого брутального і нечулого, як генерал Дрідл, бо генерал Пекем мав проникливість, розум та освіту елітного університету «Ліги плюща», тож був здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Каткарта, хоча генерал Пекем не давав полковникові Каткарту анінайменшого приводу думати, що він бодай трохи розуміє його і цінує. Полковник Каткарт відчував себе спроможним збагнути, що видимі знаки визнання є зайвими між такими освіченими, впевненими у собі людьми, як-от він та генерал Пекем, які можуть симпатизувати один одному на відстані і розуміти одне одного без зайвих слів. Досить було того, що вони люди однієї породи, і полковник Каткарт знав напевне, що його підвищення — це лише справа часу і потрібно просто розважливо чекати, хоча самоповага його страждала від того, що генерал Пекем ніколи зумисно не шукав його товариства і не намагався вразити своїми дотепами й ерудицією більше, ніж будь-кого іншого, хто стояв поруч, навіть ніж рядових. Чи то полковник Каткарт не міг достукатись до генерала Пекема, чи то генерал Пекем зовсім і не був тією дотепною, проникливою, інтелектуальною, далекоглядною особистістю, якою хотів здаватися, а насправді це генерал Дрідл був таким чулим, чарівним, блискучим та витонченим, під чиїм керівництвом полковникові Каткарту велося б набагато краще, і тут полковник Каткарт втратив будь-яке розуміння того, з ким він у яких стосунках, і заходився бити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, щоб той прибіг до офісу і запевнив, що всі його люблять, а Йосаріан — це витвір його уяви і що він, полковник Каткарт, показує чудові успіхи у своїй прекрасній і доблесній борні за генеральські погони.

Насправді ж полковник Каткарт не мав анінайменшого шансу стати генералом. По-перше, через колишнього РПК Вінтерґріна, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або неправильно адресував будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Каткарта, яка могла б зробити тому честь. А по-друге, вже був один такий генерал — генерал Дрідл, який знав, що на його місце націлився генерал Пекем, але не знав, як його зупинити.

Генерал Дрідл, командир дивізії, був грубуватий, коренастий, широкогрудий чоловік п’ятдесяти з гаком років. Він мав плескатий червоний ніс та мішкуваті, припухлі білі повіки, що обрамляли його невеликі сірі очка, немов ореол сала на шинці. Він мав при собі медсестру і зятя і був схильний впадати в довгу, похмуру мовчанку, коли не надто напивався. Генерал Дрідл змарнував надто багато часу в армії, старанно виконуючи свої обов’язки, а тепер було вже надто пізно. Вищий командний склад було доукомплектовано без нього, і він не знав, як собі дати з цим раду. Коли він забувався, його важке й понуре обличчя набирало сумного, заклопотаного виразу поразки й розчарування. Генерал Дрідл пиячив. Настрій у нього постійно й непередбачувано мінявся. «Війна — це пекло», — часто проголошував він, п’яний чи тверезий, і він справді так думав, проте це не заважало йому добряче наживатись на війні або втягнути в цей бізнес свого зятя, хоч вони й постійно гризлися.

— Ото мерзотник, — зневажливо бурчав генерал Дрідл, він скаржився на свого зятя кожному, хто опинявся поруч із ним біля барної стійки в офіцерському клубі. — Усім, що в нього є, він зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину, паршивий сучий син! Він занадто безмозкий, щоб самому пробитись.

— Він гадає, що всі розуми поїв, — говорив полковник Мудус ображеним тоном своїм слухачам на другому кінці барної стійки. — Він не сприймає жодної критики і не слухає порад.

— Він тільки й знає, що давати поради, — фиркнув генерал Дрідл. — Якби не я, він і досі ходив би в капралах.

Генерала Дрідла завжди супроводжували полковник Мудус і медсестра, дуже принадлива сучка, на думку всіх, хто її бачив. Медсестра генерала Дрідла була повновидою і маленькою блондинкою, мала рожеві щічки з ямочками, веселі блакитні очі й акуратно завиті кучері. Вона всміхалася до кожного і завжди мовчала, аж поки до неї не зверталися. Груди вона мала пишні, а шкіру — гладеньку. Вона була настільки зваблива, що чоловіки старанно її обминали. Спокуслива, солоденька, слухняна і тупа, вона доводила до нестями всіх, окрім генерала Дрідла.

— Глянули б ви на неї голу, — вдоволено пирхнув генерал Дрідл, а медсестра гордо усміхалася, стоячи поряд. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Майло роздобув для мене тканину. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Я деколи вечорами наказую їй одягати цей мундир, коли Мудус мене відвідує, просто щоб його подражнити. — Генерал Дрідл хрипко заіржав. — Ви би бачили, що діється під тієї її сорочкою, коли вона переступає з ноги на ногу. Вона зводить його з розуму. Та нехай тільки її торкнеться — чи будьякої іншої жінки, я тут же розжалую цю хтиву скотину в солдати і запроторю на цілий рік на кухню.

— Він тримає її біля себе, аби лише мене подражнити, — ображено закидав полковник Мудус на іншому кінці барної стійки. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Ви би чули той шурхіт, коли вона переступає з ноги на ногу. Та хай би я тільки спробував залицятися до неї чи до якоїсь іншої дівки, він тут же розжалує мене в солдати і запроторить на цілий рік на кухню. Вона зводить мене з розуму.

— Він ні з ким не спав, відколи ми покинули Штати, — розповідав по секрету генерал Дрідл, і його квадратна сива голова злорадно тряслася від садистського реготу. — Це одна з причин, чому я ніколи не спускаю з нього очей — щоби він не міг дорватися до жінки. Можете собі уявити, що терпить цей нещасний сучий син?

— Я не спав із жодною жінкою, відколи ми покинули Штати, — скімлив полковник Мудус. — Можете собі уявити, що я терплю?

Розсердившись на когось, генерал Дрідл міг стати до нього настільки ж безжальним, як до полковника Мудуса. Він не був схильний до удавання, тактовності чи претензійності, і його кредо як фахового солдата було стисле і просте: він вважав, що хлопці під його командою повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи примх тих зверхників, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він сприймав лише як військові одиниці. Він вимагав від них єдине — виконувати свій обов’язок; поза тим їм було вільно робити все, що заманеться. Їм було вільно, як і полковникові Каткарту, примушувати своїх підлеглих робити по шістдесят бойових вильотів, якщо вони так вирішили; і їм було вільно, як і Йосаріанові, стояти в строю голяка, якщо так їм заманеться, хоча від того видовища у генерала Дрідла відвисла гранітна щелепа, і владним кроком він рушив уздовж шеренги, щоб переконатися, що в строю, стоячи на «струнко», чекає на медаль чоловік, на якому немає нічого, крім мокасинів. Генерал Дрідл онімів. Полковник Каткарт мало не зомлів, побачивши Йосаріана, і підполковник Корн підступив ззаду і міцно схопив його за лікоть. Запала гротескна тиша. З моря повівав рівний, теплий вітерець, і на шосе з торохтінням виїхав старий віз із брудною соломою, запряжений чорним віслюком, якого поганяв селянин у крислатому капелюсі й вигорілому бурому робочому одязі, не звертаючи жодної уваги на офіційну військову церемонію, що відбувалася на невеличкому плацу праворуч від нього.

Нарешті генерал Дрідл заговорив.

— Вертайся до машини, — рявкнув він через плече до своєї медсестри, яка йшла слідом за ним уздовж шеренги. Медсестра, всміхаючись, задріботіла до коричневої штабної машини, припаркованої ярдів за двадцять від прямокутного плацу. Генерал Дрідл суворо мовчав, доки не клацнули дверцята машини, а тоді запитав: — Хто це такий?

Полковник Мудус глянув у список.

— Це Йосаріан, тату. Він одержує Хрест льотних заслуг.

— Ну, побий мене грім, — буркнув генерал Дрідл, його рум’яне масивне обличчя злагідніло від веселого здивування. — Чому ви не вдягнуті, Йосаріане?

— Бо не хочу.

— Що значить, «не хочу»? Чому ви в біса не хочете?

— Просто не хочу, сер.

— Чому він без одягу? — запитав через плече генерал Дрідл полковника Каткарта.

— Це він тебе питає, — шепнув підполковник Корн полковникові Каткарту ззаду, різко штурхонувши його ліктем у спину.

— Чому він без одягу? — запитав полковник Каткарт у підполковника Корна, скривившись від гострого болю і розтираючи місце, куди підполковник Корн його щойно штурхонув.

— Чому він без одягу? — підполковник Корн запитав у капітана Пілчарда і капітана Рена.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров'ю, — відповів капітан Рен. — Він поклявся, що більше ніколи не вдягне форми.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров’ю, — доповів підполковник Корн безпосередньо генералу Дрідлу. — Його однострій ще не повернувся з пральні.

— А де інший однострій?

— Також у пральні.

— А що з білизною? — запитав генерал Дрідл.

— Уся його білизна також у пральні, — відповів підполковник Корн.

— Як на мене, все це якась маячня, — проголосив генерал Дрідл.

— Це дійсно маячня, сер, — сказав Йосаріан.

— Не хвилюйтеся, сер, — пообіцяв полковник Каткарт генералові Дрідлу, загрозливо глянувши на Йосаріана. — Я даю вам слово, що цей чоловік буде суворо покараний.

— Яка мені з біса різниця, покараний він чи ні? — роздратовано здивувався генерал Дрідл. — Він заслужив медаль. Якщо йому хочеться одержати її голим, то яке тобі в біса діло?

— Я точнісінько тієї самої думки, сер! — з великим ентузіазмом підтакнув полковник Каткарт і витер чоло вологою білою хусточкою. — Але чи скажете ви те саме, сер, навіть у світлі останнього циркуляра генерала Пекема про належний вигляд військової форми у зоні бойових дій?

— Пекем? — обличчя генерала Дрідла захмарилось.

— Так-так, сер, — підтвердив полковник Каткарт запобігливо. — Генерал Пекем навіть рекомендував нам посилати наших людей у бій у повній парадній формі, щоб вони справляли найкраще враження на противника, коли їх зіб’ють.

— Пекем? — повторив генерал Дрідл, усе ще збентежено мружачись. — А до чого тут в біса Пекем?

Підполковник Корн знову болюче штурхонув ліктем полковника Каткарта в спину.

— Абсолютно ні до чого, сер! — галантно відповів полковник Каткарт, знову скривившись від гострого болю й обережно розтираючи місце, куди його щойно штурхонув підполковник Корн. — І саме тому я вирішив не вживати абсолютно ніяких заходів, доки не трапиться нагода порадитися з вами, сер. Чи нам слід ігнорувати цю рекомендацію, сер?

Генерал Дрідл повністю його проігнорував, зневажливо відвернувшись, і вручив Йосаріанові медаль у коробочці.

— Приведи з машини мою дівчину, — роздратовано наказав він полковнику Мудусу і похмуро чекав, завмерши на місці, опустивши голову, доки його медсестра не приєдналась до нього.

— Негайно передай до штабу, щоб там знищили моє останнє розпорядження з наказом надівати краватки під час виконання бойових завдань, — квапливо прошепотів полковник Каткарт підполковникові Корну кутиком рота.

— Я казав тобі того не робити, — реготнув підполковник Корн. — Але ти ж мене не послухаєш.

— Тссс! — застеріг його полковник Каткарт. — Чорт забирай, Корне, що ти зробив з моєю спиною?

Підполковник Корн знову реготнув.

Медсестра генерала Дрідла супроводжувала генерала Дрідла всюди, куди б він не йшов, навіть до інструкторської перед самим вильотом на Авіньйон, де вона стояла біля трибуни з дурнуватою посмішкою і квітнула у своєму рожево-зеленому мундирі, мов живодайна оаза біля плеча генерала Дрідла. Йосаріан глянув на неї і закохався, безнадійно. Його настрій погіршився, душа спорожніла й оніміла. Слухаючи, як майор Денбі монотонним, повчальним голосом описує потужну концентрацію зенітних батарей, що чекають на них в Авіньйоні, він припав масними очима до її повних, червоних губок та ямочок на щоках і раптом розпачливо застогнав, бо подумав, що вже, мабуть, ніколи не побачить цієї чарівної жінки, до якої не озвався й словом і яку так несамовито покохав. Дивлячись на неї, він трепетав і розривався від жалю, страху та жаги; вона була така прекрасна. Він благословляв землю, на якій вона стояла. Він облизав шерехатим язиком пересохлі, спраглі губи і знову застогнав з горя — на цей раз так голосно, що привернув до себе здивовані, запитливі погляди людей, які сиділи довкола на грубих дерев'яних лавках у своїх шоколадного кольору комбінезонах, перетягнутих білими парашутними ременями.

Нейтлі в паніці швидко обернувся до нього.

— Що таке? — зашепотів він. — У чому річ?

Йосаріан не чув його. Хіть переповнила його, а жаль паралізував. Медсестра генерала Дрідла була лише трохи пухкенька, а його уяву до краю заполонило золотисте сяйво її волосся і бажані доторки її м'яких коротких пальчиків, округла розкіш її зрілих грудей під рожевою армійською сорочкою з широко розстебнутим коміром, випуклий, пружний трикутник її животика і стегон під тугими, гладкими габардиновими офіцерськими брюками кольору лісової зелені. Він ненаситно впивався всією нею, від голови до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Йому так не хотілося її втрачати.

— Ооооооооооххх, — знову простогнав він, і цього разу ціла кімната сколихнулася від тремтливого, протяжного зойку. Хвиля розгубленості й тривоги накрила офіцерів на помості, і навіть майор Денбі, який уже звіряв годинники, на мить мало не збився з рахунку і не почав його знову. Нейтлі простежив очима застиглий погляд Йосаріана через усю довгасту залу, аж поки не зупинився на медсестрі генерала Дрідла. Здогадавшись, що саме мучить Йосаріана, Нейтлі зблід від збентеження.

— Перестань, чуєш? — лютим шепотом застеріг Нейтлі.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Йосаріан учетверте, цього разу настільки голосно, що всі його виразно почули.

— Ти збожеволів? — нестямно засичав Нейтлі. — Влипнеш в халепу.

— Оооооооооооооооохххх, — відповів Данбар Йосаріанові з протилежного кінця зали.

Нейтлі впізнав голос Данбара. Ситуація вийшла з-під контролю, і він відвернувся з ледь чутним стогоном:

— Оох.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Данбар у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — від злості Нейтлі голосно простогнав, усвідомивши, що це щойно стогнав він сам.

— Оооооооооооооооохххх, — Данбар знову простогнав у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — вторував з іншого кінця зали хтось незнайомий, і в Нейтлі волосся стало дибом.

Йосаріан з Данбаром відповіли по черзі, а Нейтлі зіщулився і марно шукав якоїсь нори, куди б міг сховатися, забравши з собою Йосаріана. Жменька льотчиків душилася зі сміху. Нейтлі охопив збитошний настрій, і коли настало затишшя, він застогнав навмисне. Йому відповів ще якийсь незнайомий голос. Присмак непослуху приємно збуджував, і Нейтлі знову навмисне застогнав, тільки-но зависла пауза. Ще один незнайомий голос йому відлунив. Ціла зала заклекотіла, перетворюючись на божевільню. Нестримно наростав моторошний гул голосів. Зачовгали ноги, і все повалилося з рук — олівці, навігаційні лінійки, планшети; брязкали об підлогу сталеві шоломи. Кілька чоловіків, що не стогнали, хихикали вже відкрито, і хтозна, як далеко зайшов би цей стихійний бунт стогнання, якби придушити його не взявся сам генерал Дрідл. Твердим кроком виступивши на центр помосту, він станув просто перед майором Денбі, котрий сумлінно зосередився, схиливши голову, над своїм наручним годинником і наполегливо рахував:

— ...двадцять-п’ять секунд... двадцять... п’ятнадцять...

Широке, владне, червоне обличчя генерала Дрідла скривилося від подиву, а тоді задубіло в гримасі страхітливої рішучості.

— Досить, я сказав, — коротко скомандував він, очі його зблиснули осудом і квадратна щелепа скам’яніла. — Я командую бойовим підрозділом, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша і всі льотчики на лавах боязко зіщулились, — і в цьому полку не буде жодних стогонів, поки я ним командую. Все ясно?

Усім усе стало ясно, окрім майора Денбі, який і далі був зосереджений на своєму годиннику і вголос рахував секунди.

— ...чотири... три... два... один... нуль! — вигукнув майор Денбі й переможно глянув у залу, але побачив, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку. — Ооохх, — застогнав він розчаровано.

— Що то було? — заревів генерал Дрідл, не вірячи своїм вухам, і з убивчою люттю повернувся до майора Денбі, який збентежено відсахнувся від нього й відразу затремтів і спітнів. — Хто це такий?

— М-майор Денбі, сер, — затнувся полковник Каткарт. — Начальник опервідділу мого полку.

— Виведіть його і розстріляйте, — наказав генерал Дрідл.

— С-сер?

— Я сказав, виведіть його і розстріляйте. Ви що, оглухли?

— Так, сер! — спритно відповів полковник Каткарт, насилу проковтнувши слину, і жваво повернувся до своїх шофера та синоптика: — Виведіть майора Денбі і розстріляйте.

— С-сер? — запнулися шофер із синоптиком.

— Я сказав, виведіть майора Денбі і розстріляйте, — відрубав полковник Каткарт. — Ви що, оглухли?

Два молоденьких лейтенанти в'яло кивнули головами й витріщились один на одного ошелешено й безвольно, з нехіттю чекаючи, коли інший виявить ініціативу і візьметься вивести і розстріляти майора Денбі. Доти жоден з них не виводив і не розстрілював майора Денбі. Вони поволі й непевно підступали до майора Денбі з двох боків. Майор Денбі побілів зі страху. Ноги під ним раптом підкосилися, і він почав падати, тоді обидва молоденьких лейтенанти скочили до нього, підхопили під пахви і не дали йому звалитись додолу. Тепер, коли вони вже тримали майора Денбі, решта роботи здавалась легкою, та в них не було пістолетів. Майор Денбі розплакався. Полковнику Каткарту закортіло підійти і заспокоїти його, але він не хотів виглядати в очах генерала Дрідла слабаком. Він пригадав, що Еплбі та Гавермеєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти 45-го калібру, і став шукати їх очима поміж льотчиків.

Коли майор Денбі розплакався, полковник Мудус, який до того мучився в нерішучості за чужими спинами, вже не міг більше стримуватись і несміливо приступив до генерала Дрідла з виглядом людини, що вирішила принести себе в жертву.

— Думаю, краще трохи зачекати, тату, — затинаючись, запропонував він. — Я не думаю, що ви можете його застрелити.

Його втручання розлютило генерала Дрідла.

— Хто сказав, що я не можу, чорт забирай? — задиристо гарикнув він таким громовим голосом, що здригнулась ціла будівля.

Полковник Мудус, зашарівшись від збентеження, нахилився до його вуха і щось зашепотів.

— Чому я не можу, чорт забирай? — заревів генерал Дрідл.

Полковник Мудус зашепотів знову.

— По-твоєму, я не можу розстріляти, кого я хочу? — спитав генерал Дрідл з безкомпромісним обуренням. Він зацікавлено нашорошив вуха, поки полковник Мудус шепотів далі. — Чи це правда? — допитливість пом'якшила його лють.

— Так, тату. Боюся, що так.

— Бачу, ти вважаєш себе з біса розумним, еге ж? — раптом накинувся генерал Дрідл на полковника Мудуса.

Полковник Мудус знову почервонів.

— Ні, тату, це не...

— Гаразд, відпустіть цього непокірного сучого сина, — буркнув генерал Дрідл, розлючено відвернувшись від зятя, і сварливо гарикнув шоферові та синоптикові полковника Каткарта: — Але виведіть його геть і більше сюди не пускайте. І вже закінчуємо цей клятий інструктаж, поки війна не скінчилась. Я ще ніколи не бачив такого безладу.

Полковник Каткарт безпорадно кивнув генералові Дрідлу і поспіхом дав знак лейтенантам випхати майора Денбі з будівлі. Проте після того як майора Денбі випхали, не було кому закінчувати інструктаж. Усі здивовано витріщались одне на одного, мов придурки. Бачачи, що нічого не рухається, генерал Дрідл побагровів від люті. Полковник Каткарт не знав, що робити. Він уже зібрався вголос застогнати, але на порятунок прийшов підполковник Корн, виступивши вперед і взявши справу в свої руки. Полковник Каткарт зітхнув з величезним, слізливим полегшенням, мало не захлинувшись від вдячності.

— А тепер звіримо наші годинники, — не гаючись, почав підполковник Корн енергійним, командирським тоном, кокетливо завернувши очі до генерала Дрідла. — Ми звіримо годинники з першого і тільки з першого разу, і якщо не вийде з першого разу, ми з генералом Дрідлом будемо вимагати пояснення, чому не вийшло. Все ясно? — Він знову стрельнув очима в бік генерала Дрідла, щоб упевнитися, чи його постріл зарахували. — Тепер поставте ваші годинники на дев’ять вісімнадцять.

Підполковник Корн звірив годинники без жодної заминки і впевнено рушив далі. Він дав льотчикам пароль дня і бадьоро та виклично зробив детальний огляд погодних умов, щокілька секунд кидаючи косі улесливі погляди на генерала Дрідла, і ставав дедалі впевненішим у собі через чудове враження, яке, як він бачив, справляв на генерала. Він приндився і бундючився і гордовито походжав помостом, набираючи розмаху і впевненості, ще раз назвав пароль дня і тут же взявся піднімати бойовий дух надихаючою промовою про важливість авіньйонського мосту для мобілізації військових сил і про обов’язок кожного під час бойового вильоту поставити любов до батьківщини вище за любов до власного життя. Закінчивши свій натхненний виступ, він ще раз дав льотчикам пароль дня, підкреслив важливість кута заходу на посадку і знову зробив огляд погодних умов. Підполковник Корн відчув себе на самій вершині своїх можливостей. Йому пасувало бути в центрі уваги.

Усвідомлення того, що відбувається, приходило до полковника Каткарта поволі, а коли нарешті прийшло, він онімів. Поки він ревнивим поглядом спостерігав за віроломством підполковника Корна, його обличчя витягувалось і витягувалось, і він мало не зі страхом слухав, як генерал Дрідл, наблизившись до нього ззаду і пошепки, але так, щоб почули в найдальших кутках зали, спитав:

— Хто це такий?

Полковник Каткарт відповів, неясно передчуваючи щось недобре, а генерал Дрідл прикрив рота долонею і шепнув йому кілька слів, від яких обличчя полковника Каткарта засяяло неймовірною радістю. Підполковник Корн помітив це і затремтів у нестримному захваті. Чи генерал Дрідл оце щойно тут, в інструкторській, підвищив його до полковника? Він уже не міг витерпіти невідання. Майстерною кучерявою фразою він завершив інструктаж і обнадієно обернувся до генерала Дрідла, щоб почути від нього палкі вітання, але той уже, не озираючись, крокував до виходу, а за ним потягнулися медсестра і полковник Мудус. Підполковника Корна шокувало це невтішне видовище, та лише на одну мить. Очима він знайшов полковника Каткарта, який усе ще стовбичив і шкірив зуби, з переможним виглядом кинувся до нього й став шарпати за рукав.

— Що він про мене сказав? — збуджено допитувався він у запалі гордого й блаженного сподівання. — Що сказав генерал Дрідл?

— Він цікавився, хто ти такий.

— Це я знаю. Це я знаю. Але що він про мене сказав? Що він сказав?

— Його від тебе знудило.


Розділ 20 | Пастка-22 | Розділ 22