home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 34

День подяки

Насправді це сержант Найт був винний у тому, що Йосаріан врізав Нейтлі по носі на День подяки, після того як уся ескадрилья скромно подякувала Майлові за фантастично пишний бенкет, на якому цілий полудень офіцери та рядові невситимо обжиралися, і за те, що він з невичерпною щедрістю роздавав усім охочим невідкорковані пляшки дешевого віскі. Ще до сутінок п’яні молоді вояки з одутлими блідими пиками уже блювали на кожному кроці і засинали, мов непритомні, просто на землі. В повітрі завис огидний сморід. Дехто набирав обертів ближче до ночі, і безцільне, розпутне гуляння тривало. То була груба, дика, пажерлива вакханалія, що галасливо прокотилася лісом до офіцерського клубу і поповзла на пагорби до шпиталю й зенітних батарей. В ескадрильї почалися бійки, когось навіть підрізали. В наметі розвідвідділу капрал Колодни прострелив собі ногу, бавлячись з зарядженим пістолетом, і в санітарній машині, яка помчала до шпиталю, йому помастили марганцівкою ясна і пальці ніг, поки він лежав на спині, а з рани струменіла кров. Люди з порізаними пальцями, закривавленими головами, з кольками в шлунку і вивихнутими щиколотками розкаяно шкандибали до санчастини, де Ґас і Вес мастили їм ясна і пальці ніг марганцівкою і видавали таблетки проносного, які тут же летіли в кущі. Веселе гуляння тривало геть по півночі, і тишу часто порушували дикі, переможні вигуки й крики тих, кому було радісно або зле. Знову і знову чулися стогони й звуки ригання, сміх, погрози, лайки і дзенькіт пляшок, розбиваних об каміння. Здалеку долинали сороміцькі пісні. Гульня була ще гірша, ніж під Новий рік.

Йосаріан про всяк випадок пішов спати рано, і незабаром йому приснилося, ніби він стрімголов мчить униз безконечними дерев’яними сходами, вибиваючи підборами гучний дріб. Потім він трохи прокинувся і зрозумів, що хтось стріляє по ньому з кулемета. До горла підступило страдницьке ридання. Першою думкою було, що то Майло знов атакує ескадрилью, і він скотився з койки і заліг унизу тремтячим, благальним клубком, серце стугоніло, мов ковальський молот, тіло обливав холодний піт. Однак літаки не гули. Здалеку долинув п’яний, щасливий регіт: «З Новим роком, з новим щастям!» — знайомий, переможний голос радісно викрикував звідкись згори поміж короткими, різкими кулеметними чергами, і Йосаріан зрозумів, що хтось задля забави пробрався до котрогось із кулеметних гнізд, що їх обладнав Майло в горах після свого нальоту на ескадрилью, укріпивши мішками з піском і укомплектувавши своїми людьми.

Йосаріан скипів від гніву і ненависті, коли второпав, що став жертвою чийогось безвідповідального жарту, який перервав йому сон і принизив до грудки скімлячої плоті. Йому захотілось убивати, захотілось нищити. Він ще ніколи не був такий розлючений — навіть тоді, коли вхопив Маквота за горло і став душити. Кулемет знову відкрив вогонь. Почулися крики: «З Новим роком!» — і з гір у пітьму скотився зловтішний регіт, немов відьомський сміх. У мокасинах і комбінезоні Йосаріан вискочив з намету зі своїм пістолетом, жадаючи помсти, на ходу ввігнав обойму в рукоятку, звів затвор, спустив запобіжник і був готовий стріляти. Він почув, що за ним біжить Нейтлі й кличе його на ім’я, намагаючись стримати. Кулемет ще раз відкрив вогонь з темної височини над автопарком, і оранжева морзянка трасуючих куль низько понеслась над темними наметами, мало не зрізавши верхівок. Між короткими кулеметними чергами гриміли вибухи грубого реготу. Йосаріан відчув, як в душі кислотою закипіла ненависть: вилупки, вони ставлять під загрозу його життя! Охоплений сліпою, шаленою люттю і сповнений рішучості, він щодуху промчав через усю ескадрилью повз автопарк і вже подерся, важко дихаючи, вузькою звивистою стежкою в гори, коли нарешті його наздогнав Нейтлі і далі стурбовано викрикуючи «Йо-Йо! Йо-Йо!» і благаючи зупинитись. Він вчепився Йосаріану в плече і спробував його вдержати. Той випручався. Нейтлі знову потягся до нього, і тоді Йосаріан, лайнувшись, щосили врізав кулаком просто в тендітне юнацьке обличчя Нейтлі, потім замахнувся ще раз, але Нейтлі вже зник з очей, зі стогоном впавши на землю: скорчившись, він сховав обличчя в долоні, а крізь пальці юшила кров. Йосаріан розвернувся і, не озираючись, побіг стежкою вгору.

Скоро він побачив той кулемет. Почувши кроки Йосаріана, два темні силуети підскочили і, перш ніж він встиг наблизитись, з глузливим реготом зникли в темряві. Він спізнився. Гупання ніг віддалилося, півкруглий вал із мішків з піском спорожніло стояв у тиші свіжої, безвітряної місячної ночі. Йосаріан пригнічено озирнувся. Знов почувся єхидний сміх, звіддаля. Поблизу тріснула гілочка. Йосаріан упав навколішки і, затремтівши від холодного збудження, прицілився. Вловивши скрадливе шурхотіння листя по той бік піщаного валу, він пустив дві короткі черги. У відповідь пролунав один постріл, і Йосаріан упізнав зброю.

— Данбар? — гукнув він.

— Йосаріан?

Два чоловіки вилізли зі своїх схованок і вийшли назустріч один одному на галявину, втомлені й засмучені, тримаючи пістолети дулами вниз. Задихані від бігу під гору, обидва трохи тремтіли на морозному повітрі.

— Вилупки, — сказав Йосаріан. — Повтікали.

— Вони забрали десять років мого життя, — вигукнув Данбар. — Я думав, це сучий син Майло знов нас бомбардує. Ще ніколи я так не боявся. Хотів би я знати, хто ті вилупки.

— Один з них — сержант Найт.

— Пішли вб’ємо його. — Зуби в Данбара цокотіли. — Він не мав права так нас лякати.

Йосаріану вже не хотілося нікого вбивати.

— Спочатку допоможемо Нейтлі. Здається, я його скалічив, там, біля підніжжя гори.

Але на стежці Нейтлі вже не було, хоч по крові на камінні Йосаріан визначив те місце. Не було Нейтлі і в наметі, знайшли вони його лише наступного ранку, коли лягли до шпиталю і виявили, що минулої ночі Нейтлі ліг до шпиталю з перебитим носом. Нейтлі здивовано і боязко заусміхався, коли, в пантофлях і халатах, вони причовгали до палати слідом за сестрою Крамер і та показала їм їхні ліжка. На носі в Нейтлі був товстий гіпс, а під очима — синці. Коли Йосаріан підійшов до нього, щоб перепросити за те, що вдарив, Нейтлі зніяковіло почервонів і став розгублено вибачатися. Йосаріан почувався жахливо; він просто не міг без жалю дивитись на побите обличчя Нейтлі, хоч виглядав той настільки кумедно, що Йосаріан ледве стримався, щоб не зареготати. Данбара вернуло від їхньої сентиментальності, і всі троє відчули полегшення, коли до палати несподівано приволікся Голодний Джо зі своїм хитромудрим чорним фотоапаратом та липовими симптомами апендициту, щоб прилаштуватись біля Йосаріана і зняти на плівку, як той лізе сестрі Дакет під спідницю. Як і сам Йосаріан, він скоро розчарувався. Сестра Дакет вирішила вийти заміж за лікаря — за будь-якого з лікарів, бо всі вони добре заробляли, а вона не хотіла ризикувати репутацією поблизу того, хто міг одного дня стати її чоловіком. Голодний Джо розсердився і ніяк не міг заспокоїтись, аж поки до палати не привели — геть несподівано — капелана, вбраного в бордовий вельветовий халат і сяючого, мов худющий маяк, із вдоволеною променистою усмішкою, яку важко було приховати. Капелан потрапив до шпиталю зі скаргами на біль у серці, що лікарі пояснювали газами в шлунку, і з важкою формою вісконсинського лишаю.

— Що це за вісконсинський лишай? — спитав Йосаріан.

— Якраз те саме цікавило і лікарів! — гордо випалив капелан і розсміявся. Ще ніколи його не бачили таким пустотливим чи таким щасливим. — Нема такої хвороби, як вісконсинський лишай. Хіба не розумієш? Я збрехав. Я змовився з лікарями. Я пообіцяв, що скажу їм, коли мій вісконсинський лишай пройде, якщо вони пообіцяють ніяк його не лікувати. Вперше в житті я збрехав. Хіба це не чудово?

Капелан согрішив, але вийшло на добре. Здоровий глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від своїх обов’язків — це гріх. З другого боку, всім відомо, що гріх — це зло, а добра зі зла не буває. Однак почувався він добре; почувався він воістину прекрасно. А з цього логічно випливало, що брехня й ухиляння від обов’язків не можуть бути гріхом. Капелан освоїв, у мить божественного прозріння, зручний метод захисної раціоналізації і був у захваті від свого відкриття. Сталося чудо. Без зайвих хитрощів, зрозумів він, порок можна обернути у доброчесність, наклеп — у істину, імпотенцію — у здержливість, нахабство — у смирення, грабіж — у доброчинство, з шахрайства зробити чесність, з блюзнірства — мудрість, з жорстокості — патріотизм, з садизму — справедливість. Зробити це міг будьхто, для цього не треба великого розуму. Лише безхребетність. З кипучою жвавістю капелан пробігся цілим спектром традиційних пороків, а Нейтлі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, приголомшений тим, що опинився поміж таких відчайдухів, своїх приятелів. Він тішився і водночас боявся, певний, що от-от з’явиться якийсь суворий лікар і повикидає їх усіх, як банду ледарів. Та ніхто їх не турбував. Увечері вони життєрадісно помаршували в кінозал на паршиву голлівудську кольорову феєрію, а коли після паршивої голлівудської кольорової феєрії життєрадісно примаршували назад, у палаті вже лежав вояк у білому, і Данбар заверещав, сам не свій:

— Він вернувся! — кричав Данбар. — Він вернувся! Вернувся!

Йосаріан завмер на місці, паралізований і нелюдською пронизливістю Данбарового голосу, і добре знайомим, страхітливим виглядом вояка в білому, запакованого з ніг до голови у гіпс та марлю. Дивне, тремтяче булькотіння мимоволі вирвалося з Йосаріанової горлянки.

— Він вернувся! — знову закричав Данбар.

— Вернувся! — машинально-налякано підхопив пацієнт, що марив у пропасниці.

В одну мить палата перетворилася в божевільню. Юрма хворих та поранених почала безладно репетувати, метаючись у проходах між ліжками, як при пожежі. Одноногий пацієнт на милиці прудко скакав туди-сюди, волаючи в паніці:

— Що таке? Що таке? Горимо? Горимо?

— Він повернувся! — хтось крикнув йому. — Хіба ти не чув? Він повернувся!

— Хто повернувся? — крикнув ще хтось. — Хто такий?

— Що це значить? Що нам робити?

— Горимо?

— Вставайте і біжіть, чорти б вас забрали! Біжіть усі!

Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один зі слідчих шукав пістолет, щоб застрелити одного з інших слідчих, який штурхнув його ліктем в око. Палата впала в хаос. Хворий, що марив, скочив у прохід і мало не збив одноногого, який випадково вперся йому чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу, розчавивши кілька пальців. Хворий з пропасницею і розчавленими пальцями звалився на підлогу і завив від болю, а інші хворі спотикались об нього і ще більше його калічили у своїй сліпій, нищівній, безумній паніці.

— Він повернувся! — бурмотіли, виспівували, істерично викрикували вони, носячись вперед-назад. — Він повернувся, він повернувся!

Посеред них раптом з’явилася сестра Крамер, мов поліцейський на перехресті, відчайдушно намагаючись навести лад, і безпорадно розревілася, коли їй це не вдалося.

— Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, — марно благала вона поміж важкими схлипами.

Капелан, блідий, як привид, поняття не мав, що тут діється. Як і Нейтлі, що тримався Йосаріана, вчепившись йому в лікоть, як і Голодний Джо, що підозріло не відступав від нього, стиснувши кістляві кулаки і вертячи туди й сюди переляканим обличчям.

— Гей, що тут діється? — благально мовив Голодний Джо. — Що тут в чорта діється?

— Це той самий! — крикнув до нього Данбар рішучим голосом, що перекривав хрипкий гармидер. — Хіба ти не розумієш? Це той самий.

— Той самий! — почув власний голос Йосаріан, не здатний вгамувати дрож від глибокого і зловісного хвилювання, і вслід за Данбаром проштовхався до ліжка з вояком у білому.

— Не переймайтеся, хлопці, — лагідно радив куций патріотично налаштований техасець, непевно усміхаючись. — Нам немає чого хвилюватися. Може, не будемо нічим перейматися?

— Той самий! — забурмотіли, заторочили і закричали інші хворі.

Раптом з’явилася сестра Дакет.

— Що тут діється? — спитала вона.

— Він повернувся! — зойкнула сестра Крамер, падаючи їй на руки. — Він повернувся, він повернувся!

І справді, це був той самий чоловік. Він втратив трохи у зрості і трохи набрав у вазі, але Йосаріан відразу ж упізнав його за двома негнучкими руками і двома негнучкими, товстими, непотрібними ногами, підтягнутими вгору майже прямовисно за допомогою туго напнутих мотузок і довгих свинцевих противаг, підвішених на блоках над ліжком, і за рваною чорною діркою в бандажах над його ротом. Справді, він майже не змінився. Та сама цинкова трубка стирчала з твердої кам’яної маси над пахом і вела до прозорої скляної банки на підлозі. Та сама прозора скляна банка висіла на жердині і з неї в отвір на згині ліктя капала рідина. Йосаріан упізнав би його де завгодно. Цікаво, хто він такий.

— Нікого там немає! — несподівано рявкнув Данбар.

Йосаріан відчув, як серце йому тьохнуло і підігнулися коліна.

— Ти про що? — закричав він з жахом, вражений блиском болючої загнаності в Данбарових очах і його знетямленим виразом дикого шоку і страху. — Звар’ював чи що? Ти що в біса мелеш — нікого там немає?

— Вони його викрали! — відкрикнув йому Данбар. — Всередині він порожній, як шоколадний солдатик. Вони його просто вийняли, а бандажі лишили.

— Навіщо їм це робити?

— Навіщо їм будь-що робити?

— Вони його викрали! — заголосив хтось, і вся палата заверещала: — Вони його викрали. Вони його викрали!

— Вертайтесь до своїх ліжок, — благала сестра Дакет Данбара з Йосаріаном, кволо штовхаючи Йосаріана в груди. — Будь ласка, ідіть до своїх ліжок.

— Ти божевільний! — розлючено викрикнув Йосаріан Данбарові. — Що ти верзеш?

— А чи хтось його бачив? — насмішкувато спитав той.

— Ти його бачила, хіба ні? — звернувся Йосаріан до сестри Дакет. — Скажи Данбарові, що всередині хтось є.

— Всередині лейтенант Шмулькер, — відповіла сестра Дакет. — Він весь обгорів.

— Вона його бачила?

— Ти його бачила, правда ж?

— Лікар, який накладав пов’язки, бачив його.

— Можеш його привести? Що то був за лікар?

Сестра Дакет перелякано хапнула ротом повітря.

— Того лікаря тут нема! — вигукнула вона. — Пацієнта привезли до нас з польового шпиталю.

— От бачите? — закричала сестра Крамер. — Всередині нікого немає!

— Всередині нікого немає! — репетнув Голодний Джо і затупотів ногами.

Данбар проштовхався вперед, навіжено вискочив на ліжко вояка в білому, щоб самому все бачити, і притиснув блискаюче око до чорної, з пошматованими краями дірки в білому марлевому панцирі. Він усе ще стояв, схилений, і вдивлявся одним оком у темну, незрушну порожнечу рота вояка у білому, коли до палати вбігли лікарі з військовими поліцейськими і помогли Йосаріану його відтягнути. В лікарів на поясах висіли пістолети. Охоронці тримали карабіни і гвинтівки, якими відтіснили натовп гамірних хворих. З’явилися ноші на колесах, і за лічені секунди вояка в білому справно підняли з ліжка й викотили геть. Лікарі й поліцейські пройшли через палату, запевнюючи пацієнтів, що все гаразд.

Сестра Дакет смикнула Йосаріана за руку і нишком прошепотіла, що чекатиме в комірчині, в коридорі неподалік. Йосаріан дуже зрадів. Він подумав, що сестра Дакет нарешті захотіла його, і щойно вони опинилися на самоті, він задер їй спідницю, але сестра Дакет його відштовхнула. В неї була важлива новина про Данбара.

— Вони збираються його зникнути, — сказала вона.

Йосаріан покосився на неї, нічого не розуміючи.

— Що збираються зробити? — здивовано перепитав він і стривожено хихикнув. — Що це значить?

— Не знаю. Я чула, як вони говорили за дверима.

— Хто?

— Не знаю. Я їх не бачила. Лише чула, що вони збираються зникнути Данбара.

— А чому вони збираються його зникнути?

— Я не знаю.

— Це якась нісенітниця. Навіть граматика неправильна. Що це в біса означає, коли вони збираються когось зникнути?

— Не знаю.

— Боже, яка помічниця!

— Чого ти скіпаєшся? — образилася сестра Дакет і зашморгала носом, стримуючи сльози. — Я лише пробую допомогти. Хіба ж я винна, що вони хочуть його зникнути? Не треба було навіть казати тобі.

Йосаріан пригорнув її ніжно, покаянно.

— Вибач, — мовив він, чемно поцілувавши її в щоку, і побіг попередити Данбара, та знайти його не зміг.


Розділ 33 | Пастка-22 | Розділ 35