home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 35

Майло-войовник

Вперше у житті Йосаріан молився. Він став на коліна і молив Нейтлі не зголошуватися добровільно на додаткові завдання понад сімдесят після того, як Вождь Білий Вівсюг таки помер у шпиталі від запалення легень, а Нейтлі попросився на його місце. Та Нейтлі нічого не хотів слухати.

— Я мушу літати далі, — криво всміхаючись, наполягав Нейтлі. — Інакше мене відправлять додому.

— Ну і що?

— Я не хочу їхати додому, якщо не можу забрати її з собою.

— Вона для тебе настільки важлива?

Нейтлі понуро кивнув головою.

— Я можу вже ніколи її не побачити.

— Тоді домагайся, щоб тебе списали на землю, — порадив Йосаріан. — Свої завдання ти виконав, а льотна надбавка тобі не потрібна. Якщо ти можеш терпіти капітана Блека, чому б тобі не попроситись на місце Вождя Білого Вівсюга?

Нейтлі похитав головою, його щоки почервоніли від соромливого і жалісного розчарування.

— Не дадуть мені цього місця. Я говорив з підполковником Корном, і він каже, що треба літати далі, бо інакше відправлять додому.

Йосаріан дико лайнувся.

— От же підлота!

— Та мені байдуже. Я відлітав сімдесят завдань, і нічого зі мною не сталось. Думаю, ще кілька відлітаю.

— Нічого не роби, поки я не поговорю з одним чоловіком, — вирішив Йосаріан і пішов шукати допомоги в Майла, а той відразу побіг до полковника Каткарта, щоб йому самому призначили більше бойових завдань.

Майло тим часом завойовував для себе чимало відзнак. Він безбоязно наражався на небезпеку й на критику, продаючи Німеччині за добрі гроші пальне та шарикопідшипники, — заради доброго прибутку і політичної рівноваги між воюючими сторонами. Його самовладання під вогнем противника було благодатно безмежним. З відданістю меті, що виходила далеко за рамки його обов’язків, він настільки підвищив ціни в своїх їдальнях, що офіцерам та рядовим доводилось віддавати йому всю свою платню, щоб прохарчуватись. Їхньою альтернативою — а вони її, звісно, мали, адже Майло ненавидів примус і був голосним поборником свободи вибору — було померти з голоду. Коли цей його наступ наражався на хвилю ворожого опору, він утримував позиції, нехтуючи безпекою чи репутацією, і поштиво покликався на закон попиту і пропозиції. І коли хтось десь казав-таки «ні», Майло неохоче відступав, навіть при відступі героїчно обстоюючи історичне право вільної людини платити стільки, скільки треба, за речі, необхідні для виживання.

Майла зловили на гарячому в процесі обкрадання співвітчизників, і як наслідок, його акції піднялися високо як ніколи. Він довів, що слово в нього не розходиться з ділом, коли кістлявий майор із штату Міннесота бунтівливо скривив губи і почав вимагати свій пай, що його, як стверджував Майло, має кожен член синдикату. Майло прийняв виклик і, написавши слово «Пай» на випадковому клаптику паперу, передав його майорові з такою доброчесною зневагою, що сповнила заздрістю й захопленням майже всіх, хто його знав. Слава його сягнула апогею, і полковник Каткарт, який знав і цінував його бойові звитяги, був вражений тією шанобливою скромністю, з якою Майло представився в штабі полку й озвучив своє неймовірне звернення —давати йому небезпечніші завдання.

— Ви хочете літати на бойові завдання? — здивувався полковник Каткарт. — Якого біса?

Майло відповів стриманим тоном, покірливо опустивши голову.

— Я хочу виконати свій обов’язок, сер. Країна в стані війни, і я хочу зі зброєю захищати її, як інші хлопці.

— Але ж, Майле, ви виконуєте свій обов’язок, — вигукнув полковник Каткарт з веселим, розкотистим реготом. — Я не знаю нікого, хто зробив би для наших людей більше, ніж ви. Хто пригощав їх бавовною в шоколаді?

Майло повільно і сумно похитав головою.

— Але бути добрим начальником їдальні в час війни — цього не досить, полковнику Каткарте.

— Ясно, що досить, Майле. Не розумію, що це на вас найшло.

— Ясно, що ні, полковнику, — заперечив Майло дещо твердішим тоном і скинув свій догідливий погляд вище — рівно настільки, щоб піймати погляд полковника Каткарта. — Дехто вже починає балакати.

— А, он воно що! Дайте-но мені їхні прізвища, Майле. Дайте мені прізвища, і я їх відправлю на всі щонайнебезпечніші завдання.

— Ні, полковнику, боюсь, вони мають рацію, — сказав Майло, знов опустивши голову. — Мене послали сюди як пілота, і мені слід більше літати на завдання, а менше часу витрачати на обов’язки начальника їдальні.

Полковник Каткарт здивувався, але був готовий допомогти.

— Ну, Майле, якщо ви дійсно так вважаєте, то зробимо так, як хочете. Скільки часу ви вже тут?

— Одинадцять місяців, сер.

— І скільки завдань відлітали?

— П’ять.

— П’ять? — перепитав полковник Каткарт.

— П’ять, сер.

— П’ять? Гм... — полковник задумливо потер щоку. — Так це ж зле, хіба ні?

— Зле? — перепитав Майло різким голосом, знову скинувши погляд.

Полковник Каткарт спасував.

— Навпаки, це дуже добре, Майле, — квапливо поправився він. — Взагалі нічого поганого.

— Ні, полковнику, — сказав Майло з довгим, печальним зітханням, — це не дуже добре. Хоча дуже вам вдячний за великодушні слова.

— Але це справді незле, Майле. Взагалі незле, коли взяти до уваги всі інші ваші заслуги. П’ять завдань, кажете? Лише п’ять?

— Лише п’ять, сер.

— Лише п’ять, — на мить полковник Каткарт жахливо знітився, задумавшись, до чого веде Майло і чи він уже не мав через нього якоїсь плями на репутації. — П’ять, Майле, — це дуже добре! — з запалом вигукнув він, угледівши проблиск надії. — В середньому це майже по одному бойовому вильоту на два місяці. І певно, ви не зарахували сюди той раз, коли ви нас бомбили.

— Ні, сер. Зарахував.

— Зарахували? — дещо здивовано перепитав полковник. — Насправді ви ж тоді не були на завданні, адже так? Якщо мене не зраджує пам’ять, ви стояли біля мене в диспетчерському пункті, хіба ні?

— Але це було саме моє завдання, — наполягав Майло. — Я організував його, і я дав літаки й боєприпаси. Я все спланував і всім керував.

— Ах, звісно, Майле, звісно. Я з вами не сперечаюся. Я просто перевіряю цифри, аби впевнитися, що ви отримаєте усе вам належне. А чи зарахували ви також той час, коли ми уклали з вами договір про бомбардування мосту біля Орв’єто?

— О ні, сер. Не думаю, що маю на це право, адже в той час я керував зенітним вогнем із Орв’єто.

— Не бачу ніякої різниці, Майле. Все одно то був ваш наліт. І до того ж, слід зауважити, з біса добрий. В міст ми не поцілили, зате візерунок бомбометання вийшов прекрасний. Пригадую, генерал Пекем про це говорив. Ні, Майле, я наполягаю, щоб ви зарахували Орв’єто до своїх бойових вильотів.

— Ну, якщо ви наполягаєте, сер...

— Наполягаю, Майле. Отже, дивіться, тепер у вас цілих шість бойових вильотів, і це з біса добре, Майле, з біса добре, реально. Шість вильотів — це двадцять процентів приросту за якихось кілька хвилин, а це зовсім незле, Майле, зовсім незле.

— Багато хто вже має сімдесят, — зауважив Майло.

— Але ніхто з них не вигадав бавовну в шоколаді, чи не так? Майле, ви робите більше, ніж вам належиться.

— Зате їм випадає вся слава і перспективи, — капризно, ледь що не пхинькаючи, наполягав Майло. — Сер, я хочу воювати нарівні з усіма. Саме тому я тут. Я теж хочу завойовувати медалі.

— Так, Майле, звичайно. Ми всі хочемо більше часу проводити в бою. Але такі, як ми з вами, воюємо інакше. От гляньте на мій послужний список, — мовив полковник Каткарт з улесливим смішком. — Б’юсь об заклад, не всі знають, Майле, що сам я літав чотири рази.

— Ні, сер, не знають, — відповів Майло. — Всі думають, що ви літали лише на два бойові завдання. І одне з них було, коли Аарфі випадково залетів на ворожу територію по дорозі в Неаполь, де ви хотіли купити на чорному ринку охолоджувач для води.

Полковник Каткарт збентежено почервонів і вирішив далі не сперечатися.

— Ну гаразд, Майле. Ваш намір заслуговує на найвищу похвалу. Якщо це для вас так багато значить, я накажу майорові Майору призначити вам ще шістдесят чотири бойових завдання, щоб ви змогли набрати сімдесят.

— Дякую вам, полковнику, дякую вам, сер. Ви не уявляєте собі, що це значить.

— Немає за що, Майле. Я добре уявляю собі, що це значить.

— Ні, полковнику, боюсь, ви не уявляєте собі, що це значить, — підкреслено заперечив Майло. — Комусь доведеться негайно перебрати від мене управління синдикатом. Це дуже складно, а мене можуть збити в будьякий момент.

Зачувши це, полковник Каткарт умить прояснів і пожадливо потер руки.

— Знаєте, Майле, я думаю, ми з підполковником Корном охоче перебрали б від вас синдикат, — запропонував він недбало і мало не облизався на думку про таку смаковиту перспективу. — Наш досвід з торгівлею помідорами-сливками на чорному ринку якраз придасться. З чого почнемо?

Майло спокійно, з ввічливо-простодушним виразом, глянув на полковника.

— Дякую, сер, це дуже люб’язно з вашого боку. Почніть зі знесоленої дієти для генерала Пекема та знежиреної — для генерала Дрідла.

— Зачекайте, візьму олівець. Що далі?

— Кедри.

— Кедри?

— З Лівану.

— З Лівану?

— Мусимо відправити кедри з Лівану на тартак в Осло, де їх поріжуть на ґонт для будівельника з Кейп-Коду. Далі — горох.

— Горох?

— Зараз у відкритому морі. Маємо повні баржі гороху, що пливуть з Атланти до Голландії як оплата за тюльпани, які відправлено до Женеви за сири, що мусять піти на Відень з пе-о.

— Пе-о?

— Попередня оплата. Трон Габсбургів хитається.

— Майле.

— І не забудьте про оцинкований метал на складі у Флінті. Чотири вагони оцинкованого металу з Флінта треба відправити в плавильні Дамаска до полудня вісімнадцятого, умови франко-борт Калькутта, знижка два проценти при оплаті за десять днів до кінця місяця. Один месершміт з вантажем коноплі має бути в Белграді в обмін на півтора літака С-47 з недочищеними фініками з Хартума, яких вони не можуть позбутися. Гроші за португальські анчоуси, що ми їх продаємо назад у Ліссабон, пустіть на оплату єгипетської бавовни, що вертається нам з Мамаронека, а в Іспанії прикупіть якомога більше апельсинів. За наранхи платиться готівкою.

— Наранхи?

— Так в Іспанії називають апельсини, а це іспанські апельсини. І... о, так. Не забудьте про «пілтдаунську людину».

— Пілтдаунську людину?

— Саме так, пілтдаунську людину. Смітсонівський інститут поки що не в стані придбати у нас другу пілтдаунську людину, але вони чекають на смерть одного багатого, улюбленого мецената і...

— Майле...

— Франція закупить гуртом всю петрушку, яку їм дамо, і це в наших інтересах, бо нам потрібні франки, щоб обміняти на ліри, далі на пфеніги, щоб оплатити фініки, коли їх повернуть назад. Також я замовив велетенську партію перуанського бальсового дерева, яке треба розподілити серед усіх їдалень синдикату на пропорційній основі.

— Вальсове дерево? А навіщо їдальням бальсове дерево?

— У наші дні не так легко натрапити на добре бальсове, полковнику. Я просто подумав, що не варто упускати таку нагоду.

— Ні, мабуть, що ні, — невпевнено припустив полковник Каткарт з таким виглядом, ніби в нього морська хвороба. — І сподіваюсь, ціна була добра.

— Ціна, — відповів Майло, — була шалена... реально завищена! Та оскільки ми купили його в однієї з наших філій, то заплатили з радістю. Подбайте про шкури.

— Кури?

— Шкури.

— Шкури?

— Шкури. В Буенос-Айресі. Їх треба видубити.

— Видубити?

— На Ньюфаундленді. І відправити морем до Гельсінкі бе-пе-о до початку весняної відлиги. До Фінляндії все йде бе-пе-о і до початку весняної відлиги.

— Без попередньої оплати? — висловив здогад полковник Каткарт.

— Чудово, полковнику. У вас дар, сер. А далі — корки.

— Корки?

— Відіслати до Нью-Йорка, кукурудзу до Тулузи, мешти до Будапешта, рельси до Уельса, мандарини — до Палестини.

— Майле!

— А в Ньюкаслі у нас вугілля, сер.

Полковник Каткарт скинув руки догори.

— Припиніть! — крикнув він, мало не в сльозах. — Ми марнуємо час. Ви такий же, як я, — незамінний. — Він розгнівано пожбурив геть олівець і схопився на ноги. — Майле, ви не маєте права на шістдесят чотири додаткові вильоти. Ви не маєте права летіти навіть на одне завдання. Вся система розвалиться, якщо з вами щось станеться.

Вдоволений Майло спокійно кивнув головою.

— Сер, ви забороняєте мені літати на бойові завдання?

— Я забороняю вам літати на бойові завдання, — твердо і владно оголосив полковник Каткарт.

— Але це ж несправедливо, сер, — сказав Майло. — А що з моїм послужним списком? Іншим пілотам — і слава, й медалі, і популярність. Чому я маю терпіти лиш за те, що настільки добре керую їдальнею?

— Так, Майле, це несправедливо. Але, як виглядає, ми тут нічого не вдіємо.

— А може, попросимо когось відлітати за мене мої завдання?

— Може, попросимо когось відлітати за вас ваші завдання, — запропонував полковник Каткарт. — От хоча б шахтарів, що страйкують в Пенсильванії та Західній Вірджинії.

Майло похитав головою.

— Ні, їх надто довго вчити. А чого б не когось із нашої ескадрильї, сер? Зрештою, я для них працюю. Годилося б і їм щось зробити для мене.

— Чого б не когось Із нашої ескадрильї, Майле? — вигукнув полковник Каткарт. — Зрештою, ви для них працюєте. Годилося б і їм щось зробити для вас.

— Все по-чесному.

— Все по-чесному.

— Вони б могли літати по черзі, сер.

— Вони навіть могли б літати за вас по черзі, Майле.

— А кому честь і слава?

— Вам честь і слава, Майле. І якщо, виконуючи ваше бойове завдання, хтось заслужить медаль, отримаєте медаль ви.

— А хто помре, якщо його підіб’ють?

— Звісно, він і помре. Зрештою, Майле, все по-чесному. Одне лиш...

— Вам доведеться збільшити норму бойових вильотів.

— Можливо, мені доведеться збільшити норму бойових вильотів, але я не певен, що льотчики її виконуватимуть. Вони й так нарікають, що я підвищив її до сімдесяти. Якщо мені вдасться вмовити хоч одного з офіцерів літати більше, то інші, можливо, наслідують його приклад.

— Нейтлі відлітає більше завдань, сер, — сказав Майло. — Мені щойно по великому секрету сказали, що він готовий на все ради того, щоб залишитися тут з однією дівчиною, в яку закоханий.

— От Нейтлі і відлітає більше завдань! — проголосив полковник Каткарт і голосно ляснув долонями на знак перемоги. — Саме так, Нейтлі відлітає.

І на цей раз я навіть підніму норму вильотів, відразу до вісімдесяти, і в генерала Дрідла очі справді рогом вилізуть. І це гарний спосіб кинути цього паршивого щура Йосаріана знову в бій, де його можуть прибити.

— Йосаріана? — дрож глибокої стурбованості пробіг простим, грубим Майловим обличчям, і він задумливо посмикав кінчик свого рудуватого вуса.

— Еге ж, Йосаріана. Кажуть, ходить тут і розказує, що вже відлітав свої завдання і війна для нього скінчилась. Ну, може, він і справді свої відлітав, але твоїх ще не відлітав, правда? Ха-ха! Яка несподіванка на нього чекає!

— Сер, Йосаріан — мій друг, — заперечив Майло. — Я б не хотів, щоб через мене його знову відправили в бій. Я багато чим зобов’язаний Йосаріану. Чи не можна б зробити для нього виняток?

— О ні, Майле! — повчально закудахкав полковник Каткарт, шокований такою пропозицією. — Нам не можна розводити фаворитів. Мусимо до всіх ставитись однаково.

— Йосаріану я б віддав усе, що маю, — провадив Майло, і далі самовіддано вигороджуючи Йосаріана. — Але оскільки я нічого не маю, то й віддати нічого не можу, адже так? Отож, Йосаріану доведеться ризикувати нарівні з усіма, хіба ні?

— Все по-чесному, Майло.

— Так, сер, все по-чесному, — погодився Майло. — Йосаріан нічим не кращий за інших, і він не має права сподіватися на якісь особливі привілеї, адже так?

— Так, Майле. Все по-чесному.

Полковник Каткарт оголосив свій наказ про збільшення норми до вісімдесяти вильотів під вечір того ж таки дня, так що Йосаріан не встиг ані порятуватися від бою, ані переконати Нейтлі, щоб більше не літав, ані навіть змовитися з Добзом, щоб порішити полковника Каткарта, бо вже на світанку наступного дня раптом пролунав сигнал тривоги, в їдальні ще не встигли приготувати повноцінний сніданок, а льотчиків уже погнали до вантажівок, які на максимальній швидкості помчали на інструктаж і далі на аеродром, де гримкотливі заправники все ще помпували пальне у баки літаків, а метушливі команди зброярів поспіхом піднімали лебідками тисячофунтові фугаски у бомбовідсіки. Все робилось бігом, і механіки взялися прогрівати мотори, щойно заправники скінчили свою роботу.

Розвідка доповіла, що цього ранку німці збираються відбуксувати з сухого доку в Ла-Спеції виведений з ладу італійський крейсер і потопити його в каналі перед входом у гавань, щоб, коли армії союзників захоплять місто, позбавити їх глибоководного заходу в порт. Цього разу дані розвідки виявились точними. Довге судно було на півдорозі до гавані, коли літаки, зайшовши з заходу, рознесли його вщент прямим попаданням всіх бомб кожної ланки, що спершу сповнило льотчиків неймовірно втішною хвилею колективної гордості, поки їх не поглинув шалений вал зенітного вогню з батарей, схованих у кожному вигині велетенської підкови гористого узбережжя внизу. Навіть Гавермеєр вдався до найкарколомнішого протизенітного маневру, коли побачив, який безкраїй простір йому доведеться долати, вириваючись з-під цього вогню, а Добз, за штурвалом пілота в своїй ланці, повернув праворуч замість ліворуч і зачепив крилом сусідній літак, відтявши йому хвоста. Крило Добзового літака відламалось при самій основі, машина каменем шугнула вниз і за мить зникла з очей. Не було ні вогню, ні диму, ні найменшого шуму. Відірване крило важко оберталося, мов лопать бетономішалки, а літак з наростаючою швидкістю прямовисно падав носом вперед, поки не врізався в воду, що спінилась від удару, мов біла водяна лілія на темно-синій поверхні моря, і розсипалась гейзером яблучно-зелених бульбашок, коли він втонув. Усе скінчилось за кілька секунд. Ніхто не вистрибнув з парашутом. І Нейтлі, в іншому літаку, загинув теж.


Розділ 34 | Пастка-22 | Розділ 36