home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 36

Підвал

Смерть Нейтлі мало не вбила капелана. Капелан Шипмен сидів у себе в наметі, сліпаючи в окулярах над писаниною, коли задзвонив телефон і з аеродрому повідомили новину про зіткнення двох літаків. Нутро його вмить скам’яніло. Коли він клав трубку, рука в нього тремтіла. Потім затремтіла друга рука. Біда була надто неосяжна, щоб про неї думати. Загинуло дванадцять людей — як це моторошно, як неймовірно жахливо! Почуття страху наростало. Він мимоволі став молитися, щоб у списку жертв не опинилися Йосаріан, Нейтлі, Голодний Джо та інші його друзі, тоді покаянно облаяв себе, адже молитва за їхню безпеку означала молитву за смерть інших молодих людей, яких він навіть не знав. Було вже запізно молитись; однак нічого іншого він робити не вмів. Серце його калатало з шумом, який, здавалося, надходив звідкись іззовні, і він знав, що відтепер, коли сяде в крісло зубного лікаря, гляне на хірургічний інструмент, стане свідком автомобільної аварії чи почує крик уночі, він відчує те саме калатання в грудях і страх неминучої смерті. Він вже ніколи не зможе дивитися на бійку, не злякавшись, що от-от знепритомніє і розіб’є собі череп об бруківку або помре на серцевий напад чи крововилив у мозок. Він не був певний, чи ще коли-небудь побачить свою дружину чи своїх трьох маленьких діток. Він сумнівався, чи йому взагалі слід знову бачити свою дружину, після того як капітан Блек засіяв у його душі великі сумніви стосовно вірності та характеру всіх жінок. На світі було стільки мужчин, думав він, які могли б вдовольнити її сексуально набагато краще за нього. Тепер, коли він думав про смерть, він завжди згадував дружину, а коли згадував дружину, то завжди думав, що втратить її.

За кілька хвилин капелан набрався духу, встав і насуплено та неохоче пішов до сусіднього намету по сержанта Віткома. У сержантовому джипі вони поїхали до аеродрому. Капелан стиснув руки в кулаки і поклав їх на коліна, щоб не тремтіли. Зціпивши зуби, він намагався не слухати, як сержант Вітком збуджено щебече про трагічну подію. Загибель дванадцяти осіб означала дванадцять нових листів співчуття родичам загиблих за підписом полковника Каткарта, а це давало надію сержантові Віткому, що стаття про полковника Каткарта вийде в «Сатердей Івнінг Пост» якраз до Великодня.

Над аеродромом нависла важка тиша, сковуючи будь-який рух, мов якесь жорстоке, бездушне закляття, що тримає в неволі все живе. Капелана охопив благоговійний страх. Він ще ніколи не спостерігав такого неймовірного приголомшливого спокою. Майже двісті втомлених, змарнілих, пониклих чоловіків з парашутними сумками в руках стояли хмурним і заціпенілим натовпом біля інструкторської, не перетинаючись один з одним збайдужілими, пригніченими поглядами. Здавалося, вони нікуди не бажають іти, не можуть ворухнутися. Наближаючись до них, капелан дуже виразно чув легкий шурхіт своїх кроків. Очі його квапливо, гарячково нишпорили остовпілим зборищем похилених постатей. Нарешті він угледів Йосаріана і неймовірно зрадів, але в нього поволі відвисла щелепа, бо нестерпно жахливо було бачити глибокий розпач у до краю зморених, понурих, загальмованих очах Йосаріана. Капелан умить зрозумів — тут же сахнувшись цього болючого здогаду і мотнувши головою з благальною гримасою заперечення, — що Нейтлі загинув. Це усвідомлення шокувало його до німоти. Ридання вирвалось з його горла. Кров відхлинула від ніг, і йому здалося, що він от-от упаде. Нейтлі загинув. Усі сподівання на помилку розвіялись від звуку імені Нейтлі — капелан лише зараз його почув, — яке настирливо пробивалося з ледь чутного бурмотіння стишених голосів. Нейтлі мертвий: хлопчика вбили. Капелан судомно схлипнув, і щелепа його затремтіла. До очей підкотилися сльози, він заплакав. Навшпиньках він рушив до Йосаріана, щоб поруч з ним віддатись скорботі й розділити свою безмовну печаль. У ту ж мить хтось грубо схопив його за руку і різко спитав:

— Капелан Шипмен?

Капелан з подивом обернувся до огрядного, задерикуватого полковника з великою головою, вусами і гладеньким, багряно-червоним обличчям. Він вперше бачив того чоловіка.

— Так. А що таке?

Пальці, що стискали руку капелана, робили йому боляче, і він марно намагався вивільнитися.

— Ходіть зі мною.

Капелан перелякано і збентежено відсахнувся.

— Куди? Навіщо? Хто ви, зрештою, такі?

— Вам краще піти з нами, отче, — з поштивим співчуттям промовив кощавий, схожий на шуліку майор, що стояв біля капелана з другого боку. — Ми від уряду. Ми хочемо поставити вам кілька запитань.

— Яких запитань? У чому справа?

— Хіба ви не капелан Шипмен? — спитав гладкий полковник.

— Це саме він, — підтвердив сержант Вітком.

— Ідіть за ними! — викрикнув капітан Блек до капелана, вороже і зневажливо вишкіривши зуби. — Ідіть і сідайте в машину, заради вашого ж добра.

Чиїсь руки невідпорно потягнули капелана до машини. Він хотів покликати на допомогу Йосаріана, але той був далеко і не чув. Ті, що стояли неподалік, стали позирати на нього з усе більшою цікавістю. Згоряючи від сорому, капелан відвернув голову і дозволив себе відвести до штабної машини та посадовити на заднє сидіння між повним, червонощоким полковником і кощавим, улесливим, пригніченим майором. Він автоматично простяг до них руки, на мить подумавши, що вони хочуть надіти на нього наручники. Ще один офіцер уже чекав їх на передньому сидінні. За кермо сів високий поліцейський зі свистком і в білому шоломі. Капелан не наважився підвести очі, поки закрита машина, похитуючись, не від’їхала від аеродрому і з ревом помчала вибоїстим асфальтованим шосе.

— Куди ви мене везете? — спитав він голосом, слабким від сорому й провини, все ще ховаючи погляд. Йому здалося, що його збираються звинуватити в зіткненні літаків та смерті Нейтлі. — Що я такого зробив?

— Може, ви стулите свою пельку, а ставити питання будемо ми? — сказав полковник.

— Не говоріть з ним так, — порадив майор. — Не обов’язково його ображати.

— Тоді нехай стулить свою пельку, а ми будемо ставити питання.

— Отче, будь ласка, стуліть свою пельку, а ми вам будемо ставити питання, — мовив майор доброзичливо. — Так буде краще для вас.

— Не мусите називати мене «отцем», — сказав капелан. — Я не католик.

— І я не католик, отче, — відказав майор. — Але я просто дуже побожний, і мені подобається називати усіх служителів Господа отцями.

— Він навіть не вірить, що в окопах є атеїсти, — хихикнув полковник і безцеремонно штовхнув капелана в бік. — Ану, капелане, розкажіть йому. Є в окопах атеїсти?

— Не знаю, сер, — відповів капелан. — Я ніколи не бував в окопах.

Офіцер на передньому сидінні швидко обернувся і виклично кинув йому:

— Ви і на небі не бували, хіба ні? Але знаєте, що небо є, адже так?

— Чи не знаєте? — запитав полковник.

— Ви вчинили дуже тяжкий злочин, отче, — сказав майор.

— Який злочин?

— Ми поки що не знаємо, — сказав полковник. — Але дізнаємось. Та точно знаємо, що він дуже тяжкий.

Зі скрипом шин автомобіль звернув з дороги біля штабу полку і, майже не збавляючи швидкості, проїхав повз автостоянку до чорного входу в будинок. Три офіцери з капеланом вийшли з машини. Єдиною колоною вони спустилися хиткими дерев’яними сходами в підвал і провели його в сиру, похмуру кімнату з низькою бетонною стелею і нетинькованими кам’яними стінами. В усіх кутках висіло павутиння. Велетенська стонога шмигнула по підлозі до сховку під водогінною трубою. Капелана посадили на дерев’яний стілець з прямою спинкою, що стояв за невеличким порожнім столиком.

— Будь ласка, чуйтесь як дома, капелане, — сердечно припросив його полковник, ввімкнувши яскраву лампу і скерувавши її просто в обличчя капеланові. Він поклав на стіл мідний кастет і коробку сірників. — Нам треба, щоб ви розслабились.

Капелан вирячився, не вірячи своїм очам. Його зуби зацокотіли, а кінцівки стали ватяними. Він відчув себе безсилим. Він зрозумів, що вони можуть робити з ним усе, що захочуть; ці жорстокі люди можуть затовкти його до смерті, ось тут, у підвалі, і ніхто не втрутиться, щоб його врятувати, ніхто, мабуть, окрім побожного і співчутливого майора з гострим лицем, який відкрив водогінний кран, так що вода голосно полилася до раковини, і повернувшись, поклав на стіл поряд із мідним кастетом відрізок важкого гумового шланга.

— Усе буде гаразд, капелане, — підбадьорливо мовив майор. — Вам нема чого боятися, якщо ви не винні. Чого ви так злякалися? Ви ж не винні, хіба ні?

— Певно що винний, — сказав полковник. — Винний як дідько.

— У чому винний? — благально запитав капелан, відчуваючи дедалі більше збентеження і не знаючи, в кого з цих людей просити пощади. Третій офіцер, без знаків розрізнення, мовчки причаївся осторонь. — Що я зробив?

— Саме це ми і хочемо вияснити, — відповів полковник і шпурнув капеланові через стіл блокнот і олівець. — Напишіть нам своє прізвище. Своїм почерком.

— Своїм почерком?

— Саме так. Де-небудь на папірці.

Коли капелан розписався, полковник забрав у нього блокнот і приклав його до аркуша паперу, якого вийняв із теки.

— Бачите? — сказав він майорові, який підійшов збоку і серйозно заглянув з-за його плеча.

— Почерки, здається, різні, — висловив здогад майор.

— Я казав вам, що це він зробив.

— Що зробив? — запитав капелан.

— Капелане, мене це дуже шокувало, — з глибоким докором в голосі закинув йому майор.

— Що шокувало?

— Слів не доберу — як ви мене розчарували.

— Чому? — дедалі тривожніше допитувався капелан. — Що я такого зробив?

— Ось чому, — відповів майор і, з виглядом розчарування і огиди, кинув на стіл блокнот, на якому розписався капелан. — Це не ваш почерк.

Від подиву капелан швидко закліпав.

— Певно що мій.

— Ні, не ваш, капелане. Ви знову брешете.

— Але я щойно сам розписався! — скрикнув капелан розлючено. — Ви ж бачили, як я писав.

— Саме так, — з гіркотою відповів майор. — Я бачив, як ви писали. Тому ви не можете заперечити, що це ви написали. А людина, яка може збрехати про свій почерк, буде брехати про що завгодно.

— А хто брехав про мій власний почерк? — закричав капелан, забувши про страх у раптовому нападі злості й обурення. — Ви збожеволіли чи як? Про що ви торочите?

— Ми вас попросили написати своє прізвище своїм почерком. А ви цього не зробили.

— Як це не зробив? Чиїм же почерком я написав, якщо не своїм?

— Чиїмось чужим.

— Чиїм?

— Оце ми і збираємось вияснити, — пригрозив полковник.

— Зізнавайтесь, капелане.

Капелан переводив погляд з одного чоловіка на другого зі щораз більшим подивом і тривогою.

— Це мій почерк, — із запалом ствердив він. — Де ж тоді мій почерк, якщо це — не мій?

— Ось тут, — відповів полковник і зі зверхнім виглядом кинув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому все, крім звертання «Люба Мері», було закреслене, а цензор дописав «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан Збройних сил США». Капелан почервонів, і полковник, глянувши на нього, зневажливо всміхнувся. — Ну то як, капелане? Знаєте, хто це написав?

Капелан відповів не відразу; він упізнав почерк Йосаріана.

— Ні.

— Ви ж читати вмієте, адже так? — глузливо провадив полковник. — Автор підписався своїм прізвищем.

— Тут моє прізвище.

— Значить, ви це й написали. Що і треба було довести.

— Але я цього не писав. І почерк тут не мій.

— Значить, ви написали це чужим почерком, — різко відповів полковник, знизавши плечима. — Ось що це значить.

— Та це ж смішно! — викрикнув капелан, йому раптом урвався всякий терпець. Стискаючи кулаки від шаленої люті, він скочив на ноги. — Я більше цього не потерплю! Ви чуєте? Щойно загинуло дванадцять чоловік, і я не маю часу на ваші дурні запитання. Ви не маєте права мене тут тримати, я просто цього не потерплю.

Не кажучи ні слова, полковник з силою штовхнув капелана в груди, і той повалився на стілець, знесилений і знову страшенно переляканий. Майор підняв відрізок гумового шланга і став погрозливо поплескувати ним по долоні. Полковник узяв коробку сірників, добув звідти одного і, приготувавшись ним чиркнути, сердито вичікував наступного знаку капеланової непокори. Капелан зблід і з перестраху не міг ворухнутися. Сліпуче світло лампи зрештою примусило його відвернутися; крапання води стало голоснішим і майже нестерпним. Капелан хотів почути, чого вони від нього хочуть, аби знати, в чому зізнаватися. Він напружено чекав, коли третій офіцер, за сигналом полковника, без поспіху відійшов від стіни і сів біля столу лише за кілька дюймів від капелана. Обличчя його було непроникне, погляд пронизливий і холодний.

— Вимкніть світло, — кинув він через плече тихим, спокійним голосом. — Воно дуже дратує.

Капелан ледь усміхнувся з вдячністю.

— Дякую вам, сер. І воду теж, будь ласка.

— Нехай тече, — сказав офіцер. — Вона мені не заважає. — Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати охайні складки. — Капелане, — спитав він недбало, — яке ваше віросповідання?

— Я анабаптист, сер.

— Досить підозріла релігія, правда?

— Підозріла? — перепитав капелан у простодушному здивуванні. — Чому, сер?

— Ну, я про неї нічого не знаю. Ви зі мною згодні, чи не так? Хіба це не робить її доволі підозрілою?

— Не знаю, сер, — дипломатично відповів капелан, затинаючись. Відсутність знаків розрізнення у співрозмовника пантеличила капелана, і він навіть не був певний, чи треба казати до нього «сер». Хто він такий? І чи мав він право його допитувати?

— Капелане, колись я вивчав латину. Гадаю, було б нечесно не попередити вас про це, перш ніж я поставлю наступне запитання. Хіба не означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?

— О ні, сер. Все набагато складніше.

— То ви баптист?

— Ні, сер.

— Значить, ви не баптист, так?

— Сер?

— Не розумію, чому ви зі мною сперечаєтесь. Адже ви в цьому призналися. А тепер, капелане, признавшись, що ви не баптист, ви не сказали нам, хто ви насправді такий, адже так? Ви можете бути чим або ким завгодно. — Він трохи нахилився вперед, прибравши хитрого і багатозначного виразу. — Ви можете навіть бути, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?

— Вашингтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.

— Ну ж бо, Вашингтоне, — роздратовано втрутився огрядний полковник. — Чому б вам щиросердо не зізнатись? Ми знаємо, що це ви вкрали той помідор-сливку.

Після хвилинного замішання капелан знервовано, але з полегшенням хихотнув.

— Ах он воно що! — вигукнув він. — Нарешті я починаю розуміти. Я не крав того помідора, сер. Полковник Каткарт сам дав його мені. Можете його спитати, якщо не вірите.

Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і звідти, мов зі стінної шафи, до підвалу ввійшов полковник Каткарт.

— Привіт, полковнику. Полковнику, він стверджує, що ви дали йому той помідор. Це правда?

— А чого б я мав давати йому помідор? — відповів полковник Каткарт.

— Дякую вам, полковнику. У мене все.

— Немає за що, полковнику, — відповів полковник Каткарт і вийшов з підвалу, зачинивши за собою двері.

— Ну, капелане? Що ви тепер скажете?

— Він сам мені його дав! — прошипів капелан, люто й налякано водночас. — Він сам мені його дав!

— Ви що, звинувачуєте вищого офіцера в брехні, капелане?

— Чому вищий офіцер має давати вам помідор, капелане?

— Саме тому ви намагалися віддати той помідор сержантові Віткому, капелане? Бо то був крадений помідор?

— Ні, ні, ні, — жалюгідно запротестував капелан, намагаючись збагнути, чому вони ніяк його не зрозуміють. — Я запропонував його сержантові Віткому, бо мені він не був потрібен.

— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Каткарта, якщо він вам не був потрібен?

— Я не крав його в полковника Каткарта.

— Тоді чому у вас такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?

— Винуватий вигляд? Я не винний!

— Хіба ми б вас допитували, якби ви не були винні?

— О, я не знаю, — простогнав капелан, заламуючи пальці на колінах і хитаючи понуреною, страдницькою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Я не знаю.

— Він думає, що в нас багато вільного часу, — пирхнув майор.

— Капелане, — неквапливо повів далі офіцер без знаків розрізнення, виймаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Каткарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор-сливку. — Він поклав аркуш текстом донизу на одну сторону теки, а з другої взяв ще однин аркуш. — А ось офіційне свідчення сержанта Віткома, де він заявляє, що, наскільки йому відомо, помідор був крадений, судячи з того, як ви йому намагалися його збути.

— Богом клянусь, я не крав його, сер, — жалісливо благав капелан, мало не плачучи. — Всім святим присягаюся, що цей помідор не крадений.

— Капелане, ви вірите в Бога?

— Так, сер. Звичайно, вірю.

— Дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, виймаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом, — бо в мене в руках є ще одна заява полковника Каткарта, в якій він присягається, що ви відмовились співпрацювати з ним і правити молебень в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.

На секунду капелан безтямно витріщив очі, а тоді, пригадавши, швидко кивнув головою.

— О, це не зовсім так, сер, — жваво почав пояснювати капелан. — Полковник Каткарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що рядові моляться тому самому Богові, що й офіцери.

— Він що зробив? — недовірливо вигукнув офіцер.

— Яке безглуздя! — заявив червонопикий полковник і відвернувся від капелана з гідністю і досадою.

— І він сподівається, що ми йому повіримо? — скептично вигукнув майор.

Офіцер без знаків розрізнення єхидно хихотнув.

— Капелане, чи ви не занадто забрехалися? — спитав він з поблажливою і неприязною посмішкою.

— Ні, сер, це правда, сер! Клянусь, що це правда.

— Про мене, це не має значення, правда чи ні, — недбало відповів офіцер і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, чи сказали ви, що вірите в Бога, відповідаючи на моє запитання? Нагадайте.

— Так, сер. Я так і сказав, сер. Я справді вірю в Бога.

— Тоді справді дуже дивно, капелане, бо в мене є ще одне письмове свідчення полковника Каткарта, де він заявляє, що одного разу ви сказали йому, що атеїзм не суперечить законові. Не пригадаєте, чи ви таке комусь заявляли?

Капелан без вагань кивнув головою, відчувши під ногами дуже твердий ґрунт.

— Так, сер, я справді таке заявляв. Я говорив так тому, що це правда. Атеїзм не суперечить законові.

— Але це ще не підстава так говорити, капелане, — єхидно буркнув офіцер, нахмурившись і витягши з теки ще одну машинописну сторінку, завірену нотаріально. — Ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Віткома, де сказано, що ви виступали проти його плану розсилати листи співчуття за підписом полковника Каткарта рідним убитих чи поранених у бою. Це правда?

— Так, сер, я справді виступав проти цього, — відповів капелан. — І я цим пишаюсь. Такі листи нещирі й нечесні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Каткарту.

— А яка різниця? — відповів офіцер. — Вони приносять спокій та втіху родинам, які їх отримують, хіба ні? Капелане, я просто не можу зрозуміти хід ваших думок.

Капелан розгубився і геть не знав, що відповісти. Він похилив голову, відчувши себе недорікуватим і наївним.

Червонощокий дебелий полковник рішуче виступив уперед з новою ідеєю.

— А чому б нам не вибити з нього його кляті мізки? — з бадьорим ентузіазмом запропонував він колегам.

— Так, звісно, ми могли б вибити з нього його кляті мізки, — погодився майор з яструбиним обличчям. — Він усього лиш анабаптист.

— Ні, спочатку ми мусимо визнати його винним, — мляво махнувши рукою, застеріг їх офіцер без знаків розрізнення. Він легко зіскочив додолу, обійшов стіл і став навпроти капелана, зіпершись обіруч на стільницю. Вигляд він мав похмурий і дуже суворий, категоричний і загрозливий. — Капелане, — оголосив він владним тоном, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що ви є Вашингтоном Ірвінгом і що ви зухвало й самовільно дозволили собі цензурувати листи офіцерів та рядових. Чи визнаєте ви себе винним?

— Я не винний, сер, — капелан облизав сухі губи сухим язиком і, сидячи на краєчку стільця, тривожно нахилився вперед.

— Винний, — сказав полковник.

— Винний, — сказав майор.

— Отже, винний, — підсумував офіцер без знаків розрізнення і записав якесь слово на аркуші з теки. — Капелане, — провадив він далі, підвівши голову, — ми звинувачуємо вас також у злочинах і порушеннях, про які ми ще навіть не знаємо. Визнаєте себе винним?

— Не знаю, сер. Що я можу відповісти, якщо ви не кажете, що то за злочини?

— Як ми можемо вам сказати, якщо самі не знаємо?

— Винний, — вирішив полковник.

— Безперечно, винний, — погодився майор. — Якщо це його злочини і порушення, то він їх і вчинив.

— Отже, винний, — проспівав офіцер без знаків розрізнення і відійшов убік. — Тепер він ваш, полковнику.

— Дякую вам, — сказав полковник. — Прекрасна робота. — Він повернувся до капелана. — Ну гаразд, капелане, гру скінчено. Ідіть гуляйте.

Капелан не зрозумів.

— Що я маю робити?

— Ану геть звідси, тобі кажуть! — ревнув полковник, сердито махнувши великим пальцем через плече. — Забирайся до дідька.

Капелана шокували такі войовничі слова і тон і, на його превеликий подив, глибоко засмутило те, що його відпускають.

— Ви навіть не збираєтесь карати мене? — спитав він із капризним здивуванням.

— Ні, якраз ми збираємось карати. Але ми точно не дозволимо вам тут тинятися, поки будемо вирішувати, як і коли вас карати. Отож геть звідси. Вперед.

Капелан невпевнено піднявся і відступив на кілька кроків.

— Я можу йти?

— Наразі так. Тільки не пробуйте покинути острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що ви в нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Було немислимо, що вони його таки відпустили. Капелан несміливо пішов до виходу, чекаючи, що йому в будь-яку мить безапеляційним тоном накажуть повернутись або перепинять на півдорозі важким ударом по плечах чи голові. Та його не зупинили. Затхлим, темним, вогким коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на свіже повітря, він хитався і важко дихав. Тепер, на свободі, його переповнило непереборне почуття морального обурення. Він розлютився, розлютився як ніколи в житті, вперше зіткнувшись з такими звірствами. Він швидко йшов через просторе лунке фойє будинку, сповнений пекучої образи, спраглий помсти. Він не збирається більше цього терпіти, казав він собі, просто не збирається цього терпіти. Біля входу він помітив підполковника Корна, котрий біг нагору по широких сходинках, і подумав, як же йому пощастило. Глибоко вдихнувши для хоробрості, капелан відважно ступив навперейми полковникові.

— Підполковнику, я більше не збираюся цього терпіти, — оголосив він з палкою рішучістю і збентежено зауважив, що підполковник Корн продовжує бігти нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Корн!

Коротконога, неохайна постать старшого за званням офіцера зупинилась, повернулась і повільно пішла донизу.

— В чому річ, капелане?

— Підполковнику Корн, я хочу поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Те, що сталося, — жахливо, жахливо!

Підполковник Корн помовчав якусь мить, розглядаючи капелана з блиском цинічної втіхи в очах.

— Так, капелане, це справді жахливо, — нарешті озвався він. — Я не знаю, як нам доповісти про це нагору, не виставивши себе в поганому світлі.

— Я не про те говорю, — твердо відрубав капелан без жодного страху. — Дехто з цих дванадцяти чоловіків уже відлітали свої сімдесят завдань.

Підполковник Корн засміявся.

— А чи була б катастрофа менш жахливою, якби всі вони були новачками? — в'їдливо спитав він.

І знову капелан був спантеличений. Аморальна логіка, здавалося, заганяла його в глухий кут на кожному кроці. Уже з меншою певністю він повів далі, і голос його затремтів.

— Сер, це просто неправильно примушувати льотчиків нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли льотчиків з інших полків відсилають додому після п’ятдесяти чи п'ятдесяти п’яти.

— Ми подумаємо над цим питанням, — сказав підполковник Корн знудженим тоном і рушив знову. — Adios, падре.

— Що це значить, сер? — наполягав капелан пронизливим голосом.

Підполковник Корн зупинився з невдоволений виглядом і ступив крок униз.

— Це значить, що ми подумаємо, падре, — відповів він із сарказмом і зневагою. — Ви ж не хочете, аби ми щось робили, не подумавши?

— Ні, сер, мабуть, ні. Але ви вже про це думали, хіба ні?

— Так, падре, вже думали. Та щоб зробити вам приємність, ми ще трохи подумаємо, і ви будете першим, кого ми повідомимо, якщо приймемо рішення. А тепер adios.

Підполковник Корн знову розвернувся і побіг сходами догори.

— Підполковнику Корн! — вигук капелана примусив підполковника Корна ще раз зупинитися. Він поволі повернув голову до капелана, глянувши на нього понуро й нетерпляче. Слова ринули з грудей капелана схвильованим потоком. — Сер, я прошу вашого дозволу звернутися з цією справою до генерала Дрідла. Я хочу, щоб мій протест розглянули в штабі дивізії.

Товсті неголені щоки підполковника Корна раптом надулися від зусилля стримати регіт, і він відповів не одразу.

— Я не заперечую, падре, — сказав він з пустотливим пожвавленням, проте силкуючись виглядати серйозним. — Ви отримали мій дозвіл звернутись до генерала Дрідла.

— Дякую, сер. Думаю, це буде чесно — попередити вас, що я маю певний вплив на генерала Дрідла.

— Дякую за попередження, падре. А я думаю, це буде чесно — попередити вас, що ви не застанете генерала Дрідла у штабі дивізії. — Підполковник Корн злостиво вишкірився, а потім вибухнув переможним реготом. — Генерала Дрідла там немає, падре. На його місці генерал Пекем. У нас новий командир дивізії.

Капелан розгубився.

— Генерал Пекем!

— Саме так, капелане. А на нього ви маєте якийсь вплив?

— Ні, я навіть не знайомий з генералом Пекемом, — жалюгідно признався капелан.

— Це дуже зле, капелане, бо полковник Каткарт знає його дуже добре. — Кілька секунд підполковник Корн зловтішно хихикав, а тоді раптом урвав сміх. — І до речі, падре, — холодно застеріг він, штрикнувши капелана пальцем у груди. — Для вас із доктором Стабзом гра скінчилась. Ми добре знаємо, хто підіслав вас сюди скаржитись.

— Доктор Стабз? — капелан замотав головою і розгублено заперечив: — Я навіть не бачив сьогодні доктора Стабза. Мене привезли сюди троє незнайомих офіцерів, завели мене до підвалу без жодного на те права, і допитували, й ображали мене.

Підполковник Корн ще раз штрикнув капелана пальцем у груди.

— Ви чудово знаєте, що доктор Стабз постійно розказував льотчикам своєї ескадрильї, що вони не зобов'язані виконувати більш як сімдесят вильотів, — він неприємно засміявся. — Ну так от, падре, їм доведеться виконувати більш як сімдесят вильотів, бо ми переводимо доктора Стабза на Тихий океан. Отож, adios, падре. Adios.


Розділ 35 | Пастка-22 | Розділ 37