home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 39

Вічне місто

Йосаріан вилетів у самоволку разом з Майлом, а той, взявши курс на Рим, докірливо похитав головою і з побожним трепетом уст тоном проповідника заявив Йосаріанові, що йому за нього соромно. Йосаріан кивнув. Йосаріан робить з себе посміховисько, бо ходить задом наперед з пістолетом при боці, сказав Майло, і відмовляється вилітати на бойові завдання. Йосаріан кивнув. Це неповага до ескадрильї і ганьба для начальства. Та й Майла він ставить у незручне становище. Йосаріан знову кивнув. Люди ремствувати починають. Це просто несправедливо —дбати лише про власну безпеку, коли такі як Майло, полковник Каткарт, підполковник Корн і колишній РПК Вінтерґрін ладні зробити все можливе задля перемоги. Льотчики з сімдесятьма бойовими завданнями починають ремствувати, бо тепер їм доведеться відлітати вісімдесят, і ще є ризик, що хтось із них теж начепить пістолета і буде розгулювати задом наперед. Бойовий дух падає, І все через Йосаріана. Країна в небезпеці; а він ставить під загрозу свої традиційні права на свободу й незалежність, сміючи з них користатися.

Йосаріан у кріслі другого пілота знай кивав головою і старався не слухати Майлове базікання. На думці в нього була повія Нейтлі, а також Крафт і Орр, Нейтлі і Данбар, Малий Семпсон, Маквот і всі убогі, недалекі, хворобливі люди, яких він бачив в Італії, Єгипті й Північній Африці чи знав, що такі є в інших краях світу; Сноуден і сестричка повії Нейтлі також були в нього на совісті. Він, здається, зрозумів, чому повія Нейтлі вважала його винним за смерть Нейтлі й хотіла його убити. А чому в біса й ні? Цей світ людей належить чоловікам, і вона й молодші за неї мають повне право винуватити його і старших за нього за всі нелюдські трагедії, що з ними трапились; так само й вона, навіть у своєму горі, була винна у бідах, що впали на її сестричку і всіх інших дітей, що за нею стоять. Хтось колись мусить зробити щось. Кожна жертва — злочинець, і кожен злочинець — жертва, і мусить же хтось нарешті взяти й розірвати цей огидний ланцюг успадкованих звичок, небезпечний для всіх. Адже й досі у деяких куточках Африки дорослі работорговці викрадають хлопчиків і продають за гроші чоловікам, які потрошать їх і з’їдають. Йосаріан дивувався, як самі діти можуть терпіти таке варварське жертвопринесення, без найменших виявів страху чи болю. Він вірив, що причиною тут — стоїчна покора дітей. Якби було не так, міркував він, то цей звичай давно би відмер, бо, відчував він, не може бути жага багатства чи безсмертя такою страшною, щоб гамуватись дитячим стражданням.

Він розхитує човна, сказав Майло, і Йосаріан ще раз кивнув. Він не є порядним членом команди, сказав Майло. Йосаріан кивнув і слухав далі, що коли йому не до вподоби, як полковник Каткарт та підполковник Корн командують полком, то було б порядніше, якби він забрався до Росії, а не мутив воду тут. І полковник Каткарт, і підполковник Корн завжди дуже добре ставились до Йосаріана, казав Майло; хіба не дали вони йому медаль після останнього нальоту на Феррару і не підвищили до капітана? Йосаріан кивнув. Хіба не годують вони його і не видають платню щомісяця? Йосаріан знову кивнув. Майло був упевнений, що вони милосердно простять його, якщо Йосаріан піде до них, попросить вибачення, покається й пообіцяє відлітати вісімдесят бойових завдань. Йосаріан сказав, що подумає, а коли Майло випустив шасі і плавно пішов на посадку, затамував віддих і став молитися за щасливе приземлення. І хто б сказав, що йому так остогидне літати?

Коли літак сів, він побачив, що Рим лежить у руїнах. Аеропорт розбомбили вісім місяців тому, І вузлуваті уламки білих кам'яних плит позгрібали бульдозерами в пласкі купи по обидва боки входу на льотне поле, обнесене колючим дротом. Колізей стояв напіврозваленою шкаралупою, арка Костянтина обвалилась. У квартирі повії Нейтлі стояв повний розгардіяш. Дівчата зникли, залишилась тільки стара. Шибки в квартирі були повибивані. Закутана в кілька светрів та спідниць, накрита темною шаллю, стара сиділа, згорнувши руки, на дерев’яному кріслі біля електричної плитки і кип'ятила воду в пом'ятій алюмінієвій каструльці. Вона говорила сама до себе і, щойно зауваживши Йосаріана, почала голосити.

— Пропали! — заголосила вона ще до того, як він встиг відкрити рот. Обхопивши себе за лікті, вона скорботно загойдалася вперед-назад на скрипучому кріслі. — Пропали.

— Хто?

— Всі пропали. Всі бідолашні дівчатка.

— Куди пропали?

— Геть. Їх вигнали геть, на вулицю. Всіх вигнали. Усіх бідолашних дівчаток.

— Хто вигнав? Хто це зробив?

— Ці падлючі здорові солдати в білих касках, з кийками. І наші карабінери. Прийшли зі своїми кийками і всіх повиганяли. Навіть пальта не дали вдягнути бідолашкам. Просто на холод вигнали.

— Їх арештували?

— Їх вигнали. Просто вигнали геть.

— Навіщо ж було виганяти, коли їх не арештували?

— Не знаю, — схлипнула стара. — Не знаю. Хто ж про мене подбає? Хто тепер про мене подбає, коли всі бідолашки пропали? Хто подбає?

— Таж мусила бути якась причина, — наполягав Йосаріан, ударяючи кулаком по долоні. — Не могли вони просто так вдертись І всіх повиганяти.

— Нема причини, — квилила стара. — Нема причини.

— Яке вони мали право?

— Пастка-22.

— Що? — Йосаріан завмер на місці в страху і тривозі; по всьому тілу побігли мурашки. — Що ти сказала?

— Пастка-22, — повторила стара, гойдаючи головою. — Пастка-22. Пастка-22 каже, що вони мають право робити все, що хочуть, якщо ми не можемо їх спинити.

— Про що ти в біса говориш? — закричав на неї Йосаріан, не тямлячись з обурення. — Звідки ти знаєш про Пастку-22? Хто тобі в біса розказав про Пастку-22?

— Солдати в білих касках, з кийками. Дівчата плакали. «Ми зробили щось погане?» — казали. Солдати казали «Ні» і кийками випихали їх за двері. «То чому ви нас виганяєте?» — казали дівчата. «Пастка-22», — казали солдати. Вони казали тільки «Пастка-22, Пастка-22». Що воно значить — «Пастка-22»? Що таке «Пастка-22»?

— Вони вам її не показували? — запитав Йосаріан, у злості й відчаї тупаючи довкола неї. — Ви навіть не змусили їх вам її прочитати?

— Вони не мусять показувати нам «Пастку-22», — відповіла стара. — В законі сказано, що вони не мусять.

— В якому це законі сказано?

— У «Пастці-22».

— О, чорт би його взяв! — з гіркотою вигукнув Йосаріан. — Впевнений, що такого там і не було. — Він став і невтішно роззирнувся. — А де старий?

— Нема, — тужливо відповіла стара.

— Нема?

— Помер, — схлипнула стара, гойдаючи головою і приставивши долоню до чола. — Щось отут зламалося. Ото щойно був живий, а тут раз — І помер.

— Та не міг він померти! — вигукнув Йосаріан, готовий перечити й далі. Звісно, він знав, що це правда, знав, що все це логічно й послідовно: старий ще раз приєднався до маршу більшості.

Йосаріан розвернувся і похмуро побрів по квартирі, з безрадісною цікавістю зазираючи в кожну кімнату. Ті, з кийками, потовкли усе скляне. Порвані портьєри і постіль валялися на підлозі. Крісла, столи й туалетні столики поперекидувані. Все, що можна було зламати, зламали. Руїна була повна. Ніякі дикі вандали не могли би влаштувати більший розгром. Жодне вікно не вціліло, і крізь вибиті шибки чорнильною хмарою вливалася темрява. Йосаріан уявив собі важку, руйнівну ходу високих поліцейських у білих шоломах. Він уявив собі палке, злостиве завзяття, з яким вони трощили все навкруги, їхнє лицемірне, безжальне відчуття своєї правоти і відданості обов’язку. Усіх бідолашних дівчат не стало. Усі пропали, окрім заплаканої бабусі в мішкуватих сіро-бурих светрах і чорній шалі на голові, але скоро не стане і її.

— Пропали, — знов заскиглила стара, щойно він повернувся. — Хто ж тепер подбає про мене?

Йосаріан пропустив питання повз вуха.

— Дівчина Нейтлі — щось про неї чути? — спитав він.

— Пропала.

— Знаю, що пропала. Та чи про неї щось чути? Хто-небудь знає, де вона?

— Пропала.

— А її сестричка. Що з нею?

— Пропала.

Тон старої не змінився.

— Ти розумієш, про що я говорю? — гостро запитав Йосаріан, дивлячись їй в очі, щоб пересвідчитись, чи вона не марить. Він підвищив голос: — Що сталося з її сестричкою, з дівчинкою?

— Нема її, нема, — відповіла стара, стенувши плечима, роздратована його настирливістю, і завила голосніше. — Вигнали разом з іншими, вигнали на вулицю. Навіть пальтечка одягнути не дали.

— Куди вона пішла?

— Не знаю. Не знаю.

— Хто про неї подбає?

— Хто про мене подбає?

— Але ж вона тут нікого не знає?

— Хто про мене подбає?

Йосаріан поклав старій на коліна гроші — дивовижно, скільки кривд можуть, здавалось би, загладити гроші, — і вийшов з квартири. Спускаючись сходами, він нестямно проклинав «Пастку-22», хоч і знав, що насправді чогось такого нема. «Пастки-22» не існувало, він був певен, та це не мало жодного значення. А мало значення те, що всі вірили в її існування, і це набагато гірше, адже не було чогось реального — тексту, який можна висміяти чи спростувати, засудити, скритикувати, оскаржити, змінити, зненавидіти, облаяти, обплювати, роздерти на клапті, розтоптати чи спалити.

На вулиці було холодно й темно; липкий, млявий туман колихався в повітрі й стікав краплями по великих, неполірованих кам’яних плитах будинків і постаментах пам’ятників. Йосаріан побіг назад до Майла і покаявся. Сказав, що просить пробачення, і, знаючи, що бреше, пообіцяв відлітати стільки бойових завдань, скільки забажає полковник Каткарт, нехай тільки Майло скористається всіма своїми зв'язками у Римі й допоможе відшукати сестричку повії Нейтлі.

— Це невинна дівчинка, їй всього дванадцять, — стривожено пояснив він, — я хочу її знайти, Майле, поки ще не запізно.

Майло відповів на прохання з поблажливою усмішкою.

— В мене є дванадцятилітня невинна дівчинка, яку ти шукаєш, — оголосив він радісно. — Цій незайманій дванадцятилітній насправді лише тридцять чотири, але її виховали суворі батьки на дієті, бідній на білок, і вона почала спати з чоловіками щойно...

Йосаріан геть знетерпеливився.

— Майле, я говорю про маленьку дівчинку! Хіба не зрозуміло? Я не хочу з нею спати. Я хочу їй допомогти. В тебе самого є доньки. Вона ще дитина і самотня в цьому місті, де нікому подбати про неї. Я хочу захистити її від зла. Хіба ти не розумієш, про що я говорю?

Майло зрозумів і був глибоко зворушений.

— Йосаріане, я пишаюсь тобою, — проникливо вигукнув він. — Справді пишаюсь. Ти собі не уявляєш, який я радий, що не все в твоєму житті зводиться до сексу. Ти маєш принципи. Звісно, що в мене є доньки, і я дуже добре розумію, про що ти говориш. Ми знайдемо цю дівчинку, навіть якщо доведеться перевернути догори дном ціле місто. Ходімо.

Йосаріан з Майлом Майндербайндером помчали у штабній машині синдикату «М і М» до управління поліції, де зустріли смаглявого неохайного комісара з тоненькими чорними вусиками і в розстебнутому мундирі, який залицявся до огрядної жінки з бородавками і двома підборіддями, коли вони зайшли до його кабінету. Він привітав Майла з виразом щасливого подиву, низько вклонився і шаркнув ногою з такою непристойною улесливістю, ніби Майло був якимсь елегантним маркізом.

— Ах, marchese[47] Майло, — з нестримною радістю проголосив він, виштовхуючи за двері повну обурену жінку, навіть не дивлячись на неї. — Чому ви не попередили, що збираєтесь прийти? Я би влаштував для вас великий прийом. Заходьте, заходьте, marchese. Ви майже перестали до нас навідуватися.

Майло знав, що не можна гаяти ні хвилини.

— Привіт, Луїджі, — сказав він, уривисто, майже грубо, кивнувши головою. — Луїджі, мені потрібна твоя допомога. Мій друг шукає дівчину.

— Дівчину, marchese? — задумливо чухаючи щоку, сказав Луїджі. — У Римі багато дівчат. В американського офіцера з дівчатами не має бути проблем.

— Ні, Луїджі, ти не зрозумів. Це дванадцятилітня незаймана дівчинка, яку він мусить знайти негайно.

— А, так, тепер зрозуміло, — втямив Луїджі. — Незайману доведеться трохи пошукати. Але якщо він почекає біля автовокзалу, куди приїздять дівчата з села шукати роботу, я...

— Луїджі, ти далі не розумієш, — огризнувся до нього Майло з такою брутальною нетерплячістю, що поліцейський комісар почервонів, підскочив, став струнко і заходився спантеличено застібати мундир. — Ця дівчинка — друг, давній друг нашого дому, і ми хочемо їй допомогти. Вона ще дитина. Десь бродить у цьому місті зовсім одна, і ми мусимо знайти її, поки хтось її не скривдив. Тепер ти розумієш? Луїджі, для мене це дуже важливо. У мене є донька такого ж віку, як ця дівчинка, і зараз для мене немає нічого важливішого за порятунок цієї бідолашної дівчинки, поки не пізно. Ти допоможеш?

— Так, marchese, тепер я розумію, — сказав Луїджі. — І я зроблю все, що в моїх силах, аби її знайти. Але сьогодні ввечері в мене майже немає людей. Сьогодні всі мої люди пробують перекрити канали, якими надходить нелегальний тютюн.

— Нелегальний тютюн? — перепитав Майло.

— Майле, — тихо застогнав Йосаріан із завмиранням серця, враз відчувши, що все пропало.

— Si, marchese, — сказав Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну такі великі, що контролювати контрабанду майже неможливо.

— Чи справді такі великі прибутки від нелегального тютюну? — жваво цікавився Майло, його іржаві брови жадібно вигнулись, а ніздрі нюхнули повітря.

— Майле, — гукнув до нього Йосаріан. — Не забувай про мене, добре?

— Si, marchese, — відповів Луїджі. — Прибутки від нелегального тютюну дуже великі. Контрабанда — це наше національне лихо, marchese, воістину національна ганьба.

— Це правда? — спитав Майло зі стурбованою усмішкою і побрів до дверей, немов зачарований.

— Майле! — скрикнув Йосаріан й імпульсивно кинувся йому навперейми. — Майле, ти мусиш мені помогти.

— Нелегальний тютюн, — пояснив йому Майло з виразом епілептичної жадоби, наполегливо вислизаючи від нього. — Пусти мене. Я мушу ввозити нелегальний тютюн.

— Не йди, поможи мені знайти її, — благав Йосаріан. — Нелегальний тютюн зможеш ввозити завтра.

Та Майло оглух і далі добивався до дверей, невідпорно, хоч і не напористо, спітнілий, очі в нього гарячково блистіли, мовби в сліпій одержимості, з тремтячих губ стікала слина. Він тихо застогнав, ніби від якоїсь ледь чутної, підсвідомої муки, не перестаючи повторювати: «Нелегальний тютюн, нелегальний тютюн». Йосаріан врешті-решт відступився з дороги, побачивши, що сперечатися з ним безнадійно. Майла вмить не стало. Комісар поліції знову розстебнув свій мундир і зі зневагою глянув на Йосаріана.

— Чого вам тут треба? — холодно спитав він. — Хочете, щоб я вас арештував?

Йосаріан вийшов з кабінету і, минувши у коридорі дебелу жінку з бородавками і подвійним підборіддям, яка вже поспішала назад, збіг сходами в темну, як домовина, вулицю. Майла ніде не було видно. Ніде не світилося. Безлюдний тротуар кілька кварталів круто здіймався вгору. Кінець довгого брукованого підйому горів вогнями широкого проспекту. Поліційний відділок містився майже в самому низу; жовті лампочки при вході сичали в вогкому повітрі, мовби змокрілі смолоскипи. Ішов холодний дрібний дощ. Йосаріан повільно побрів угору. Невдовзі він опинився перед затишним, привітним рестораном з червоними оксамитовими шторами на вікнах і голубою неоновою вивіскою біля дверей: РЕСТОРАН ТОНІ. СМАЧНІ СТРАВИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Слова на голубій неоновій вивісці дещо здивували його, але тільки на мить. Жодне викривлення вже не здавалось йому ненормальним у химерній, спотвореній реальності, що його оточувала. Верхи скошених будинків укладалися в якусь чудернацьку, сюрреалістичну перспективу, і вулиця здавалась перехнябленою. Йосаріан підняв комір і запнув поли свого теплого вовняного пальта. Ніч була сира й холодна. З темряви виринув босоногий хлопчик у тоненькій сорочечці і тоненьких дрантивих штанцях. Його чорне волосся потребувало стрижки не менше, ніж стопи — черевиків і шкарпеток. Його хворобливе личко було бліде і сумне. Він ішов мокрим хідником, ноги його неприємно м’яко чвакали в калюжах, і Йосаріана охопила така пронизлива жалість до злиденності цієї дитини, що хотілося вгатити кулаком у це бліде, сумне, хворобливе личко й одним ударом вибити з нього дух, бо він нагадував Йосаріану про всіх блідих, сумних і хворобливих італійських дітей, які того ж таки вечора потребували стрижки, черевиків і шкарпеток. Він примусив Йосаріана подумати про калік, голодних і змерзлих чоловіків і жінок, і про всіх німих, покірних, самовідданих матерів з заціпенілими поглядами, котрі того ж таки вечора годували своїх немовлят, знечулено виставивши своє захололе вим’я на той самий холодний дощ. Корови. Мов на команду, мимо пройшла мати-годувальниця з немовлям у чорному веретті, і Йосаріанові закортіло вгатити і їй, бо вона нагадала йому про босого хлопчика в тоненькій сорочечці та тоненьких дрантивих штанцях і про всю тремтливу, одурманюючу злиденність у цьому світі, який ще ніколи не дав досить тепла, їжі й справедливості нікому, окрім жменьки найбільш спритних і безсовісних. Що за паршивий світ! Він задумався, скільки людей бідує того ж таки вечора навіть у його власній квітучій країні, скільки їх живе у халупах, скільки чоловіків п’яні, а жінок побиті і скільки дітей залякані, скривджені чи покинуті. Скільки родин голодує, бо нема за що купити їсти? Скільки сердець розбито? Скільки людей накладуть на себе руки тієї ж самої ночі і скільки — збожеволіють? Скільки тарганів та домовласників відсвяткують перемогу? Скільки переможців програють, скільки успішних стануть невдахами, скільки багатіїв — злидарями? Скільки розумних виявляться дурнями, щасливих — нещасними, чесних — брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, скільки святих — грішниками? Скільки поважних людей продали свої душі мерзотникам за безцінь, а скільки ніколи душі й не мали? Скільки прямих доріг виявляться манівцями, найкращих родин — найгіршими і скільки хороших людей — поганими? Якщо скласти їх усіх, а тоді відняти, то, напевно, залишаться самі тільки діти, і ще, можливо, Альберт Айнштайн та ще якийсь старий скрипаль чи скульптор. Йосаріан ішов, страждаючи від самотності, почуваючись відчуженим від світу, і не міг викинути з голови болісний образ босоногого хлопчика з хворобливим личком, аж нарешті, завернувши за ріг, опинився на проспекті, де побачив солдата союзницьких військ, який корчився в конвульсіях на землі, юного лейтенанта з блідим, хлопчакуватим личком. Шестеро інших солдатів з різних країн старалися йому допомогти, силкуючись збороти і знерухомити різні частини його тіла. Лейтенант скавчав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, очі його закотилися під лоба.

— Не дайте йому відкусити собі язика, — мудро порадив низенький сержант, що стояв поруч Йосаріана, і тоді сьомий солдат кинувся до гурту — боротися з хворим лицем лейтенанта. Тут усі борці нараз перемогли і нерішуче обернулись один до одного, бо тепер, міцно тримаючи молодого лейтенанта, вони не знали, що з ним робити далі. Дрож ідіотської паніки пробіг від одного напруженого, грубого лиця до другого.

— Може, підняти його і покласти на капот тієї машини? — промимрив капрал, що стояв позад Йосаріана. В цьому, здається, був якийсь сенс, отож семеро солдатів підняли молодого лейтенанта з землі й обережно розпластали на капоті припаркованого автомобіля, все ще тримаючи всі частини його тіла, що билися в конвульсіях. Упоравшись із завданням, вони знову стривожено втупились один в одного, бо не знали, що з ним робити далі.

— А може, зняти його з капота тієї машини й покласти на землю? — промимрив той самий капрал позад Йосаріана. Це також, здається, була непогана думка, і вони стали переносити його долі, але не встигли вони це зробити, як підлетів джип з мигогливою червоною фарою збоку і двома військовими поліцейськими на передніх сидіннях.

— Що тут робиться? — вигукнув водій.

— У нього конвульсії, — відповів один із тих, хто змагав кінцівки лейтенанта. — Ми міцно його тримаємо.

— Це добре. Він арештований.

— А що нам з ним робити?

— Тримайте під арештом! — закричав поліцейський і, скорчившись у хрипкому реготі з власного дотепу, на повній швидкості від’їхав у своєму джипі.

Йосаріан пригадав, що не має відпускних документів, і завбачливо рушив мимо цієї дивної групи на звук приглушених голосів, що долинали з густої пітьми. Широкий, мокрий від дощу бульвар через кожні півкварталу освітлювали ліхтарі на невисоких вигнутих стовпах, що моторошно мерехтіли у схожому на дим бурому тумані. З вікна над головою Йосаріан почув стражденний жіночий голос, який благав: «Прошу, не треба. Прошу, не треба». Повз Йосаріана, опустивши очі, пройшла пригнічена дівчина в чорному дощовику і з чорним волоссям на обличчі. Далі, під Міністерством внутрішніх справ, п’яний молодий солдат притис п’яну жінку до однієї з рифлених корінфських колон, а троє його п’яних товаришів по зброї сиділи поруч на сходах, поставивши між ніг пляшки з вином, і дивилися.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Хочу додому. Про-ошу, не треба.

Коли Йосаріан озирнувся, один із тих, що сиділи, задиристо вилаявся і пожбурив у нього пляшкою. Пляшка розбилася досить далеко, глухо дзвякнувши. Йосаріан ішов далі тим самим млявим, неквапливим кроком, засунувши руки в кишені.

— Ну давай, мала, — почув він ззаду рішучий голос п’яного солдата. — Тепер моя черга.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Про-ошу, не треба.

За наступним рогом, у глибині темного, непроглядного мороку вузької, звивистої бічної вулички Йосаріан почув таємничий, непомильний звук: хтось згрібав сніг. Це ритмічне, ретельне, добре знайоме шкрябання металевої лопати об цемент змусило його зіщулитись від жаху, коли він зійшов з тротуару, щоб перетнути цей зловісний провулок, і далі прискорював крок, аж поки цей надокучливий, прикрий звук стих позаду. Тепер він знав, де опинився: якщо йти, не повертаючи, скоро можна дістатись до пересохлого фонтана в центрі бульвару, а звідти сім кварталів до офіцерської квартири. Раптом моторошну темінь попереду розітнуло нелюдське скиглення. Ліхтар на наріжному стовпі погас, піввулиці залила пітьма, а все видиме ніби схитнулось. По той бік перехрестя якийсь чоловік бив патиком собаку, як той, що шмагав батогом коня у сні Раскольникова. Йосаріан марно старався нічого не бачити й не чути. Прив’язаний старою конопляною мотузкою, собака скавулів і завивав у тваринній, нестямній істериці, плазував і повзав на череві, навіть не опираючись, а чоловік усе бив і бив його важкою, плескатою палицею. Зібрався невеликий натовп. Присадкувата жінка ступила крок уперед і попросила, хай би він, будь ласка, перестав. «Не твоє діло!» — хрипко гавкнув чоловік, замахнувшись палицею так, ніби хотів вдарити її, і жінка боязко відступила, жалюгідна й принижена. Йосаріан наддав ходу, щоб опинитися подалі, майже побіг. Вечір був повен жахів, і йому здалось, він тепер знає, що мусив відчувати Христос, коли проходив світом, мов той лікар-психіатр — через палату, повну безумців, або окрадений — через тюрму, повну злодіїв. Якою втіхою було йому зустріти простого прокаженого! На наступному розі вулиці, оточений незрушним натовпом дорослих роззяв, що навіть не пробували втрутитись, чоловік жорстоко лупцював маленького хлопчика. Йосаріан відсахнувся від цієї знайомої до болю жахливої картини. Він був певен, що вже бачив її раніше. D'ej`a vu? Зловісний збіг обставин шокував, сповнив його сумнівом і страхом. Це була та сама сцена, яку він бачив за квартал звідси, хоча все виглядало трохи інакше. Що твориться в цьому світі? Чи виступить зараз присадкувата жінка і попросить, хай би він, будь ласка, перестав? Чи він знов замахнеться на неї і вона відійде? Ніхто не поворухнувся. Хлопчик безупинно плакав, немов отупівши з горя. Чоловік збивав його з ніг важкими, оглушливими потиличниками, тоді рвучко ставив на ноги, щоби знову звалити на землю. Ніхто, здавалося, в цьому понурому, зіщуленому від страху натовпі не переймався приголомшеним і битим хлопцем настільки, щоб втрутитися. На вигляд йому було не більше дев’яти. Одна неохайна жінка тихо плакала в брудний кухонний рушник. Хлопець був хирлявий і пелехатий. З обох його вух текла яскраво-червона кров. Йосаріан швидко перейшов на другий бік широкого проспекту, подалі від гидотного видовища, і виявив у себе під ногами людські зуби, що лежали на мокрому лискучому тротуарі поміж клейких плям крові, що їх зрошували гострі, мов кігті, краплі проливного дощу. Тут і там валялись кутні зуби і зламані різці. Він навшпиньках обійшов ці гротескні уламки і наблизився до під’їзду, де плакав якийсь солдат, притискаючи до рота просякнуту кров’ю носову хустинку. Його підтримували попід руки двоє інших солдатів, що похмуро й нетерпляче виглядали військову санітарну машину, яка нарешті з’явилася, тьмяно світячи бурштиновими фарами, і з брязкотом проїхала повз них до сусіднього кварталу, де цивільний італієць з книжками в руках зіткнувся з купою цивільних поліцейських при наручниках і кийках. Темновидий італієць кричав і опирався, а його обличчя було від страху біле як борошно. В очах його пульсував гарячковий відчай, повіки тріпотіли, мов кажанячі крила, та високі поліцейські схопили його за руки й ноги і понесли. Книжки посипались на землю.

— Рятуйте! — пронизливо верещав він, захлинаючись від хвилювання, коли поліцейські несли його до розкритих задніх дверей санітарної машини і вкинули досередини. — Поліція! Рятуйте! Поліція!

Двері замкнули, і машина помчала геть. Якась невесела іронія була в цій абсурдній паніці чоловіка, оточеного поліцейськими, який кликав поліцію. Йосаріан криво всміхнувся на це марне й безглузде волання про допомогу, а далі, здригнувшись, подумав, що слова ці — двозначні, і з тривогою усвідомив, що вони, можливо, і не призначалися для поліції, а були геройським попередженням з могили від приреченого друга кожному, хто не був поліцейським з кийком та пістолетом і з бандою інших поліцейських при кийках і пістолетах для підтримки. «Рятуйте! Поліція!» кричав чоловік, і, мабуть, він волав про небезпеку. Зваживши на цю свою думку, Йосаріан крадькома прошмигнув повз поліцію і мало не перечепився об ноги опасистої жінки років сорока, яка злодійкувато перебігала перехрестя, нишком кидаючи мстиві погляди через плече на вісімдесятилітню стару з товстими, перебинтованими щиколотками, що шкутильгала слідом, безнадійно відстаючи. Стара важко дихала й дріботіла, збуджено мимрячи собі щось під ніс. Без сумніву, це була погоня. Перша, тріумфуючи, добігла до середини широкого проспекту, коли друга тільки добралась до краю тротуару. Паскудна, зловтішна посмішечка, з якою вона озирнулася на захекану стару, була водночас недоброю і стривоженою. Йосаріан знав, що міг би допомогти бідолашній старій, нехай би лиш вона закричала, знав, що кинувся б за здоровою першою жінкою, схопив би її і віддав банді поліцейських, коли б тільки друга жінка дала йому на те дозвіл, верескнувши про біду. Та стара пройшла мимо, навіть не помітивши його, бурмочучи щось із глибокою, трагічною досадою, і невдовзі перша жінка зникла в пелені пітьми, а стара залишилася безпорадно стояти посеред перехрестя, заціпеніла, не певна, куди рухатись далі, самотня. Йосаріан відірвав погляд від неї і поспішив геть, соромлячись себе за те, що ніяк їй не допоміг. Він тікав з ганьбою, винувато, скрадливо озираючись, побоюючись, що стара тепер кинеться слідом за ним, і втішився, коли мрячний, гойдливий, без жодного вогника, майже непроглядний морок надійно укрив його. Банди... банди поліцейських — усе, окрім Англії, в руках цих банд, банд, банд. Банди з кийками взяли все під свій контроль.

Комір і плечі Йосаріанового пальта набрали вологи. Шкарпетки промокли, ноги змерзли. Найближчий вуличний ліхтар також не світився, скляний ковпак було розбито. Будинки й невиразні силуети безшумно пропливали повз Йосаріана, немов їх несла на собі якась потужна й вічна течія. Мимо пройшов високий монах: обличчя повністю сховане під каптуром грубої сірої сутани, навіть очей не видно. По калюжах назустріч Йосаріанові зачалапали чиїсь ноги, і він з острахом подумав, що це знову якесь босе хлоп’я. Він проскочив повз виснаженого, блідого мов труп, печального чоловіка в чорному дощовику, з великим шрамом у формі зірки на щоці і лискучою, потворною, завбільшки з куряче яйце вм’ятиною на скроні. Хляпаючи солом’яними сандаліями, з темряви виринула молода жінка, ціле обличчя якої було скалічене страшним, рябим опіком, що починався на шиї і сирою, побриженою масою вкривав обидві щоки аж до очей! Йосаріан не міг на це дивитися, його пересмикнуло. Ніхто й ніколи її не полюбить. Настрій у нього був пригнічений; він запрагнув опинитися в ліжку з якоюсь любою йому дівчиною, котра утішила б його, збудила і приспала. На Піанозі чекає на нього банда з кийком. Дівчата пропали. Графиня з невісткою вже не годилися: він надто старий для забав, уже не має на це часу. Лючана пропала, може, й загинула; якщо ні, то скоро загине. Пишногруда шлюха Аарфі пропала зі своєю непристойною камеєю, а сестра Дакет соромилась його, бо він відмовився вилітати на бойові завдання і з того міг вийти скандал. Єдина знайома дівчина напохваті була простакувата покоївка з офіцерської квартири, з якою ніхто ніколи не спав. Її звали Мікаела, та офіцери обзивали її всіляко, брудними словами, зате ніжним, ласкавим тоном, і вона весело, мов дитя, хихотіла, бо не розуміла по-англійському і думала, що вони їй лестять і невинно з нею жартують. Усі їхні дикі вибрики викликали в неї зачарований захват. То була весела, щиросерда, роботяща дівчина, яка не вміла читати і насилу виводила власне прізвище. Вона мала пряме волосся кольору прілої соломи, жовтувату шкіру і короткозорі очі. Ніхто ніколи з нею не спав, бо ніхто ніколи не мав бажання з нею переспати, ніхто, крім Аарфі, який того ж таки вечора зґвалтував її, а потім майже цілих дві години протримав у шафі, затиснувши їй рота рукою, аж поки сирени не сповістили про комендантську годину і вона вже не мала права виходити на вулицю.

Потім він викинув її через вікно. Мертве тіло Мікаели все ще лежало на тротуарі, коли підійшов Йосаріан і ввічливо пропхався крізь коло похмурих сусідів із тьмяними ліхтарями в руках, які дивилися зі злістю, відступаючи від нього, і розлючено показували на вікна другого поверху, розмовляючи поміж собою приглушено, недобре, осудливо. На вигляд жалюгідного, закривавленого, понівеченого трупа серце Йосаріана закалатало з переляку й жаху. Він пірнув у під’їзд і вибіг сходами до квартири, де неспокійно тинявся Аарфі з пихатою, трохи ніяковою посмішкою. Аарфі здавався дещо розгубленим, нервово крутячи люльку в руках, але запевнив Йосаріана, що все буде гаразд. Хвилюватись немає чого.

— Я лише раз її зґвалтував, — пояснив він.

Йосаріан був шокований.

— Але ти її вбив, Аарфі! Ти вбив її!

— О, та я мусив це зробити, після того, як її зґвалтував, — відповів Аарфі зневажливим тоном. — Чи я мав дозволити їй піти й розказувати потім про нас усіляку гидоту?

— А навіщо було взагалі її чіпати, тупий ти вилупку? — закричав Йосаріан. — Якщо тобі вже так закортіло дівки, то чого не знайшов собі на вулиці? У місті повно проституток.

— О ні, це не для мене, — похвалився Аарфі. — Я за таке ніколи в житті не платив.

— Аарфі, ти хворий? — Йосаріан мало не онімів. — Ти вбив дівчину. Тебе посадять до в’язниці!

— О ні, — відповів Аарфі з силуваною посмішкою. — Не мене. Ніхто не посадить старого доброго Аарфі до в’язниці. За вбивство отакої не посадять.

— Але ж ти викинув її у вікно. Вона лежить мертва на вулиці.

— Вона не має права там бути, — відповів Аарфі. — Зараз комендантська година.

— Дурню! Ти не розумієш, що накоїв? — Йосаріанові кортіло схопити Аарфі за його розгодовані, м’які, мов у гусениці, плечі, й термосити, поки той не прийде до тями. — Ти вбив людину. Тебе посадять до в’язниці. Може, навіть повісять!

— О, дуже сумніваюсь, що вони на це підуть, — відповів Аарфі з бадьорим смішком, хоча було видно, що нервозність його наростає. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він розсипав крихти тютюну і не помічав цього. — Ні, панове. Тільки не старого доброго Аарфі. — Він знову реготнув. — Вона лише служниця. Я сумніваюся, що через якусь убогу служницю-італійку піднімуть галас, коли щодня гинуть тисячі людей. А ти як думаєш?

— Слухай! — вигукнув Йосаріан майже з радістю. Він насторожив вуха й помітив, як в Аарфі кров відхлинула від обличчя, коли вдалині почулося голосіння сирен, поліцейських сирен, а тоді, майже миттю, виросло у виючу, пронизливу, нестримну какофонію оглушливих звуків, що, здавалося, вривались у кімнату з усіх боків. — Аарфі, це по тебе, — в припливі співчуття вигукнув Йосаріан, намагаючись перекричати шум. — Зараз тебе заарештують. Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна позбавити людину життя і залишитись безкарним, навіть коли це просто убога служниця. Хіба не ясно? Невже ти не розумієш?

— О ні, — наполягав Аарфі, спробувавши хихотнути, і кволо всміхнувся. — Ніхто мене не заарештує. Тільки не старого доброго Аарфі.

Ураз він хворобливо зблід. Він опустився в крісло й оціпеніло затремтів, його пухкі, мляві руки трусились на колінах. На вулиці, різко загальмувавши, спинились машини. Тут же по вікнах вдарили фари. Загрюкали дверцята й пронизливо засвистіли поліцейські свистки. Почулись різкі голоси. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, усміхаючись дивною, онімілою посмішкою, і повторював слабким, монотонним голосом, що приїхали не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні-ні, панове, і намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки застугоніли вгору по сходах і на сходовій площадці, і навіть тоді, коли з оглушливою, невмолимою силою чотири рази грюкнули в двері кулаками. Потім двері розчахнулися і двоє високих, дужих, мускулястих військових поліціянтів з крижаними очима й міцними, жилавими, неусміхненими щелепами рішуче пройшли через кімнату й арештували Йосаріана.

Арештували Йосаріана за перебування в Римі без дозволу.

Вони перепросили Аарфі за вторгнення й повели Йосаріана геть, підхопивши під руки твердими, як сталеві наручники, пальцями. Дорогою вниз вони не промовили до нього ні слова. Двоє інших високих військових поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на них біля зачиненої машини. Йосаріана кинули на заднє сидіння, і машина з ревом помчала крізь дощ і брудний туман до поліцейського відділку, де його до ранку замкнули в камері з чотирма кам’яними стінами. На світанку йому подали відро замість убиральні й відвезли на аеродром, де ще двоє велетнів-поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на нього біля транспортного літака, в якому вже розігрівалися мотори і на зелених циліндрах капотів тремтіли краплі конденсату. Поліцейські не мовили між собою ні слова. Вони навіть не кивнули головою. Йосаріан ще ніколи не бачив таких гранітних облич. Літак узяв курс на Піанозу. Ще двоє мовчазних військових поліцейських чекали на посадковій смузі. Тепер їх стало вісім, і вони без жодного слова в чіткому порядку розмістились у двох машинах, які з шелестом шин промчали повз бази чотирьох ескадрилій і спинились під штабом полку, де на стоянці чекало ще двоє поліцейських. Коли рушили до входу, всі десятеро високих, дужих, зосереджених, мовчазних чоловіків здіймались довкола нього, як вежі. Їхні голосні кроки на посиланій шлаком доріжці рипіли в унісон. Йосаріан мав відчуття, що вони рухаються все швидше і швидше. Його охопив жах. Кожний з десяти поліцейських, як виглядало, міг легко прикінчити його одним ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, щоб вичавити з нього життя до останньої краплі. Він нічого не міг би зробити для власного порятунку. Він навіть не бачив, хто з них веде його попід руки, швидко маршируючи між двома щільними шеренгами решти. Хода їхня прискорилась, і він не чув землі під ногами, коли вони чітким, розміреним кроком піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекали ще двоє військових поліцейських з непроникними кам’яними обличчями, які, ще додавши ходу, повели їх усіх довгим консольним балконом, що нависав над велетенським вестибюлем. Їхні карбовані кроки на тьмяній кахляній підлозі гриміли в порожньому осерді будинку, мов страхітливий, дедалі частіший барабанний дріб, поки вони ще швидшою, ще чіткішою ходою прямували до кабінету полковника Каткарта, і шалені вітри паніки засвистіли у вухах Йосаріана, коли він ступив назустріч своїй загибелі в кабінет, де підполковник Корн, зручно вмостивши свою задницю на розі стола полковника Каткарта, привітав його з добродушною усмішкою і сказав:

— Ми відправляємо вас додому.


Розділ 38 | Пастка-22 | Розділ 40