home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 6

Голодний Джо

Голодний Джо таки зробив п’ятдесят бойових вильотів, але це ніяк йому не допомогло. Він спакував речі і знову чекав відправки додому. Ночами його мучили моторошні кошмари, і пронизливим вереском він будив цілу ескадрилью, за винятком лише Гапла, п’ятнадцятирічного пілота, який збрехав про свій вік, щоб потрапити до війська, і жив зі своїм улюбленим котиком у наметі з Голодним Джо. Гапл мав чуткий сон, але стверджував, що ніколи не чув, як кричить Голодний Джо. Голодному Джо було зле.

— Ну то й що? — обурено огризнувся Док Деніка. — Повір, у мене все склалося. Я загрібав п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податків, бо брав у клієнтів готівкою. Мене підтримувала наймогутніша в світі фахова асоціація. І дивися, що сталося. Якраз коли я вже насправді міг збити копійку, вони придумали якийсь фашизм і розв’язали війну настільки страшну, що вона зачепила навіть мене. Сміх бере, коли чую, як якийсь Голодний Джо щоночі верещить, мов недорізаний. Справді бере сміх. Йому зле? А як, на його думку, почуваюсь я?

Голодний Джо надто міцно загруз у власних злигоднях, щоб перейматися тим, як почувається Док Деніка. От, наприклад, звуки. Найтихіші доводили його до шалу, і він до хрипоти горлав на Аарфі за плямкання, коли той смокче люльку, на Орра за шипіння його паяльника, на Маквота за дзвінке ляскання кожної карти, коли той здавав у грі в блекджек чи покер, на Добза за клацання зубів, коли той незґрабно тиняється табором, натикаючись геть на все. Голодний Джо був трепетним, розхристаним згустком ходячої дратівливості. Рівне цокання годинника в тихій кімнаті мов молотком трощило його беззахисний мозок.

— Слухай, хлопче, — якось пізнього вечора накинувся він на Гапла, — якщо хочеш жити в цьому наметі, роби все по-моєму. На ніч загортай свій годинник у пару вовняних шкарпеток, запихай на дно своєї скриньки і ховай он у тому куті намету.

Гапл зухвало випнув щелепу, щоб показати Голодному Джо, що ним не можна попихати, а відтак зробив усе, як було сказано.

Голодний Джо був нервовим, виснаженим бідолахою з кощавим, землистим обличчям, у темних очницях якого посмикувались і корчились, мов кільця розчленованої змії, підшкірні жилки. Це було понуре обличчя зі слідами прищів, зчорніле від турбот, мов покинуте шахтарське місто. Голодний Джо їв жадібно, безупинно покусував пучки пальців, затинався, давився, чухався, пітнів, бризкав слиною і у фанатичному завзятті стрибав з місця на місце з дорогим чорним фотоапаратом, усе намагаючись зазняти голих дівчат. Знімки ніколи не виходили. Він постійно забував вкласти плівку, або ввімкнути спалах, або зняти кришку з об’єктива. Було нелегко переконати голих дівчат позувати, але Голодний Джо знав одну хитрість.

— Я великий чоловік, — кричав, було, він. — Я великий фотограф з журнал «Лайф». Великий фото на багато великий обкладинка. Si, si, si! Голлівуд зірка. Багато гроші. Багато наречені. Багато шури-мури цілий день.

Мало яка жінка могла встояти проти таких підступних лестощів, і проститутки зривалися на ноги, радо приймаючи найфантастичніші пози, які він придумував. Жінки були згубою Голодного Джо. Його ставлення до них як до сексуальних створінь можна було б описати як безтямне обожнення чи поклоніння. Вони були прекрасним, утішним, запаморочливим явленням чуда, знаряддям насолоди, надто глибокої, щоб її виміряти, надто гострої, щоб витримати, і надто витонченої, щоб служити нікчемному, недостойному чоловікові. Їхні оголені тіла у своїх руках він сприймав лише як недогляд небес, який буде негайно виправлений, і завжди квапився в будь-який можливий спосіб скористатися ними, перш ніж Всевишній опам’ятається і відбере в нього цю скороминущу нагоду. Він ніколи не міг вирішити, дрючити їх чи знімкувати, бо переконався, що неможливо робити одне і друге одночасно. Насправді він не міг зробити ні те, ні інше, бо нестримний поспіх, що завжди його охоплював, відбирав йому спроможність до дії. Фотографії ніколи не виходили, а Голодний Джо ніколи не входив. Найцікавіше, що до війни Голодний Джо дійсно працював фотографом для журналу «Лайф».

Тепер він був героєм, найбільшим героєм у Повітряних силах, вважав Йосаріан, адже він мав більше бойових вильотів за будь-якого іншого героя

Повітряних сил. Він виконав шість норм бойових вильотів. Голодний Джо відлітав свою першу норму, коли було досить усього лише двадцяти п’яти завдань, щоб спакувати валізи, понаписувати щасливі листи додому і почати жартома доскіпуватися до сержанта Таузера, чи не надійшов, бува, наказ про його відправку до Штатів. Поки чекав, він цілими днями тинявся біля входу в опервідділ, жбурляючи дотепи кожному, хто проходив мимо, і задля сміху називав сержанта Таузера паршивим сучим сином щоразу, як той визирав з канцелярії.

Голодний Джо виконав свій перший двадцять п’ятий виліт ще того тижня, коли на березі Салерно висадився десант і Йосаріана поклали в шпиталь з трипером, який той підхопив під час транспортного рейсу до Марракеша, приземлившись у кущах на контрактниці. Йосаріан щосили старався зрівнятися з Голодним Джо і майже зрівнявся, виконавши шість завдань за шість днів, але його двадцять третій виліт був до Ареццо, де вбили полковника Неверза, і підійти до відправки додому настільки близько йому вже більше ніколи не вдалось. А наступного дня, в новому мундирі й переповнений суворою гордістю, прибув полковник Каткарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що підвищив кількість обов’язкових вильотів з двадцяти п’яти до тридцяти. Голодний Джо розпакував валізи і переписав щасливі листи додому. Він перестав жартома доскіпуватися до сержанта Таузера. Він зненавидів сержанта Таузера, зі злості спихаючи на нього всю провину, хоч добре знав, що сержант Таузер не мав жодного стосунку до появи полковника Каткарта чи до затримки наказу про відправлення додому, який міг би врятувати його сім днів тому і п’ять разів опісля.

Голодний Джо не витримував напруженого чекання на наказ і, щойно виконував кожну наступну норму бойових вильотів, тут же перетворювався на руїну. Щоразу, коли його звільняли від бойових обов’язків, він влаштовував велику пиятику в тісному колі друзів. Він відкорковував пляшки бурбону, які примудрявся купити під час щотижневих чотириденних кур’єрських рейсів, і реготав, співав, танцював і горланив у сп’янілому екстазі, поки ставало сил, а тоді поринав у тиху дрімоту. Тільки-но Йосаріан, Нейтлі і Данбар вкладали його в ліжко, він починав викрикувати уві сні. Вранці він виходив з намету вимучений, переляканий, з почуттям провини — виїдена шкаралуща живої споруди, що небезпечно зависла на краю безодні.

Кошмари навідували Голодного Джо з пунктуальністю небесних світил: кожна ніч у таборі, коли він не виходив на бойові завдання, далі чекаючи на наказ, що відправив би його додому, але так і не надходив, ставала нестерпною мукою. Вразливі чоловіки з ескадрильї, такі як Добз і капітан Флюм, настільки глибоко перейнялися верескливими кошмарами Голодного Джо, що їх самих почали навідувати верескливі кошмари, і пронизливі матюки, що вилітали з кожного намету щоночі, романтично перегукувались у темряві, мов шлюбні співи пташок з брудною уявою. Полковник Корн ужив рішучих заходів, щоб зупинити початок нездорових, як здавалось йому, тенденцій в ескадрильї майора Майора. За його наказом, Голодний Джо раз на тиждень мав вести кур’єрський літак, що на чотири ночі усувало його з ескадрильї, і це рішення, як і всі рішення полковника Корна, виявилося вдалим.

Щоразу, коли полковник Каткарт збільшував кількість вильотів і повертав Голодного Джо до виконання бойового обов’язку, кошмари припинялись, Голодний Джо усміхався з полегшенням і повертався у нормальний стан смертельного страху. Йосаріан відчитував новини зі зморщеного обличчя Голодного Джо, мов із газетного заголовка. Все було добре, якщо Голодний Джо виглядав погано, і жахливо — коли Голодний Джо виглядав добре. Такі обернені реакції Голодного Джо здавалися цікавим явищем для всіх, окрім самого Голодного Джо, який уперто все заперечував.

— Які сни? — відповів він, коли Йосаріан запитав, що йому снилось.

— Джо, може, тобі сходити до Дока Деніки? — порадив Йосаріан.

— Навіщо мені ходити до Дока Деніки? Я не хворий.

— А твої кошмари?

— У мене немає кошмарів, — збрехав Голодний Джо.

— Може, він допоможе тобі їх позбутись.

— Немає нічого поганого в кошмарах, — відповів Голодний Джо. — Кожному сняться кошмари.

Йосаріан подумав, що впіймав його.

— Щоночі? — спитав він.

— А чому б і ні? — наполягав Голодний Джо.

І раптом усе стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Є певний сенс у тому, що ти щоночі кричиш від болю. В тому було більше сенсу, ніж коли Еплбі, завзятий прихильник усіляких інструкцій, наказав Крафту зобов’язати Йосаріана прийняти таблетки атабрину перед польотом через океан, після того як вони з Йосаріаном перестали розмовляти. В Голодному Джо було більше сенсу, ніж у Крафті, уже покійному, що без церемоній пішов на той світ через вибух двигуна над Феррарою, коли Йосаріан удруге повів на ціль свою ланку з шести літаків. Уже сьомий день поспіль ніхто з них не спромігся влучити в міст у Феррарі, хоч з їхнім прицілом з висоти сорока тисяч футів бомби можна було поскладати в діжку з-під квашених огірків, а минув цілий тиждень, відколи полковник Каткарт зголосився протягом доби зі своїми хлопцями зруйнувати той міст. Крафт був худющий, лагідний хлопчина з Пенсильванії, який хотів лиш одного — щоб його любили, але йому не судилося задовольнити навіть таке скромне, принизливе прагнення. Замість любові він знайшов смерть — скривавлена вуглина на варварському вогнищі, якої ніхто не почув у ці останні безцінні миті, коли літак з відірваним крилом ринув до землі. Він прожив коротке життя, нікому не заподіявши шкоди, а тоді загинув у полум’ї над Феррарою на сьомий день, коли Бог відпочивав і коли Маквот уже розвернувся, але Йосаріан вдруге спрямував його до цілі, бо Аарфі наплутав з розрахунками і Йосаріан не зміг скинути бомби за першим разом.

— Ну що, нам знову заходити чи як? — понуро запитав Маквот через переговорний пристрій.

— Ну так, доведеться, — відповів Йосаріан.

— Заходимо? — перепитав Маквот.

— Ага.

— Ну що ж, — заспівав Маквот, — хай їм чорт.

І вони повернули назад, хоч літаки з інших ланок розважливо кружляли віддалік, і тому геть усі зенітки дивізії «Герман Ґьорінг» цього разу взялися запекло гатити тільки по них.

Полковник Каткарт був відважним і завжди без жодних вагань пропонував своїх людей на бомбардування будь-якої цілі. Жодна ціль не здавалась йому надто небезпечною для його полку, так само як жодна подача не була надто важкою для Еплбі на тенісному столі. Еплбі був добрим пілотом і надзвичайним гравцем у пінг-понг з мушками в очах, який не пропускав жодного м’яча. Двадцять одна подача — рівно стільки потребував Еплбі, щоб розгромити свого супротивника. Про його доблесть за тенісним столом ходили легенди, і Еплбі вигравав у кожній грі, за яку брався, аж поки одного вечора Орр, захмелілий від джину з соком, не розбив Еплбі лоба ракеткою, після того як Еплбі розбив перші п’ять його подач. Пожбуривши ракетку, Орр вискочив на стіл і, розігнавшись з одного кінця, дико підскочив і заїхав обома п’ятками просто в обличчя Еплбі. І тут почалося справжнє пекло. Добру хвилину Еплбі борсався, доки скинув з себе Орра, що молотив його руками й ногами, відтак випростався, тримаючи Орра за барки поперед себе однією рукою, а другою, стиснутою в кулак, замахнувся, щоб прибити його на смерть, і в цей момент підійшов Йосаріан і відібрав у нього

Орра. Це був вечір несподіванок для Еплбі, який не поступався Йосаріанові ні зростом, ні силою, і відважив тому потужного стусана, що викликало у Вождя Білого Вівсюга таке радісне збудження, що він обернувся і врізав полковнику Мудусу кулаком у ніс, що сповнило генерала Дрідла такою глибокою вдячністю, що він наказав полковникові Каткарту викинути капелана з клубу офіцерів і розпорядився перевести Вождя Білого Вівсюга в намет до Дока Деніки, де той міг перебувати під наглядом лікаря двадцять чотири години на день і залишатися в добрій формі, для того щоб знову врізати полковнику Мудусу у ніс, коли цього заманеться генералові Дрідлу. Інколи генерал Дрідл зумисне приїздив зі штабу авіаполку в супроводі полковника Мудуса і своєї медсестри, просто щоб подивитися, як Вождь Білий Вівсюг вріже зятеві в ніс.

Вождь Білий Вівсюг волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав з капітаном Флюмом, мовчазним, заляканим офіцером із відділу пропаганди, який цілими вечорами друкував фотографії, зроблені впродовж дня, щоб розсилати їх зі своїми коментарями для преси. Капітан Флюм щовечора скільки міг просиджував у темній комірчині, а потім лягав на койку, схрестивши пальці і повісивши собі на шию кролячу лапку, і щосили намагався не заснути. Він жив у смертельному страху перед Вождем Білим Вівсюгом. Капітана Флюма переслідувала нав’язлива думка, що однієї ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Білий Вівсюг навшпиньки підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому шию від вуха до вуха. Цю думку підкинув йому сам Вождь Білий Вівсюг, котрий якось уночі, коли капітан Флюм уже дрімав, таки підійшов навшпиньки до його ліжка і зловісно зашипів, що якось уночі, коли він, капітан Флюм, буде міцно спати, він, Вождь Білий Вівсюг, розпанахає його горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм похолов, його широко розплющені очі втупились у зіниці Вождя Білого Вівсюга, що п’яно поблискували прямо над ним.

— Чому? — нарешті видушив із себе капітан Флюм.

— А чому б ні? — була відповідь Вождя Білого Вівсюга.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати. Кошмари Голодного Джо безмірно йому в цьому допомагали. Ніч за ніччю напружено прислухаючись до маніакальних завивань Голодного Джо, капітан Флюм зненавидів його і почав потайки бажати, щоб однієї ночі Вождь Білий Вівсюг підійшов до його койки і розпанахав йому горло від вуха до вуха. Насправді більшість ночей капітан Флюм мов колода, і лише снив, що не спить. Настільки переконливими були ці його сни про неспання, аж він щоранку прокидався вкрай знесиленим і тут же знову засинав.

Вождь Білий Вівсюг майже полюбив капітана Флюма з моменту його дивовижного перетворення. Того вечора капітан Флюм пішов до свого ліжка компанійським живчиком, а вранці покинув його похмурим відлюдником, і Вождь Білий Вівсюг з гордістю дивився на оновленого капітана Флюма як на творіння своїх рук. Він зовсім не збирався розпанахувати горло капітанові Флюму від вуха до вуха. Залякати капітана Флюма — просто так він розумів жарти, як-от торочити, що сам він помре від запалення легень, врізати полковникові Мудусу в ніс або викликати Дока Деніку на індіанську боротьбу. Коли Вождь Білий Вівсюг щоночі п’яним завалювався у свій трейлер, він хотів лиш одного — відразу заснути, і Голодний Джо часто цьому перешкоджав. Вождя Білого Вівсюга тіпало від кошмарів Голодного Джо, і він часто бажав, аби хтось навшпиньки ввійшов у намет до Голодного Джо, зняв з його обличчя кошеня Гапла і розпанахав йому горло від вуха до вуха, аби всі в ескадрильї, окрім капітана Флюма, могли добре виспатися.

Хоча Вождь Білий Вівсюг і далі бив полковника Мудуса по носі на втіху генералові Дрідлу, він не став улюбленцем начальства. Не став улюбленцем і майор Майор, командир ескадрильї, котрий зрозумів це в той самий момент, коли довідався про своє призначення командиром ескадрильї — довідався від полковника Каткарта, який примчав в ескадрилью на своєму форсованому джипі день по тому, як майор Дулут загинув над Перуджею. Джип полковника Каткарта зі скреготом загальмував над самою залізничною канавою, що відділяла його від кривобокого баскетбольного майданчика, звідки майора Майора зрештою вигнали — копняками, штурханами, камінням і кулаками — люди, з якими він до того майже подружився.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

І полковник Каткарт з ревом рвонув геть настільки ж швидко, як і з’явився, різко розвернувши джипа і сипнувши з-під коліс дрібним піском в обличчя майора Майора. Майор Майор закляк від цієї новини. Безмовний і довготелесий, стояв він з роззявленим ротом, тримаючи потертий баскетбольний м’яч у довгих руках, а зерна ворожнечі, які похапцем посіяв полковник Каткарт, уже пускали коріння в серцях вояків довкола нього, тих самих, що грали з ним у баскетбол і що майже дозволили йому потоваришувати з ними, чого ніхто раніше не дозволяв. Білки його круглих очей побільшали і затягнулися паволокою, він силкувався щось сказати, та губи лише скривились у тужливій гримасі від знайомої, нездоланної самотності, що наповзала на нього, мов задушливий туман.

Як і всі інші офіцери у штаб-квартирі полку, за винятком майора Денбі, полковник Каткарт заразився духом демократії: він вважав, що всі люди створені рівними, і тому з однаковим запалом утискав усіх, хто не належав до штаб-квартири полку. Тим не менше, він вірив у своїх людей. Як не раз повторював під час інструктажу, він вірив, що вони принаймні на десять вильотів кращі за інший підрозділ, а той, хто з ним не згоден, може забиратися до дідька. Однак, як довідався Йосаріан, коли літав провідати колишнього РПК Вінтерґріна, єдиний спосіб забратися до дідька — відлітати ще десять бойових завдань.

— Я щось не розумію, — протестував Йосаріан. — Док Деніка каже правду чи ні?

— Скільки він сказав?

— Сорок.

— Деніка казав правду, — зізнався колишній РПК Вінтерґрін. — Сорок вильотів достатньо, так вважають у штабі Двадцять сьомої армії.

Йосаріан тріумфував.

— То я можу їхати додому, так? У мене сорок вісім.

— Ні, не можеш, — заперечив йому колишній РПК Вінтерґрін. — Ти божевільний чи що?

— Чому ні?

— Пастка-22.

— Пастка-22? — ошелешено перепитав Йосаріан. — А до чого тут у біса Пастка-22?

— Пастка-22, — терпляче пояснив Док Деніка, коли Голодний Джо доправив Йосаріана назад на Піанозу, — говорить, що завжди слід робити те, що наказує тобі твій командир.

— Але штаб Двадцять сьомої армії постановив, що я можу їхати додому після сорока вильотів.

— Але він не постановив, що ти маєш їхати додому. А статут зобов’язує тебе виконувати кожен наказ. Ось де пастка. Навіть якби полковник порушував наказ штабу Двадцять сьомої армії, примушуючи тебе відлітати більше завдань, тобі все одно довелося б їх відлітати, інакше б ти порушував його наказ. І тоді штаб Двадцять сьомої армії накинувся б на тебе.

Йосаріан розчаровано опустив голову.

— Значить, мені справді треба зробити п’ятдесят вильотів? — простогнав він.

— П’ятдесят п’ять, — виправив його Док Деніка.

— Які п’ятдесят п’ять?

— Полковник хоче, щоб усі ви зробили п’ятдесят п’ять вильотів.

Почувши слова Дока Деніки, Голодний Джо зітхнув з полегшенням і вишкірив зуби. Йосаріан схопив Голодного Джо за карк і змусив негайно летіти з ним назад до колишнього РПК Вінтерґріна.

— А що б вони мені зробили, — нишком запитав він, — якби я відмовився літати?

— Мабуть, ми б тебе розстріляли, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Ми? — здивовано скрикнув Йосаріан. — Що ти маєш на увазі — ми? Відколи це ти на їхньому боці?

— Якщо тебе збираються пристрелити, то на якому боці, по-твоєму, мені бути? — відрізав йому колишній РПК Вінтерґрін.

Йосаріан наморщився. Полковник Каткарт знову підняв ставку.


Розділ 5 | Пастка-22 | Розділ 7