8. Залишаючи назавжди палац піонерів

Залишаючи назавжди палац піонерів, виходячи в жирний вечірній сніг із його залів та кімнат і навіть не розраховуючи повернутися сюди, принаймні в найближчі півроку, я собі думаю про дивне поєднання, химерну спайку понять – палац піонерів, знак, листівка з минулого, з колективного дитинства цієї країни, з її колективної пам’яті. Нова естетика не може до кінця збити літери на фронтонах, прибрати скульптури, поставлені на дахах мого міста, вона не може витравити написи й вивіски, як кислотою витравлюють наколки, їй не стає духу, не вистачає вміння, а головне – їй немає чим замінити виважений візуальний ряд, яким користувалася колишня країна у своєму просуванні вперед, у жовті порожні піски забуття. Дивні руїни лишилися після всього, будинки з привидами повішених, маршрути для колективних занять секс-туризмом, усі ці палаци культури, палаци одружень, палаци піонерів, недоречний мажорний дух юної соціалістичної моделі, яка, ніби нова парова машина, розірвалася від власного адреналіну, залишивши на пам’ять окремі деталі із запеченою малиновою кров’ю дослідників.

Чим можна замінити палаци культури й палаци піонерів? Адже зрозуміло, що мова йде не про палаци як такі, навіть не про їхню функцію йде мова – ідеться про тисячі підлітків, котрі мають при собі щось більше, ніж просто паспортні дані, кожен із них має щось значно важливіше для себе, наприклад біографію. Хто наважиться позбавити їх усіх біографій? І що він запропонує натомість?

Виростаючи, ти відкриваєш для себе необхідну тобі кількість речей і понять, предметів, будівель і цілих архітектурних ансамблів, вони постають перед тобою раптово й лишаються у твоїй свідомості надовго, якщо не сказати назавжди. Це так лише мовиться – палац піонерів. Насправді за цим стоїть рубане м’ясо часу, його вивернуті кишки, на яких він повісився. Спробуй, згадай усе до найменшої хвилини – лише почнеш, за тобою відразу потягнуться, ніби дим за підбитим винищувачем, теплі стебла твого дитинства, стиглі плоди твого вростання в життя, твого проходження крізь нього, твоєї в ньому загубленості.

Палаци культури, які утримували профспілки оборонних підприємств, актові зали з поганим освітленням і важкими лаштунками, що весь час заїдали й не відкривалися, евакуаційні виходи за сценою, кімнатки, набиті самопальною, часто краденою апаратурою, репетиційні майданчики, кузні кадрів, так би мовити, – скільки по Харкову розкидано таких будівель. Я з дитинства тягався по всіх цих палацах, я й тепер люблю туди заходити, щоправда, там уже майже не лишилось божевільних мешканців, піонерів-героїв, котрі захоплювали осередки культури і трималися в них до останнього, не дозволяючи викинути себе на вулицю.

Такий палац культури стоїть напроти універмагу. До нього завжди важко було добиратись, хіба що трамваєм. Раніше, в іншому житті, я часто ходив сюди на різні концерти, добираючись із кількома пересадками й сотнями однодумців, ми пхалися через ціле місто, аби бути разом, триматися одне одного, радісне божевільне відчуття ліктя, навіть якщо цей лікоть б’є тебе по нирках. Ми доїжджали до місця, трамваї зупинялися, ніби серця, палац культури стояв у тихих осінніх сутінках, у коридорах пахло гашишем і туалетом. Такі концерти варто було побачити, тим більше що слухати їх було все одно неможливо.

І ось минає десять років, як скінчилися всі самопальні концерти, як сюди провели нормальне метро, після чого сюди більше ніхто не приїжджає, і я випадково знову потрапив до цього палацу культури, дивна ситуація – мені потрібно було саме провести концерт, і все було б добре, за винятком невеличкої деталі – не було залу. Я не буду говорити зараз про опозиційні акції, про переляканих директорів, про йобнуте суспільство, яке боїться саме себе, оскільки, ну, що тут говорити, ви й так усе знаєте, але проблема ускладнювалася тим, що концерт мав відбутися о сьомій вечора сьогодні, принаймні так було написано в афішах. О дванадцятій дня залу ще не було.

І тут я згадав про старий-добрий палац культури, як же так, подумав я, там ще за совка відбувалися фантастичні за своєю асоціальністю речі, там іще в ті далекі часи, коли велика машина лише почала робити перші збої, панк переміг остаточно й незворотньо, не може бути, аби мене в цей зал не пустили тепер, саме вони зобов’язані це зробити, хоча б з огляду на наше спільне минуле. Я поїхав туди, нам було що висунути одне одному як звинувачення: скільки разів мене виставляли з цього залу охоронці, одного разу мене ледь не прибили тут за те, що я нібито кинув у переповнений зал запалену петарду, і, хоч скільки я не говорив, що це не я, мене все одно ледь не прибили; скільки разів мене скидали зі сцени разом із музикантами, за яких я встигав схопитися, одним словом – якщо я й міг десь знайти порозуміння, то саме тут. Я зайшов усередину – перший поверх займав салон меблів, крім цього, був кабак, іще якісь салони й магазини, збоку знаходився занюханий секонд-генд. Гашишем більше не пахло, залишився лише запах туалету, дух совкової параші, який не зник звідси разом із рок-н-ролом, в’ївся у стіни, в’ївся в секонд-генд. Я розвернувся й поїхав назад.

Подібна історія трапилась і з палацом піонерів. На початку дев’яностих тут репетирували друзі нашого спільного знайомого Німця. Німець тусувався відразу по кількох фронтах, поєднуючи на своєму життєвому шляху такі, здавалося б, несумісні речі, як пангерманізм (ну, це можна було списати хоча б на його поганяло) і українське народне поганство (а ось це вже ні на що списати не можна було, молодість, молодість, дорогі брати і сестри, що тут скажеш), і його друзі з палацу піонерів якимось дивним чином теж намагалися у своїй творчості ці речі поєднати. Німець про них багато й захоплено розповідав, проте знайомити боявся. Він мав гіркий досвід і чітко знав собі таку річ – якщо не хочеш утратити друга, ні з ким його не знайом. З бабами в нього була та сама ситуація, себто ситуація в нього була, а баб якраз не дуже. Я добре запам’ятав із тих часів його захоплені розповіді про палац піонерів як про таку собі гавань, до якої спливаються натомлені життєвими бурями українські народні погани, де на них завжди чекає тепла родинна зустріч – спирт у залізних кружках, на вибір різна фармацевтика, драп, тьолки і мінет у жіночому туалеті, ну, як зазвичай і водиться серед поган. Я підозрював, що десь воно не все так, як він розповідає, але що мені було до того – у якийсь момент нам довелось разом із Німцем переживати безкінечну затяжну осінь, ми спали в партійному офісі однієї правої партії, у колишній душовій кімнаті, місця там було саме стільки, аби двоє брудних тинейджерів, не скидаючи, ясна річ, одягу, могли розміститися спина до спини, лікоть до ліктя – на пакунках із фашистською літературою, поклавши в голови власні светри, викинувши в коридор власні черевики, тому що, по-перше, не було місця, а по-друге – повітря, ми спали в душовій кімнаті, з вирваними зі стіни кранами, з сірими кахляними стінами, гріючи своїми тілами вогкі пачки газет із надрукованими в них героями вермахту. Герої були холодними, фашизм не сподобався мені відразу.

Палац піонерів був зовсім поруч, як жорстоке заперечення всіх наших дитячих наївних уявлень про світ – саме тоді, саме тієї осені я почав нарешті розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде й ні за яких обставин на мене не чекає, немає жодної гавані, будь я хоч тричі поганином, будь я героєм вермахту, ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует, мені просто немає куди йти, єдине, що я направду можу вчинити, – це лишитися, лишитися раз і назавжди там, де я є, там, де мені було так погано, там, урешті, де я вижив, не давши собі здохнути на жорстоких, вогких і чорних від фарби пачках із газетами, що пахли нічними страхами й типографським свинцем.