home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ другий

Оповідь ченця

Одного непогідного ранку через тиждень після бесіди сестри Клариси з Робертом Брей-броком, єпископом Лондонським, випадковий спостерігач міг би побачити фігури двох чоловіків, що міряли кроками клуатр Св. Варфоломія Великого, пріоратської церкви Смітфілда. Вони були захоплені серйозною розмовою і швидко переходили від колони до колони. Один був одягнений у чорну мантію й каптур ченця-авґустинця; на другому була простора одежа з клаптевої шкіри, круг якої обмотаний пасок із символами його ремесла — швайкою та ножівкою. За ними йшов третій, молодший, чоловік із опущеною головою. Можливо, спостерігача «збентежив би той факт, що хоча він ішов просто за ними, вони начебто не помічали його. Звався він Гамо Фулберд.

Гамо уважно прислухався до них.

— Ми мусимо діяти, — сказав чернець.

— Нащо поспішати в цьому гарячому ділі? — відповів тесляр. — Черниця виконує за нас усю роботу.

— Твоя правда. Вона запалює місто. — Чернець на мить змовк. — Аромат цього багаття солодкий. Але ти мусиш діяти, Мароу. Ти знаєш, що мусиш зробити.

Злива огорнула собою клуатр, і раптом у темному небі спалахнула блискавка. Гамо інстинктивно глянув на склепінчастий дах проходу, чиї ребра та балки підтримували міць каменю. У вологому повітрі склепіння пахли забутим часом» прогірклим і обуреним на те, що його скинули з престолу. Юнакові здавалося, ніби чернець і тесляр замуровані в камінь, закуті в камені — ніби над їхніми головами лежать віковічні пласти каміння, що змушують їх спілкуватися приглушеними голосами та втомленими жестами. Вони згорбилися під каменем, але можна було подумати, ніби стали навколішки у благоговінні.3 Камінь тягся вгору, кидаючи виклик дощу та вітру, благословенням скріпляючи союз небес і землі. Яка різниця, що вони там кажуть? Не хочу дивитися на траву чи квіти, казав собі Гамо, я бажаю дивитися тільки на камінь. Це мій дім. Я хочу скам'яніти. Якщо вони почнуть глузувати чи сміятися з мене, я оберну до них своє кам'яне обличчя.

— Я вже розповідав тобі, Мароу, щодо п'яті кіл спасіння. — Продовжуючи говорити, чернець (якого звати Вільям Ексмю) зняв капелюх; його руде волосся, з виголеною на маківці тонзурою, колись було пишним і густим. — У п'ять способів, і по п'ять разів у кожний спосіб.

— Заворотний провулок.

— У Божому місті. П'ять почуттів. П'ять ран.

Вони трохи помовчали, міряючи кроками двір; посередині клуатру була криниця, яка забезпечувала водою весь пріорат, а на її залізній кришці у вічному благословенні застигла статуя Св. Златоуста.

— В латинському імені Христа п'ять літер. Це безкінечний вузол.

Тесляр (який носив ім'я Річарда Мароу) не відповів. Здавалося, що він чи то боїться, чи то не бажає розмовляти — наче він підрахував, скільки слів йому знадобиться до кінця життя, і твердо намірився не перевищувати цього числа. Він був високим і мав вольову струнку статуру типового аскета.

Чернець махнув рукою в бік світла, що знову наповнило клуатр тінями і промінням.

— Але тепер, бач, Бог дихнув на нас. Він і досі тут.

Дощ припинився так само раптово, як і почався, і Гамо відчув незбориме бажання прогулятися Смітфілдом. Він виріс у пріораті. Його знайшли покинутим у Півнячому провулку, в якихось ярдах від монастиря, і вважили за небажану дитину однієї з повій, які промишляли на цій вузенький алейці. Його залишено під брамою Св. Варфоломія, де на нього натрапив літній брамник, що доглядав за конями; відтоді він не знав іншого життя, ніж життя ченців. Коли виявилося, що той має вправні руки, його почали навчати ремесла ілюстратора у скрипторії. Він готував чорнило та фарби, розгладжував пергаменти та наносив на них лінії за допомогою лінійки й рашкуля. Він навчився змішувати чорне і червоне, біле і жовте. Потім його навчили мистецтва креслити контури пензликом із білячого хутра. Йому показали, як тинькувати стіни церкви, готуючи їх для фресок; спочатку треба було вкрити їх вапняним тістом, змоченим, аби краще тримався колір. Спочатку він працював над маленькими малюнками на цих стінах, відомими серед ченців як «Biblia pauperum», тобто «Жебрача біблія»… На вівтарі, приміром, намалював обрис Лонгіна, який простромлює тіло розп'ятого Христа списом. Ліва рука Лонгіна вказувала на його лице, символізуючи чудесне відновлення зору. Протягом років Гамо пізнав секрети свого мистецтва. Розкрита долоня позначала правосуддя; піднесений чи виставлений палець — осуд. Зігнутий палець був знаком розмови, тоді як піднесені руки символізували лють або підношення. Розведені в сторони руки могли позначати зчудування або благоговіння. Схрещені ноги були ознакою ненатуральності; ось чому в містеріях Ірода завжди грали в такій позі. Душа завжди зображувалась як маленька й гола фігура, іноді в короні чи митрі. Все це він малював червоною і жовтою вохрою, білильним вапном і ламповою кіптявою, зеленню та лазуритом.

Інші звали його Гамо-простаком чи Гамо-тишком. Він брав участь в общинних обрядах машинально, без ніякого переконання. Не вважав себе частиною спільного життя або ревної віри ченців. Од перших років він був природженим вигнанцем. Коли зазнавав горя або страху, не думав над ними: просто так заведено в цьому світі, от і все. Можливо, хтось став би його жаліти, але він не жалів себе. Самотність була йому знайомою. Він звик до довготерпіння. Якби він зазнав якогось сильного почуття, то відмахнувся б від нього, адже йому було ні з ким поділитись. Одначе за ці роки він прив'язався до Вільяма Ексмю. Почав ходити за молодим ченцем на відстані, весь час залишаючись поза полем його зору, але Ексмю помітив його. Одного вечора, виходячи з їдальні, він гукнув Гамо; хлопець чекав на нього на розі будівлі.

— Що це таке? Гра у дзеркало? — Гамо дивився на нього мовчки, але пильно. — Як тебе звати? — Ексмю знав його ім'я, звичайно, але вирішив хоч би що розговорити юнака. Він схопив його за плечі й сильно струснув. — Ти маєш язика? Часом, не Гамо Фулберд? — Хлопець кивнув. — Фулберд, проте, я бачу, безбородий.[18] — Хлопець і далі мовчав. — Ти — мов дерев'яний. Не дай Боже, виявиться, що ти вирізаний із дурного дерева. — Але тоді Ексмю (можливо, пригадавши обставини усиновлення Гамо) змилувався. — Отже, Фулберде, ходи віднині відкрито. Так, щоб я тебе бачив.

Тож Гамо залишився у товаристві Ексмю. Інші ченці сперечалися поміж собою про природу його характеру та склад його тілесних флюїдів. Деякі вважали хлопця меланхоліком, і тому млявим і задумливим; інші ж убачали в ньому цнотливу й сумну жалюгідність флегматика. Взаємини між ним і Ексмю неможливо було навіть уявити, проте одне було зрозуміло: якимось неясним чином Гамо Фулберд знайшов собі батька. Коли надворі розгодинилось, Ексмю-відчинив хвіртку пріорату й вийшов до Смітфілда. День був не базарний, але весь відкритий простір захаращений конями, возами й будками будь-яких мастей; у смітті рилися свині, а серед кинутих кісток ходили чорні шуліки, ніби в жалобі за самим Лондоном. Ім'я Боже лунало звідусіль — «Бережи тебе Бог», «Боже поможи», «Благослови вас Бог»; одні недбало мурмотіли його впівголоса, інші — гучно викрикували у вітанні, а все разом це зливалося в якийсь шелест доброзичливості з небесного світу. Запах забитих тварин з різниці змішався з людськими ароматами, коли вони пройшли повз «Розбитий щит», «Дзвін на обручі», «Сарацинську голову» та «Кардиналову шапку».

— Там повно духівництва, — сказав Ексмю, зазираючи в підвал «Шапки». — Вони займаються трансубстанціацією вина в ніщо.[19] — Понад дверима на першому поверсі цього трактиру висів вітальний знак, яскраво намальований на дерев'яній дошці; на ньому зображено чоловіка, що вкладався у ліжко, де хтось уже спав. — Кажуть, березень — місяць поховань. Я б цілий цвинтар заповнив цими римськими нікчемами та церквопроданцями.

— Вони — намистини на чотках диявола. — Річард Мароу був знайомий із літанією презирства.

— Вони — Каїнів рід. Іудине плем'я, що співає за пекельними молитовниками.

Тут поруч вибухнула гучна суперечка з криками «Гвалт!» та «Геть! Геть!». До них домішувалося ревіння тварин у брудному дворику біля шинку, які були разом зв'язані мотузками та стримувалися лайкою і лупкою; Гамо не міг знести криків коней та худоби, коли їх сікли й кулачили господарі та хльоскали веселі діти. Для нього це підривало всю світобудову. Він би радше роздягся наголо та вийшов у центр "Смітфілда як офіра. Натомість закрив руками вуха та видав низький, проникливий стогін. Здавалося, ніби всі нещастя світу обрушилися на нього.

Ексмю дав йому потиличника.

— Ти очорниш нас усіх. Спом'янеш моє слово.

Менше за все Ексмю хотілося привертати до себе увагу. Він спішно провів юнака до Качиного провулку — вузької й тісної вулички, мощеної кругляками та устричними скойками, вздовж західного боку якої тягся ряд відкритих арок; у нижній частині кожної арки була лава, густо завалена розмаїтими сукнами й гобеленами. Річард Мароу дивився на це буйство кольорів і фактур несхвально.

— Коли прийде пожежа, — пробурмотав він до Ексмю, — все це згорить дощенту.

— Не падай духом. Це лише завіса.

Коли Мароу ще був підмайстром у тесляра, на нього справила неабияке враження новина, що сам Христос був теслярем; він був від природи благочестивим чоловіком і, вивчивши абетку в благодійній школі місцевої ігумені, уривками вбирав будь-які мовні знання, де тільки можна. Він був чоловіком роздумливим, мало схильним до розмов, але з Вільямом Ексмю обговорював духовні питання. Вони познайомилися, коли Мароу ладнав два приставних столики в їдальні Св. Варфоломія, де Ексмю служив кухарем до того, як його обрали намісником пріора, і невдовзі вони дійшли згоди щодо природи Христового прикладу.

Тепер вони вийшли з Качиного провулку біля Олдерсгейта, де протікав міський рів, який усі використовували замість нужнику. Це було проти закону та звичаїв міста, яке накладало на громадян суворі правила щодо дотримання чистоти; втім, за словами мера, золотаря Дрю Барантайна, «людська натура завжди знаходить шлях до бруду й недоумства». Цей вислів повторювали на вулицях, аж доки він не перетворився на народну приказку. Зрештою став частиною однієї з «лондонських пісень», що лунали скрізь протягом кількох днів (або тижнів), а по тому зникали без сліду. Між ровом і міським муром височіли дерев'яні крамнички та помешкання, яких можна було дістатися через містки із дощок, і Ексмю вказав на невеличкий сарайчик, пофарбований неаполітанським зеленим.

— Ось це місце, — мовив він до Мароу. — Тут і станеться твоя пожежа. Почни її в ораторії,[20] он там, на вулиці Св. Івана.

Внизу Олдерсгейта, попід самою брамою, стояли сліпий та сліпа з тоненькими вербовими лозинами в руках і співали: «Ora! Ora! Ora! Pro nobis!»[21]

Ексмю втупився в Мароу.

— Чому ти мовчиш? — раптом він розлютився. — Чи ти вагаєшся у цій високій справі? Послухай, Мароу. Наша робота буде достобіса важкою. Ти це розумієш? Розумієш?

Вони мовчки проминули браму й увійшли до міста. Опинилися на вулиці Св. Мартіна, по обидва боки якої тяглися чотириповерхові будинки. Просто перед ними кипіло якесь вариво в казані на жару, і старезна жінка знімала жир шумівкою. Зубодер із накинутими на плечі намистами з зубів пройшов повз них, потім обернувся назад із вдоволеним виразом обличчя, зупинившись серед лотків, завалених часником, житом, сирами й дичиною. Ексмю був досі сповнений своєї загадкової та несподіваної люті, яка — несповідима, мов Божий гнів.

— Чуєш репет людства? — прокричав він до Мароу понад шумом людей і коней. — Господь Бог оглухнув!

Він зачепився за довгий віз, що тягся поперек вулиці, й візник загорлав на нього:

— Розплющ очі, чолов'яго! Не бачиш хіба?

Так, він бачив. Він побачив, як зубодер прямує до них і наближається до Мароу. Тесляр задивився на крамницю музичних інструментів.

— Можна глянути на ваше обличчя, сер?

— Навіщо? — спитав Мароу.

— Із цікавості. Люблю зуби.

Мароу підняв свій шкіряний каптур, і зубодер зітхнув.

— Авжеж. Я вас знаю. Я бачив вас із лолардами[22] на Кольменівській вулиці. — Зубодер оглянувся в пошуках свідків, і Мароу квапливо ступив у тінь під вивіскою крамниці. — Лолер! — Зубодер тицьнув у нього пальцем. — Брехливий лолер!

Цієї миті на зубодера хтось наскочив і щосили зацідив йому кулаком по обличчю. Гамо Фулберд прийшов на порятунок Мароу.

Контужений зубодер завалився на спину й гепнувся серед гітерн[23] і скрипиць, сурм і барабанів, підвішених до стелі крамниці. Гамо копнув лежачого чоловіка в голову, й інструменти дренькнули. При перших же ознаках насильства почали збігатися люди, жадаючи теж узяти участь, але Мароу лишався спокійним.

— Біжи, Гамо, — прошепотів він, а потім голосно гукнув: — Господь із нами! — Він указав на зубодера — Цей чоловік — лолер.

Одразу здійнялися крики:

— В колодки його! В колодки!

Вільям Ексмю вже зник, і Гамо в свою чергу швиденько завернув на Міхурову вулицю. Якийсь хлопчик у шкіряному кашкеті та довгому пальті витріщився на нього, а потім збіг надвірними сходами на перший поверх сусіднього будинку. Ексмю часто казав Гамо, що Лондон — не більш ніж завіса, показний покров, який треба зірвати геть, аби уздріти сяюче обличчя Христа. Але в такі моменти місто здавалося цілком справжнім. Хлопчик когось кликав. Гамо завернув за ріг на узвіз Патерностер — вулицю ілюстраторів і пергаментників, чиї роботи були виставлені пообіч. Він мигцем помітив святого, що в екстазі здіймав руки догори, тимчасом як унизу малюнка мавпа пробиралася по лозах. Ось був образ Богородиці, але на полях купчилися гусаки, собаки й-лиси. Ось пісенний аркуш із заголовком «Mysteria tremenda».[24]

Ексмю пройшов провулком Св. Анни та завернув праворуч на Форстерів провулок; після ранкових подій йому раптом захотілося м'яса. Лють розпалила в ньому апетит. А лютився він тому, що почасти відчував презирство до самого себе. Як там кажуть у народі? Не бува двох голів під одним каптуром. Він жадав дроздів, пирогів, свинячих ніжок, чого завгодно. Втім мусив бути обережним. Завжди бути обережним. Він усвідомлював свою схильність до меланхолії, тож утримувався від смаженого та пересоленого м'яса. Природно, варене м'ясо для меланхоліків корисніше за смажене, але насамперед він уникав куштувати оленину; адже олень — це звір, що живе у страху, а страх лише підсилює меланхолійний флюїд. Якби він їв оленину, то втік би з Олдерсгейта ще скоріше. Поряд була харчевня, куди найманці та робітники приходили по свої варені баранячі кістки з дешевим елем. Повітря там було вкінець зіпсоване, сповнене балаканини та кишкових газів.

Утім деколи йому подобалося таке тісне й духмяне товариство, так само як йому подобалося вислуховувати гріхи сіромах. То був запах людства, і мешканці міста давно вже звиклися з ним. Бували навіть і такі, хто полюбляв тілесні аромати та шукав їх у нездорових місцях, — ці так звані «нюхачі» тинялися коло нужників і відкритих відходів для втіхи. Вони ходили назирці за громадянами, що мали якийсь певний або пікантний запах, доки не насичувалися тією гидкою смердотою. Ексмю наблизився до дверей харчевні, але гамір і шарварок усередині відстрашили його, мов гуркотіння млина. Хтось співав «Моя любов поїхала вдалину». Він не міг їсти в такому оточенні. Натомість зупинився біля лотка зі смажениною та купив двох зябликів на пенс, кидаючи їхні крихкі кісточки на землю по дорозі на захід до Ньюґейта.

Річард Мароу залишив зубодера на милість народу та умудрився пробратися вулицею Св. Мартіна до Старої Біржі Тут, у районі Павлового собору, всюди велися будівельні роботи й вулиця голосила вигуками «Туди!», «Вгору!» та «Гей!». Фури будівельників були запряжені кіньми та мастифами, а робітники грали в футбол або співали, вимахуючи кухлями, під час своїх коротких (бодай і частих) перерв. Це був Лондон в усій красі.

Коли Мароу звернув од їхніх вигуків і криків на Дівочий провулок, опинився у рідному районі Тут його звали Довгим Річардом або Довгим Дияконом. Ніхто не знав про його стосунки з Вільямом Ексмю, але всі вважали його «торкнутим» або «благословенним» якимось неземним духом. Приміром, він не виявляв поваги до багатіїв і знаті й ніколи не мурмотів «Бережи вас Бог» при зустрічі з ними; ніколи не кланявся їм, не ховав руки в рукавах і не знімав кашкета, перш ніж заговорити. Сусіди часто докоряли йому за таку поведінку, бо побоювалися за репутацію їхнього району, але він багаторазово відповідав, що, мовляв, «я радше їстиму деревних хробаків, аніж схилятимуся перед їхньою дурістю». На питання про його нечепурний одяг він відповідав притчею про павича, що плакав пізньої ночі, коли не міг себе побачити, бо гадав, що втратив свою красу. На питання, чи розуміє він, як його поводження загрожує міському порядкові, він цікавився, «чи галка може збурити море, посцявши туди?». «Крім того, — додавав він, — я надто молодий, аби принижуватись». Побожні мешканці району вподібнювали його до хреста, що стоїть серед вулиці, вказуючи людям шлях.


* * * | Клеркенвельські оповіді | * * *