home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



* * *

Через кілька днів після виступу заступника шерифа члени Гільдії Діви Марії зібралися на урочистий обід у Залі шовківників у Залізняківському провулку. До складу гільдії входило вище товариство Лондона: багаті купці, абати та пріори міських установ, найвидатніші землевласники та церковники; був поміж них і такий собі канонік на ім'я Вільям Свіндербі. Він прийшов у супроводі свого йомена, Драго, котрий завжди рухався за ним на шанобливій відстані. Свіндербі мешкав у будинку священиків при соборі Св. Павла і прославився як проповідник у Павловому Хресті; його проповіді проти лолардів останніми днями підбурили чимало лондонських юрбищ.8Він атакував Джона Вікліфа, вже п'ятнадцять років покійного, як «праотця цієї єретичної порочность. Потім він зневажливо назвав самих лолардів «безбородими пащекуватими хлопчаками, котрі — так, повірте мені, — заслуговують, аби їх добряче відшмагали»; після цього коментаря Драго якось дивно глянув на нього.

Перед тим, як прислужити господареві, Драго віддав свій кинджал брамникові при Залі шовківників. Свіндербі кинув йому свої рукавички та плащ у дверях зали й став за ширмою, поки двірник не провів його до столу. Люди часто дивувались, як такий потужний голос виходить із такого охлялого тіла; Свіндербі був низьким і трохи сутулим, а обличчя в нього було таке блідне, наче його вели на страту. У нього на лобі часто виступав піт, а його одяг пахнув мускатом і чорнилом.

Поки гості віталися зі своїми сусідами по столу, під масивними балками високого даху, як завжди, лунала музика труб і барабанів. Ліворуч од Свіндербі сидів лондонський лицар Джеффрі де Каліс; праворуч — сквайр Олівер Ботлер.

— Отже, сер, — мовив де Каліс до Свіндербі, — що нового чути?

— Король Річард навчився чесності. — Слуга підніс йому миску з водою, і Свіндербі омив пальці, перш ніж перехрестити рота. Хліб і нарізна дошка вже лежали перед ним.

— Чесність уже не врятує його. — Джеффрі де Каліс озирнувся в пошуках прислуги з нетерпінням людини, якій хочеться м'яса. — Його прибічників заганятимуть, як вовків.

— О, вельми хибне твердження. — Свіндербі скривився, наче від раптового болю. — Він ще може виграти все, — На столі стояла срібна сільниця у вигляді карети — з колесами, щоб її можна було возити по столу. Свіндербі підтягнув її до себе. — Прибічники Генріха Болінґброка непостійні, мов місяць. І так само бідні.

Під звуки дзвоника церемоніймейстер увів процесію слуг si стравами. По черзі ввійшли зброєносець, есквайри та камердинери, кожен із блюдом згідно зі своїм рангом. Вони шанобливо поставили їх на столи, а тим часом на м'ясний столик горою навалювали печеного фазана, гуску, лісову дичину, курчат і свинину. За високим столом[36] сиділи архієпископ Роджер Вальден і мер Лондона; обіруч од них розмістилися лорди та єпископи; решту присутніх було розсаджено за статками та чинами. Взагалі передбачалося, що гості згуртуються по двоє; шериф, наприклад, сів поряд із Бермондсейським пріором. Усі підвелися, поки архієпископ читав молитву, а потім у залі запанував той гугіт трапези й бесіди, що його знавці латини називали taratantarum.[37]

Драго мовчки стояв позаду Свіндербі; він перебував на службі в каноніка вже шість років і досконало вивчив мистецтво чемності Навчився не плювати абикуди й завжди прикривати рота рукою перед тим, як усе ж таки плюнути. Якщо до нього звертався старший за чином, то знімав капелюха; він не втуплювався в землю, а натомість прямо дивився йому в обличчя, не рухаючи руками й ногами. Він навчився не чухати в голові та слідкувати за тим, аби нігті були завжди чистими. Навчився чистити одяг Свіндербі, застилати його постіль і зав'язувати його шнурки. Навчився він і деяких інших речей.

На столах блюда з фазанами в перцевому соусі стояли біля куріпок, запечених із імбиром; свинячі вуха, печені у вині, сусідували з рибою, поданою в зеленому соусі з різних трав; миска омарів в оцті височіла над якимись дрібними пташками в повному оперенні, через що вони й досі мали вигляд живих. Здавалося, що тут присутня вся їжа на світі.

Сквайр Олівер Ботлер був сьогодні в гуморі.

— Знаєте, — спитав він, — що мені сьогодні вранці сказав прокуратор Арчського суду?[38] Вам відомо, що він нещодавно одружився. Ну от, я спитав його, чого він обрав собі таку маленьку жінку. Вона ледве дістає мені до стегна, бачите. На що він одповів: «Ex duobus malis minus est eliendum». Тобто, мовлячи англійською, з-поміж лих слід обирати найменше. Хіба не гідна відповідь? — Перед ним стояв бутель, вирізаний у формі лицаря на коні, і він налив собі в келих вина. Згідно зі звичаєм, вони припинили розмови, поки він пив. — Проте як, — сказав він, утираючи губи рукавом, — він її проштрикує?

Під кінець м'ясної переміни внесли делікатес; він був вирізаний із цукру та пастили у вигляді чоловіка, обгорнутого бур'янами, з серпом у руці. Він призначався не для їжі, а тільки як так званий «розігрів» на відзнаку наступної переміни — мигдального крему, печеної айви, пирогів із шавлією та фінікових цукатів.

Коли на стіл було подано салати, бесіда знову повернула до короля.

— Тяжкі зараз часи, — мовив лицар. — Кам'яні. — Він невпевнено подивився на петрушку, кріп і шавлію, наче підбираючи трави, що якнайкраще пасують до його природного гумору.

— Ніщо не вічне. — Сквайр загріб жменю часнику та зеленої цибулі. — Це колесо. І я прив'язаний до нього.

Вони прекрасно знали, в чому криється причина його скарги. Аби оплатити свою подорож до Ірландії, король наклав величезні податки на своїх супротивників серед лордів та простолюдинів; він запровадив систему платежів за судові «помилування», але став настільки жадібним, а ще й жорстоким. Як співалось у популярному вуличному вірші:

Сокири гострими й колодки важкими були

На двадцять другий рік при Річардові-королі.

— Народ бурхливий. — Свіндербі досі схилявся до підтримки монарха. — Я добре знаю Лондон. Я знаю його громадян. Вони нестримані та мінливі, немов флюгер. Вони завше радіють новим заворушенням. То вони кажуть, що Генріх Болінґброк виношує якусь змову проти короля. То заперечують, що то все. обман. Подібно до місяця вони зростають і меншають. Вони повні балачок. В одну мить — ах, добрий король Річард, Боже, бережи його шию від заліза. Аж раптом уже їм Річард нещадний і непослідовний.

— Так, — сквайр зітхнув. — А що є постійного?

Цей заяложений сентимент викликав у всіх трьох щирий сміх.

— До мене доходили чутки, що Генріх Болінґброк може схилитися до Бенедикта. Тож Боніфацій пише королю: «Age igitur», тобто інакше кажучи: «Зроби щось». — Джеффрі де Каліс говорив про Великий розкол останніх років, коли дві суперницькі групи кардиналів обрали двох пап.9 Річард II підтримав претензії папи Боніфація ГХ в Римі, тоді як, із чуток, Генріх Болінґброк збирався стати на бік Бенедикта XIII в Авіньйоні.

— Я чув, — мовив Свіндербі, — що Бенедикт носить волосся.

— Та він просто нікчемний священик. Безводна хмара. — Олівер Ботлер був запеклим прихильником ортодоксії у справах релігії. — Буллами Бенедикта можна хіба що гірчичниці прикривати.

— Але Боніфацій прагне нашого золота. — Джеффрі де Каліс був менш ортодоксальним. — Кажуть, що він — сліпий кріт, що порпається в мирській багнюці. Священики — за винятком вашого священства, Вільяме, — вивозять королівське золото з нашої країни та привозять навзамін мертвий свинець. Свіндербі люб'язно проігнорував висловлювання лицаря про священиків.

— Шалена черниця співає з цього приводу гучну пісню.

— Он як? — Лицар набив рота м'ятою. — Що так?

— То ти спитай у дами Агнеси. Але я чув, що Клариса мала припадок під час заутрені та побачила у видінні двохголового звіра. Вона прорекла, що Церква впаде, а Річард утратит корону.

Олівер Ботлер презирливо пирхнув собі під ніс.

— Та черниця — ліва рука диявола. Хіба не можна забрати її з Клеркенвеля й кудись заслати?

Свіндербі всміхнувся, уявивши собі це постійне ув'язнення.

— На кожного, хто вважає її повією, інший має її за святу.

— Вона просто верескуха. Розум давно полишив її.

— Я не можу сказати, так воно чи не так. Але вона пречудово керує громадянами.

Було подано яблучні та шафранові пироги, а до них — цукровані горіхи та спеції. По столу передавали величезні карафи з «моміні» — солодким вином для солодкого завершення трапези. Потім архієпископ підвівся зі свого чільного місця. Він привітав їх за чином, «з великою пошаною та сумирністю», як він висловився, та повів мову про свою невправність.

— Даруйте мені за прості слова, — мовив він. — Я так і не навчився мистецтву риторики, тож усе мною сказане мусить бути простим і безхитрісним. — Це було стандартне попередження, що аж ніяк не відображало його здібності (з точки зору ораторського мистецтва) узгоджувати голос і вираз обличчя зі змістом промови. — Причина, з якої ми тут зібрались, є вкрай вагомою та серйозною справою, адже було вчинено багато зла і капостей. Усі ми стривожені через величезну шкоду, що в прийдешні часи може торкнутися нас унаслідок цих подій. Подумайте про тих лиходіїв — лолерів чи лолардів, розпусних і нетямущих дурнів, уражених сліпотою… — Присутні лондонці схвально замурмотіли, хоча всім було відомо, що лолардська секта процвітає в самому місті. — Ці жалюгідні проповідники лолардства відкрито виступають проти Христового вчення. Я чую їхній дух у повітрі. Вони — лицеміри та єретики, які накликали вогонь на священні місця спасіння, їхню розпусну похіть слід придушити на пні. Вони — чорні потвори, що викликають у нас праведний жах. Усім вам добре відомо, що ще два роки тому шановні єпископи обох провінцій зверталися до парламенту з вимогою прийняти закон про спалення на багатті… — Лондонський світ знову закивав. — Мерзотне осліплення християнського люду антихристами має бути припинено вогнем. Цих чортових лукавців, котрі виколюють людям їхні духовні очі та насилають грецький вогонь на наші престоли, має бути страчено. Тепер я звертаюся до іншої важливої справи. — Після цього архієпископ Вальден здивував товариство, повідомивши, що «клеркенвельську черницю» допитують учені ерудити, аби встановити, чи S візитації є благословенними, чи проклятими; він молив Господа Бога Всевишнього надати їм мудрості. — Моє слово сказане; приємної вам трапези.

Обід незабаром закінчився; останньою переміною був сир із білим хлібом, порізаний та розкладений по дошках. Громадяни воднораз підвелися, вклонилися архієпископові та вийшли процесією. Потім вийшли інші шановні особи, згідно зі статками. Шматки хліба, сиру та знехтуваного м'яса поклали в коробки, щоби потім роздати жебракам, які зі схрещеними ногами сиділи на підлозі кам'яного покою поряд із залою. Вільям Свіндербі пройшов повз них із гримасою відрази. «Що, перець у носа потрапив?* — гукнув один із них йому вслід.

Драго вийшов за своїм господарем на лондонське повітря. Він був високим парубком із солом'яним волоссям і ніжно-блакитними очами, ніби в голові у нього було небо. Він тихо розмовляв із Свіндербі, залишаючись на крок позаду нього.

— Ти маєш стільки ж жалю до бідноти, як торгаші до кішок: вони би повбивали їх заради шкурок, якби тільки могли зловити.

— Меа culpa.[39] — Лице духовника заливав піт.

— Ти зарозумілий і гордий.

— Меа culpa.

— Ти — мавпа в людському обличчі.

— Меа maxima culpa.[40]

— Я поміщу твої останки в свиняче лайно.

— Benedicite fili mi Domine. — Він повернув голову і благально подивився на свого йомена. — Confiteor tibi.[41]

— Тебе треба зв'язати й кинути в яму.

— Ab omni malo, libera me.[42]

Вони спускалися Чіпсайдом до кафедрального собору. Будь-який перехожий просто подумав би, що канонік бурмоче молитви.

— A flagello, libera me.[43]

Із застиглого виразу обличчя Драго було ясно, що це якийсь звичний ритуал; насправді, канонік сам навчив його, що казати. Вони пройшли крізь Малу браму до подвір'я Св. Павла, у північно-східному кутку, та опинилися на території собору; там рушили знайомою піщаною стежкою до будинків, зведених для тридцяти великих каноніків. Щойно вони ввійшли до помешкання Свіндербі, канонік зняв мантію і ліг на підлогу головного покою, широко розставивши ноги й руки.

Драго замкнув і засунув двері.

— Покажи мені свій зад, мов хтива мавпа при повному місяці. — Він став навколішки і стягнув з духовника сорочку та панчохи. — Фу! Твої панталони замащені твоєю дупою.

— Agnus Dei, qui tollis peccata mundi, miserere nobis.[44]

— Ти — загублений чоловік. — Драго підійшов до дерев'яної скрині й витяг звідти свинцевий батіг. Канонік знову благально подивився на нього, а потім заплющив очі. — Ті — мішок, повний лайна. — Він заніс батіг.

— Peccavi.[45]

Йомен хльоснув батогом.

— Ти — шмат багна, прикритий одягом.

— Clamavi.[46]


Розділ п\ятий Оповідь йомена каноніка | Клеркенвельські оповіді | * * *