home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ дев'ятий

Оповідь мажордома

Абатиса Агнеса де Мордон стала біля головної брами монастиря й зітхнула. Вона обернулася до мажордома Освальда Ку з виразом ярої люті, що лише трішки пом'якшувався ямочкою на її підборідді.

— Ні в якому разі не пускайте їх до наших сараїв! Тільки погляньте на них! Гидка, мерзотна шахрайня! Вони вже посцяли на солому, якою ми збиралися вкрити церкву.

Вона втупилась у робітників, що будували Ноїв ковчег на луці. Був другий день містерій, які щороку влаштовувалися в Клеркенвелі протягом тижня Тіла Господнього під наставництвом і наглядом гільдії парафіяльних секретарів. Біля самого ковчега було зведено поміст, а вивішений на ньому задник зображував фасад Ноєвої оселі. Вона дуже скидалася на купецькі будинки Чіпсайда, за винятком гойдалки, що стояла перед задником.

Поза, сценою чинилася метушня: актори готували ролі. Ной і Ноєва дружина минулого ранку грали Адама і Єву; а тепер змінили білі шкіряні костюми на більш звичний одяг — халати й сукні.

— Полегше, Діку. Полегше! — Ноєву дружину грав секретар церкви Св. Михайла з Олдгейта; він крізь сміх терпів, поки костюмер прив'язував йому пару накладних грудей. — Дуже туго, я дихати не можу.

— Ти здіймаєш чималий рейвах для такої маленької жінки. Волосся одягай сам. — Перука Ноєвої дружини скидалася на велику жовту швабру, але секретар зі Св. Михайла шанобливо підніс її над головою.

У возі з костюмами були маски з наклеєними на них зірками й блискітками, стьожки, капелюхи, камзоли та паперові стрічки, а також різноманітні накладні бороди й дерев'яні мечі Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, який грав Ноя, спирався на віз, присьорбуючи густий ель зі шкіряної фляги.

— Відригнеш мені в лице, — попередила його Ноєва дружина, — познайомишся з моїм кулаком.

— Це необхідно, господине. Коли в моєму шлунку порожньо, я не маю сил.

Хамові та Яфетові фарбували обличчя жиром і шафраном, а Бог тренувався ходити на дибах по берегу Фліта. На краю луки вже зібрався натовп. Деякі обмінювалися жартами з теслярами, що лазили по ковчегу та ставили щоглу.

Один із акторів вигукнув щось непристойне, й абатиса затулила вуха руками.

— Ах, грішне життя. Aufer a nobis iniquitates nostras.[61] — Мажордом перехрестився і спитав дозволу повернутися до складу. — Так. Покиньте цей діл марнославства. — Одначе лама Агнеса лишилася спостерігати за тим, як прибувають глядачі; дерев'яні трибуни були заповнені видатними візитерами — серед них лицар Джеффрі де Каліс та заступник шерифа, — а народ сідав на луці. А потім, о дев'ятій годині цього останнього ранку травня, можна було почути, як вона бурмоче собі під ніс: — Що ж воно таке насувається?

До криниці під'їхав чоловік у тугому червоному костюмі та гостроверхому червоному капелюсі; його кінь був споряджений у червоне, а сідло розшите бубонцями.

— Ге-гей! Гей! — гукнув він і зачекав, допоки вляжеться гул. Він був секретарем із Св. Бенета Фінка, але більшість лондонців знали його як розпорядника процесій, адже він уже багато років готував клеркенвельські вистави. Славився своєю веселістю; мабуть, був навіть занадто веселим, бо його очевидне й невичерпне щастя викликало в інших почуття неповноцінності й ніяковості. — Ге-гей! Гей!

Усі затихли.

— Шановне панство, я з напутнім

Прийшов до вас зі словом.

Щоб доповісти всім присутнім

Про що у виступі майбутнім

Розкажеться понову.

Це був ясний ранок, і сонце виблискувало на позолоченій масці Бога, який вийшов і став перед глядачами на своїх дибах; він був одягнений у білі шати, розшиті золотими сонцями, а його руки піднесені у вітанні. Він дивився просто перед собою, понад головами натовпу, на лави дерев'яних трибун, де сиділи міські сановники.

— На все це воля є моя.

Було так, є і буде далі.

Бо я — це я, і вічно буду я.

Секретар із Абатської церкви Марії, що виконував цю роль, славився своїм жорстким і впертим норовом. Одного разу він звинуватив дитину в святотатстві за грання в футбол посеред нефа та скасував усі церковні служби на цілий тиждень; він притяг хлопця до єпископського суду, вимагаючи його відлучення, але єпископ вчинив мудро і зняв звинувачення. Втім у ролі Творця він немов підкорив собі численних громадян в аудиторії. Авжеж, він-бо грав гнівне божество зі Старого заповіту. Маска доповнювала й підсилювала його голос.

— Я Бог, що всесвіт сотворив,

Небо і землю спородив,

Я бачу: мій народ грішив

І собі ж лиха наробив.

Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.

— Вітайте! Тіштеся! Отак!

Бо це прибув я — весельчак.

Звусь Яфетом; батько Ной казав,

Щоб я недовго просторікував.

Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій — Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників — у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:

— Як можеш ти мене забити?

Яфете, ти ж бо знаєш:

Ішак я хоч куди.

На це Яфет відповів: «Та поцілуй мене в дулу, ішаку». Це була лише перша з багатьох грубощів, якими обмінювалися хлопець і віслюк за ходом вистави, причому кульмінацією стала спроба хлопця пізнати віслюка ззаду. Дама Агнеса забрала ченців, що дивилися п'єсу та, сиплячи погрозами, загнала їх до монастирських воріт.

Увесь цей час Бог залишався перед глядачами, виблискуючи своєю позолоченою маскою в перших літніх променях. Урешті-решт хлопець поїхав геть під гучні оплески та вигуки «Давай, Куля!». Потім, мов за сигналом, на помості з'явився Ной. Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, Філіпп Дрінкмілк, ретельно вивчив мистецтво перевтілення, перед тим як узяти роль Ноя. Його батько й досі працював декоратором при міських процесіях, і Філіпп завжди ходив з ним на великі маскаради та інші свята, якими відзначався річний цикл міста. Так сталося, що на початку 1382 року було найнято трупу мандрівних акторів для в'їзду в Лондон молодої нареченої короля Річарда, Анни Богемської; відповідно, батько Філіппа Дрінкмілка мусив зробити їм маски для різних страстей. Акторів за міський рахунок поселили у Замковому заїзді на Рибній вулиці, й разом із батьком Філіпп побував у їхній, як вони казали, «перевдягальні». Особливо він пам'ятав, як до півсмерті перелякався, коли до нього з ревінням наблизився ведмідь, і з яким полегшенням побачив людське обличчя під шкурою. «Ласкаво просимо, — мовило обличчя. — Якщо тебе тут не загризуть пацюки, то точно загризуть воші».

Він познайомився з цим чоловіком, якого звали просто Герберт і який, на превелику втіху всієї трупи, підпалював свої гази на Рибній вулиці. Герберт показав Дрінкмілку тринадцять знаків руки, що виражають різні почуття, і вісім знаків обличчя. Також він роз'яснив йому символіку кольорів; жовтий означає ревнощі, білий — цноту, червоний — гнів, синій — вірність, а зелений — зрадливість. Гарний актор завжди носив кілька кольорів одночасно, таким чином роблячи свій виступ вельми витонченим і цікавим. Під його наставництвом Філіпп Дрінкмілк став природним мімом; він вивчив діалог «Грімалкін, наш кіт» і дуже швидко опанував усі необхідні жести й вирази. У маленькій ризниці Св. Олафа він виконував складні поклони та хитромудрі танцювальні па; іноді починав крутитися серед кімнати, наспівуючи уривки новітніх пісень.

У ролі Ноя, однак, він набрав утомленого вигляду; він розкрив долоні, тримаючи їх паралельно землі, та скособочився всім тілом. Його обличчя стало віддзеркаленням душі: очі підведені догори, рот напіввідкритий. На ньому була синьо-кармінова хламида; він торкався синього на знак своєї вірності та кармінного на знак свого страху, тоді як у сполученні ці два кольори символізували страждання. Коли Бог відвернувся від натовпу й постав перед ним, він простягся долілиць на сцені.

Тим самим мірним речитативом, що нібито виходив із якогось джерела поза всілякою мовою чи співом, Бог наказав Ноєві збудувати ковчег і притулити в ньому по парі кожного звіра та птаха на землі. Те, що ковчег і так височів серед луки на очах у глядачів, не мало ніякого значення; у маленькому Клеркенвелі сплелися минуле, сучасне і майбутнє. Присутні в аудиторії достеменно знали, що перед ними відбуватиметься, але були незмінно здивовані та зацікавлені виставою. Наразі вони розсміялися, коли Ной звернувся до Бога переляканим і тремтким голосом. Було очевидно, що він тремтить не з поваги до присутності божества, а зі страху перед гнівом дружини.

Тим часом Ноєва дружина качалася на гойдалці; навпроти неї підіймалася й опускалася одна з її «кумоньок». Це був комічний елемент, вигаданий майстром процесій, тож пелени їхніх суконь час од часу задирались, виставляючи напоказ брудну білизну; обидві тримали фляжки й мімічно зображували палку сварку. Ноєва дружина сповзла з гойдалки й зайшлася чухати обличчя своїй кумоньці, на що глядачі вибухнули реготом. Побачивши Ноя, котрий повагом ішов у її бік, вона поправила сукню, ніби готуючись до бою.


* * * | Клеркенвельські оповіді | * * *