Розділ тринадцятий

Оповідь пристава

Лікар, Томас Ґантер, спостерігав за Матір'ю Христовою, яку досить мило виконували «Королі Шлараффенланду».^[77] На хмарці, яка звалася Весна, стояв вродливий молодик; він грав на дудці, ще й співав. Із хмарки звішувалася стрічка, на якій червоними літерами було написано такій двовірш:

На вичепуреній сцені, яку несли шестеро носіїв, розташувалися двоє городян, які грали Провидіння та короля Річарда II; їдучи вулицею Корн-хілл, вони обіймалися та цілувалися. За сценою їхав пишний фургон, який тягли двоє коней із яскраво-золотавими сідлами й блискучими вуздечками. У фургоні було влаштовано величезну кольорову модель космосу, де на блискучому колі кожної сфери сиділи оголені хлопчики. Відразу ж за ними пересувався юнак, прив'язаний за руки й ноги до платформи; на ньому — білий шкіряний костюм, який він позичив у Адама із акторів містерій;^[78] на костюмі фарбою було написано числа. Поряд із ним стояв хлопець, одягнений як астролог: у довгому, підбитому хутром плащі з каптуром, і співучо вигукував до юрби: «Що то за темна гострота? То гострота чисельна!». Утім, Ґантер його майже не чув через ґвалт менестрелів, які йшли поміж фургонами і пересувними сценами з арфами і скрипками, волинками і кіфарами, віолами і трубами, волинками з маленьким мішком і тамбуринами, колісними лірами і дудками. Це було свято параду літнього сонцестояння, у переддень Успіння Пресвятої Богородиці, коли святкували могутність і славу міста.

Ґантер скорчив гримасу, коли на стінах та бастіонах почали стріляти з вогнепальної зброї, щоб «потішити публіку», за висловом мера, а повз Великий хрест Чіпсайда проходила процесія із представників різних гільдій. Потім пройшли гвардійці у своєму старовинному вбранні; жителі районів Брідж та Уолбрук несли списи, червоні-червоні, у той час як, скажімо, жителі Фаррінгтону та Олдерсгейта — чорні списи, прикрашені білими зірками з пудри. За ними йшла група городян, одягнених наче на маскарад. Деякі з них були у костюмах лицарів із червоними плащами, із опущеними забралами; один одягнувся пишно, наче імператор, а за ним, на відстані, крокував чолов'яга в костюмі Пали Римського в оточенні двадцяти чотирьох кардиналів. У задніх рядах були ще семеро, чиї обличчя закривали чорні забрала, — вони мали вигляд зовсім не доброзичливий і справляли враження, наче служать якомусь іноземному принцові; юрба глядачів, які з радістю пройнялися духом параду, свистіла їм услід.

Він дійшов до рогу вулиць Фрайді-стрит і Чіпсайд, звідки йому значно краще було видно традиційну процесію бідняків, на кожному з яких була солом'яна шапка із пришпиленим до неї шматком свинцю; їх зібрання уособлювало рядки з «Книги параду в день сонцестояння», де сказано таке: «Тільки багаті плататимуть, тільки бідні отримуватимуть допомогу». Ґантер. добре їх знав, а ще він знав, що вони посідали належне місце у складній ієрархії нужди та обслуговування; з одного боку, не були вільними городянами, але з іншого — не були й неробами чи заблудними вівцями. Не були вони й жебраками чи, як їх іще називали, «копійчаними людьми» — з вислову «немає ані копійки». Бони стояли на третій сходинці бідності, та їх називали «людьми без господаря». Роботу свою вони змінювали відповідно до пори року — взимку працювали дроворубами, а восени — шевцями, — і щоразу, коли їм вдавалося заробити стільки, аби на життя вистачило, вони тієї ж миті припиняли працювати. Це серед них було неписаним правилом. Чи, як зазвичай зазначав Ґантер, це був закон Лондона. Вбрання вони покупали тільки ношене, в якому кольори вже вицвіли, а шви протерлися. Перебували вони на найнижчому щаблі суспільства, лише на один щабель вище за найгіршу бідність і злидні, й до того ж вони становили значну частину населення міста. Ось чому їм дозволили створити власну процесію.

Спостерігаючи за ними, хрипло наспівуючи церковний гімн Діві Марії, лікар якоїсь миті відчув на собі чийсь погляд. Він інстинктивно обернувся, але всі, хто скупчився навколо нього, здавалося, не могли відірватися від пишної процесії. Саме зараз повз нього йшли два високі чоловіки на ходулях. Вони уособлювали велетнів Ґога і Маґоґа, які були близнюками-охоронцями міста; на обличчях у них були маски левів, а на спинах — штучні крила. Томас Ґантер вирішив пройтися вулицею Фрайді-стрит, кожні двері домівок якої було прикрашено зеленими гірляндами із гілок берези та довгого кропу, білими лілеями та безсмертником на честь і Лондона, і Діви Марії. Йому все ще було ніяково, наче чийсь природний гумор кидав тінь на його власний. Він пішов швидше і навіть раз чи два оглянувся, коли звук музики менестрелів став не таким голосним.

— Заради любові Христової! — Ґантер аж здригнувся, коли почув цей голос, що ішов невідомо звідки. — Заради любові Христової дайте м'яса чи грошей бідній людині! — з алькова на розі вулиці Вотлінг-стрит вийшов жебрак із мішком і всім іншим; цей ріг був «проміжною точкою», яку всі жителі називали «точкою промежини». — Я у злиднях, шановний пане. Я втратив усе, що мав, — його оточувало коло із сонячного світла. Іантер помітив, який у жебрака видатний ніс і який широкий лоб. Він міг би стати великим схоластом, але випадково, чи за бажанням долі, перетворився на того, хто сидить у пилюці й тільки дивиться на світ.

Лікар дістав пенні.

— Нехай утішить тебе Господь, — ось і все, що він сказав.

— Сер, дякую за вашу доброту, — це була явно добре відпрацьована, ритуальна подяка. — Я благатиму Бога, щоб він коли-небудь дозволив мені віддячити вам.

Ґантер давно звик до запахів людського тіла, і сморід, який ішов від цієї людини, що містив натяк на нічні неприємності, не викликав у нього відрази. Жебрак, здавалося, був у доброму здоров'ї, якщо не враховувати дивні кільцеподібні плями в нього на лобі. — В тебе під волоссям є ознаки сифілісу? — Жебрак кивнув. — Коли підеш у поле, збери рослину, яку зазвичай називають печіночник. Росте вона у вологих місцевостях. Зроби з неї пасту із власною слиною, а потім приклади до лоба.

На це жебрак розсміявся.

— Що ж це за світ, пане, коли чоловікові доводиться вирощувати травичку замість волосся?

— Не такий уже поганий, якщо це тобі допоможе. Бережи тебе Бог, — сміх жебрака нагадав йому пісню, яку він вивчив у дитинстві. Він стиха наспівав її собі, коли завернув за ріг.

Був такий собі вираз, що жебраки — то менестрелі Господа. Пісня ніяк не йшла в нього із голови, поки він рухався вздовж Вотлінг-стрит, але знову відчув острах, знову здалося, що його переслідують. Він швидко повернув на Лемб-еллей, потім — на Сінк-корт; він почув кроки за спиною і став нетерпляче чекати на людину, яка лякала його. З-за рогу вийшов чоловік середніх літ, одягнений у старомодну шкіряну мантію ташкіряну шапку. Це був Бого-пристав, якого він нещодавно лікував од запалення у стегні. Відчувши несподіване полегшення, Ґантер вигукнув до нього:

— Як справи, Бого? Ти ж знаєш, де я живу. Навіщо ж переслідуєш на вулицях?

— Я побачив вас під час процесії, майстре Ґантер, і не міг втриматися від того, щоб якомога швидше розповісти вам свою історію. Ще святий Павло казав: настали лихі дні. — Бого ніхто особливо не любив. Він був приставом щойно створеного району міста — Фаррінгтон-Візаут, до якого входили Смітфілд і частина Клеркенвелю, яка обмежувалася річкою Фліт, чи Тернміл-Брук, через велику кількість млинів, і вулицею Комон-лейн, але він був відомий далеко за межами цього району. В його обов'язки входило повідомляти городян про те, що вони мають узяти участь у церковному суді чи у виїзній сесії суду присяжних, хоча і ходили чутки, начебто ордери знищувалися після виплати певної суми грошей. Його прозвали «диявольське брязкало», і всі намагались уникати з ним зустрічі. Зараз Бого так близько підійшов до лікаря, що Ґантер відчув сморід із його рота; у смороді спостерігався присмак якоїсь внутрішньої хвороби, наприклад раку. — Ви чули про те, що король утік із Кармартена, перевдягнувшись ченцем?

— Цим новинам уже триста років, Бого.

— І з ним кілька дворян. Кажуть, видовище було жалюгідним.

— Зараз Річард і Генріх проводять переговори. Треба трохи почекати. Але нащо турбувати мене цим зараз, Бого?

— Це ще не все, я маю до вас й іншу справу, — і він зазирнув просто у вічі лікарю. — Майстре Гантер, хтось затуманив це місто!

— Ти занадто туманно висловлюєшся.

— Ви чули про єпископа-велетня, що його знайшли на дворі собору Св. Павла два тижні тому?

— Звичайно ж.

— Разом із ним знайшли перстень, прикрашений смарагдом, — Ґантер промовчав. — На тому персні був дивний візерунок із кіл.

— Це старовинний символ святості. І що з того?

— Так, знак добрий, але ж його використовують у лихій справі. Останніми днями він завдав великої шкоди.

— Якої шкоди, майстре приставе?

— Коли на вулиці Сент-Джон-стрит спалили каплицю, то на стіні знайшли зображення кола. Я це знаю напевно. Сам це бачив. Коли біля дверей Si quis? знайшли мертвого писаря, то наштовхнулися на ще одне. коло. Кажу вам, майстре Ґантер, це пемза, яка має відшліфувати Лондон.

— Бого, не поводься наче дитина. Так можна уявити собі щось таке, що нікому й на гадку не спаде.

— Коли я заарештував такого собі Фровіка, за звинуваченням у єресі, то побачив у його кімнаті книжку, в якій усе це пророкувалось. їх п'ять в одному і один у п'ятьох. Кількість ран нашого Благословенного Спасителя дорівнює п'яти, і також це число струн на арфі Давидовій, які грають музику сфер.

— Дивні речі ти кажеш, Бого.

— Дивні речі мені відомі.

Лікар вважав пристава людиною хитрою та спритною, але не такою, що ні з того ні з сього почне вигадувати всілякі дива. Також він підозрював, що Бого ходив таємними й найкоротшими стежками, щоб дізнаватися місцевих новин першим; він був знайомий із нічними тінями й чужинцями.

— Чи бачив ти ці кола в інших місцях, Бого?

— Знаки я бачив усюди. Вони передвіщають смерть. Вони наспівують заупокійну вечерю й поминальні пісні.

— То ж хто вони — ті, хто пише свої плани на стінах? Єретики на кшталт Фровіка?

— У цьому місті, майстре Ґантер, є такі люди, котрі не впадають у вічі, а в ясний день ходять поміж нами в убранні чесних городян. Вони вправні у дивних ремеслах. Світ ось-ось розколеться.

— Не так швидко, гадаю, щоб ти цього заздалегідь не помітив.

— Тоді, заради страстей Христових, пам'ятайте мої слова Ви все ще спілкуєтесь із Майлзом Вавасюром? — Лікар років зо три тому вилікував баристера від свища, і на річницю операції вони вечеряли вдвох у номерах баристера на заїжджому дворі Скроупсінн. — Неодмінно передайте йому це. Він людина достойна і зрозуміє, що спитати, а що сказати. Послухайте. Бачите ці смолоскипи? — Провулком пролунали кроки. — Парад закінчується. Бережи вас Господь.

І пристав пішов не попрощавшись. Він інстинктивно уникав скупчення народу і світла смолоскипів — боявся отримати ляпаса чи погрозу. Насправді, серед групи гульвіс, яка зараз заходила на Сінк-корт, перебував відомий шахрай і дурисвіт Джон Доу, якого Бого заарештував тільки кілька місяців тому. Злочин його полягав у тому, що він прикидався німим через втрату язика і просив милостиню. Зазвичай тримав залізний, гак і кліщі, з яких стирчав шматочок шкіри, за формою дуже схожий на частинку язика; він був оздоблений сріблом і мав напис: «Це язик Джона Доу». Чоловік видавав звук, схожий на ричання, і постійно відкривав та закривав рота таким чином, щоб язика не було помітно. Пристав запідозрив його і пройшов за ним до самої оселі на вулиці Біллітер-лейн, де і побачив цього Доу, який дуже вправно та швидко розмовляв із власницею будинку. Він відвів Доу до кур'єра при суді, і шахрая затримали; його засудили до ганебного стовпа, але після цього випробування він вирішив залишитися в місті. Ніхто не знав, звідки він бере гроші, хоча той був завсідником однієї поганенької таверни. Пристав розгледів його в світлі смолоскипа, але швидко забрався звідти.

Бого вийшов на вулицю Олд-чейндж, де горіло кілька вогнищ. їх називали «вогнями дружби», які розпалювали напередодні літнього сонцестояння, але було в них іще одне завдання — вони очищали п8овітря від інфекцій, що накопичуються спекотними літніми днями. Перед кожними дверима були розміщені чани зі смолою, надаючи дивного блиску букетам квітів і гілкам навколо порога. На вулицях встановили столи із напоями та наїдками; один з них перекинувся через занадто жваві танці кількох молодиків, що вже встигли відзначити свято. Через це Бого і не любив свято передодня літнього сонцестояння: загальний настрій свавілля загрожував його безпеці. Навколо вогнища. танцювало кілька жінок; вони співали пісню про поні, що гарцював; на кількох із них були маски як ознака їхньої свободи, тоді як інші начепили фальшиві бороди, зроблені з фарбованої вовни.

І тут його помітили. Одна з жінок заверещала: «Он іде Бого, пристав!» Він був не у своєму районі, але багато городян знали його в обличчя. «Он іде Бого!» Дві руки схопили його й затягли у коло; його міцно тримали під руки, і вже скоро він відчув, як його закружляли навколо вогнища із несамовитою швидкістю, яка, здавалося йому, ставала все вищою. А потім жінки наблизилися до вогню; вони гойдалися біля самого краю вогнища, і Бого зрозумів, що шкіра його черевиків, так само як і тканина його штанів, почала тліти. Він закричав злякавшись, жінки відскочили назад і впали; сміючись вони дивились, як він намагається знову стати на ноги. Дві з них підскочили до нього, знову збили його на землю і почали бити його кулаками. Потім одна із них, інстинктивно імітуючи звичайну практику вуличних бійок, відкусила йому мочку вуха. Він завив, а жінки, відчувши його біль, заволали від радощів. Це був дикунський крик — голосний, довгий, переможний, який часто лунав Лондоном. Це був крик самого міста. Вони залишили його лежати на Олд-чейндж, і кров із його рани лилася на землю й каміння бруківки.