home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ шістнадцятий

Оповідь кухаря

Сoquina[88] на вулиці Нанчеон-стрит була найбільшою у всьому Лондоні; основна зала могла вмістити до сотні клієнтів, а були ще й інші кімнати, чи «кают-компанії», де також можна було попоїсти, хоча і не такій кількості людей. її зазвичай називали «У Роджера», оскільки кухар, якому вона належала, мав ім'я Роджер Уерський, і він усе ще наглядав за приготуванням їжі. Він був худорлявою людиною з невеличкою, охайною борідкою та в білому капелюсі у формі пирога, що символізував його професію. «Все має бути добре вимито! — крокував він по великій кухні поряд із основною залою. — Добре! Добре! Добре! Ти чуєш мене, Вол-тере? — підійшов він до молодого служника. — Покажи мені свої руки. Ти торкався лайна? Йди помийся! Джоне, шумівку треба протерти. Чи ти не бачиш на ній накипу? Це недобре. Недобре!»

По обидва боки кухні, один навпроти іншого, розташувалися дві печі: для риби і для м'яса, і їхній жар був таким нестерпним, що більшість працівників познімали сорочки й працювали у білизні. Тому запах людського поту змішувався із іншими ароматами. Роджер ходив поміж них у щедро прикрашеному жакеті, до якого кріпилися штани за допомогою застібок, більш відомих як «принади» чи «повії»; на ногах у нього були довгі туфлі з вузькими носками, які, за вимогами останньої моди, були загнуті догори і мали назву «краков'яки». Утім, професійний ковпак на голові робив із нього те, що він сам називав «мішаною мішаниною».

— На дні цієї каструлі залишився білий жир! Я що, маю все чистити власноруч? — він ретельно перевіряв горщики і гаки для м'яса, ополоники і ступки, тарілки й каструлі, які висіли на потинькованих стінах. — Сімкін, ти послав когось за спеціями? — він обожнював перекрикувати весь цей галас. — Шафрану в нас залишилося не більше, ніж у дулі черниці! — Сімкін був одним із трьох кухарів, який готував м'ясо, і вдача в нього була така, що, подейкували, коли б він одригнув у молоко, воно б миттєво скисло. Він товк м'ясо жайворонків і голубів у великій пласкій мисці і не звертав на Роджера ніякої уваги. — Не дай Боже, Сімкін, коли ти почуєш мене, — Роджер витер пальці об обідок дерев'яної миски, у якій був свинячий жир. — Кажуть, погані манери — віддзеркалення поганої людини. Що ти на це скажеш, Сімкін?

Сімкін хвилину дивився на нього.

— Майстре Роджере, у мене тут забагато справ, аби бігати за шафраном, наче якась служниця.

— О-ля-ля. Та вона огризається, — люди, які працювали з Роджером, поміж себе звали його Дама Дурден[89] чи Стара Матінка Трот;[90] він відрізнявся таким самим гострим язиком, а також непристойним гумором, як і ці дві старенькі леді з інтермедій. І зовні був точно як вони: такі ж гострі риси обличчя й занадто дрібні кроки.

На одному довгому столі було розкладено фазанів, гусей, дичину, просолену свинину, свіжу свинину, бекон і тельбухи; деякі зі шматків м'яса вже поверталися на рожнах, разом із головою кабана й боком оленя. Над частиною вогнища стояла велика тринога, всі ноги якої глибоко входили в жаринки, що жевріли. Чоловік похилого віку витягував шматки м'яса за допомогою гаків, як робив це останні тридцять років; він працював у кухні задовго до того, як сюди прийшов Роджер. На цьому самому місці більш ніж сто років працювала харчевня, яка була свідченням принаймні того, що смаки та звичаї жителів Лондона з часом не змінилися.

Густі хвилі запахів, що йшли від кількох видів м'яса, змішувались із більш гострими ароматами щуки та лина; затхлий запах вугра змішувався із різким запахом свинячої плоті, а пряний запах оселедця — із м'яким ароматом бичини. Це була тема і контрапункт, узяті з пісенника пахощів. Кухня була маленьким містечком запаху. І жоден із тих, хто проходив повз харчевню, не міг не відчути різниці між ними — відтінок окуня й коропа, цибулі-порею і гороху, зеленого інжиру і капусти. Відтінки приготованої їжі — не важливо, риби чи м'яса — напахували бруківку всього району; тут блукали собаки всіх видів, й іноді вони гинули від стріл чи рогачок підмайстрі», і тіла їх летіли до канави в кінці вулиці. Сама назва вулиці, «нанчеон», означала прийом їжі чи трапезу в другій половині дня — підвечірок.

— Ось людина, яка почала будувати, але закінчити так і не змогла! — Роджер прискіпливо наглядав за одним кухарем, який ніяк не міг спромогтися приготувати суміш із перетертої свинячої печінки, молока, круто зварених яєць та імбиру. — Господь може послати людині гарну їжу, але диявол може прислати їй поганого кухаря, який усе зіпсує. Чи не так, Митток?

Молодий кухар не відводив очей від дошки, але почав приділяти більше уваги імбиру.

— Майстре Роджер, ці печінки такі жорсткі, що ними можна фати замість м'яча. Коли ви ходили на ринок?

— Бачу, бачу, це цілком моя провина. Пробач мені, Маріє, бо я згрішив, — жар і гомін кухні постійно впливав на висловлювання присутніх; якби хтось увійшов сюди з вулиці, то міг би подумати, нібито вони увесь час лаються.

— Знаєте, майстре, від красивих слів лише голова товстішає.

— Тобі це відомо краще за мене, сучий ти сину. Гепа в тебе розміром аж зо дві бочки.

Волтер, кухарчук, побіг коридором і приклав долоню до рота, щоб його було краще чути: «Прийшли! Прийшли!». Перші клієнти прийшли пообідати і вже знімали капелюхи. Волтер заздалегідь накрив на столи: всюди вже покладено хлібні дошки, серветки й дерев'яні ложки; перед кожним стільцем лежав буханець хліба і стояв кухлик, а на кожні дві тарілки припадала одна сільничка. На кожному столі стояла невеличка залізна лампа, яку запалювали похмурими днями, хоча в coquina світла вистачало. Стіни її були тиньковані й прикрашені картинами полювання, у тому числі з яструбами; з ротів мисливців виходили слова, наприклад, «sa су avaunt», «ату», «стережись». По підлозі з червоної глини розкидали свіжий очерет.

Не встиг Роджер увійти до зали, щоб привітати перших клієнтів, як його закидали звичайними запитаннями ввічливості: «Як ся маєте?», «Як ваші справи?», «Як торгівля?», «Боже поможи». Фрази ці нескінченно повторювалися день за днем, так що дні нанизувалися один на одного, утворюючи гармонійну лінію життя. Роджер зібрав плащі й мантії відвідувачів, вітаючись кивком із незнайомцями і звертаючись до добрих знайомих на кшталт «пане величезний шлунок», чи «пане могутні кишки», чи «сер ненажера». Коли дзвони церкви Сен-Дені пробили полудень, зала наповнилася голосними замовленнями яловичини, вареної з гвоздикою, та гарніром зі смаженого мигдалю; мідій в юшці зі щуки; поросячих вушок, зварених у вині; куріпок, підсмажених з імбиром; смажених вугрів у цукрі й макрелі у м'ятному соусі. Кухарі розкладали на блюда фрукти й овочі, варені чи тушковані: їсти сиру їжу вважалося поганим для здоров'я. Відвідувачі користувалися власними ножами, а замовлення їм подавали на олов'яних тарілках; вони пили зі шкіряних, дерев'яних чи олов'яних чаш. На кожному столі також стояла велика порожня тарілка для недоїдків і недопитків, які Роджер пізніше роздасть жебрака на вулиці.

Розмови були голосними, хриплими та жвавими. Хто вже чув новини про короля? Поміж столами йшов обмін плітками и фальшивими «достовірними фактами», так само як і скаргами щодо загальної ситуації в світі. Напевно було відомо лише те, що Генріх Болінґброк разом із Річардом II, своїм бранцем, нещодавно прибули до Данстебла. Піднявшись на вежу з годинником, Генріх виступив перед народом, заявивши, що повернеться до Лондона в перший день нового місяця Перше вересня було святом Дванадцяти мучеників, а відвідувачі харчевні Роджера натякали на те, що буде й тринадцятий: Болінґброк нестерпно жадав посісти трон.

— Зміна сезону може всіх нас зробити сумними й хворими, — зазначив Ганекін Фізелер своєму сусіду Хьюгену Річоксону.

— Молю Бога, щоб Він дарував нам веселий світ, — відповів той.

— Я з тобою згоден. Як справи у твоєї сестри?

— Добре. Як ніколи добре.

За сусіднім столом сам Роджер Уерський розглядав прикрашену коштовностями скриньку, яку йому дав Генрі Гат-тескрейн.

— Скільки хочеш за неї?

— Тобі задешево віддам, Роджере.

— Я відчуваю тут щось недобре.

— Ні, клянуся, все гаразд. Вона з Африки.

Лікар Томас Ґантер їв разом із Емнотом Галінгом, клерком; вони обидва були членами Стародавнього Ордену Чоловіків, які Полюбляють Пестити Котів. Так, цю назву можна було зрозуміти й буквально, але вираз «пестити котів» означав також «підходити до завдання чи загадки спокійно та у приязному настрої». Питання, яке вони обговорювали минулого вечора, було таким: «Якщо б Адам так і не пізнав Єву, то чи було 6 усе людство чоловічої статі?». Під час цієї розмови Ґантер запропонував Галінґу повечеряти разом наступного дня. Вія не знав, що клерк входив до спільноти приречених, але отримував задоволення від його компанії та розмови на філософські теми. Так, той розповів йому про несподівану зустріч своєї сестри із певними духами на вулиці Камомайл-стриг, на це лікар відповів, що, на його думку, можливо, що певні форми, тілесні чи безтілесні, можна викликати у цей світ, відірвавши їх од сил, які не були ані землею, ані водою, ані вогнем, ані повітрям, ані будь-якою істотою, створеною з них. Він пригадав слова ченця Джерваза Вінчестерського перед його несподіваною смертю: «Хто це там стукає?». Багато було людей, які потопали у чаклунських справах, які створювали змови, а вночі промовляли заклинання.

— То й добре, майстре клерк. Існує стільки найтонших трюків та викрутасів, що я більше нічого не казатиму. Чи вам подобається сир?

— Занадто сухий, — відповів Емнот. — Мені більше до смаку сир із Ессекса, а цей — із Суссекса.

— Так не їжте його. Сухий сир шкодить печінці й викликає камені в нирках. Якщо ж він досить довго полежить, то дихання через нього псується, а шкіра береться плямами.

— Але ж я голодний!

— Візьміть замість нього трошки масла. Ви ж знаєте цю приказку: масло — це золото вранці, срібло — вдень і свинець — уночі. Скуштуйте трохи срібла.

— Ви завжди залишаєтесь лікарем, Томасе Ґантер. Ви до свого діла наче прив'язані.

— Це все заради вас. Масло дуже добре для дітей, бо вони ростуть, і для старих, бо вони скоро зійдуть в могилу. А ви зараз перебуваєте посередині цього шляху. їжте масло на початок та на кінець і проживете до ста років, як здоров'я взірець. Чули цей вірш?

— Я чув, що добрий кухар — то вже половина лікаря. Це, здається, якраз про вас.

— А добрий лікар — наполовину кухар. Я, взагалі, готую над відкритим вогнем есенції та цінності. Як ніхто не стане їсти вчорашні овочі, так само ніхто не довірятиме лікам, які було приготовано занадто давно. Ось, наприклад, нещодавно…

— Заткни пельку, лікарю, — жартівливо перервав його Емнот: це було звичаєм у харчевні. — Від твоїх сильнодіючих слів у мене вже вуха болять.

— А в мене є дуже добре притирання від болю у вухах.

— Досить уже!

— Краще недоїсти, ніж недовчити, майстре клерк.

— Я ж казав: досить! Чи є у вас якісь новини, про які ви дізналися не з пліток?

Лікар нахилився до нього.

— Тільки ті, що черниці скоро кинуть виклик.

— Через що?

— Через те, що вона провіщує біду королю.

— Та це зараз усі роблять, Томасе. Якщо вона побоюється, що йому кінець, то не так уже вона й помиляється.

— Місцева влада кине її за грати, кажу вам. Вони хочуть заткнути їй рота, поки не стане ясно, що до чого. Вони підтримають Генріха, якщо він захоче стати королем. Вони завжди будуть на боці переможця. Але знаєте, Емноте, більше новин у мене немає, — лікар сів ближче до свого співрозмовника і вдихнув запах дихання клерка — Можна мені сказати вам щось під секретом?

— Звичайно ж.

— Вам відомо про п'ять ран?

— Нашого Спасителя?

— Ні. Нашого міста.

Пішов дощ, і Емнот Галінґ дозволив собі подивитися у відчинені двері; дощ скоса падав на фігуру коня й екіпажа, що стояли біля тротуару.

— Гадаю, — продовжував Ґантер, — що у церкві Сент-Майкл-ле-Керн буде велика пожежа А потім, трохи згодом, — у Сент-Джайлз-ін-зе-Філдз.

Емнот удав, ніби подавився шматком суссекського сиру, що дало йому привід прикрити обличчя серветкою. Звідки ж лікар міг дізнатися про підготовку приречених? Він не входив до їхньої спільноти і, наскільки це було відомо Емноту Галінґу, також із жодним її членом не був знайомий. Можливо, тут якесь чаклунство, яке й дало йому вміння проникати до їхнього тайного місця зібрань на вулиці Патерностер-роу?[91]

— Звідки ви все це знаєте? Звідки?

— Зі мною якось заговорив бідний пристав — про стрілу, націлену в самісіньке серце нашого міста, і таке інше. Про таємничих незнайомців і секретні шляхи. А потім я ще дещо дізнався від людини, значно впливовішої за нього.

— І хто ж це?

Ґантер озирнувся, подивився на відвідувачів, які мирно жували обід, і переконався, що ніхто їх не підслуховує.

— Те, що я зараз скажу, Емноте, нікому й ні за що розповідати не можна, — і він проінформував клерка стосовно вечері разом із Майлзом Вавасюром, а також нотаток, які він знайшов на зворотному боці якогось документа; описав він і таємну зустріч лондонських нотаблів у круглій вежі.

Прикидатися здивованим Емноту Галінґу не довелося: він був стривожений і наляканий розповіддю Ґантера. Яким чином ці зустрічі — олдермена й помічника шерифа, лицаря й баристера — могли бути пов'язані з діями приречених? Майлз Вавасюр не був одним із них, але ж він примудрився написати щось про пожежу, яка невдовзі має спіткати церкву на вулиці Бледдер-стрит. Як законник, котрий обіймає таку високу посаду, може знати заздалегідь про значний злочин — тобто карний злочин і богохульство — і при цьому нічогісінько не робити, щоб не допустити його скоєння? Томас Ґантер прошепотів йому на вухо про таємні угруповання й таємничих співучасників, але ж лікарю нічого не було відомо про приречених Ґантер знав тільки те, що отці міста зустрічалися у приватному колі під покровом ночі й темряви. Тут Емнот мовчки повторив своє питання: яким чином хтось сторонній міг дізнатися про приготування Ексмю? Емнот Галінґ відчув, що потрапив у лабіринт, і в нього виникла підозра, що в лабіринті вже з'явилася велика небезпека. Він уважав, що вони з партнерами вільні у будь-якому розумінні й що в своїх грудях вони несуть насіння вічного життя; але тепер ця картина має більш темний покров з людського страхуй підозри.

Обід скінчився. Клерк і лікар узяли насіння кардамону, щоб освіжити подих. Потім вони пішли до стайні Роджера.

— Боюся, — сказав Ґантер, ховаючись од дощу під плащем, — що неосвіченість, матінка помилок, осліпила й увела в оману певних осіб.

— Здається, ви маєте рацію, майстре Ґантер. Нехай Господь піклується про вас.

— Доручаю вас піклуванню Господа, Емноте Галінґ. їдьте швидше, щоб здолати цей вітер і дощ.


Роджер Уерський стояв у дверях своєї харчевні, стиха кажучи: «Нехай Господь береже вас» і «Гарного вам дня» кожному відвідувачу, який залишав залу.

— М'ясо було смачним, Роджере.

— Сер, дякую вам і Господу, — Ганекін Фізелер зарагато випив, і Роджер допоміг йому перейти бруківку й дістатися коня. Потім повернувся до харчевні, витираючи руки. — Боже, бережи цих достойних людей та їхні дули! Допоможи їм як слід випорожнитися! — він почав оглядати приміщення. — Хто це тут понакидав кісток на підлогу? Хто сидів за цим столом, Волтере?

— Чотири оксамитових каптури з цеху Св, Свізина.

— Кали люди дурні, то четверо — це втричі забагато. Чи ти відригнув їм в обличчя, Волтере? Чи висякав носа в їхні серветки? Чи цикнув на них гнилим зубом?

— Ні, сер.

— Тим гірше, — служники збирали черствий хліб і недоїдки до кошиків із милостинею. — Чи бачив ти Гудмана Рошфора? В нього такі тісні штани, що я не міг не помітити його жахливого приятеля. Опухлого, наче грижа. Я майже знепритомнів.

— Аз дупи в нього, — додав Волтер, — стріляли всі гармати. Через нього у тій частині зали стояв жахливий сморід.

— Ми живемо у мерзенному світі, Волтере. Дивись, кілька бичачих язиків не доїли. Залиш їх на вечерю. І витри губкою куртку. На ній масні плями, — він зупинився в кутку і нахилився. — Боже милосердний, хтось тут помочився. Принеси відро. Нехай Бог прокляне цю тварюку!

Волтер розсміявся і пішов геть, насвистуючи «Подвій мою ношу».

Роджер зітхнув і дістав із кишені маленьку скриньку, оздоблену коштовностями. Якщо вірити Генрі Гаттескреину, вона походить із Африки, де люди живуть на деревах та їдять великих білих хробаків, де жінки мають голови собак, а в усіх людей по вісім пальців на кожній нозі. Ні, це і справді країна


Розділ п\ятнадцятий Оповідь жінки з Бата | Клеркенвельські оповіді | Розділ сімнадцятий Оповідь сквайра