home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ вісімнадцятий

Оповідь законника

— Скажи мені, де був Бог, коли створив небо та землю?

— Гадаю, що на найвіддаленішому кінці вітру, пане.

— А з чого був створений Адам?

— З восьми речей: по-перше — із землі, по-друге — з вогню, по-третє — з вітру, по-четверте — з хмар, по-п'яте — з повітря, щоб міг розмовляти та думати; по-шосте — з роси, через що і пріє; по-сьоме — з квітів: це очі Адама; по-восьме — із солі: тому сльози в нього і солоні.

— Добре. Дуже добре. Із чого склалось ім'я Адама?

— Ким був Адам під час створення?

— Він був чоловіком віком у тридцять зим.

На шляху до Вестмінстер-холу Майлз Вавасюр допитував юного законника Мартіна; він пояснив усім своїм учням, Що досконалі знання змісту Біблії є необхідним досягненням У вивченні всіх кодексів та законів. Він справляв враження набожної людини.

— Якого зросту був Адам?

— Вісім футів шість дюймів.

— А як довго Адам жив на цьому світі?

— Сто тридцять зим, а потім у пеклі, аж до самих страждань нашого Господа Бога.

— А скажи мені, Мартіне, чому сонце увечері червоне?

— Воно йде до пекла.

— Пекло. Так. Мартіне, ніколи не довіряй червонолицим. Тепер допоможи мені з одягом. Зараз саме час.

І законник вдягнув свого вчителя і роботодавця у мантію із зеленої тканини, оздоблену хутром чорного ягняти; це церемоніальне вбрання було вишите багряними та блакитними вертикальними смужками, на відміну від тих мантій із діагональними смужками, що видавали іншим баристерам, які були присутні в суді лише для спостерігання. Майлз також носив круглу шовкову шапочку, на знак свого звання доктора права. Тримаючи посох, один кінець якого прикрашав ріг, він пройшов за службовцем, який вів його з гардеробної до королівського суду, і став за бар'єр у відведеному місці. Це був Божий світ. У Великому залі одночасно проводилися три суди. Королівський суд відбувався на підвищенні у південному кінці зали, недалеко від суду лорда-канцлера, а суд цивільних справ — напроти західної стіни. Отже, Майлз був оточений знайомим туманом голосів, які підвищувались і затихали, викликали та захищали, щебетали і шепотіли.

— До того ж, я здивований, що ви ще не дійшли суті, — звернувся до баристера суддя королівського суду.

— Суть — це як стовп із мішенню, в яку важку влучити, коли їдеш верхи.

Суддя прийняв поклін Майлза, після чого продовжив таким самим наказовим тоном:

— Досить. Більше ніяких танців, — адвокат щось прошепотів йому, на що суддя відповів: — Боже борони, щоб так сталось. Як Давид каже у псалмі: Omnis homo mendax. Усі брешуть.

— Так ти ще й Давида цитуватимеш? — прошепотів Майлз собі під ніс.

Він був не в захваті від цього судді, що просто зараз кричав на ув'язненого на другому кінці бар'єра.

— Це lex talionis! Око за око! Попереджаю, я не задоволений вами!

Майлз звернувся до свого законника, що стояв праворуч:

— Цей учений суддя вже скоро покінчить зі своїми молитвами. Мартіне, якнайскоріше виводь свідків.

Майлз Вавасюр виступав проти Дженкіна, підмайстра з вулиці Сент-Джон, у справі mundrum voluntarium разом із odii meditatione, тобто у справі про навмисне вбивство купця на ім'я Радульф Страго, скоєне з ненависті. Дженкіна також обвинувачували у незаконному шлюбі — шлюбі consciencia mala[94] — під другою статуєю Вестмінстера. Майлз стверджував, що Дженкін несамовито закохався в Анну Страто, дружину заможного купця, у якого він був підмайстром. У запалі пристрасті він вирішив використати миш'як для отруєння її чоловіка, вищезгаданого Страго. А оскільки він мешкав на Сент-Джон-стрит разом зі своїм майстром, то йому не становило труднощів дістати отруту; мішечок із миш'яком знайшли у його власній скрині. Потім установили, що він умовив вищезгадану Анну вийти за нього заміж, що, за словами Майлза Вавасюра, нічим не ліпше за зґвалтування та викрадення під вигаданим іменем. Згодом Анну Страго допитали вдома і вона звинуватила Дженкіна у декількох злочинах, за які його зараз судять. Вона зізналася, що запідозрила отруєння, коли і чоловік поскаржився на «бурчання» у шлунку та «гострий біль» у кишечнику, але надто боялася Дженкіна, щоб звернутися за допомогою. Незважаючи на це, Дженкін заперечував свою причетність до вбивства і стверджував, що Анна Страго добровільно вступала з ним у зв'язок іще до смерті Страго. Він заявляв, що вона вигадала ці обвинувачення для того, щоб приховати свою власну ганебну поведінку. Він казав, що не знає, хто вбив купця, і запропонував провести судовий поєдинок, щоб довести свою невинність, але це прохання було відхилено: він був не у тому стані.

Під час цієї справи Мартін пильно спостерігав за суддею в яскраво-червоній мантії та в золотистій шовковій шапочці, який здавався йому особою, що зійшла з вітража. Він уже встиг познайомитись із ритуалами суду, вивчив французьке право, для того щоб читати судові щорічники, ознайомився зі збіркою судових рішень, а також із реєстром судових наказів. Він уже пройшов шлях од підмайстра до старшого баристера, але йому не дозволялося займатись адвокатською практикою ще п'ять років. У нього був гарний писарський почерк, і Майлз Вавасюр найняв його для закінчення відповідних судових наказів і ведення своїх загальних справ. Для Мартіна це було дуже гарною практичною підготовкою, де він вивчав те, чого не змогла б навчити жодна юридична книга. Він дізнався, що суддя та баристер вважають, що присяжний, який діяв згідно зі своїм сумлінням, був голосом Бога; але присяжний, що виправдовував в'язня, вважався відповідальним за його гарну поведінку у майбутньому. До того ж, кожен, кого присяжні визнали винним, але пізніше він довів свою невинність, міг збудити проти них справу зі звинуваченням у змові. Справи слухались у групах по три або чотири за раз, але кожен ув'язнений мав право сплатити за податкових присяжних, якщо він вважав, що це допоможе його справі. Якщо крадія визнавали винним, усе крадене майно переходило короні, а якщо виправдовували, то майно залишалося йому. Випадків повернення викраденого майна справжньому власнику майже не траплялось, і тому існувало дуже багато конфіденційних умов між обвинувачем та обвинувачуваним, які передбачали, що перший не даватиме показань, коли другий поверне частину вкраденого майна.

Майлз Вавасюр відправив Мартіна за двома найважливішими свідками. Посильний при суді району Фаррінгтон-Візаут та наглядач за парафіями Західного Смітфілда вже чекали на законника біля колони, призначеної для свідків, яку називали «дерево правди». Він зняв свою шапочку та привітав їх.

— У нас є лист, — сказав Мартіну посильний. — Його знайшли в домі купця.

— Дуже добре. Пан Майлз дуже зрадіє цьому, — він озирнувся і побачив, що Дженкіна вже привели до бар'єра. — Треба бігти щодуху, — наказав він. — Справа починається.

Дженкіна відправили до Ньюгейта. Юнак мав такий вигляд, ніби у нього була «тюремна лихоманка»,[95] він дуже смердів, і тому Вавасюр тримав біля носа напаханий шматочок тканини. Підлога Вестмінстер-хола була вкрита очеретом, що містив ароматні трави, для того щоб усунути запах в'язнів, але ніщо не могло приховати смороду лондонських в'язниць. Усі судді мали з собою клубок тканини, змоченої в анісі та ромашці, а перед початком роботи вони випивали поссет[96] зі свинячих ніжок та ячмінний відвар, щоб уникнути інфекції. Коли Мартін із двома свідками підійшов, суддя вже наказував зробити офіційне оголошення: якщо хтось мав підстави підозрювати вищевказаного Дженкіна, він мав прийти наступного дня.

Для показань виклкали наглядача за парафіями Західного Смітфілда, який допитував Анну. Він назвав ув'язненого карним злочинцем, у загальних рисах описав обставини розкриття злочину та доповів про обвинувачення, які Анна висуває Дженкіну. Потім, згідно зі звичаєм, його попросили безпосередньо звернутися до ув'язненого, для підтвердження того, що він висунув обвинувачення не по злобі.

— Я добре тебе знаю, — сказав він Дженкіну. — Ти пограбував чоловіка на ім'я Блейз Уайт на Лонг-лейн. Ти побив його. Ти відібрав у нього коня та гаманець, — він подивився на Майлза Вавасюра; баристер зробив знак продовжувати. — Ти свиня, що ліпше буде купатись у багнюці, аніж у квітах. Я зібрав трьох добрих людей із нашого району, які засвідчать, що ти ходиш тихо, приносиш лихо, десь вештаєшся до ночі, не дивишся у вічі і взагалі — тварюка, дикий звір, покидьок…

— Тримайте язика за зубами, — суддя вже стомився від палкої промови наглядача. — Чоловіче, у ваших словах немає ані сенсу, ані змісту. Нехай баристер зачитає звинувачення у вбивстві, — Мартін передав Майлзу Вавасюру необхідні папери для цієї процедури; позови було підтверджено, так що процес можна було продовжувати. Адвокат одразу ж узявся за отруєння. Він у деталях розповів про всі обставини, а також, як і належить приставам, копіював жести й вирази облич убивці та вбитого.

— Noctanter, — повторив він. Це трапилось уночі. Він цього не знав достеменно, але знав, що присяжні з особливою підозрою ставляться до злочинів, скоєних під покровом ночі. — У моєму розпорядженні є лист, що знайшли у нещасливому домі купця. Він адресований бідолашній засмученій дружині. У цьому листі, — він показав його суду, — у цьому листі Дженкін зізнається у своєму жахливому злочині та у палкій любові до вищезгаданої Анни.

— Що це за лист? Хто його написав? — суддя отримав виняткове задоволення, перебивши його. — Розкажи мені простими словами. Денне світло можна побачити й крізь маленьку дірочку.

Тоді Майлз Вавасюр прочитав уголос любовного листа, який насправді підробила Анна, коли стомилася від свого молодого коханця. Він закінчив читання пишномовним виразом:

— Написано з неспокійним серцем у Лондоні, в четвертий день липня.

— Я дуже вражений, — суддя вирішив утрутитися ще раз. — Чи є якісь докази, що це написав саме ув'язнений Дженкін?

— Ваша честь, я припускаю, що це його робота.

— Припускаєте? Це тільки теорія. Платон мені друг, сер Майлз, але істина дорожча. Причина такого припущення?

Мартін дуже уважно слідкував за цією розмовою, але його увагу відвернув низький чоловік, одягнений як лікар, що увійшов до суду та пильно дивився на Майлза Вавасюра. Суддя не виправдав надій Майлза.

— Ви так і будете підпирати стіну та виставляти все у вигідному для себе світлі? Розв'яжіть ув'язненого, та нехай він вийде вперед.

Дженкіна підвели до широкого столу, вкритого зеленою тканиною, на якому лежали томи та рукописи. Стіл відділяв високе крісло судді від Місця адвоката. Дженкін ледь тримався на ногах, і помічник шерифа, що привів його з в'язниці, попросив дозволити йому сісти, але суддя відмовив у проханні й почав пихато розпитувати Дженкіна. Ув'язнений заперечував усе. Він назвав себе «нещасним хлопцем» і поскаржився на те, що у Ньюгейті страшенно страждав од недоїдання та браку ліків. Більш того, до цієї самої миті ніхто не пояснив йому, які звинувачення висуваються проти нього.

— Так ти жалієшся, чи що? — суддя був непохитний- У тебе на обличчі написано, що тобі не солодко. Але веселіше, юначе. Правда вийде. Все буде добре, з Божою допомогою, — і тут він несподівано відклав справу на наступний день під приводом inquisicio capta.[97] Він полюбляв несподіванки у своєму суді, що був незвичайною сумішшю порядку та безладдя, суворості й обов'язкових правил процесу та несподіваних тирад і дискусій, видовища й яскравості, смороду і хвороби.

Мартін уже хотів супроводити баристера із залу суду, коли Майлза зупинив низенький чоловік у халаті лікаря.

— Як життя, пане?

— Не часто побачиш лікаря у домі закону, майстере Ґантер. Що вам тут потрібно?

— Потрібні мені ви. Можна? — Він узяв адвоката за руку, і вони пішли у напрямку колони, відомої як «дерево правди». — Зараз неспокійні часи, пане Майлз.

— Так. Світ перевернеться. Генріх буде королем, — тільки вчора Генріх Болінґброк попросив комісію розглянути «справу з припинення повноважень короля Річарда та вибору герцога Ланкастерського замість нього, а також як це належить зробити», — Майлз знав: те, що у комісії засідали кілька членів Dominus, — не випадково.

— Ви добре знаєте світ, пане Майлз? Я його надивився. — І що ви бачили?

— Я бачив, як улаштований світ. Але думаю, ці питання близькі.

— Які ще питання?

— Вони відомі лише вам та іншим таємним людям.

— Чи ви поділитесь зі мною своїми думками, лікарю? — В адвоката уривався терпець. — Я у плутанині.

— Ні, пане Майлз, я думаю, що ви у лабіринті. Але зробили ви його власноруч, — Томас Ґантер швидко витер рота рукою. — Хто, як не Вільям Свіндербі, увійшов до круглої вежі? Хто, як не Джеффрі де Каліс та олдермен? Хто, як не помічник шерифа Лондона? Хто, як не ви, Майлз Вавасюр? Я ішов за вами тієї ночі Я бачив усе.

Майлз Вавасюр інстинктивно поклав руку на кинджал, що висів у нього за поясом.

Томас Ґантер помітив цей жест і відразу ж продемонстрував свою боєздатність: підвів підборіддя та на мить став навшпиньки.

— Я приділив вам увагу не для того, щоб слухати казна-що.

— Сер, я вам нічого поганого не сказав. Молю Бога, щоб він зробив вас гарною людиною.

Адвокат розвернувся, збираючись піти, але лікар схопив його.

— Скажіть мені, пане Майлз, ви знаєте, як роблять порох?

— Що?

— Чи знали ви, що його вогонь настільки гарячий, що його не можна загасити водою — тільки сечею або піском?

— Томасе Ґантер, здається, ви втратили розум.

— Ні. Із нас двох дурень — ви. Я вважаю, що саме ви — причина багатьох пожеж у всьому Лондоні. Ви підпалили дві церкви та осквернили собор Святого Павла.

— Я нічого такого не робив!

— Ще дві церкви у вас на прикметі. Майлз Вавасюр розсміявся, але обличчя в нього було геть невеселим.

— Багата ж у вас уява.

— Я вважаю, що ви під покровом ночі зустрічалися з цими високопосадовцями та розробили змову, щоб створити безладдя. У вашій літанії смерті п'ять кіл. Ви є частиною якоїсь таємної організації.

— Що за дитячі вигадки?!

— Ви мусите зізнатися, сер Майлз. Через змову гинуть люди.

— Зізнатися?

— Ви мусите піти до Болінґброка, доки ще не пізно.

— Не кажіть мені, що робити, — . Майлз Вавасюр був високою людиною, і при згадуванні Болінґброка він ніби навис над Ґантером. — Що таке, лікарю? Ти станеш лордом? Я буду виконувати твої накази? Ти незабаром будеш грати у схованки на ганебному стовпі. Твоє заняття не врятує тебе. І кращих лікарів вішали.

— У мене є й інші вісті для вас, сер Майлз, що можуть змусити вас схаменутись. Ви ж знайомі з Розою ле Пільшерер. Дитиною. — Вавасюр почервонів, його щоки налилися кров'ю, і він зрозумів, що видав себе. — Вас бачили на кривій вулиці. На вулиці всіх гріхів. Тернмілл-стрит.

— Йди до біса.

— Дама Аліса добре вас знає. Жінка з Бата вважає вас старцем, який потонув у гріхах. Хіба це ще не надбання всього світу?

— Ти що, погрожуєш мені?

— Судді цього залу кинуть за ґрати будь-кого, хто мав плотський зв'язок із дитиною.

— Я кріпкий, майстере Ґантер. Сонце топить віск своїми променями, але глину укріплює.

— Але ж глина може розколотися на шматочки. Нехай береже та допомагає вам Господь, пане.

Томас Ґантер поклонився баристеру та вийшов із зали через двері суду казни. Він був у піднесеному настрої. Він залякав цього чоловіка та, незважаючи на свій малий зріст, переміг його у мовному двобої.

Майлз Вавасюр витягнув лляну хустку та витер нею обличчя. Пудра, яку він наклав для появи в суді, змазалася на щоках Що є найкращим і найгіршим у людей? Слово водночас найкраще і найгірше. Що це за річ, яку хтось любить, а хтось ненавидить? Це суд.

Мартін залишив Вестмінстер-хол зі збіркою судових рішень під пахвою. Був третій день вересня, День святої Єлени. Процесія на честь святої повільно рухалась у напрямку західних дверей абатства. Двоє старих чоловіків стояли поряд із карнавальним фургоном, що його тягнув кінь. Один тримав розп'яття, а інший лопату, на знак розкопок та пошуків Хреста Господнього. Юнак, що стояв поряд з ними, був у образі святої Єлени, але найбогохульнішим чином посилав поцілунки рукою тим, хто зібрався вздовж дороги. Однак через якусь мить він стривожено відскочив назад. Натовп несподівано нервово заворушився. Люди з гурту повитягували мечі та ціпки й почали вимагати черницю Клеркенвеля; ходили чутки, що останні чотири дні її тримали в темниці єпископа, й ув'язнення її обурило значну частину міста. Народ пов'язував це з ув'язненням Річарда II у Тауері, і дехто з натовпу почав кричат.

— Кого ти підтримуєш? Короля Річарда та справжні громади!

Мартін побачив, як двоє людей сіли у фургон та повели його в напрямку натовпу. Кінь став дибки, фургон перехилився на один бік, і свята Єлена та її почет упали на тротуар.

— Вони зовсім дикі, — сказав Мартін підмайстру, котрий вийшов із холу, щоб подивитися на бешкет.

— Так, дикі люди. Волоцюги. У них навіть ганчірки, щоб зад прикрити, немає. їх роти порожні, а рукави зношені.

— Їм недовго залишилось. Вони підкоряться порядку короля.

— Якого короля? — Підмайстер уголос розсміявся через власне запитання. — Вашу людину не стратять.

— Дженкіна?

— Майлз сам себе перехитрив. Якщо Дженкін написав листа, тоді він може читати, — людина, яка підтверджувала свою грамотність, могла посилатися на непідсудність духівництва перед винесенням вироку. Отже, його попросять прочитати уривок із Біблії — псалом 51, загальновідомий як «рятівний вірш», і якщо прочитати вдасться, то вішати його не можна.

— Але якщо він не писав листа… — Мартін завагався.

— Тоді він не винен.

Мартін тримався на відстані від загальної метушні, коли по Кіндз-стрит пройшли строєм караульні, з піками та рушницями напоготові. Вони накинулися на «дикунів» та швидко розігнали натовп. Багато з тих, хто почав безлад, кинулись у воду до човнів, що були пришвартовані до берегів Темзи саме на такий випадок, і вже до опівночі все стихло.


Розділ сімнадцятий Оповідь сквайра | Клеркенвельські оповіді | * * *