home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 11. В очікуванні страти

Атея та Орію міцно зв’язали та відтягнули під якісь покручені дерева, куди не пробивався жодний сонячний промінь. Найбільше розлютило Атея те, що до них навіть не приставили сторожу. Сарматки зайнялися своїми справами, не звертаючи на бранців ніякої уваги. До Атея доносилися їх розмови, хропіння коней, брязкіт зброї, хруст гілля, яке ламали для вогнища. Його зброя, яку воїтельки теж вважали жертвою, нічим не гіршою, ніж він сам (а може й кращою), кинули поблизу. Це ще більше розлютило Атея. Ось вони — акінак, горит зі стрілами і лук якогось невідомого воїна — лежать на відстані декількох кроків.

Але Атей був не в змозі навіть поворушитись. Вже через годину його тіло, сповите цупким арканом, заніміло, і йому здавалося, що він просто помре у цих корчах, задовго до ранку. Здавалося, на цей раз допомоги годі було очікувати. Щоб остаточно не впасти у відчай, Атей намагався поговорити з Орією. Дівчина сиділа, прихилившись спиною до стовбура. Очі її були закриті, на розсіченій вилиці засохла цівка крові. Зрозуміло було, що Орія не має ніякого бажання теревенити з Атеєм. У відповідь на його запитання про те, чи не зможе сувора Променея передумати й поміняти страту на більш м’яке покарання, дівчина тільки зиркнула з-під лоба і знов опустила голову на груди, поринувши в сумні свої думи. Лише один раз, коли останній промінь сонця зблиснув серед дерев, до Атея, який вже й не сподівався почути голос Орії, донеслися її слова:

— У тебе, дійсно, був незвичайний щит, здавалося, від його світа можна осліпнути, не я, а він врятував тебе…

…І все, надалі Орія знов продовжувала мовчати… Але в голові Атея майнула рятівна думка. Він зосередився на цій думці, в якій, здавалося, приховується його остання надія на порятунок…

…Перед присмерком їх розв’язали й запропонували їжу. Орія тільки похитала головою, але Атей із задоволенням з’їв добрячий шматок смаженої куріпки. Очікування близької страти аж ніяк не позначилося на його апетиті. Трохи провагавшись, він з’їв і той шматок, від якого гордовито відмовилася Орія. Дівчина трохи здивовано подивилась на хлопця, у якого, здавалось, настрій після вечері значно покращав. Їжу принесла їм Лаена. Вона щось сказала Орії, але та продовжувала зберігати вперту мовчанку.

Атей чемно подякував Лаені за їжу.

— А я все ж перемогла тебе, скіфе Атею, — задоволено промовила дівчина, — всі бачили, що саме я збила тебе своїм конем і, якби не наказ взяти тебе живцем, з легкістю змогла б заколоти своїм списом. За це Променея дозволить мені забрати твій скальп після жертвування.

— Та я ж не проти, — із щедрістю погодився Атей. Раптом рятівна думка, що спалахнула в його голові після недбало кинутих слів Орії, перетворилася на химерний, але далеко не безнадійний план.

Атей озирнувся — дві сарматки-стражниці про щось сперечались, не звертаючи на їх розмову ніякої уваги. Орія сиділа біля дерева, розминаючи затерплі руки й навряд чи прислуховувалася до їх розмови.

— Ти могла б заслужити ще більшу нагороду в Променеї, — немовби між іншим кинув Атей і зробив вигляд, що уважно розглядає якусь пташку на дереві.

— Що за нагорода? — стрепенувшись, запитала Лаена.

Атей трохи завагався, чи варто так ризикувати, але іншого виходу в нього просто не було, і він, понизивши голос, тихо промовив:

— А ти добре пам’ятаєш той щит, який був у мене, коли ви витягнули мене з Борисфену?

— Так, — Лаена кивнула, в її очах майнув вогник нестримної зацікавленості, — був у тебе якийсь щит. Мені здалося, що він досить незвичайний. Я ж добре розбираюсь у зброї.

Атей помітив цей вогник і зашепотів:

— Не якийсь щит, а чарівний щит, виготовлений для майбутніх царів Скіфії. Такої здобичі в тебе ніколи не було й навряд чи буде.

— І де він знаходиться зараз!? — аж підстрибнула на місці Лаена.

Атей посміхнувся:

— Я що, такий дурний, щоб тобі зразу це сказати?

— І що ти хочеш? — підозріло запитала дівчина.

— Дуже небагато, щоб ти попрохала якогось скіфського ворожбита, аби той приніс пожертву за мене богу Папаю, богу Гайтосіру та богині Апі, а головне — Таргітаю. Можливо, тоді я не буду після смерті рабом Матері-Лисиці і вона відпустить мене на полювання до Таргітая.

Лаена трохи повагалась, але потім кивнула головою:

— Добре. А тепер кажи, куди заховав свій щит.

— Не зараз, Лаено, я боюся, що нас можуть почути, до того ж щит цей можна дістати тільки вночі і це можу зробити тільки я, бо, якщо першим до щита торкнеться чужинець, прокляття скіфських богів впаде на голову його та усіх його близьких. Але якщо він перейде з моїх рук до твоїх, то його чари будуть служити тобі і ти станеш найкращою воїтелькою у всьому Степу. Чого тобі боятися? Я буду без зброї, і в разі чого ти зможеш легко вбити мене.

— Згода, скіфе, я подумаю над твоїми словами, — замислено промовила Лаена.

Нагодувавши Атея, воїтельки знов міцно зв’язали їх і залишили на самоті.


Нічна темрява впала на Священний Яр. Тепер Атей міг побачити лише блимання вогню від кострища десь між деревами. Там, біля вогнища, сиділо декілька сарматок. Звідти доносилися звуки неквапливої розмови.

— Вранці, коли небо буде ще темним, нас виведуть до Каміння Жертовної Крові, — почув Атей тихий і сумний голос Орії. — Променея буде співати пісню, викликаючи дух Матері-Лисиці, а потім… потім нас вб’ють…

— Мені здавалося, Оріє, що смерть тебе аж ніяк не лякає, — тихо промовив Атей.

— Я не боюся смерті, нерозумний скіфе, — відповіла дівчина, — я завжди мріяла загинути у бою. Тоді б мене прийняли до клану Безсмертних воїтельок Матері-Лисиці. А тепер я, зв’язана і безпорадна, буду принесена в жертву й назавжди залишуся рабою й прислужницею по той бік обрію.

Атею здалося, що Орія говорить, ледь стримуючи сльози. Йому стало жаль її.

— Не сумуй, Оріє, — тихо промовив він, — здається мені, що нам ще зарано думати про подорож за край Степу.


Атей лежав на землі, уважно вдивляючись у небо й намагаючись визначити, скільки часу минуло. Здавалося, що вже наступила північ. Поступово його зір звикав до нічної темряви. Він ледь зміг бачити обриси Орії, яка непорушно сиділа, прихилившись спиною до дерева. Небо було затягнуте хмарами, і жодна зірка не пробивалась крізь імлу. Лише десь блимав вогник від кострища, але звідти не доносилося жодного звуку, і Атей щиро сподівався, що стражниці поснули.

— Оріє, — тихо прошепотів він, — Оріє, ти мене чуєш?

— Так, — почувся тихий голос.

— Послухай, Оріє, — зашепотів Атей, — якщо зараз щось трапиться, не дивуйся, мовчи й роби все, що я скажу.

— Ти ще на щось сподіваєшся, нерозумний скіфе, — зітхнула Орія, — з цього Яру ще ніхто не міг втекти.

«Ну ось, знову „нерозумний скіф“!» — подумав ображений Атей. Через деякий час його хвилювання почало посилюватися. В голові крутилися різні недобрі думки. А якщо Лаена вирішить розповісти про Щит Таргітая цій лютій Променеї? А якщо передумає й не стане ризикувати? І що, дійсно, він зможе зробити беззбройний проти такої вправної воїтельки?

Атей заворушився, намагаючись відігнати такі песимістичні думи. В той же час він почув, як хруснула гілка під чиїмись обережними кроками. Атей зачаїв подих. Кроки наближалися. Невдовзі він почув біля себе тихий голос Лаени:

— Ти готовий, скіфе?

— Авжеж, ще як готовий, тільки поворушитися не можу, — буркнув Атей, намагаючись підвести голову.

— Зараз, — кинула Лаена й підійшла до Орії.

В руках у Лаени зблиснуло лезо кинджалу. Атей не на жарт перелякався. Лаена нахилилася до дівчини й зашепотіла:

— Якщо ти поворухнешся або промовиш хоч слово, то помреш набагато раніше, ніж настане ранок.

Орія опустила голову на знак згоди.

Лаена знову підійшла до хлопця й перерізала мотузки, якими були зв’язані його ноги.

— А тепер веди мене до своєї схованки, — наказала вона, грізно перехопивши свій спис.

Атей підвівся з землі, розминаючи закляклі від мотузок ноги. На якусь мить він затримав погляд на Орії. Йому здалося, що дівчина уважно дивиться на нього. Тепер її життя повністю залежало від того, чи зуміє Атей вивернутися з цієї халепи.

— Ну що ж, — промовив хлопець, звертаючись до Лаени, нам треба вийти до північного краю Яру.

Лаена кивнула:

— Йди поруч зі мною, якщо ти надумаєш тікати, я вмить проштрикну тебе своїм списом.

— Не сумніваюсь, — буркнув Атей.


Лаена вела Атея якоюсь непомітною стежкою, час від часу хапаючи за плече, щоб спрямувати у правильному напрямі. Не пройшли вони й десяти кроків, як відблиски від вогню, навколо якого сиділи стражниці, зникли, і навколо запанувала суцільна темрява. Атей і Лаена обережно йшли між деревами, намагаючись обходити сухі гілки, які час від часу потрапляли їм під ноги.

Атей все вичікував слушну хвилину, сподіваючись якось несподівано заскочити Лаену зненацька, але згодом облишив цю думку. Амазонка пильно слідкувала за ним, до того ж зі зв’язаними руками годі й було думати про якийсь двобій. Залишалося тільки очікувати, коли вони доберуться до щита, а тоді… Власне, що тоді він зможе зробити, Атей ще не знав, але сподівався на свою вдачу, яка вже стільки разів виводила його з найбезнадійніших ситуацій.

Незабаром вони дісталися до краю Яру. Між деревами вже відкривався степовий простір.

— Ну що, де ти заховав свій скарб? — спитала Лаена. У її голосі відчувалося нестерпне бажання отримати жадану здобич.

Атей озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

— Здається, там, — нарешті визначився він, кивнувши головою на виступ, з якого стирчало покручене коріння.

— Іди, — підштовхнула його в спину Лаена.

Атей недобре зиркнув на неї, але нічого не сказав.

Ледь тримаючись на ногах, він вдерся вгору по відлогому схилу і, тяжко переводячи дихання, озирнувся на Лаену:

— Ми прийшли, ось тут я заховав Щит Таргітая, а тепер розв’яжи мені руки.

Лаена, підозріло дивлячись на нього, відставила свій спис і кинджалом розрізала мотузки, якими були зв’язані руки Атея. Хлопець сів на землю, розтираючи руки.

— Давай, давай швидше! — нетерпляче промовила Лаена, знову схопивши свій спис.

— Добре, — буркнув Атей і заходився розгрібати руками вологу землю. Через деякий час він намацав руками жорсткий край загорнутого в чохол щита. Хлопець завмер, напружившись.

— Ну що, діставай щит! — прикрикнула Лаена.

— Та ось він! — вигукнув Атей і зірвав тремтячими руками чохол. Його сподівання виправдалися. Поверхня Щита Таргітая спалахнула у нічній темряві сліпучим світлом, і Атей тицьнув щитом у обличчя Лаени. Засліплена спалахом дівчина випустила спис і покотилася по схилу яру. Атей кинувся за нею.

За декілька стрибків він дістався до амазонки. Лаена лежала розкинувши руки, і Атей злякався на мить, що вона забилася на смерть. Відчувши, що дівчина дихає, Атей полегшено зітхнув, підібрав її кинджал і шкіряними ремінцями піхов від кинджалу та меча міцно зв’язав їй руки й ноги. Тільки він затягнув останній вузол, Лаена відкрила очі:

— Краще вбий мене, — люто зашипіла вона.

— Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, — переможно кинув Атей, — невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?

Лаена заборсалася по землі, намагаючись звільнитися, але Атей, вже не звертаючи на неї уваги, кинувся назад і швидко зник між деревами.


«Дурень, чого ти повертаєшся? — калатали думки в його голові. — Нащо наражатися на нову небезпеку, біжи в степ, тікай чимдуж з цього клятого Яру!»

Але Атей відігнав ці думки і, зручніше закинувши за спину Щит Таргітая, побіг далі.

Нарешті він побачив вогнище, біля якого сиділи стражниці. Обережно оминувши його, Атей знов повернувся на галявину, де тільки нещодавно очікував власної страти.

— Все тихо? — запитав він у Орії, яка нерухомо сиділа, прихилившись спиною до дерева.

Дівчина тільки схилила голову. Здавалося, що вона не очікувала повернення Атея. Хлопець швидко розрізав мотузки, що обплутували Орію.

— А я вже приготувалася до зустрічі з Матір’ю-Лисицею, — немовби з жалем промовила вона.

— Я ж сказав — ще зарано, — кинув Атей, стурбовано озираючись навкруги, — треба поспішати, нам треба дістатися до коней.

— Коні повинні бути на галявині біля священного джерела, — промовила Орія.

— Але навряд ви туди дістанетесь! — залунав на галявині чийсь голос.

— Томіридо! — скрикнула здивовано Орія.

— Авжеж, ви думали, що я не помітила, як цей клятий скіф теревенить з цією дурепою Лаеною? Тепер вся слава перемоги над вами дістанеться мені…

Але не встигла Томірида договорити, як Орія, вихопивши з рук остовпілого Атея кинджал, кинулася на свою колишню подругу. Томірида, зблиснувши лезом свого меча, стрибнула їй назустріч. Але Атею аж ніяк не кортіло спостерігати за їх двобоєм. Він підскочив з боку до Томіриди й щосили штовхнув її Щитом Таргітая. Амазонка відлетіла у кущі, а хлопець, схопивши розлючену Орію за руку, потягнув її за собою у гущавину.

За спинами втікачів почулися розлючені голоси амазонок. Атей побачив, як між дерев замайоріли вогні смолоскипів. По всьому яру чулися гнівні виклики, пронизливо іржали коні.

Атей і Орія, петляючи між деревами, видерлися до галявини, по якій, збиваючи копитами землю, кружляли перелякані галасом коні. Атей підскочив до одного зі схарапуджених коней і, схопившись за гриву, одним стрибком опинився на його спині. Краєм ока він помітив, що Орія теж вже гарцює на баскому чалому скакуні.

Через мить вони вже неслися стежкою. Атей прихилився до кінської шиї, ухиляючись від гілок, що нависали над ним. Хлопець озирнувся. Декілька вершниць мчали за ними, розмахуючи мечами й списами. Попереду неслась на очманілому коні Променея. Її довге чорне волосся тріпотіло за спиною, немов крила хижого кажана. В руках вона тримала лук з накладеною на тятиву стрілою. Атей пригнувся. У стовбур дерева, повз який він гнав чвалом свого коня, вп’ялася стріла. Декілька хвилин, яких вистачило Атею і Орії, щоб вихопитись із яру на відкритий степовий простір, здалися їм вічністю.

І ось вже Священний Яр залишився, нарешті, позаду, і дріботіння копит вершників прокотилося степом, немовби проголошуючи схід ранкового сонця.


Глава 10. Жертовник Священного Яру | Шлях Срібного Яструба | Глава 12. Шлях царя Модая