home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 14. Стріли Локі

Атей сумно сидів на галявині, опустивши голову. Годі й було думати кудись втекти. Його коня готи відвели кудись, і хоча здавалося, що воїни займаються своїми справами, хлопець відчував, що за ним уважно стежать. Молодий воїн Атанаріх сидів поблизу, уважно розглядаючи акінак Атея.

— Атанаріху, а що це значить бути мішенню для стріл Локі? — звернувся до нього хлопець.

Атанаріх посміхнувся:

— Бог Локі дуже підступний і хитрий. Він навчив готів військовим хитрощам, але настрій його дуже мінливий. І він дуже любить розважатися. Ворожбит Торіг виготовляє стріли, вирізуючи їх з тонких гілок верби. Їх він присвячує богу Локі. Тоді, під час великого жертвоприношення богам, він пускає ці стріли у полонених. Якщо ці стріли влучають, то це ознака того, що бог Локі задоволений готами.

— А буває так, що стріли Локі не влучають?

Атанаріх знову посміхнувся:

— Бог Локі завжди задоволений готами — синами Одіна.

Атей остаточно похнюпився. Здається, його занадто часто за останній час збиралися приносити в жертву якимось духам чи богам. Так, міркуючи над своєю сумною долею, несподівано для самого себе Атей задрімав, поклавши голову на коліна. Прокинувся він від голосу, який залунав над його головою:

— Одін не даремно привів цього скіфа сюди! Стріли Локі давно вже чекають на нову розвагу!

Атей відкрив очі й підняв голову. Прямо перед ним стояв високий широкоплечій чоловік із сивою бородою. Інші готи поштиво стояли осторонь. Чоловік був одягнутий у зшиті між собою вовчі шкіри. В руках він тримав великий лук, за його спиною висів плетений з лози сагайдак зі стрілами, а за чересом виблискував ніж із дуже широким лезом. Хлопець відразу здогадався, що це і є ворожбит Торіг.

«Стріли так стріли», — подумав Атей, сумно дивлячись на ворожбита.

У супроводі готів хлопець вийшов з яру. Тепер він побачив, що за яром у низині стоїть безліч наметів та великих окутих залізом возів. Далі, на вигоні, паслася худоба. З боку табору до них наближався великий натовп чоловіків, дітей і жінок.

— Ну що ж, скіфе, — промовив ворожбит Торіг, коли галасливий натовп оточив їх, — сідай на свого коня. Коли ти будеш на відстані шести летів стріли, я почну полювання, присвячене Локі.

Атей взяв за повіддя коня, якого підвів до нього Атанаріх, повісив на пояс акінак і повільно пішов у відкритий степ. Натовп готів повільно розступився перед ним, відкриваючи вільний шлях.

Атей пройшов ще декілька кроків і стрибнув на коня. Натовп готів позаду вибухнув галасом і свистом…

Полювання Локі почалося…

…Кінь Атея чвалом нісся між ковилами. Хлопець відразу спрямував його у відкритий простір, подалі від плутанини байраків. Краєм ока він бачив вервечку готських вершників, які намагалися обійти його. Атей зрозумів, що готи заганяють його, немов дичину, притискуючи до урвистого кам’яного берегу якоїсь річки. Атей відчував, що не встигне вихопитись з оточення. Він щосили колотив п’ятами по крупу свого коня, але зморений огир вже починав збиватися з шага. Крім того, він вихопився на піщаний грунт, і копита коня почали загрузати. Атей вже зрозумів, що невдовзі готські вершники візьмуть його у кільце. Він бачив ворожбита Торіга, який нісся попереду готів на сірому коні, і вовчі шкіри розліталися у нього за спиною, немов зграя хижих вовків летіла за ним.

Раптом Атей побачив самотнього вершника, який летів прямо йому назустріч. Серце хлопця, яке й так вже відчайдушно калатало у грудях, забилося ще сильніше. Втім, через мить Атей зміг побачити, що на голові вершника скіфська шапка з гострим верхом. Слабка надія на порятунок майнула десь у глибині душі. За останній час Атею вже почало здаватися, що він ледь не єдиний скіф, який залишився у цьому степу. Але чим більше наближався він до невідомого вершника, тим радісніше ставало в нього на серці. Тепер він вже ясно бачив, що це дійсно скіф. Тільки справжній скіфський воїн міг так вправно сидіти на коні і тільки вишколений скіфський кінь міг так стрімко летіти, майже не торкаючись копитами землі. На вершнику був шкіряний панцир із нашитими бронзовими пластинами, біля лівого стегна був припнутий широкий горит з луком та стрілами. Коли до вершника залишилося не більше ніж півлету стріли, той майнув рукою і закричав:

— Давай швидше за мною!

За цими словами скіф повернув свого огира кудись убік високого пагорбу. Атей натягнув повіддя, прямуючи свого втомленого коня, який вже починав тяжко хрипіти, за невідомим. Через мить вони порівнялися й за декілька хвилин опинилися на пагорбі. Атей побачив, що за пагорбом відкривається вкритий гострими кам’яними виступами крутий схил глибокого кам’янистого байраку. Скіф зіскочив зі свого скакуна й крикнув Атею:

— Стрибай у байрак!

Атей трохи повагався, але озирнувся на готських вершників, які наближались до них і, залишивши коня, стрибнув за скіфом. З-під ніг хлопця котилося каміння, декілька разів він ледь не полетів з крутого схилу. Скіф, що біг попереду, спритно спустився на дно урвища й побіг вздовж пересохлого річища. Атей кинувся за ним. Вони вибігли на широке крейдяне плато, над яким височіли високі сосни. Посередині плато стояло кам’яне зображення скіфського воїна. В руках кам’яний воїн тримав круглий щит.

Скіф зупинився і, тяжко переводячи дихання, уважно подивився на Атея. А хлопець не міг відірвати погляду з його панциру. Посередині звичайних захисних бронзових пластин він побачив срібну пластину з зображенням яструба — подібним до того, що прикрашав умбон Щита Таргітая.

— Ти хто? — запитав Атей перше, що спало йому на думку.

Скіф посміхнувся. Він був високий і крутоплечій.

На молодому обличчі з гострими рисами вже пробивалася русява борода. Сині очі дивилися пронизливо, немов наконечники стріл у смертельному леті.

— Здається, я встиг вчасно, Атею, — багато ж пригод впало на твою долю за останній час!

— Та хто ж ти? — знов повторив своє питання Атей, тим більше, що в рисах скіфського воїна він впізнавав знайомі риси.

— Я думаю, ти мене і сам впізнав, Атею, хоча й бачив мене останній раз, коли був зовсім малий.

— Ти… — але Атей не встиг висловити свою здогадку, бо з боку річища почулися кроки, і перед ними з’явився ворожбит Торіг. Залунав тупіт кінських копит, і хлопець побачив, що вздовж краю урвища виструнчилося не менше десятка готських вершників.

Ворожбит зупинився на відстані менше одного лету стріли і вигукнув:

— Я почав полювання тільки за одним скіфом, але Локі хоче відразу дві мішені!

— Не квапся, Торіге, — спокійно відповів скіфський воїн, — ти ж сам знаєш, що бог Локі не любить легкої здобичі. До того ж, хіба у звичаях готів порушувати спокій чужих богів?

— Про що ти кажеш, скіфе? — запитав Торіг, накладаючи стрілу на тятиву свого лука.

— А ось про що, — промовив скіф і відкинув купу гілок, звалених за його спиною. Атей побачив, що гілки закривали камінь, на якому було витесане зображення меча.

— На цьому місці наш народ молився своїй зброї. Великий бог Папай охороняє це місце, і якщо ти спробуєш саме на цьому місці вбити цього хлопця, то Папай буде дуже незадоволений. Хіба потрібно Локі і готам ворогувати з нашими богами?

— Але чим ти зможеш довести, що бог Папай продовжує захищати скіфів? Ваші народи вже покинули ці степи або визнали владу наших і сарматських богів.

— Я чув, — спокійно промовив скіфський воїн, — що ти мудра людина, Торіге, і добре знаєш волю богів Валгалли. Перевір мене — пусти свої стріли, і ти сам побачиш, що Локі не потрібна скіфська кров у цьому місці.

— Добре, — сказав ворожбит, — зараз ми визначимо, чи хоче Локі сваритись із вашим Папаєм.

За цими словами Торіг блискавичним рухом напнув тятиву і вистрілив. Атей здригнувся і мимоволі на мить заплющив очі. А коли відкрив їх, то побачив, що скіфський воїн тримає стрілу Локі. У повітрі свиснули ще дві стріли, і кожну з них скіф легко перехопив рукою біля самого обличчя.

— Ось бачиш, Торіге, — посміхнувся скіф, — Локі виявився більш розумним, ніж його жрець. Він не захотів, щоб його стріли почали ворожнечу між богами.

Торіг здивовано опустив свою зброю.

— Здається, ти правий, скіфе, — війна між готами і скіфами закінчилась. Локі не хоче ні твоєї крові, ні крові цього хлопця.

Ворожбит глянув на готських вершників і вигукнув:

— Мир! Боги Валгалли не хочуть війни зі скіфами!


Коли готські вершники на чолі з ворожбитом зникли у степу, Атей перевів дихання й промовив:

— Здається, я впізнав тебе.

— Так, Атею, я твій брат Сагір.


Глава 13. Таємне Коло Беріга | Шлях Срібного Яструба | Глава 1. Братство Срібного Яструба