home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 2. Чаклун Гістас

Вранці, коли сонце ще не з’явилося на обрії, брати вирушили у дорогу.

— Куди ми їдемо? — запитав Атей у Сагіра.

— Запам’ятай, брате, — промовив Сагір, — кожен крок у твоєму житті визначає долю. І не тільки твою. А зараз твоя доля пов’язана зі Щитом Таргітая. Тому, якою б стежкою ти не їхав, твій кінь донесе тебе до нього. І ще запам’ятай — якщо ти обрав свій шлях, то віднині все, що трапиться з тобою, або все, що побачиш чи зустрінеш, буде вказівником. І вже від тебе буде залежати, чи зможеш ти правильно розтлумачити ці вказівки, чи підеш манівцями…

Атей недовірливо глянув на брата, але заперечувати не наважився…

…Так вони проблукали степом декілька днів. За цей час Сагір чимало цікавого розповів молодшому брату. Особливо запам’ятав Атей розповідь про одного відважного скіфа з братства Срібного Яструба, який зміг потрапити до підземного світу й повернутися звідти живим…

— …І коли скіф Гільдій опинився у великій печері, то побачив там трьох відьом, які плели невидиму сіть. Ця сіть обплутує всю Ойкумену, але люди не бачать її. І коли кожна людина робить будь-який вчинок, то вся сітка рухається й зачіпляє всіх інших людей. Тому дія кожної людини, кожен її крок впливають на все, що відбувається в світі…

…Так вони проблукали степом два дні…

…Сонце вже піднялося досить високо. Розпечене повітря бриніло над високими степовими травами.

Раптом Атей побачив, як між ковилами майнув рудий лисячий хвіст. Після Священного Яру Матері-Лисиці, двобоїв з амазонками та підступної зради Орії у нього це видовище викликало далеко не зовсім приємні враження. Але Сагір пустив свого коня слідом за лисицею, і Атею нічого не залишилося, як прийняти участь у цій гонитві.

Намагаючись не загубити стежку, якою бігла лисиця, брати прискорили біг своїх коней. Втім, лисиця, здавалося, не лякається гонитви. Як би швидко не мчали коні, вони не могли скоротити відстань до неї. Раптом рудий вогник лисячого хвосту майнув останній раз і зник, немовби розчинився у траві. Брати зупинили своїх коней. Сагір озирнувся навколо й майнув рукою до кущів терну, які чорніли неподалік. Під’їхавши до кущів, Сагір зістрибнув з коня і, побачивши ледь помітну стежку, зник між густими паростями. Атей рушив за ним.

Ледь продираючись крізь колючі гілки, вони видерлися на невеличку галявину.


Посередині галявини лежала Орія. Руки та ноги її були прив’язані до чотирьох кілків, вбитих у землю. Навколо її шиї був намотаний шкіряний ремінь. Атей здригнувся й зробив крок до дівчини.

— Вона мертва? — запитав він у Сагіра.

Сагір застережливо підняв руку й схилився до дівчини. Дістав ніж і обережно розрізав шкіряний ремінь на її шиї, потім відкрив флягу й змочив водою її вуста. Атей безпорадно стояв поруч. Скільки він не проклинав Орію за її підступність, але серце у його грудях розривалося від жалю. І він не зміг стримати свою радість, коли побачив, що вії дівчини ворухнулись і вона спробувала підняти голову.

— Якби ми прийшли трохи пізніше, вона була б мертва, — промовив Сагір.

Вони відв’язали Орію, і Сагір, легко піднявши непритомну дівчину на руки, виніс її з тернових хащів.

— Судячи з одягу, ця дівчина — сарматка, — замислено сказав Сагір. — Хтось привіз її сюди й обкрутив шию мокрим шкіряним ременем. На сонці шкіра почала висихати і, не прийди ми сюди вчасно, дівчина повільно б сконала, — хто ж і за що прирік її на таку люту смерть?

Атей мовчав. Він все ніяк не міг вирішити, чи варто казати брату, що саме ця дівчина викрала у нього Щит Таргітая.

Нарешті Орія відкрила очі, погляд її прояснився:

— Атей… — ледь змогла вимовити вона.

Сагір здивовано подивився на брата:

— Ти знаєш її?

Атей кивнув головою і ледь вимовив:

— Це та сама сарматка, Орія, з клану Лисиці.

Сагір похитав головою:

— Так, недаремно лисиця нас сюди привела…

Раптом Орія здригнулася й почала озиратися навколо. Очі її були сповнені жахом.

— Чого ти боїшся, ти в безпеці, — спробував заспокоїти її Сагір.

Але дівчина, здавалося, не чула його. Вона спробувала зірватися на ноги.

Її страх передався і Атею. Він відчув, що якась жахлива небезпека насувається над ними.

— Хто, хто хотів тебе вбити? — знову запитав її Сагір.

Здавалося, Орія навіть боїться вимовити страшне ім’я. Вона ще раз озирнулася й ледь вимовила:

— Гістас. Чаклун Гістас.

Цілий день, поки вони гнали чвалом своїх коней, Орія не могла заспокоїтися. Вона сиділа позаду Атея, обхопивши його руками. Атей відчував її переляк і тремтіння. До того часу він знав Орію лише як спритну воїтельку — сильну і… підступну. Але на цей раз вона здавалася малою переляканою дівчинкою, для якою єдиним порятунком були Атей і Сагір. Атей все ніяк не міг розібратися, як йому ставитися до Орії. Чи як до ворога, чи як до безпорадної жертви, врятованої від якогось таємничого й могутнього чаклуна Гістаса?

Декілька разів, під час нетривалих перепочинків, Атей намагався розпитати у брата про чаклуна Гістаса. Але брат відмовчувався. Судячи з того, наскільки він був стурбованим, цей загадковий Гістас був неабиякою загрозою.

Лише ввечері, коли вони добралися до берегу якоїсь повноводної ріки, Сагір вирішив, що нарешті прийшла пора зупинитися на ночівлю.

Вони розвели вогнище. Сагір, який вже й сам здогадався, що врятована ними сарматська дівчина була тією самою Орією, яка врятувала життя Атею, а потім вкрала у нього Щит Таргітая, наказав:

— А тепер, воїтелько Оріє, сподіваюсь, прийшов час для твоєї розповіді.

Орія довго мовчала, зосереджено дивлячись у мінливі язики полум’я, немовби намагалася побачити у них якісь страшні видіння. Потім почала свою розповідь.


— Коли я наважилася привести тебе, Атею, до Священного Яру, я здогадувалася, що твій щит має якусь магічну силу. І відчувала, що не тільки я одна могла побачити промінь над курганом. І ось одного разу, коли ти ще лежав непритомний і життя твоє коливалося на межі світла і темряви, я відправилася на полювання. Дичини ніде не було, і я заглибилася далеко у степ і опинилася біля болота, за яким починалися плавні. Над землею стелився густий туман, повітря було вологе й насичене отруйними випарами з болота. Я спробувала вибратися з тієї місцевості і раптом мене оточили якісь чорні вершники. Мені здалося, що вони виникли, немов привиди, прямо з отруйного повітря. І серед них був чаклун Гістас…

— А як ти здогадалася, що це був саме він? — запитав дівчину Сагір.

— Я давно вже чула про ворожбита Гістаса, який живе у зруйнованій стародавній фортеці, яка ще зветься Містом Мерців. Казали, що йому підкоряються вершники-мерці і що над його головою кружляє хижий крук — посланець підземного світу. А ще на його грудях висить дарунок підземних демонів — рука Темряви, в якій і ховається його магічна сила. І тому я відразу впізнала його — по чорному ворону й сухій руці. Чаклун наказав мені привезти до нього Щит Таргітая. Але я відмовилась це зробити. В ту ж мить один з чорних вершників торкнувся моєї руки своїм акінаком. З рани бризнула кров, і Гістас приклав Руку Темряви до рани. Я відчула, що сили залишили мене, і чаклун сказав, що Атей поранений стрілою вершника-мерця і тому частка душі Атея вже належить йому. І що моя кров теж, і якщо я не принесу йому Щит Таргітая, то він забере і мене, і Атея у підземний морок і зробить своїми рабами… Коли я знов повернулася до Священного Яру, то вирішила, що наш двобій біля жертовного каменя зможе очистити і мене, і Атея від влади Гістаса, але поява воїтельки Променеї завадила нам закінчити двобій. Але коли ми втекли і сіли відпочити і коли Атей заснув, переді мною виникло марево, в якому я побачила тінь Гістаса й почула його страшний голос: «Пам’ятай про свою обіцянку». Я зрозуміла, що він продовжує спостерігати за нами. І тоді я витягнула Щит Таргітая з-під голови Атея й поїхала до Вовчого броду. Там я побачила чорних вершників і чаклуна Гістаса. Він взяв Щит Таргітая і наказав мені їхати з ним до його Міста Мерців. По дорозі я спробувала втекти, але його чорні вершники наздогнали мене й залишили вмирати серед тернових кущів. Ось і все… Тільки я боюся, що Гістас знайде нас…

Орія замовкла, і Атей відчув, що плечі її тремтять.

— Що мені тепер робити? — з відчаєм в голосі сказала дівчина, — воїтельки Матері-Лисиці прирекли мене на смерть, ви вважаєте мене зрадницею, і чаклун Гістас збирається забрати у своє Місто Мерців.

Атею захотілось заспокоїти Орію, але, поки він розгублено намагався підібрати потрібні слова, Сагір промовив:

— Що ж, Оріє, ми спробуємо допомогти тобі. Я бачу, що в твоїй душі немає підступності й зради. Братство Срібного Яструба візьме тебе під свій захист. Але перед цим ми повинні повернути Щит Таргітая. І нам треба поквапитися з цією справою. Через три дні на нічне небо зійде повний місяць, і тоді чаклун Гістас зможе підкорити собі магічну силу Щита Таргітая, викарбувавши на ньому свої таємні знаки. Тоді вся сила і мудрість скіфів дістануться йому, і він зможе запанувати у цих священних землях.

— А якому народу служить чаклун Гістас? — запитав Атей.

Сагір замислився, здавалося, що розповідь Орії дуже занепокоїла його.

— Колись, дуже давно, чаклун Гістас очолював клан Чорних інереїв. Під час перебування серед Каменів бога Папая, він отримав від Зберігачів дуже велику магічну силу, але темрява перемогла його душу. Він був жадібним і заздрісним і найбільше за все прагнув влади. Одного разу Гістас, щоб погубити одного великого скіфського воїна, який був найближчим радником царя, сказав царю, що цей воїн задумав зраду. Скіфського воїна стратили, але інші інереї виступили проти Гістаса, звинувативши його у брехні. За скіфським звичаєм, ворожбита, який звів облуду на невинного, повинні були спалити живцем. Ніхто не знає, що сталося потім — одні казали, що Гістаса спалили живцем, але демони Підземного світу повернули його на землю, щоб він служив їм, інші казали, що чаклун зміг втекти і довго переховувався серед руїн фортеці якогось давнього, тепер вже забутого народу, звідти він наводив мару на людей, займався ворохобництвом, завдяки якому отримав владу над Підземним світом і збирав навколо себе мерців. Ніхто не міг наблизитися до цього Міста Мерців, бо демони й магічна сила Гістаса охороняли його. Сили чаклуна зростали, але він ніколи не наважувався виступати проти клану Срібного Яструба. Але тепер, здається, його сили досягли вершини своєї могутності. Тому часу у нас дуже мало — магічна сила Щита Таргітая зробить його непереможним…

— Але хіба ми зможемо зробити цю справу тільки втрьох? — запитав Атей.

— Поки що не зможемо, — відповів Сагір, — я пройшов тільки перші два кола посвяти, і моїх знань і вмінь занадто мало, щоб вести гру з таким чаклуном, як Гістас.

— І що ж робити? — обізвалася Орія.

— Тобі взагалі не обов’язково вирушати до Міста Мерців, — промовив Сагір, — бо ти й без того зазнала чимало небезпек. Ти можеш зачекати нас у надійному місці.

Орія стрепенулася, і у її очах спалахнула образа. Тепер вона знов нагадувала колишню безстрашну воїтельку.

— Я не хочу бути звичайною дівчиною, яка терпляче чекає, коли воїни повернуться з походу! — обурено вигукнула вона. — Я хочу разом з вами подолати шлях до Щита Таргітая і або виправити свою зраду, або загинути разом з вами!

— Ну що ж, — промовив Сагір, — хоча й немає у скіфів такого звичаю брати з собою жінок у походи, я не заперечую, хоча тут вже останнє слово має належати Атею.

Атей зніяковіло знизав плечима:

— Що й казати? Згода.

Очі Орії запалали войовничим блиском. Сагір посміхнувся:

— Тепер я впевнений, що з такою воїтелькою ми будемо непереможними.

І додав:

— Тільки почнеться ранок, вирушаємо на схід. Нам треба зустрітися зі Зберігачем Кам’яної Могили.


Глава 1. Братство Срібного Яструба | Шлях Срібного Яструба | Глава 3. Зберігач Кам\яної Могили