home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 6. Місто Мерців

Колишні, давно вже забуті будівники фортеці обрали для неї досить зручне місце — фортеця знаходилася на пагорбі, до якого з північного боку підступала ріка. З інших боків розстилалася широка рівнина. Але з часом володарі фортеці розчинилися у коловерті бурхливих подій минулих епох, і могутні стіни поступово осідали, степові вітри й зливи вік за віком підточували могутнє каміння. Високі башти розвалилися, а серед уламків стін з’явилися величезні вибоїни, немовби якісь безжальні велетні взяли приступом фортецю.

Кіммерійці, а потім їх наступники — войовничі скіфи — не будували фортець у степу, вважаючи, що найкращим муром для них є спини стрімких бойових коней. Тому (хіба що тільки відчайдушні грабіжники могил, які не боялись ні демонів, ні мерців) ніхто не бував серед цих руїн. Так минали сторіччя, і колишня фортеця стала сховищем для кажанів та гайворонів, степові вовки вили серед кам’яних уламків, що були колись неприступними мурами, і отруйні змії грілися на могильних плитах, під якими лежали давно вже забуті герої та могутні володарі.

З часом річка обміліла, а її береги, густо порослі очеретом, перетворилися на болото.

Вільні мешканці степів найбільше любили відкритий степ і гаряче сонце, і тому вони оминали це місце, де, як подейкували, оселилися зловісні примари та злі духи.

А потім з’явилися ще більш моторошні оповідання про несамовитого чаклуна Гістаса, який ніколи не міг вдовольнитися ні лютою помстою, ні могутністю, ні владою.

Вечорами, сидячи біля багаття, розповідали мешканці Степу страшні історії про мандрівників, які випадково потрапляли до руїн фортеці і вже ніколи звідти не поверталися, про мерців, яких Гістас примушує служити собі, про болотяний туман навколо колишніх мурів, в якому бродять ненажерливі привиди.

Одного разу ватага сарматських воїнів після одного переможного походу вирішила вночі поїхати до фортеці. Розповідали, що назад повернувся лише один. Очі його були переповнені жахом, і єдине, що він зміг сказати: «Мерці… Місто Мерців…», а потім вскочив на свого коня і зник у степу. Більше цього воїна ніхто не бачив…

….І з того часу руїни фортеці почали називати Містом Мерців…


…Брудно-зелений болотяний туман стелився над землею, насичуючи отруйними випарами вологе повітря. Небо було затягнуте хмарами, але залишки стін біліли на пагорбі, немов гострі ікла велетенського чудовиська.

Сагір, Атей і Орія стояли за декілька летів стріли від руїн, вдивляючись у темряву. Їх коні, відчуваючи небезпеку, тривожно хропіли і пряли вухами.

Атею здавалося, що з боку Міста Мерців віє загрозою і таємничою, надлюдською силою. Звідти доносилися пронизливі крики нічних птахів. Туман ставав все більш і більш задушливим.

— Наші обереги допоможуть нам увійти до Міста Мерців, — стиха промовив Сагір, — але чим далі ми будемо заглиблюватися туди, тим більше буде танути їх чарівна сила. А коли вона розтане, єдиним захистом для нас стануть стріли зі срібними наконечниками.

Сагір витяг з гориту стрілу — її наконечник тьмяно зблиснув при світлі місяця, який щойно з’явився між хмарами. Атей подивився на небо — повний місяць зловісно звисав над Містом Мерців.

— Я спробую пробратися у фортецю понад болотом, криючись в очереті, — продовжив Сагір, — ти, Атею, підеш сухим річищем — воно якраз доходить до уламків північної башти…

— А я? — запитала Орія.

— Ти, Оріє, залишишся тут — будеш стерегти коней, — коротко відповів Сагір.

— Чому ти не хочеш, щоби я йшла з вами до Міста Мерців? — гордовито виструнчившись, запитала Орія. В її очах зблиснув вогник образи.

— Оріє, — несподівано лагідним голосом промовив Сагір, — поблизу руїн цієї фортеці може бути не менш небезпечно, ніж всередині самої фортеці. А ми повинні бути впевненими, що у нас є шлях до відступу. І цей шлях будеш охороняти саме ти.

Трохи помовчавши, дівчина кивнула головою:

— Добре, я буду чекати вас тут.

Атей посміхнувся. Йому захотілось сказати щось приємне дівчині. Колишня образа на неї у хлопця якось непомітно минула за останні дні. Натомість Атей все частіше відчував, що при погляді на Орію в його душі з’являється якесь дивне, раніше йому невідоме тепле й приємне почуття. Атей трохи знітився, зрозумівши, що потрібні слова так і не прийшли йому на думку, і, трохи запнувшись, вимовив:

— Не переймайся, ми повернемося…


Колись ця ріка була досить глибока, але після того, як вона обрала для себе нове русло, сухий ґрунт поступово осипався і тепер пересохле річище перетворилося на неглибоку яругу, густо порослу чагарником.

Атей заскочив у річище і, намагаючись ступати якнайтихіше, почав крадькома пробиратися до пагорба, на якому біліли залишки фортеці. Земля під ногами була волога, і час від часу серед чагарника чулося шарудіння. Уважно прислуховуючись, напружено вдивляючись у темряву, хлопець крадькома продирався крізь кущі вперед. І чим далі йшов Атей, тим більше його охоплювало відчуття, що Місто Мерців втягує його в якусь підступну і моторошну пастку. Крізь туман майже нічого не було видно. Атею здавалося, що у клубах туману бродять якісь примарні постаті, обступають його, зависають над головою. Десь збоку пронизливо закричав кажан.

Атей зупинився й поклав долоню на оберіг — крізь пальці зблиснув срібний вогник. І при світлі цього вогнику страх поступово розтанув. Хлопець полегшено зітхнув і продовжив свій шлях.

Річище підступало до самого пагорба, а потім губилося далі в темряві. Атей на мить зупинився, роздивляючись навкруги — прямо над ним височіли уламки стіни, кам’яні брили лежали на схилі. Атей торкнувся каміння. На відміну від брил Кам’яної могили, ці камені були зовсім іншими — покриті слизьким мохом, холодні й темні, вони, здавалося, були насичені похмурою, недоброю силою.

Атей почав вибиратися з річища до зруйнованої стіни.

Чорна тінь, різко тріпочучи крилами, майнула в нього над головою. Хлопець сахнувся — великий чорний кажан пролетів над ним, ледь не зачепивши своїми крилами. Атей перевів дихання — тепер він знаходився посеред уламків великої круглої башти, від якої залишилося лише декілька гострих виступів. Хлопець підвів голову й завмер — прямо перед ним на залишках кам’яної кладки сиділа моторошна істота. Її тулуб був вкритий великими брудно-зеленими плямами, великі круглі очі, прикриті прозорими віками, жевріли червоним недобрим вогнем. Істота спиралася на камінь лапами з довгими загнутими пазурами. З широкої жаб’ячої пащі стирчали чорні ікла.

«Болотяний упир!» — здогадався Атей.

Хлопець схопився за руків’я акінаку, але істота, здавалося, не звертала на хлопця ніякої уваги. А можливо, не помічала його. Хлопець ще раз доторкнувся до оберегу і, намагаючись не повертатися спиною до упиря, швидко перебрався через уламки башти і, напружено вдивляючись у темряву, пішов далі.


«Оберіг виведе тебе до Щита Таргітая», — казав Сагір перед тим, як вони вирушили до Міста Мерців.

І тепер, коли Атей опинився у цьому клятому місці, в першу чергу він покладався на свій оберіг.

Хлопцю здавалося, що він знаходиться у якомусь кам’яному лабіринті, крізь який він пробирався, плутаючись поміж залишків стін, будівель і гнилих дубових балок.

Було дуже тихо. Лише час від часу кажани, почувши обережні кроки хлопця, вилітали зі своїх чисельних сховищ у стінах і, тріпочучи крилами, чорними блискавками проносились над Атеєм, зникаючи у темряві. Повний місяць заливав все навколо своїм примарним світлом, і від цього світла вся фортеця здавалася велетенською примарою.

Атей подумав, що ця ніч ніколи не завершиться, і він вічно буде блукати серед цих руїн і зрештою сам перетвориться на примару. Від такої думки хлопець здригнувся, зняв з шиї оберіг і підніс його до очей, немовби намагаючись запитати поради у срібної фігурки яструба.

Раптом оберіг зблиснув, і доріжка місячного сяйва, відбившись від нього, пролягла до звалища кам’яних цеглин, повз які Атей, здавалося, проходив вже декілька разів.

Хлопець підійшов до звалища і помітив чорний отвір. Атей знов повісив на шию оберіг, трохи повагався й рішуче поліз у таємничий лаз.


Лаз був дуже вузьким, і в ньому зависла загусла темрява, тому Атею приходилося пробиратися, зігнувшись і виставивши вперед руки, намацуючи холодне каміння, яким був викладений цей тунель. Спочатку він опускався кудись вниз кам’яними сходами, а потім лаз розширився, і хлопець вже йшов вздовж стіни, намагаючись обережно ступати по кам’яній підлозі.

Декілька разів його долоні відчували якісь іржаві ланцюги і кам’яні фігури. І коли попереду він побачив світло, то полегшено зітхнув. Немовби увібравши в себе це місячне сяйво, оберіг знову почав світитися м’яким, прозорим світлом. І в цьому світлі Атей зміг побачити, що на стінах тунелю викарбувані якісь загадкові малюнки та знаки. А вздовж стіни, у видовбаних нішах, стоять почорнілі від часу кам’яні постаті. Кого зображували ці скульптури — давніх володарів, колись великих, а тепер вже забутих воїнів, — розібрати було неможливо.

Намагаючись скоріше вибратися з цього похмурого підземелля, Атей прискорив свою ходу і ледь не перечепився через щось. Хлопець опустив голову і ледь не скрикнув від жаху — під його ногами лежав кістяк. На білих кістках ще залишилися клапті зотлілого одягу й шкіряного чересу із захисними бронзовими пластинами. Атей хотів вже піти далі, але йому здалося, що біля кістяка щось зблиснуло. Він нахилився й побачив присипаний пилом акінак. Хлопець підняв зброю й побачив, що лезо акінаку було срібним — на тьмяній поверхні було майстерно викарбуване зображення вовка, який сидів на блискавці.

Атей старанно витер краєм своєї сорочки лезо акінаку і поклав меч у свій горит.

Обережно підкравшись до виходу, Атей витягнув батьківський акінак і визирнув назовні. Прямо перед собою він побачив купу кам’яних цеглин, далі лежали декілька потрощених колон і зруйновані стіни якоїсь споруди.

Атей вибрався з лазу і, озираючись навкруги, пробрався через уламки споруди. На єдиній вцілілій стіні він помітив облуплену мозаїку, але, що там було зображено, Атей не зміг докладно роздивитися. Хіба що обриси декількох постатей з бойовими сокирами, мечами і списами, які стояли, схиливши голову навколо великого вовка.

За спорудою Атей побачив широкий майдан, викладений пощербленими гранітними плитами й оточений залишками величних будівель. Посередині майдану знаходився високий кам’яний поміст, навколо якого стояло декілька перекинутих казанів. До вершини помосту вели кам’яні сходини. Посередині помосту, освітлена палаючими смолоскипами, височіла кам’яна колона.

На колоні, причеплений до гаку, висів Щит Таргітая…


Атей, немов зачарований, ступив декілька кроків до помосту, обережно ступаючи гранітними плитами. Тиша, здавалося, тиснула йому на плечі. Ноги Атея, взуті у м’які шкіряні чоботи, нечутно ступали по камінню, але йому здавалося, що луна від його кроків рве на шматки тяжку тишу.

Раптом у мерехкотінні смолоскипів він побачив зігнуту постать, яка з’явилася на протилежному краю майдану.

Атей вихопив лук і поклав стрілу на тятиву.

Повільно ступаючи, він почав наближатися до невідомого, готовий в будь-яку мить вистрілити.

Чорна постать зробила ще декілька кроків йому назустріч і вийшла з тіні у коло, освітлене світлом смолоскипів.

Атей полегшено зітхнув і опустив напнутий лук — перед ним стояв Сагір. В правій руці він тримав меч, а в лівій — сагарісу. На їх лезах відбивалося червоне полум’я.

Хлопець хотів щось сказати, але брат застережливо підняв руку і кивнув на Щит Таргітая.

Атей сунув лук у горит і піднявся сходами на поміст. Сагір залишився внизу, пильно озираючись навкруги.

Хлопець не міг повірити, що знову бачить Щит Таргітая і що через мить знову отримає його. Напруга останніх годин зникла, і Атей ледь стримував радісну посмішку.

Атей лише на мить відірвав зачарований погляд від Щита і з вдячністю глянув на оберіг.

Але оберіг не світився. Атей підвів очі до неба — повний місяць зловісно висів прямо над колоною. Відчуття тривоги знов охопило душу хлопця. Він схопив Щит Таргітая, намагаючись знайти у ньому силу й порятунок, але щойно його пальці торкнулися холодної поверхні, як яскраве червоне світло миттєво засліпило очі.

Голова Атея запаморочилася, і він, засліплений пронизливим сліпучим сяйвом, відсахнувся від Щита Таргітая.


Глава 5. Казан із киплячим сріблом | Шлях Срібного Яструба | Глава 7. Рука Темряви