home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 8. Чорний туман

Кінь Орії трохи відставав. Атей озирнувся і з жахом побачив, що два упиря повисли на шиї і крупі її

скакуна. Швидко перебираючи лапами, вони намагались дістатися до дівчини. На сірій шкірі коня — там, де впивалися їх пазури, з’являлися цівки крові.

Атей і Сагір знову схопили свої луки. Дві стріли свиснули в повітрі, і упирі, наскрізь простромлені стрілами, впали на землю. Але поранений кінь Орії вже не міг бігти так швидко. Видно було, що сили швидко залишають його. А з пагорба, на якому знаходилося Місто Мерців, вже наближалася погоня.

Чорні вершники мовчки гнали своїх коней, розгортаючись широким півколом. Вони неслися швидко, немов їх коні летіли над землею, не торкаючись її копитами. Срібні краплі ранкової роси здіймалися вологим срібним пилом там, де пролітали їх коні.

Атей, Сагір і Орія виїхали на берег ріки й погнали своїх коней вздовж берега. Час від часу вони посилали свої стріли назад, і кожна зі срібних стріл вражала одного з переслідувачів. Але чорні вершники продовжували гонитву. Їх не ставало менше — навпаки, Атей бачив, як із землі виникали все нові й нові вершники, які приєднувалися до переслідувачів. На місці кожного вершника, враженого стрілою, з’являлося декілька нових.

Попереду Атей побачив високий курган. На його вершині височила кам’яна фігура. Втікачі виїхали на його вершину, і тут кінь Орії захропів, захитався і впав на землю.

— Тікайте, я затримаю їх! — закричала дівчина, схопившись на ноги. Чорне коло переслідувачів вже замикалось навколо кургану.

Атей і Сагір, не вагаючись, зіскочили зі своїх коней.

— Можливо, нам вдасться протриматися до перших променів сонця! — захрипів Сагір, ледь переводячи дихання. Він підійшов до краю кургану, вихопив стрілу з гориту й поклав її на тятиву. Атей і Орія встали поруч.

Чорні вершники наближалися. В сірому ранковому світлі вже досить добре можна було побачити їх кістляві, крейдяні обличчя із чорними проваллями замість очей і зотлілий одяг, який тріпотів на вітру, немов прапори примарних моторошних армій.

Сагір кивнув, і вони одночасно вистрілили. Три стріли, зблиснувши срібними наконечниками, одночасно свиснули у повітрі. Три чорних вершника, які вирвалися наперед, покотилися по землі, хапаючись кістлявими пальцями за пронизані груди. Один з них, хитаючись, підвівся, але чорна лава інших вершників миттєво накрила його. Злива чорних стріл піднялася над лавою й понеслася на курган. Атей вискочив перед Орією і Сагіром, виставивши перед собою Щит Таргітая. По поверхні Щита задріботіли, немов град, стріли. Десятки стріл із чорним оперенням миттєво уп’ялися в землю навколо втікачів.

Атей знову схопив лук.

Тепер втікачі стріляли не зупиняючись. Швидко, одна за одною злітали з кургану стріли. Срібні стріли легко пронизували ворожі щити і панцири. Лава чорних вершників помітно поріділа, але переслідувачів залишалося ще не менше трьох десятків.

— Швидше, швидше! Стріляй! — закричав Сагір. На мить здалося, що вони зможуть відбити напад.

Атей простягнув руку до гориту за новою стрілою, але горит був порожнім. Орія теж у відчаї відкинула свій спорожнілий горит. Сагір випустив свою останню стрілу, і Атей вперше помітив, що у його очах на мить промайнув розпачливий вираз.

Стріли зі срібними наконечниками закінчилися. Лава чорних вершників вмить наїжачилась списами, мечами й сагарісами, і вони погнали коней на курган…


Орія і Сагір вихопили свої мечі й застигли, очікуючи, коли чорні вершники видеруться на вершину кургану. Атей безпорадно відкинув вже непотрібний лук — тепер єдиною зброєю у нього залишився знайдений у Місті Мерців акінак. Атей став поруч з Сагіром, виставивши акінак лезом вперед.

Гул копит лави чорних вершників, здавалося, струсонув весь степ. Атей чув, як хропуть їх коні і відчував зловісний сморід.

Раптом брат схопив його за руку, вдивляючись у малюнок на лезі акінаку.

— Давай сюди акінак! — скрикнув Сагір і вихопив зброю з рук здивованого Атея.

Ще більше здивувався хлопець, коли його брат підскочив до самої вершини кургану, на якому темніла постать кам’яного воїна. Сагір впав на коліна й вдарив лезом об кам’яну фігуру. Від леза посипалися іскри. Сагір, перехопивши руків’я акінака двома руками, встромив його у землю поруч із кам’яним воїном.

Атей озирнувся — перший чорний вершник був уже зовсім поруч. Лезо тяжкого списа було спрямоване прямо у груди беззбройного хлопця.

— Папай! — закричав Сагір і встромив акінак у землю.

В ту ж мить, немов висічена лезом об камінь, на небі спалахнула блискавка, і її вогняне лезо вдарило об срібне руків’я встромленого у землю акінаку.

Кінь чорного вершника, який стрімко летів на Атея, піднявся на дибки. Хлопець покотився по землі, рятуючись від кінських копит.

Атей відчув, що земля під його ногами затремтіла. Небо, на якому вже сіріло передранкове світло, знову затягнуло тяжкими хмарами. Чорні вершники безладно закрутилися на своїх схарапуджених конях навколо кургану. Здавалося, їх коні намагалися втекти від якоїсь таємничої сили, яку випромінював курган.

Серед хмар, одна за одною, спалахнули ще дві блискавки. І при їх світлі Атей із жахом побачив, що з підніжжя кургану, немовби просочуючись крізь ґрунт, повільно підіймаються густі клуби чорного туману. Туман поступово оточив весь курган, потім почав розпливатися, низько стелючись над землею. Коні чорних вершників сахалися від цього туману. Деякі з них почали посилати свої стріли у туман, відступаючи від його хвиль.

Знову блимнула блискавка, і під хмарами розкотився гуркіт грому. Сліпуче лезо блискавки засліпило на мить очі Атея. Йому здалося, що на цей раз блискавка вдарила у підніжжя кургану, прямо в клуби чорного туману.

Сагір широко розкритими очима дивився на чорних вершників. Він простягнув до них руки і заспівав, розгойдуючись всім тілом:

— Мерці скачуть!

Нащо ж ви підганяєте своїх коней?

Хіба судилося вам

Повернутись до своїх домовин?

Туман почав розпадатися на великі клапті, які поступово набирали обриси великих вовків. Чорні вершники кинулися врозтіч — туман щез, перетворившись на величезну вовчу зграю. Один з вершників спробував вдарити вовка своєю сагарісою. Але вовк, стрибнувши, вибив вершника з сідла.

«Вовки Папая!» — здогадався остовпілий Атей.

Через мить чорні вершники, відчайдушно втікаючи від вовчої зграї, зникли у степу.

Запала тиша. На обрії з’явилося сонце.

Сагір, Атей і Орія застигли, напружено вдивляючись в бік, куди майнули воїни-мерці, рятуючись від вовків Папая.

Навколо кургану лежали поцілені срібними стрілами вершники Гістаса. Атей побачив, як від перших променів сонця чорні нерухомі фігури почали танути, перетворюватися на примарні тіні. А ще через мить тіні щезли, немовби земля втягнула їх. Їх зброя миттєво покрилася іржею і від легкого вітерцю пилом розсіялася над землею.

Так і здавалося — все, що сталося цієї жахливої ночі, — і Місто Мерців, і воїни-мерці чаклуна Гістаса, і чорний туман, і вовки Папая — все було примарним, тяжким маренням-сновидінням.


— У нас замало часу, — промовив Сагір, коли вони трохи відпочили, — на нас чекає мудрець Отан — вождь клану Срібного Яструба.


Глава 7. Рука Темряви | Шлях Срібного Яструба | Глава 9. Острів Гілеї