home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 1. Ніч над Борисфеном

Тільки коли вони спустилися зі Скелі Таргітая, Атей відчув, наскільки сильно він втомився. Його супутники виглядали не менш втомленими — очі Орії глибоко запали, засмагле обличчя схудло, Сагір, здавалося, постарів на декілька років.

Астаг привів їх до великого скіфського шатра, який стояв осторонь від головного табору. Окрім шатер, Атей помітив декілька великих глинобитних будинків, які зазвичай будували скіфи-орачі. Він бачив такі будівлі у їх поселеннях над Борисфеном. Чимало скіфів-орачів було й серед воїнів Срібного Яструба. Вони відрізнялися від худорлявих скіфів-кочовиків своїми кремезними постатями, мовчазністю, неторопкою говіркою.

Зараз фортеця на острові Гілеї була переповнена людьми. Воїни похмуро ладнали свою зброю, із ковальських майстерень ковалі виносили цілі оберемки щойно виготовлених стріл та акінаків. Вартові на баштах і скелях напружено вдивлялися у ріку та зелені хащі плавень. Здавалося, що всі готуються не просто до звичайного походу, а до великої війни, у якій буде вирішена подальша доля скіфського народу.

Атей і Орія розпалили біля шатра вогнище, Астаг приніс великий казан і шматки свіжого баранячого м’яса, декілька круглих хлібин і великий полумисок кобилячого сиру — іппаку. Невдовзі у казані забулькало запашне вариво. Зголоднілий Атей, не чекаючи, поки довариться баранина, насадив декілька шматків м’яса на стрілу і почав підсмажувати на вогні. З шматочків баранини у вогонь закапав жир. Атей аж облизнувся, спостерігаючи, як поволі рум’яниться м’ясо.

— Ну ось, грифони його не зжерли, хижі сарматські лисиці голову не стяли, мерці не подолали, а ось від голоду ледь не сконав! — засміявся Астаг. Здавалося, що він взагалі не може обійтися без кпинів. Але Атей не образився. Відчувалося, що цей могутній і спритний воїн має напрочуд веселу і доброзичливу вдачу.

— Що ж ти, Оріє, хлопця не годуєш? Скоро він, мабуть, твоїм чоловіком стане, а нащо тобі такий змарнілий воїн? — знову зареготав Астаг, помішуючи кипляче вариво.

Атей опустив голову, Орія зашарілась і насуплено пробурмотіла:

— Теж мені — чоловік!

Але підійшла до казану, взяла ківш і щедрою рукою зачерпнула у глиняну миску варива із добрячим шматком баранини.

— На, їж, — позіхнула вона, простягаючи миску Атею, — знову треба тебе від смерті рятувати!

На цей раз на два голоси розреготалися Астаг і Сагір. Атей узяв миску, безпомічно глянув на Орію й побачив, що та сама готова засміятися.

— Дякую, — буркнув він, відчуваючи, що виглядає досить кумедно.

— Отож, одна морока з тобою, — ледь стримуючи сміх, насупилася Орія.

На цей раз розсміялися вже всі.

Коли вони поїли і Атей з жалем дивився на залишки варива в казані, які вже не в силах був подолати, запасливий Астаг дістав бурдюк з кумисом. Зручно розмістившись на попонах, неспішно потягуючи із бронзових келихів духмяний напій, друзі завели розмову.

— Здається мені, що наш клан готується до великої війни? — запитав Сагір, уважно дивлячись на Астага.

Той похмуро кивнув:

— А коли війни не було? Хіба може скіф без війни? Хоча цього разу нам може бути досить скрутно.

— Невже вороги наважилися виступити проти клану Срібного Яструба? — майже безтурботно запитав Сагір.

— Наважилися, наважилися… — майнув рукою Астаг, — нещодавно наші розвідники принесли звістку, що біля Вовчого броду відбулася нарада сарматського царя Сая і готського конунгу Ерманаріха, на якій вони побраталися і заключили Великий мир між своїми народами. На Священному камені поклялися прийняти їх союз володарі ще вісімнадцяти племен, володіння яких простягаються від Гіпанісу[16] до Істру.[17] Серед них було чимало і скіфських вождів, воїни яких прийняли сарматський або готський Звичай. Зрозуміло, що наш клан Срібного Яструба для них мов кістка у горлянці. Тому дійсно слід очікувати великої війни.

— Але чому ми не почали громити їх поодинці, поки війська сарматів, рейдготів та інших ворогів не об’єдналися? — стрепенувся Сагір.

— Агов, друже, — махнув рукою Астаг, — ти ж мене знаєш — мене на війну довго запрошувати не треба, але Отан набагато розумніший за мене. Він знає, що робити. Завтра ми вирушаємо на Велику раду. Вона має відбутися біля Могили Анахарсія.

Атей згадав розповідь Сагіра про мудреця, вбитого своїм братом.

— А хіба відома його могила? — наважився запитати він.

— Так, — кивнув головою Астаг, — прихильники Анахарсія таємно поховали його, заховавши в кургані зшитки, які він списував грецькими письменами. Кажуть, що його знання передавались між втаємниченими, і одним з таких втаємничених є наш провідник Отан. Він сказав нам, що шлях Срібного Яструба завжди проходив поміж Силою та Мудрістю, і зараз треба звернутися саме до Мудрості. А що може більше уособлювати мудрість скіфів, ніж Курган Анахарсія?


Довго тягнулася їх розмова. Астаг розповідав про останні події у колишній Великій Скіфії, одна за одною переповідав легенди, яких знав безліч. Атей і Орія зачаровано слухали його. Але вже коли на землю впала вечірня темрява і небо рясно вкрили зірки, Астаг підвівся. Білозуба посмішка знов зблиснула в густій темно-русявій бороді:

— От що значить побачити побратима й опинитися в такому поважному товаристві! Засидівся я з вами, а мені ще треба перевірити свою зброю, бо невідомо чим скінчиться Велика Рада. Може, прийдеться одразу вирушати в бій?

Астаг розправив плечі, обійняв Сагіра, хлопнув по плечу Атея й підморгнув Орії:

— Відпочивайте, друзі — завтра буде великий день.

Здається, наші стежки зійшлися і навряд чи коли розійдуться.

Астаг розправив плечі й пішов до майдану біля табору, де юрмилися воїни, ладнаючи свою зброю…

…І ніхто не знав, що ненадовго залишилося їм бути разом і що чорні хмари, які нависли над їх долями, ще принесуть їм чимало нових далеких і небезпечних шляхів…


Спати у шатрі нікому не хотілось. Сагір ліг на попону, поклав під голову сідло і миттєво заснув.

Атей за прикладом брата владнав собі ліжко з попони та сідла, але спати йому чомусь не дуже й кортіло.

Після денної спеки вечір здавався особливо приємним. Від ріки віяло прохолодою, а небо над головою було настільки прозорим, що Атею здавалося — варто лише простягнути руку, і можна набрати повну жменю зірок.

Орія сиділа, прихилившись спиною до цупкої буйволячої шкіри, накинутої на стінку шатра. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах і звернувши очі до неба.

«Вона гарна, — подумав Атей, намагаючись непомітно спостерігати за дівчиною, — мабуть, богиня Апі така гарна, як Орія».

Орія немов відчула, що Атей не спить.

— Слухай, Атею, а що — Сагір і Астаг побратими? — почув Атей її голос.

— Здається, що так, — промовив Атей, піднявши голову.

— І, мабуть, вони виїхали якоїсь зоряної ночі у степ до священного кургану… — замріяно промовила дівчина.

— Так, і на цьому кургані вони зробили собі надрізи на руках своїми акінаками і змішали свою кров у чаші з вином і випили її, присягнувши, що завжди будуть братами, все будуть ділити порівну, і завжди будуть готові вмерти один за одного. І у них будуть спільні вороги і спільні друзі, спільна радість і спільне горе.

— А в тебе є побратим? — запитала Орія.

— Ні, немає, — позіхнув Атей, — щоб стати побратимами, треба прийняти разом участь у якомусь поході чи війні, врятувати один одному життя чи допомогти у якійсь смертельній небезпеці. А я ще ніколи не воював…

І тут Атей замислився.

Немовби відчувши його думки, Орія запитала:

— А можуть бути побратимами чоловік і жінка?

Тут вже Атей замовк надовго. Орія чекала.

— Не знаю, — нарешті наважився заговорити хлопець, — напевно, можуть… а може, ні… Завтра у Сагіра розпитаю…

— Не треба… — сумно промовила Орія.

— Ти знаєш, Оріє, — повільно, зважуючи кожне слово, промовив Атей, — мені здається, що ми з тобою і так вже стільки разом побачили, що й без чаші з кров’ю обійтися можна.

Атею здалося, що Орія посміхнулася.


Глава 10. Старійшина Отан | Шлях Срібного Яструба | Глава 2. Історик Марк, або розповідь про щезлу когорту X легіону