home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 9. Заклик Матері-Лисиці

Схиливши голову, сумно їхала Орія, пустивши свого коня навмання у степ. Кінь, відчувши волю, гнав відкритим простором. Високі й густі степові трави, притоптані його копитами, залишалися лежати на землі, і довга стежка вказувала на той шлях, куди прямувала вершниця. Дівчина, заплющивши очі, вдихала на повні груди духмяні пахощі степових ковил. Орія намагалася позбутися якоїсь дивної туги, що охопила її душу.

Вона не помітила, як кінь виніс її на високий пагорб, з якого відкривався дивний краєвид безкінечного простору. Орії навіть здалося, що варто ось-ось підняти руку, і можна дотягнутися до неба, до його пронизливої синьої безодні, яка тяжко звисала над головою, до його білих хмар, які зависли серед неозорого небесного шатра. Орія згадала розповіді про далекі степові народи, що жили у пустелях і степах дуже далеко, на кордонах з царством Хань. Ці народи, як вона чула, поклонялися небу. Величний краєвид, що розстилався навкруги, велич синього неба над головою раптом сповнили її душу дивним відчуттям захоплення й щастя.

Орія підняла вгору руки, немовби дійсно збиралася ухопити чарівну синь над головою й застигла, закинувши голову. Несподівано для себе вона радісно засміялася і торкнула п’ятами круп коня. Слухняний кінь, якому, здавалося, передалося радісне почуття Орії, стрілою рвонув уперед, і дівчині здалося, що вона вже летить поміж білими хмарами, пливе у неозорій глибині таємничого й водночас відкритого вічного Неба.

Але це радісне й дивовижне відчуття миттєво зникло, як зникає кришталева амфора від удару тяжкої варварської сокири.

Раптом почуття небезпеки гострою стрілою обпекло серце Орії. Вона щосили натягла повіддя, і здивований кінь, хропучи, зупинився, закрутившись на місці. Орія не могла зрозуміти — через що з’явилося в її душі це почуття. Степ навколо був таким же тихим і спокійним, дзвеніло тепле повітря, тихо шелестіли трави під легким вітерцем. Але дівчині здалося, що якась невидима тінь зловісно пролягла по степу. Орія звикла довіряти своїм почуттям. Замріяна дівчина кудись зникла — тепер Орія знов була хижою й спритною воїтелькою Матері-Лисиці.

Орія миттєво зіскочила з коня й торкнулася його шиї, потягнувши вудила на себе. Добре вишколений кінь слухняно опустився на коліна й ліг на бік. Висока трава закрила його. Орія опустилася на коліно й пригнулася, сховавшись за спиною свого коня. Вона уважно роздивилася навкруги. Їй здалося, що небезпека лине з берега невеличкої ріки, що петляла в степу. Вздовж берега густо росли дерева, немов намагалися заховатися від денної спеки біля прохолодної води. Пройшов деякий час. Орія пильно вдивлялася у дерева вздовж ріки. І незважаючи на те, що навкруги все, як і раніше, дихало спокоєм і безпекою, відчуття близької загрози посилювалося. Орія тільки зараз помітила, що місцевість навколо дійсно немовби вимерла. Не було чути звичних для цієї пори року пташиних пісень, і лише над проліском чорною зграєю піднялись над деревами галки.

Орія заспокійливо поклала долоню на голову коня, який намагався підвестися. Напруження зростало. І ось вже коли дівчина вирішила вскочити на коня й майнути подалі від цього відчуття небезпеки, вона ясно побачила, як з переліску над берегом річки виїхали декілька вершників. Вершники зупинили коней, уважно роздивляючись навкруги. Нарешті один з них підняв руку, і довга вервечка вершників почала виїжджати з переліску. Орія здогадалася, що вони довгий час, ховаючись від зайвого ока, просувалися понад берегом ріки і тільки зараз наважилися виїхати на відкритий простір.

Орія нарахувала вже шість десятків загадкових вершників, але все нові й нові з’являлися поміж дерев. Невдовзі довга вервечка чорних вершників розтягнулася вздовж широкого лугу, немов на зеленій траві з’явився довгий чорний шрам. Орія придивилася уважніше й здригнулася — біля копит вершників бігли великі сірі пси. Зазвичай бувало, коли воїни виїжджали на свою виправу, то собаки, які жили при їх поселеннях чи таборах, довго бігли за своїми хазяями. Але ці пси здавалися якимись незвичайними. Вони не гавкали, не бігли безладними зграями по полю. Хижо піднявши пащі до неба, собаки розбігалися великим півколом перед вершниками, немовби якийсь хижий і потворний велетень розкрив перед собою руки, ловлячи все живе на своєму шляху. Орія не могла повірити своїм очам. І ці моторошні пси, і ці вершники несли в собі смертельну загрозу. Зазвичай і скіфи, і алани, і готи, навіть вирушивши у похід, їхали степом, розсипавшись великою смугою, весело перегукуючись між собою.

Але ці невідомі вершники пересувалися у повній мовчанці, і в їх рухах відчувалася моторошна і нелюдська злагодженість.

Орія ще вище піднялася, намагаючись уважніше роздивитися чорних вершників. Раптова здогадка блимнула в її голові. «Чорні вершники-мерці!» — здогадалася вона. Але вершники-мерці з’являлися тільки вночі, ці ж їхали вдень, не лякаючись яскравих сонячних променів. Собаки вже бігли широким півколом, наближаючись до місця, де переховувалась Орія. І тут дівчина згадала розповіді про болотяних псів, які живуть серед очерету в болотах, що тягнуться вздовж плавень. Казали, що болотяні пси можуть перекидатися в людей — жорстоких і безжальних вбивць. Можливо, сила Гістаса збільшилася настільки, що він зміг підкорити собі й цих болотяних потвор із довгими іклами і потойбічною люттю?

Вершники прямували якраз до того місця, де переховувалася Орія, і шлях їх лежав саме до могили Анахарсія…


Орія зрозуміла, що очікувати далі немає сенсу. Поки що до вершників-мерців залишалася досить значна відстань і ще була можливість непомітно від’їхати вздовж пагорбу, ухилившись від чорного загону. Але тоді вершники-мерці могли б зненацька напасти на скіфів, які залишалися з Атеєм на Кургані Анахарсія!

Орія довго не вагалася. Вона вскочила на свого коня і, пригнувшись до його шиї, стрілою помчалася по полю. Вітер вдарив їй в обличчя. Зчепивши зуби, Орія щосили колотила п’ятами по боках свого скакуна, який і так летів, обганяючи вітер. Дівчина чекала почути позаду крики й свист гонитви, але чула тільки, як щосили колотиться серце, і гулкий тупіт копит свого коня. Коли Орія наважилася озирнутися, то побачила, що декілька чорних вершників гонять своїх коней на відстані одного лету стріли. Їх болотяні пси летіли попереду, ледь торкаючись лапами землі. У розкритих пащах моторошно блимали вискалені довгі ікла. Орії стало страшно — гонитва наближалася мовчки й невідхильно, як сама смерть.

Дівчина вихопила лук і вистрілила. Один із псів, який біг попереду, закрутився по землі, наскрізь пронизаний стрілою. Дівчина побачила, як він перекинувся на спину і раптом перетворився на… чоловіка в сірому подряпаному вбранні, залишившись нерухомо лежати серед ковил. Але чорні вершники не стріляли: розтягнувшись широким півколом, вони заганяли Орію до глибокого байраку, дерева якого зеленіли попереду. Дівчина розуміла, що між деревами її кінь не зможе бігти так швидко й болотяні пси швидко наздоженуть її там.

За яром відкривався широкий луг і пагорб, за яким вже мала бути Могила Анахарсія. У Орії з’явилася надія на порятунок. Вона спрямувала свого коня в обхід яру, озирнулась і пустила ще декілька стріл у переслідувачів. Здавалося, гонитва трохи відстає. Відстань між Орією і вершниками-мерцями поступово почала збільшуватися.

Орія радісно вигукнула:

— Залишайтеся у своїх могилах, потвори!

Вона порівнялася з яром і погнала коня вздовж його краю. Ще трохи, і ось вже вона вирветься на рятівний луг. Раптом попереду вона побачила ще декілька вершників, які раптово вихопились з яру й погнали своїх коней їй навперейми. В руках вони тримали довгі списи, біля наконечників яких тріпотіли яскравим рудим полум’ям лисячі хвости.

Орія із жахом побачила воїтельниць Матері-Лисиці. Зо два десятки вершниць мчали їй назустріч, замикаючи смертельне коло.

Орія стримала свого коня й безпорадно закрутилася на місці, затравлено озираючись у пошуках шляху для порятунку.

Позаду, перекриваючи шлях до втечі, широким півколом наближалися вершники-мерці. Їх пси хижо вишкірили свої пащі.

Попереду до Орії наближалися її колишні посестри, а тепер смертельні вороги з клану Матері-Лисиці. Орія побачила Променею, Томіриду і Лаену, які не поспішаючи прямували до неї.

У відчаї Орія вихопила свій меч, готуючись прийняти останній бій.

Томірида і Лаена, спрямувавши свої списи на Орію, погнали чвалом своїх коней.

Орія ледь змогла ухилитися від списа Томіриди й встигла відбити удар Лаени. Спалахнула блискавична сутичка. Лаена й Томірида запекло атакували Орію. Не маючи щита, тільки завдяки своєї спритності, Орія ледь-ледь встигала відбиватися від двох воїтельок.

Чорні вершники зупинили своїх коней, спостерігаючи за відчайдушним боєм. Їх пси застигли, готові в будь-яку мить кинутися вперед.

Тим часом Лаені вдалося вдарити Орію держаком списа по правиці. Меч дівчини, брязнувши, впав на землю. Орія схопилася за кинджал, але спис Томіриди вперся їй у груди.

— Променеє, пам’ятай про обіцянку, яку ти дала Гістасу! — раптом прохрипів один з чорних вершників, обличчя якого було закрито високим шоломом із чорними отворами для очей. — На ній Знак Руки Темряви, вона має належати Гістасу!

Томірида повільно, із жалем опустила свій спис.

— Так, я пам’ятаю про договір з Гістасом! — закричала Променея і звернулася до Орії: — Тебе чекає інша, ганебна кара.

Орія не встигла озирнутися, як у повітря зметнулося декілька арканів, розкручених чорними вершниками.

Дівчина встигла ухилитися від одного аркану, але декілька зашморгів миттєво затягнулись на її шиї, плечах і ліктях. Орія захрипіла, марно намагаючись виплутатись з жорстких мотузок. В голові у неї все запаморочилось, і вона, закривши очі, почала завалюватись зі свого коня.

Чорні вершники швидко прикрутили арканами непритомну Орію до коня і, погнавши його за собою, зникли в степу.


Глава 8. Таємниця Щита Таргітая | Шлях Срібного Яструба | Глава 10. Про щит Ахіллеса і щит Енея