home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 2. Битва при Урочищі Трьох Мечів

…В той день його батько та інші дорослі воїни відправилися до Урочища Трьох Мечів, де мала відбутися велика битва скіфів з наступаючими загонами сарматів-аланів.[3] Атей разом із хлопцями, які вже вміли тримати в руках луки, залишився охороняти стійбище. Вже декілька місяців алани переслідували їх рід. Їх закута у залізо кіннота мала перевагу над легкоозброєними скіфами. До того ж союзники аланів — готи, які нещодавно прийшли на береги Борисфену, теж завдавали дошкільних ударів по виснаженим скіфським воїнам. Рудобороді готи, переховуючися за своїми пересувними фортецями із скутих залізними ланцюгами возів, вміло відбивали атаки скіфської кавалерії і поступово витісняли скіфські роди, які відмовлялися приймати владу сарматських царів та готських конунгів[4] зі степового простору.

Наприкінці цієї зими рід Атея потрапив у пастку — аланам і готам вдалося нарешті притиснути декілька сотень скіфів до високого берегу Борисфену. Тепер скіфи втратили можливість маневрувати безкраїм степом, знекровлюючи ворогів блискавичними наскоками. Залишалося прийняти вирішальний бій із вдесятеро чисельнішими ворогами.

І саме в ту мить, коли Атей крутився на своєму коні біля табору, тривожно вдивляючись у далечину, затягнуту морозним серпанком, куди відправилися воїни його роду, з ним вперше сталося те, що скіфські чаклуни називали Видінням. Раптом голоси його друзів, хлюпання талого снігу під копитами коня, репетування жінок у таборі, плач малюків, гавкіт собак — всі звичні звуки скіфського стійбища немовби розчинилися у ранковому повітрі. Замість них Атей почув бойові вигуки наступаючої скіфської кавалерії, свист стріл, тупіт кінної лави та брязкіт мечів. Тепер Атей не бачив ні сірого неба над головою, ні чорного степу, який де-не-де плямили залишки снігу. Замість цього перед його очима спочатку дуже примарно, розпливчато, немов би крізь чорний туман, але потім усе чіткіше проступила зовсім інша картина.

Грізна кривава та безжальна степова битва постала перед ним. Атей тепер ясно бачив, як скіфські воїни його роду стрімко летіли назустріч повільно наступаючій лаві аланських катафрактріїв. Аланів було в декілька разів більше, ніж скіфів, і здавалося, що їх залізні шереги вмить зітруть скіфський загін. Очолював скіфську лаву вождь Данай. Його довга сива борода вилася на вітру. Данай в обох руках тримав по бойовій сокирі — сагарісі.[5] Трохи позаду нього летів на вороному коні батько Атея. В руках він тримав напнутий лук. За ним грізно насувалася скіфська кіннота. Степ тремтів під копитами сотень вершників. Алани теж прискорили своїх коней. Їх довгі списи опустилися. На них тріпотіли довгі яскраві значки та вовчі хвости. Довгі лускаті кольчуги, що вкривали аланських воїнів та їх коней, тьмяно блищали під першими променями сонця, яке щойно почало визирати між ранкових похмурих хмар. Данай пронизливим голосом вигукнув стародавній бойовий клич їх роду. Скіфи підхопили його, і враз сотні скіфських стріл хмарою піднялися над кінною лавою, на мить зависли у повітрі й блискавками впали на аланів. Багато стріл не завдали шкоди закутим з голови до ніг катафрактріям, але найбільш влучні постріли збили декілька десятків вершників з коней. В декількох місцях до того стрункої лави аланів з’явилися виломи. Данай знову вигукнув бойовий заклик. На цей раз скіфи випустили на аланів стріли, навмисно виготовлені батьком Атея. Наконечники цих стріл пронизливо засвистіли у повітрі, перелякані коні аланів захропіли, встаючи на дибки, забилися, кружляючи на місці. Лава аланів остаточно переплуталася — багато вершників покотилося з коней. І тут скіфи вломилися у ворожу кінноту. Почалася шалена рубанина. Іржання коней, ляскіт зброї, тріск списів і бойові вигуки оглушили Атея. Йому здавалося, що він знаходиться у самому центрі бойовища. Залізна лава аланів була зім’ята. Данай, оточений сотнею найкращих скіфських воїнів, несамовито трощив своїми сокирами катафрактріїв. Блискучі леза його сокир створювали навколо нього смертельне коло, і кожен, хто потрапляв у це коло, падав на землю. Поруч із вождем бився батько Атея. Вміло захищаючись невеликим щитом, він блискавичними ударами короткого меча — акінака — один за одним вражав аланів. Перемога явно хилилася на бік скіфів. Відчай вирішальної битви збільшував їх сили. Вже скіфські вершники тягнули по степу заарканених катафрактріїв, прикінчуючи їх списами, вже поодинокі алани втікали у степ, вже Данай вихопив у аланського вождя бойовий знак сарматів — знамено, на якому був зображений великий дракон…

Атей радісно вигукнув — хлопці, що верхи їздили біля нього, вдивляючись у степ, здивовано озирнулися на нього. Але Атей завмер. Він побачив сотні кремезних, рудобородих воїнів, які бігли до поля битви з боку урочища. На плечах деяких воїнів були ведмежі шкіри, інші були по пояс роздягнуті, вкриті татуюваннями. Озброєні мечами, круглими щитами, списами та сокирами з широкими лезами воїни відчайдушно ревіли бойовий клич. «Одін!!!» — загорлав провідник рудобородих. За мить втомлені скіфи опинилися в кільці ворожого оточення. Алани, побачивши своїх союзників готів, посилили опір і знов перейшли в наступ. Через декілька хвилин залишилося не більше півсотні скіфів, які скупчилися навколо Даная. Ось їх залишилося не більше десяти, а ось — тільки Данай і батько Атея, стоячи спина до спини, ледь відбивалися від щільного кола ворогів. На мить Атею здалося, що він зустрівся поглядом із батьком. Обличчя того було залите кров’ю, він, тримаючи руками довгу аланську шаблю, замість зламаного акінаку та потрощеного щита, з останніх сил бився з готським вождем. Атей ясно побачив сині очі батька, той щось крикнув, але Атей так і не зміг розчути, що саме намагався передати йому батько в цю останню хвилину. Все запаморочилося в його голові. Здавалося, що раптом криваво-червоне марево залило весь світ. Атей захитався у сідлі, намагаючись втриматися й не впасти під копита власного коня. Все закружляло навколо, і останнє, що він побачив у своєму Видінні, це як вершник на білому коні повільно пролітає крізь червоний диск сонця…

Коли хлопець прийшов до тями, скіфський табір вирував, немов розорений мурашник — між шатрами бігали жінки та малюки, його товариші безпорадно й розгублено крутилися на своїх конях, хапаючись за зброю. Атей із жахом побачив, як повз їх табір чвалом летять вкриті білою піною схарапуджені осідлані коні без вершників. По гаптованих бісером черпаках та прикрашених золотими й срібними пластинами сідлах було видно, що це коні скіфських вершників. Всі знали — живим скіфський воїн ніколи не покине свого коня. Тепер скіфи знали — їх воїни всі до одного загинули біля Урочища Трьох Мечів…


Глава 1. Атей — син Аріанта | Шлях Срібного Яструба | Глава 3. Щит Таргітая