home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 12. Пророцтво мудреця Анахарсія

Послухавши розповідь Марка про славні події минулих часів та із ще більшою зацікавленістю про дивовижні щити славетного Ахіллеса та Енея, Атей примостився біля кам’яного зображення воїна на кургані Анахарсія. Вечоріло. Луг, на якому ще вранці юрмилося декілька тисяч воїнів, був порожнім. Хіба що тільки вогнище, навколо якого сиділо з десяток скіфів, нагадувало про Велике Коло.

«Ось так завжди було і, мабуть, завжди так буде, — думав Атей, дивлячись, як повільно сідає за обрій червоне сонце, — скільки оце Марк розповідав про великі події, битви, війни, героїв, звитяжців, про народи та могутні фортеці. І де вони всі поділися? І що залишиться від мене, Сагіра, Орії та самого Марка? Хіба що Щит Таргітая? Але які таємниці все ж приховані в ньому?»

Атей знову поклав Щит Таргітая перед собою й почав уважно роздивлятися малюнок на його поверхні. Втім, вже було досить темно, і малюнка майже не було видно. Атей згадав, як Отан сидів, схрестивши ноги, торкаючись пальцями Щита Таргітая, і постарався зробити те ж саме.

На доторк Щит був прохолодним, і в той же час від нього віяло якоюсь дивною силою, немовби Щит Таргітая випромінював потужні хвилі, які могли нести і небезпеку, і порятунок.

Атей закрив очі і поклав обидві долоні на Щит Таргітая, намагаючись повністю зосередитися на своїх відчуттях. Тим часом скіфські воїни, сидячи навколо вогнища, затягнули якусь довгу й тужливу пісню.


Раптом все перед очима Атея закружляло, поплило. Йому здалося, що Щит Таргітая став легким і великим. Візерунок на його поверхні закружляв перед очима хлопця. Щезли і степ навколо, і курган Анахарсія, і зоряне небо — Щит ставав все більшим і більшим — його краї тепер охоплювали все навколо, вони закрили і степ, і небо, і ось вже Атею здалося, що і сам він став усього-на-всього лише одною невеличкою цяткою на цьому дивному Щиті Таргітая.

Але Атей чомусь не дивувався тому, що він сам знаходиться на цьому велетенському Щиті, який перетворився на всесвіт. Атей підвівся і зробив декілька кроків, роздивляючись навколо. А навколо нього росли фантастичні рослини, переплітаючись із дивними істотами — грифонами, гепардами, велетенськими турами. Зірки, здавалося, впали на блискучу поверхню Щита, і тепер вже не срібний умбон сяяв у його центрі, а велике сонце, до якого вела стежка, викладена із срібних зірок.

У Атея від захоплення з такого перетворення запаморочилося в голові. Йому захотілося кричати від радощів і бігти назустріч сонцю. Під ногами Атей не відчував землі, але йшов і бачив навколо безліч райдужних стежок, які, переливаючись дивними кольорами, вели до сонця і на яких знаходилося безліч дивних речей і створінь.

І тут Атей почув сумну мелодію. Йому здавалося, що хтось там, попереду, на райдужній стежці грає на сопілці, тихо і затишно. Зачарований Атей пішов туди, звідки доносилася чудова мелодія. Невдовзі він побачив скіфа, який сидів, прихилившись спиною до грифона, що лежав, згорнувшись, на райдужній стежці.

Дзьобата голова грифона лежала на могутніх лев’ячих лапах, і, здавалося, він мирно спав.

Скіф був широкоплечій, але обличчя його було худорлявим, із тонкими рисами. Одягнутий він був у звичайний скіфський одяг, але ні зброї, ні панцира на ньому не було. Очі скіфа були заплющені і, здавалося, він увесь поринув у свою мелодію. Але як тільки Атей наблизився до нього, скіф розплющив очі і уважно подивився на хлопця.

— Довго ж ти добирався сюди, Атею — Зберігаче Щита Таргітая, — посміхнувшись, промовив скіф.

Атей ввічливо поклонився йому:

— Вітаю тебе, воїне, ти знаєш моє ім’я, але хто ти і яку мелодію ти граєш? Я ніколи не чув такої.

Скіф знову посміхнувся.

— Цю мелодію далеко не кожний може почути, втім, як і опинитися тут. Але доля присудила тобі стати на Шлях Срібного Яструба. Отан знав, що робить, коли вирішив залишити тебе з Щитом Таргітая на моїй могилі.

Вражений Атей застиг на місці.

— Так ти і є сам мудрець Анахарсій?! — наважився запитати він.

— Так, Атею. Але не дивуйся — тут можна зустріти всіх, хто колись встав на Шлях Срібного Яструба.

— Так ти не загинув? — застиг від здивування Атей.

— Зрозумій, Атею, смерть — лише двері між двома світами, — промовив Анахарсій, — хоча все залежить від того, яким шляхом ти йшов у попередньому житті.

— Що, і батька свого я теж можу тут зустріти?! — захоплено запитав Атей.

— Так, звичайно, але для тебе ще не прийшов час зустрітися з ним. Він великий майстер. Можливо, найбільш великий серед тих, які колись з’являлися серед скіфського народу. Ковалю Аріанту вдалося викувати не простий щит, а відтворити головну таємницю, закриту для звичайних людських очей. На Щиті Таргітая зображено все, до чого прагне людина, яка встала на Шлях Срібного Яструба. Тут є все — і минуле, і майбутнє, людська душа і увесь всесвіт. Колись мені до рук потрапила одна книга, яку й досі надійно переховують Зберігачі. Це Книга Низова. Твій батько бачив цю книгу і читав її. Щоправда, тільки те, що йому дано було прочитати в ній. Ось він і вирішив відтворити цю книгу, викарбувавши її символи на поверхні Щита. Боги дарували Аріанту і його нащадкам здатність не тільки зберігати цей Щит, але й оволодіти таємницями, які Аріант, можливо, сам не усвідомлюючи, приховав у ньому.

— І я можу знати, що буде далі? Зі мною й моїми друзями? — насмілився запитати Атей.

— Поки що ні — Щит Таргітая поступово розкриває свої таємниці. Крім того, в ньому захована така сила, що може бути надзвичайно руйнівною і небезпечною. Втім, така сила є у кожному Знанні. Тому тобі необхідно пройти ще дуже довгий шлях, аж поки ти не торкнешся багатьох таємниць, що заховані у Щиті Таргітая. І дуже багато дізнатися, аж поки ти не зможеш правильно користуватися тою силою, що захована в ньому.

— Але чому боги дозволили моєму батькові створити такий Щит? — запитав Атей.

— Земля навколо Борисфену насичена могутньою нездоланною силою. Тому за цю землю йде така жорстока й кривава боротьба. Але сила ніщо, якщо немає Знання. Лише Знання може опанувати цією силою і спрямовувати її у правильному напрямі. Знання існувало завжди, але Зберігачі надійно переховували його. Утім, Знання ніколи не може зникнути, воно завжди буде присутнім — у цій землі, у цьому повітрі, у цих ковилах, широких водах Борисфену, у курганах і цьому небі над нашими головами. А головне, у наших душах…

— Так що, Знання ніколи не може потрапити до темних сил? — радісно запитав Атей.

— Справжнє Знання ніколи, але Темрява завжди може скористатися силою й уривками знань. Тому все буде залежати вже від того, наскільки ти сам, твій брат і твої друзі зможуть залишатися незламними у боротьбі з Темрявою.

І тут Атей наважився запитати про головне, що вже давно непокоїло його:

— Анахарсію, Щит Таргітая принесе нам перемогу?

— Перемогти можете тільки ви самі, а Щит Таргітая може лише допомогти вам, а його таємниці і його сила вже давно переховуються у вас самих.

Атей кивнув:

— Анахарсію, а ти можеш сказати мені, що станеться далі? З нашим народом, зі мною, з братством Срібного Яструба?

Анахарсій на мить замислився:

— Можу сказати тобі одне, Атею, ти тільки вступив на Шлях Срібного Яструба, він довгий, і передбачити те, що станеться з тобою на цьому Шляху, ти не можеш. Але те, що сталося і ще станеться з тобою, назавжди залишиться частиною однієї великої Події, яка розпочалася дуже давно, у якій ти зіграв і ще встигнеш зіграти дуже важливу роль, що захопить землі й народи, про які не чув навіть і Геродот, але тобі прийдеться їх побачити. А потім станеться так, що майже через півтори тисячі років цей Щит Таргітая зіграє дуже важливу роль у житті одного хлопця… Втім, це вже буде інша історія…

Промовивши це, Анахарсій заплющив очі й знову почав грати на сопілці.

Атей стояв перед Анахарсієм, відчуваючи, як чарівна мелодія поглинає його. Йому ще хотілося багато про що розпитати Анахарсія, але перервати його гру він не наважувався. Але в душі Атея зростало дивне відчуття, що він щойно осягнув якусь дуже важливу таємницю, яка назавжди залишиться незмінним Оберегом у його серці.

— А зараз, Атею, на тебе чекає ще одна зустріч, — сказав Анахарсій.

Атей, немов зачарований, зробив ще декілька кроків, обережно ступаючи по райдужній стежці. Десь попереду у мінливому сяйві він побачив постать високого чоловіка. І чим ближче підходив Атей до цієї постаті, тим більше вона нагадувала риси такої знайомої і рідної йому людини. Не даючи віри своїм очам, Атей покрутив головою і несміливо запитав:

— Батько?

— Так, Атею, це я, — почув він у відповідь.

Коваль Аріант був у простому вбранні, хіба що на широкому шкіряному чересі висів меч-акінак. Обличчя його було спокійне.

Атей відчув нестримне бажання кинутися до батька, але той, відчувши почуття хлопця, підняв застережливо свою широку долоню:

— Зачекай, Атею, ще не прийшов час.

— Ти живий? — ледь стримуючи голос, запитав Атей.

Аріант посміхнувся і знизав плечима:

— Багато про що тобі ще належить дізнатися. Але це буде згодом. Так вже сталося, що ти і так пережив і пізнав набагато більше, ніж будь-хто у твоєму віці. Але якщо така доля тобі судилася, то готуйся пережити ще одне випробування. Слухай мене уважно — я не встиг завершити свою частку праці над Щитом Таргітая, і тому її повинен зробити саме ти.

— Але як?

Аріант замовк, немовби розмірковуючи, як простіше пояснити сину деякі речі, знання яких назавжди змінить його життя.

— Щит Таргітая містить в собі надзвичайно багато таємниць. В ньому не тільки закладено Знання про минуле й майбутнє нашого народу. За допомогою Щита можна перенестися в Простір Срібного Яструба.

— А що це за Простір Срібного Яструба? — здивовано запитав Атей.

— Які б не були швидкі коні чи великі човни, але є такі землі, куди й вони не можуть перенести. Ці землі називаються Простором Срібного Яструба. Тільки втаємничені можуть перебувати там. Я не встиг зробити головне, щоб завершити свою працю над Щитом Таргітая — відвідати Нартію. Нартія — це одна з великих країн, що знаходяться у Просторі Срібного Яструба. Там живуть великі і могутні воїни нарти, і там живе бог ковальського мистецтва — Золотий Дебет і його сини. Я збирався відвідати Нартію, але…

За цими словами Аріант замовк і замислився. Атей теж мовчав, не наважуючись порушити роздуми батька.

— Щит увібрав в себе багато магічної сили — продовжив Аріант, — але Золотий Дебет повинен був поставити на Щиті Таргітая свій таємний знак. Отже прийдеться тобі відправитися у далеку Нартію, знайти Золотого Дебета і попрохати, щоб він залишив свій таємний знак на Щиті Таргітая. Тоді Щит вповні отримає свою магічну силу.

— Але ж я маю встигнути передати Щит Сагіру перед двобоєм! — майже у розпачі промовив Атей.

— Там все по-іншому і там зовсім інший час, — посміхнувся Аріант, — якщо ти зробиш все правильно, то встигнеш. Зараз зброя у Гарма набагато сильніша. Вона сповнена закляттями потойбічного світу, де її виготовили потворні гноми. Гарма вивів з царства Мертвих чаклун Гістас. І якщо переможе Гарм, то переможеними будуть і скіфи, і дани, і алани. Ось, подивись…

За цими словами Аріант витягнув свій акінак і протягнув його Атею. Хлопець здивовано побачив, як на широкому лезі спалахнула зловісна картина…

…Глибока темна печера, стіни якої були вкриті тяжкими крижаними брилами, вирувала густими білими випарами, серед яких сновигали маленькі, покручені постаті чорних потвор, які лише приблизно нагадували людські фігури. Потвори, тяжко дихаючи, тягнули на собі різноманітну зброю. Час від часу зброя зблискувала якимось холодним темним полум’ям. Посередині печери стояв Гістас. Обличчя його було блідим і нагадувало потворну маску. Рот шепотів якісь зловісні закляття. Гноми склали зброю біля ніг Гістаса. Чаклун здійняв свої руки і нахилив голову назад. Раптом перед ним виник чорний вихор. Вихор закрутився, немов смерч, і поступово прийняв обриси високої кремезної людини…

— Це Гарм Чорний Пес, — голос Аріанта повернув закляклого Атея до тями, — а тепер тобі треба повертатись. Попереду на тебе чекає занадто довга подорож…

Постать Аріанта почала віддалятися.

— Як, як мені потрапити туди? — закричав Атей навздогін батькові.

— Щит, курган, сонце… — донеслося до нього здалеку.

Раптом все знов закружляло у голові Атея, і він поринув у глибоке забуття.


Коли Атей отямився, сонце підіймалося над обрієм. Ніч скінчилася. Хлопець сидів, як і ввечері, схрестивши ноги і тримаючи Щит Таргітая на колінах. Атей здивовано озирнувся навколо — двоє скіфських воїнів вели напувати коней до пологого берегу Борисфену, інші возилися біля вогнища, готуючи в казані вариво з баранини.

Навколо блищала мокра трава — здавалося, всю ніч йшов дощ. На небі поступово розсіювалися нічні хмари. Все дихало безтурботністю та спокоєм. Атей все ніяк не міг отямитися від свого видіння. Він здивовано дивився на Щит Таргітая. Але його блискуча поверхня продовжувала надійно зберігати свої таємниці.

Хіба що сила, яку він випромінював і яка ледь відчувалася ввечері, зараз била з нього потужним струменем.

І Атей розумів, що він виконав наказ вождя Отана. Тепер необхідно було відвезти Щит Таргітая до річки Сірої Вовчиці, де мав відбутися двобій між Сагіром і таємничим воїном Гармом.

Атей спробував підвестися, але відразу впав на землю — ноги від довгого сидіння зовсім затерпали. Лише через деякий час Атей зміг підвестися і гукнув скіфам:

— Нам вже час вирушати — ми повинні встигнути дістатися до річки Сірої Вовчиці!

Кремезний скіфський воїн Тімн, який був старший серед скіфських воїнів, яких Отан залишив охороняти Атея, кивнув головою і промовив:

— Агов, Атею, іди їсти, зараз хлопці напоять коней і ми відразу вирушимо!

Атей спустився до вогнища і мовчки почав їсти запашне вариво, яке простягнув йому у глиняному полумиску Марк.

Коли вони закінчили їсти, Тімн підвівся і стурбовано озирнувся на берег Борисфену.

— Чого ж це воїни не повертаються з кіньми? —

промовив він. Тімн поправив горит, поклав руку на руків’я акінаку і пішов до берегу. Атей, який вже встиг заховати Щит Таргітая у шкіряний чохол, пішов за ним.

Тімн дійшов до уривчастого берегу і раптом вихопив свій акінак.

— Стій! — закричав він Атею, який збирався вже спускатися униз.

Але Атей і сам вже зрозумів, що сталося.

Коней ніде не було видно. Два скіфа, які щойно вели напувати коней, лежали на березі, пронизані довгими стрілами із чорним оперенням.

— Тімне, Атею! — почув Атей крик, що доносився від вогнища, біля якого залишилися скіфи. — Зрада!

Атей і Тімн побігли до кургану — вони вже бачили, як з трьох боків до кургану наближаються чорні вершники.

— Вершники — мерці Гістаса! — блискавкою майнула в голові Атея моторошна думка.


Глава 11. Воїн Гарм Чорний Пес | Шлях Срібного Яструба | Глава 13. Пастка чаклуна Гістаса