home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 13. Пастка чаклуна Гістаса

З трьох боків до Кургана Анахарсія, швидко підганяючи своїх коней, неслися три загони вершників. Опинившись без коней, скіфи розуміли, що намагатися пішки втекти від кінних загонів — справа безнадійна. Втім, вершників було більше сотні, тобто тепер на кожного скіфського воїна приходилося більше десяти ворогів. Намагатися спуститися до Борисфену й відходити вздовж берега ріки теж було вкрай небезпечно — скоріше за все, там була засідка, і до того ж ворожі вершники, виїхавши на високий схил берегу, змогли б без особливих перешкод розстріляти відступаючих воїнів зі своїх луків.

Тому залишалося тільки спробувати бій, піднявшись на курган.

Атей, Марк, Тімн і ще восьмеро воїнів Срібного Яструба кинулися на курган. Вже вдруге Атею приходилося приймати бій із чорними вершниками-мерцями. Але тепер у нього не було чарівного акінаку, здатного викликати Вовків Папая.

Скіфи швидко стали в коло, прикрившись щитами й приготувавши свої луки до бою.

Невдовзі чорні вершники-мерці наблизилися до Кургану Анахарсія на відстань пострілу з луку.[28] Тімн майнув рукою, і десять стріл свиснули у повітрі. Атей не сподівався, що стріли із звичайними, не срібними, наконечниками можуть заподіяти будь-якої шкоди вершникам-мерцям, але декілька чорних вершників, які першими наблизилися до кургану, покотилися зі своїх коней.

І тут Атей здогадався, що вдень, на відміну від нічної темряви, вершники-мерці стають безпорадними й перед звичайною зброєю.

У кожного воїна-скіфа було чимало стріл у гориті — не менше п’ятдесяти. Тому, обороняючись, достатня кількість скіфських воїнів — надзвичайно вправних стрільців — могла просто на відстані перебити з луків чимало атакуючих ворогів. Але на цей раз нападників було дуже багато, а тих, що оборонялися, занадто мало.

Незважаючи на те що кожен постріл зі скіфських луків вибивав з сідла ворожого вершника, загальні втрати воїнів-мерців були занадто незначними, щоб призупинити їх атаку.

Врешті-решт чорні вершники оточили щільним кільцем Курган Анахарсія й закружляли навколо нього, осипаючи жменьку скіфських воїнів хмарою стріл.

Двоє скіфів, вражені відразу декількома стрілами, впали на землю. Тепер шестеро скіфів, Марк і Атей, присівши на одне коліно й зімкнувши свої щити, закривали Тімна, який надзвичайно швидко пускав одну за одною стріли в атакуючих.

Від зливи стріл щити у скіфів нагадували їжаків — у кожному стирчало вже не менше тридцяти стріл. Тільки від блискучої поверхні Щита Таргітая, який тримав перед собою Атей, стріли відлітали, навіть не залишаючи ніяких подряпин.

— Я чув про одного центуріона, — закричав Марк, який навіть у такій фатальній ситуації не забував згадувати якісь повчальні приклади, — у щит якого під час бою з нумідійцями[29] влучило сто двадцять стріл!

— Ну і як? — запитав його Атей.

— Нічого, він залишився живий і зміг перемогти у бою! — весело вигукнув Марк.

Але, скоріше за все, згаданий Марком центуріон-переможець був далеко не в такій скрутній ситуації. Вершники-мерці кружляли навколо кургану, аж доки у Тімна не закінчилися стріли. Не менше трьох десятків чорних вершників лежали на полі навколо кургану, але, здавалося, кількість нападників не зменшилася. Дві сотні вершників-мерців застигли навколо Кургану Анахарсія, наїжачившися списами й готуючись до останньої вирішальної атаки.

Майже всі скіфи були поранені стрілами. Вони виставили наперед списи й готувалися прийняти останній бій. Тімн, якому стріла пронизала праве плече, кривлячись від болю, тримав лівою рукою свою грізну сагарісу.

Раптом з-за спин вершників злетіла ціла хмара стріл — це задні ряди вершників-мерців зненацька вистрілили з луків. Атей ледь встиг прикритися Щитом Таргітая. Стріли, немов град, задріботіли по Щиту. Коли Атею здалося, що злива стріл скінчилася, він обережно визирнув із-за Щита. Всі шестеро скіфських воїнів лежали на кургані, поцілені стрілами. Лише Тімн і Марк залишалися в живих.

Атей позіхнув — здавалося, йому вже не прийдеться передати Щит Таргітая Сагіру.

Раптом чорні вершники розступилися, і наперед виїхав чаклун Гістас.


Здавалося, Гістас був вкрай втомленим. Він тяжко дихав, і з грудей його вихоплювалося тяжке хрипіння. З почорнілого обличчя спадали тяжкі краплини поту. Здавалося, що він ледь виносить сонячне світло.

Немовби вгадавши думки Атея, Гістас, тяжко дихаючи, промовив:

— Вперше я зрадив ніч, виступив удень і тому втратив частку своєї могутності, але інакше я не зміг би заскочити вас зненацька. Тому мені не варто гаяти час на довгі балачки з вами. Я тільки поворухну своїм пальцем, і мої вершники просто зітруть вас на порох. Тому, якщо ви хочете жити — віддайте мені Щит Таргітая. Його сила має належати мені.

— Але чого ти просто не переб’єш нас і не забереш Щит Таргітая у мертвих? — похмуро запитав Тімн.

Гістас мовчав.

— Я знаю, Гістасе, чому тобі обов’язково треба узяти Щит Таргітая з рук живої людини — тоді в Щиті залишиться частка душі його Зберігача і від цього ти отримаєш набагато більшу магічну силу! А так — просто майстерно зроблений звичайний щит, — втомлено промовив Атей.

Гістас впер погляд своїх порожніх очей у Атея.

І раптом Атею стало смішно — після розмови з Анахарсієм багато речей, які колись лякали його й уявлялися моторошними, тепер здавалися йому просто безглуздими й вартими лише сміху.

Тепер його не лякала власна смерть, лише пекучий жаль від того, що він так і не зможе виправдати сподівання Отана й Сагіра.

Атей озирнувся на Борисфен — зовсім близько, поруч з Курганом Анахарсія, на вершині якого стояв Атей зі своїми товаришами, починався урвистий берег, за яким синів неозорий водяний простір. Атей підніс над головою Щит Таргітая і, посміхнувшись, промовив:

— Якщо зараз Щит Таргітая не потрапить тобі у руки, ти загинеш, загинуть і твої воїни-мерці. До вечора сонячні промені просто спалять і тебе, і їх. А твоє Місто Мерців рознесе вітер, і від нього не залишиться і сліду. Мені не важко буде закинути Щит Таргітая в глибокі води Борисфену. І звідти тобі його вже ніколи не дістати. А смерть мене та моїх побратимів не лякає, бо смерть — усього-на-всього тільки шлях з одного світу до іншого.

— Можливо, для тебе саме так, — просипів Гістас, — але не для неї!

Атей застиг на місці із занесеним над головою Щитом Таргітая. Двоє чорних вершників виїхали наперед, ведучи за вудила коня. На коні сиділа Орія. Голова її була похилена, очі напівзаплющені, руки висіли вздовж тіла — здавалося, що вона непритомна і ледь утримується в сідлі.

Гістас під’їхав до неї, схопив за скуйовджене русяве волосся й відтягнув її голову назад, приставивши лезо довгого кинджалу до тонкої шиї дівчини.

— Ти зрозумів, Атею? — прошипів Гістас, — або ти закинеш Щит Таргітая і я відразу переріжу їй горлянку, або вона й усі ви залишитеся живими. Це дуже легко для таких, як ти, — відповідати за своє власне життя, але так тяжко брати на себе відповідальність за життя інших…


Глава 12. Пророцтво мудреця Анахарсія | Шлях Срібного Яструба | Глава 14. Крила Срібного Яструба