home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 1. Воїн Алауган

Коли Атей зміг знову сприймати все, що було навколо, сонце вже піднімалося над обрієм. «Невже я не помітив, як минула ніч?» — здивовано подумав хлопець, озираючись навкруги. Виявилося, що він лежав на землі, неподалік тривожно хропів його кінь. Земля була кам’яниста, лише де-не-де зеленіли дерева з широкими кронами. Таких дерев Атей ніколи не бачив у Скіфському Степу. Та й усе навколо було незнайомим і дивним. Спочатку Атею здалося, що він опинився у величезному кам’яному лабіринті — прямо біля його ніг відкривалася глибока кам’яна прірва, а неподалік здіймалася у небо височезна гора. Вершину гори не можна було навіть побачити — вона губилася між білих хмар. Десь вдалечині чулося ревіння гірського потоку. У Атея, який все своє життя провів у відкритому степу, із незвички навіть запаморочилося в голові і перехопило дихання. Йому здавалося, що повітря навколо п’янило його голову. Атей відразу схопився за Щит Таргітая і глибоко з полегшенням зітхнув — від Щита струменіла сила, яка заспокоїла хлопця. Атей підвівся, поправив акінак, що висів на поясі, міцніше зав’язав вузол, яким був стягнутий шкіряний чохол із Щитом Таргітая, і підійшов до свого коня.

— Здається, ми змогли потрапити у Нартію — Країну сорока річок, — промовив Атей, заспокійливо потріпавши холку свого скакуна, — але де нам тепер шукати знак Золотого Дебета?

Так, неспішно розмовляючи зі своїм конем, Атей повів його, тримаючи за повідця, до вузької стежинки, що вела кудись вздовж підніжжя гори.

Атей не відчував втоми, хіба що тільки дуже хотілося їсти. Стежка, протоптана чи людьми, чи дикими тваринами, поступово вивела його на кам’янисте плато, на якому пінився могутнім потоком водоспад, з ревінням падаючи у велике озеро під скелею.

На краю плато під великим деревом Атей побачив чоловіка. Чоловік був кремезний, на його спину була накинута широка кошлата біла шкіра. Голова чоловіка була виголена, і тільки широке пасмо волосся, заплетене у косу, спускалося на ліве плече. У незнайомця були довгі чорні вуса, і своїм зовнішнім виглядом він трохи нагадував ватажка Отана. Під деревом пасся великий, широкогрудий кінь чоловіка. На ряднині, недбало кинутій на землю, лежали довгий меч, тяжка булава, лук зі стрілами і тяжкий шолом. На чересі воїна висів довгий кинджал. Перед ногами воїна була розстелена велика ведмежа шкіра, на якій лежала велика срібна таріль. У тарілі Атей побачив запашні шматки гарячого м’яса, судячи з усього, оленини, декілька круглих хлібин. Поруч стояв великий кувшин. Воїн уважно дивився на водоспад і, здавалося, не звертав ніякої уваги на Атея. В руках воїн тримав довгу сопілку, зроблену, скоріше за все, зі слонячої кістки. Атей навіть подумав — чи не варто йому піти далі цією стежкою у пошуках більш балакучого співбесідника, як незнайомець відклав свою сопілку і широко посміхнувся:

— Давно я не бачив скіфів у наших краях! А тим більше біля великої гори Мінгі Тау.[32] Славним воїнам-сколотам я завжди радий. Думаю, що ти з’явився у Нартії не просто так, тому, якщо ти хочеш здійснити якійсь подвиг, то приєднуйся до мене.

Атей тільки тепер зрозумів, що означає їжа, яка лежала на шкурі перед воїном. Атей знав, що за давнім звичаєм воїн, який відправлявся на якусь воєнну виправу, запрошував проїжджих розділити з собою трапезу. Якщо подорожній наступав ногою на шкіру і приєднувався до нього, це означало, що вони разом відправляться назустріч небезпечній пригоді.

— Дякую за запрошення, воїне, — чемно відповів Атей, — я із задоволенням розділю з тобою їжу і буду тобі вірним побратимом, але у мене є негайна справа. Я прибув до Нартії, щоб відшукати Золотого Дебета.

— Як, ти теж шукаєш Золотого Дебета? — підскочив здивовано воїн. — Тоді у нас з тобою дійсно спільна дорога!

Атей твердо став ногою на ведмежу шкіру, взяв з тарілі соковитий шмат оленини, який ще парував, і з насолодою вкусив його.

— Тепер у нас спільна справа! — урочисто промовив воїн і протягнув Атею руку, — я збираюсь відправитися у подорож, щоб розшукати чарівний жезл Золотого Дебета. Тепер ми відправимося туди разом. Мене звуть Алауган! Я воїн-нарт і старший син з роду Золотого Дебета.

— А я Атей з роду коваля Аріанта, — промовив Атей і потис руку Алаугану.


— Колись, дуже давно, земля вночі була закрита суцільною темрявою. На небі зовсім не було зірок. Народу нартів, а наш народ, треба тобі сказати, є одним з найбільш справедливих у світі, приходилося битися з численними ворогами, хижими левами, тиграми, ведмедями, драконами, двоголовими потворами емегенами та різною іншою нечистю, якої ой як багато живе у цих краях, майже голими руками. Ось тоді бог неба Тейрі вирішив наділити нартів своєю чарівною силою. Із частини свого золотого серця — сонця — він створив Золотого Дебета, якому передав чарівне ковальське мистецтво. Дебет міг бачити будь-який предмет наскрізь. Коли Дебет спустився на землю, то він знайшов у горах великий блискучий камінь. Він стиснув його у руці, і на землю впали перші краплі розпеченого металу. От тоді Дебет і почав добувати та плавити залізо, кувати для своїх синів зброю та знаряддя праці. Коли він бив кулаком, а потім молотом по ковадлу, то жаринки, що вилітали з його кузні, розсипалися по небу і перетворювалися на зірки. Ночі після того стали світлими, і нарти за допомогою зброї почали перемагати своїх численних ворогів. Бог Тейрі наказав нартам встановити на землі мир і справедливість. Ось так нарти оволоділи ковальським мистецтвом. У Дебета було дев’ятнадцять синів, але більшість з них загинула. Мене і моїх братів запросив на бенкет могутній нартський ватажок Юрузмек. Під час бенкету спалахнула суперечка, і всі мої брати були вбиті. Залишився один я…

Атей уважно слухав Алаугана. Йому навіть не вірилося, що він знайшов для себе такого досвідченого супутника у незнайомій і загадковій країні Нартії.

— А що сталося далі з Золотим Дебетом? — запитав він у Алаугана.

— Коли Золотий Дебет допоміг нартам оволодіти чарівним ковальським мистецтвом, він поселився на самоті на далекій горі Тирмітау і побудував там для себе кузню. Одночасно він став головним охоронцем Яхонтової печери, в якій зберігаються скарби нартів. Коли ж Золотий Дебет вирішив, що він завершив усі свої справи на землі, то побудував для себе крилату колісницю і полетів на небо. Там він і зараз працює у своїй кузні для людей, які живуть на небі. І якщо ти бачиш зорепади, то знай — це жаринки, які вилітають з-під ударів його молоту.

— Отже, Золотого Дебета вже немає в Нартії, але ж мені треба отримати його Знак на свій Щит Таргітая! — із розпачем скрикнув Атей.

— Щит Таргітая! — підхопився з місця Алауган, — звідки ж він в тебе?

Прийшлося і Атею розповісти свою історію…

…Алауган уважно слухав розповідь Атея.

— Так, виявляється, коваль Аріант — твій батько. Що ж, у нього славний і гідний син. Я бачив твого батька, коли він збирав руду для Щита Таргітая. Сам Таргітай є другом Золотого Дебета. Втім, зараз не про це. А щодо Знака Золотого Дебета, то знай — коли Золотий Дебет вирішив залишити Нартію, він виготовив чарівний жезл. На верхній частині цього жезлу була вирізьблена голова оленя, а знизу — копито. Це був магічний жезл, він міг виліковувати від всіх хвороб, гоїти смертельні рани, наганяти страх на ворогів, давати сили і багато чого іншого. Тому і Щит Таргітая вповні здобуде свою силу, якщо жезл Золотого Дебета залишить на ньому свій знак.

Атей полегшено зітхнув:

— А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?

Алауган спохмурнів:

— В тім-то й справа, що жезл зник…

— Як так? — запитав ошелешений Атей.

— Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка[33] прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.

— Тепер ми їдемо разом, — рішуче промовив Атей.


За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:

Не було на землі подібного Дебету,

Щити, що він зробив, не брав жоден меч,

А мечі, які він зробив, могли скелю розрубати,

Першим, хто коня підкував, був Дебет,

А потім це стало законом для всього народу…

— І хороший в тебе кінь, друже, — не без легкої заздрості промовив Атей.

— О, ти ще не знаєш мого коня, — посміхнувся Алауган, — звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…

Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…


Глава 16. Андрофаги [31] | Шлях Срібного Яструба | Глава 2. Сухий ліс