home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 2. Сухий ліс

Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.

— А ось і ліс, в якому зник Сурхат, — промовив Алауган, — тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.

Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу — сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.

Десь попереду почувся гавкіт собак.

— О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! — посміхнувся Алауган, — ану завітаймо до цієї оселі.

Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.

— Агов, чи є тут люди? — запитав Алауган.

Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.

— Доброго вечора вам, славетні воїни! — промовила тихим, напрочуд мелодійним голосом жінка, — бачу, що ваш шлях був довгим і тяжким.

— Так, добра жінко, — вклонився Алауган, — хоча і довгий час ми провели, долаючи цей шлях, а все ж він вартий був того, щоб побачити таку красу.

Жінка трохи зашарилася і опустила голову:

— Бачу я, що ви чемні воїни. Тому і запрошую вас переночувати у своїй оселі, як і лічить нашим законам гостинності.

— Дякуємо тобі, але як звуть таку красуню, що не боїться жити у цьому лісі?

— Звуть мене Карушан, воїни, — ледь схилила голову жінка.

Алауган назвав своє ім’я, а Атей своє.

Вони спішилися і зайшли у хату. На диво, світлиця була велика і простора. На стінах висіли килими, посуд, розставлений навколо вогнища, був досить коштовний, оздоблений сріблом. Вони розсілися на підлозі. Карушан розставила перед ними миски з м’ясом, фруктами і хлібом. Зголоднілий Атей, не примушуючи себе довго запрошувати, відразу узявся за їжу. Йому навіть спало на думку, що він майже забув за останні місяці, що таке спокій і неспішна вечеря. Так за неспішними розмовами пройшов час і, судячи по повному місяцю, який завис у віконці, була вже глуха ніч.

— Ну що ж, дякуємо за вечерю, господине, але нам треба трохи відпочити — завтра на нас очікує довга дорога.

Господиня ввічливо схилила голову:

— Добре, на моїх килимах ви зможете непогано відпочити, але спробуйте ще вина, яке я сама зробила з винограду, що росте на чарівній горі Дих Тау.

За цими словами господиня простягнула Атею і Алаугану два високих срібних келиха, наповнених запашною темно-червоною рідиною.

— О, це дійсно вино, яке варте самого Золотого Дебета, — промовив Алауган і кивнув Атею:

— Спробуй, друже, такого вина немає навіть у греків!

Атей підніс келих до рота і зробив декілька ковтків. Дійсно, вино було густе і терпке, воно відразу зігріло тіло і, здавалося, миттєво зняло втому.

Атей посміхнувся і вже хотів подякувати госпо-' дині, як відчув, що в голові у нього все запаморочилося, а очі немов заслав туман.

Хлопець захитався і спробував підвестися, але тіло не слухалося. Немов здалеку до нього донеслися слова Алаугана:

— А в тебе дійсно чарівне вино, клята відьмо…

Краєм ока Атей побачив, як нартський воїн впав навзнак, з рота його хлинула червона рідина, він тіпнувся і завмер, безсило схопившись за руків’я меча…


Атей лежав, не в змозі ні поворухнутися, ні сказати слово. Господиня, яка щойно була такою милою, лагідною та доброзичливою, змінилася. Очі її палали люттю, обличчя кривила хижа посмішка.

Вона крутилася посеред світлиці, сплескуючи руками і шипіла:

— Що ви думаєте, дурні нарти, що можете ось так погостювати у Карушан і залишитися в живих? Багато ще вас загине від моєї руки! Але ніколи моя жага помсти не буде насичена до кінця, кров усіх нартів не зможе затопити мій біль за вбитим моїм Цохо!

Карушан вихопилася з хати. З двору донісся її пронизливий крик:

— Емегени! Я очікую вас, ще є для вас пожива! Ще двоє нартів потрапили до моєї пастки!!!

Карушан знову заскочила у світлицю і нахилилася над непритомним Алауганом.

— Сам великий воїн Алауган, син Золотого Дебета, попався, немов нерозумний юнак! Що ж, вічна ганьба впаде на твою голову, особливо коли її настромлять на спис і поставлять на стіну могутньої фортеці емегенів Темір-Капу разом з головою вбивці мого чоловіка — Сурхата!

Коси Карушан розплелися і тепер вона нагадувала жахливу потвору. Будь-що людське в неї зникло і, здавалося, вона ось-ось увіп’ється гострими іклами у горлянку безпомічного Алаугана. Карушан вихопила з широкого рукава своєї сукні довгий кривий кинджал і зашипіла:

— Але і мені самій хочеться побачити і відчути твою кров, нарте!

У повітрі зблиснуло лезо кинджалу. Атей знову спробував підхопитися, але лише безсило застогнав.

Карушан перехопила руків’я кинджалу обома руками і занесла його над горлянкою непритомного воїна.

Раптом Алауган блискавично перехопив правицею руки Карушан і відвів кинджал у бік.

— А ти що, відьмо, дійсно думала, що Алауган такий нікчема і дурень?

Алауган підвівся на ноги і легко відкинув Карушан у кут світлиці.

— Могла б і помітити, що я не проковтнув твоє відьомське вариво, — промовив він глузливо, розмотуючи кільця аркану, — а тепер кажи — Жезл Золотого Дебета, який був у Сурхата, ти теж віддала емегенам?

— Клятий нарт! — захрипіла відьма, — зараз з’являться емегени і здеруть з вас шкіри!

— Це ми ще побачимо! — засміявся Алауган, прив’язуючи арканом Карушан до стовпа посередині світлиці.

— Так, а ти, друже, як ся маєш? — промовив нарт, нахилившись над Атеєм. — Бачу, що тобі це вино теж не прийшлось до вподоби!

Алауган витягнув із мішечка, що висів у нього на грудях, жменьку якогось сірого порошку і сипонув його на обличчя скіфа. Атей чхнув і відразу підхопився на ноги — дурман, що труїв його, миттєво зник.

— Оце так гостинність, — тільки й промовив він.

Алауган зареготав. В ту ж мить за вікном почулося пронизливе ревіння та іржання схарапуджених коней.

— А емегени не забарилися! — промовив Алауган і вихопив з піхов свій меч. — Скоріше за все, Жезл Золотого Дебета дійсно опинився у фортеці емегенів — Темір-Капу — Залізній Брамі. Інакше ця клята відьма з його допомогою дійсно змогла б подолати нас… А тепер по конях!

Вони, тримаючи зброю напоготові, вискочили на подвір’я. Десь з лісової гущавини чулося хиже ревіння. Алагаун присів на коліно і випустив декілька стріл у темряву. З лісу почувся пронизливий вереск. Атей прикрився Щитом Таргітая і виставив лезом вперед свій акінак. Судячи з тріску хмизу, до них наближалося кільканадцять невидимих ворогів. Місяць зник за хмарою, і Атей міг побачити тільки те, що потрапляло у невелике коло світла з відкритих дверей оселі відьми.

Раптом величезна темна постать стрибнула прямо на галявину. У темряві зблиснуло широке лезо сокири. Хлопець спробував відбити удар, але акінак у його руках розлетівся на уламки, Атей відскочив і перехопив Щит Таргітая. Тінь з ревінням нависла над ним. Атей закляк на місці — при слабкому світлі він ясно побачив, що потворна істота мала людський тулуб із двома головами. Потвора знову здійняла свою зброю. Атей неслухняними пальцями намагався висмикнути Щит Таргітая з чохла. Над головою скіфа свиснула стріла, і емеген, який стояв перед ним, застиг із піднесеною сокирою. Із його грудей стирчала стріла.

— Швидше! На коней! — почув Атей крик Алагуана і кинувся до свого коня…


Глава 1. Воїн Алауган | Шлях Срібного Яструба | Глава 3. Підземелля Залізної Брами