home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 7. Річка Сірої Вовчиці

Річка Сірої Вовчиці отримала свою назву після того, як два покоління тому на її рівнині загін аланів зустрівся з декількома десятками якихось дивних вершників. Постаті вершників і їх одяг відрізнялися від звичайного вигляду народів, що мешкали на Борисфені. Вони мали надзвичайно широкі й могутні тулуби, але ноги їх були короткими й кривими. Алани сиділи на своїх конях, одягнуті в товсті войлочні каптани, на їх головах були кудлаті міхові шапки. Круглі обличчя з широкими вилицями були пошрамовані, вузькі очі дивилися хижо й пронизливо. На їх прапорі була зображена сіра вовчиця. Провідник загону загадкових вершників сказав аланам, що його воїни належать до народу Сірої Вовчиці, який прийшов із великої пустелі, що пролягла вздовж країни Хань. Спалахнула сутичка, під час якої майже всі аланськи воїни загинули. Воїни народу Сірої Вовчиці на своїх швидких конях уникали прямого бою з тяжко озброєними сарматськими вершниками, але їх стріли напрочуд влучно вражали ворогів. Перемігши аланів, вершники Сірої Вовчиці сказали тим, хто залишився живим, що невдовзі весь їх народ прийде в степи над Борисфеном. Загадкові вершники зникли так само швидко, як і з’явилися, але на ознаку своєї перемоги залишили на березі ріки свій прапор із зображенням Сірої Вовчиці…

Тепер на цій рівнині зійшлися два війська, щоб остаточно вирішити подальшу долю клану Срібного Яструба.

Першими туди прибули воїни Отана. Вранці скіфи перейшли вбрід річку Сірої Вовчиці й розташувалися вздовж її уривчастого берега. Зазвичай скіфи шикували свої війська, маючи за спиною відкритий простір, щоб застосовувати свою звичну тактику — відступаючи, осипати ворога зливами стріл, маневрувати, дроблячи ворожі війська на розпорошені відділи. Але ця битва мала бути незвичайною. Скіфи прийшли, щоб або перемогти, або загинути всім до одного. Сподіватися на довгу, виснажливу, партизанську війну із переважаючими силами ворога вже не приходилося. І Отан добре знав, що його воїни краще поляжуть всі до одного, ніж зроблять хоча б один крок назад.

І воїни Срібного Яструба дійсно готувалися до смерті, після якої зі славою відправляться на вічне й щасливе полювання зі своїми предками. Їх обличчя були суворими, а постаті нерухомими. Коли військо вишикувалося на рівнині, Отан повільно, не поспішаючи, пустив свого коня вздовж лав своїх воїнів. Загалом на рівнину Сірої Вовчиці прибуло близько трьох тисяч скіфів. Вперше за довгий час, відколи декілька сторіч тому занепала сила народу скіфів — сколотів, зібралося таке чисельне військо. Скіфська кіннота вишикувалася у декілька довгих шеренг. Попереду нерухомо сиділи на конях старійшини, перед якими Астаг тримав знамено із зображенням Срібного Яструба. Військо скіфів поділялося на сотні. Над кожною сотнею тріпотіло знамено із зображенням сотенного тотему. На лівому фланзі стояла відбірна сотня, яка складалася із відбірних воїнів-агатирсів, під прапором із зображенням змії. Ніхто краще за них не міг долати ріки, влаштовувати засідки серед плавень, ніхто краще за них не міг вночі підкрастися до ворожих вартових. Воїни сотні Змії були неперевершеними розвідниками. Вони завжди труїли свої стріли, наконечники яких пронизливо й жахливо свистіли у повітрі, несучи миттєву смерть. Ці воїни носили надзвичайно легкі і в той же час міцні панцири, сплетені із металевих кілець, які на сонці лускато блищали, немов зміїні шкіри.

На правому фланзі була розташована кіннота сотні Вовків. Це були вершники, коні яких були невтомні і під час переслідування ворога, і під час довгого відступу, щоб заманити переслідувачів у смертельну пастку. Воїни-вовки найкраще за всіх зналися на таємній магії Великого Вовка. Казали, що вони можуть перетворюватися на вовчі зграї. А під час атаки з їх горлянок вихоплювалося справжнє вовче завивання, від якого чманіли коні ворогів, скидаючи на землю своїх вершників. До наконечників своїх списів воїни-Вовки прив’язували вовчі хвости, а замість плащів носили вовчі шкіри. Воїни-вовки були озброєні довгими бойовими канчуками, у які були вплетені металеві дроти, тяжкі бронзові кулі й гострі залізні гачки — «пазури Чорних Вовків Папая». Одним ударом такого канчука воїн-вовк міг легко вибити ворога із сідла.

В центрі розташувалися кремезні воїни сотні Турів. На грудях їх коней були прив’язані черепи турів з довгими рогами. А самі коні, особливої породи, яку розводили на таємних пасовищах, були могутніми й невтомними. Одним сильним ударом своїх грудей такий кінь міг збити на землю навіть тяжко озброєного сарматського катафрактрія. Коли сотня Турів йшла у атаку, земля тремтіла під копитами їх коней, і здавалося, ніщо не може витримати їх натиску. Зазвичай воїни-тури користувалися тяжкими й довгими списами, удару яких не міг витримати жоден щит чи панцир.

Позаду кінноти виструнчилися у кільканадцять рядів скіфи-піхотинці. Це були скіфи-орачі, які покинули свої лани, що золотилися пшеницею. На їх прапорі була зображена богиня Апі — покровителька землі. Скіфи-орачі були високими й широкоплечими. Йшли вони у наступ, зімкнувшись пліч-о-пліч, виставивши наперед списи. Ніхто краще за них не міг витримати атаку кінноти, а свої чотириколісні, окуті залізом вози вони могли надзвичайно швидко, з’єднавши товстими ланцюгами, ставити у коло, перетворюючи на неприступні фортеці.

Рештки колишньої потуги скіфського народу зібралися для вирішальної битви, але і це, порівняно нечисленне, військо здавалося грізним і незламним.


Запала тиша. І у цій тиші тріпотіли знамена й чулося іржання коней.

І ось здалеку почувся спочатку тихий, а потім все більш і більш гучний гул. Отан і бувалі воїни добре розуміли, що означає цей гул — це земля здригалася від повільно крокуючого війська.

Невдовзі на обрії з’явилася довжелезна блискуча смуга. Здавалося, залізна хвиля насувається на скіфське військо, оточуючи його з усіх боків. Смуга наближалася. Тепер можна було добре побачити, як тріпотять прапори над загонами аланських катафрактріїв і майорять яскравими кольорами значки на тисячах списах вершників. Попереду просувалася кіннота аланів і готів. Готські вершники з ведмежими шкірами на плечах тримали в руках довгі списи й тяжкі сокири. Розсипавшись окремими загонами, гарцювали перед важкими вершниками зграї легкоозброєних кіннотників — вправних стрільців з луків. Позаду кінноти незліченними хмарами сунула піхота. Це були готські і сарматські піхотинці. Окремо крокували грецькі найманці у шоломах, прикрашених яскравими гребнями із круглими, майже у зріст людини, щитами із зображеннями скорпіонів, левів і блискавок. Найманці йшли рівно і їх фаланга нагадувала величезну металеву потвору, всіяну голками довгих списів — саріс.

Вверху по течії ріки показалися чорні готські кораблі, заповнені воїнами, готовими в будь-яку мить висадитися на берег і піти в атаку.

Військо готів і аланів виструнчилося перед скіфами. Воно простягнулося величезною смугою, охопивши скіфів широким півколом. Відразу було видно, що готсько-аланське військо налічує не менше ніж шістдесят тисяч воїнів.


Чорні вершники з’явилися несподівано, коли Атею здавалося, що на цей раз він зможе уникнути небезпеки. Вони вихопилися з якогось урочища — залишки колишнього чорного воїнства Гістаса і, прагнучи помститися за свого володаря, кинулися на Атея….

Атей чимдуж гнав свого коня — погоня наближалася. Змучений кінь Атея вже був увесь змилений і великі клапті білої піни падали з його голови на землю. Повз саму голову Атея просвистіло декілька стріл. Атей обернувся й декілька разів вистрілив у переслідувачів. Один вершник, розкинувши руки, зі стрілою у грудях вилетів із сідла. Атей закинув Щит Таргітая за спину — дві стріли, одна за одною, вдарилися у Щит і впали на землю. Але відчувалося, що коні Чорних Вершників вже заморені. Атею здавалося, що порятунок вже досить близько. Він нахилився до самої гриви й похапцем заговорив:

— Давай, давай, конику! Давай, лети швидше, обгони вітер і чорних вершників!

Ворожі війська застигли. Над рівниною зависла напружена тиша, яка могла в будь-яку мить вибухнути галасом і брязкотом смертельної битви.

Отан тронув повіддя свого коня і повільно виїхав перед військом Срібного Яструба. Назустріч йому виїхали два воїна. Один у багато оздобленому бойовому аланському обладунку, другий — у бойовому готському вбранні.

— Ви знаєте Закон Великого Степу! — залунав голос Отана, звернутий до ворожих лав. — Ми чекаємо на вашого звитяжця!

Алан підняв свою руку:

— Я, цар Сай, кажу тобі, вождю Отану й усьому твоєму війську — наш воїн готовий вийти на герць. Але виникла суперечка — хто ж буде битися від нашого війська — гот чи алан? Тому з нашого боку на двобій вийде воїн, який прийшов до нас з далекого острова Скандзі. Його ім’я — Гарм Чорний Пес!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними викликами.

З першого ряду аланської кінноти виїхав на великому вороному коні високий широкоплечий воїн.

На його голові був високий шолом з чорного металу. Обличчя Гарма закривав замість забрала людський череп. З верху шолома спускався довгий гребінь з воронячого пір’я. На широченних плечах висіла плямиста шкура гепарда. На панцирі, зробленому з темного, немовби обсмоленого металу, виднілося зображення вовка, а на грудях висів амулет — засушена кістлява людська рука. В правиці Гарм тримав тяжкий спис із широким наконечником, від якого відходив довгий гак. В лівій руці у нього був тяжкий, окутий бронзовими пластинами щит. На боці у північного воїна висів довгий меч у дерев’яних, окутих мідними обручами піхвах, коротка бойова сокира з надзвичайно широким лезом, а біля сідла був прикріплений цілий оберемок метальних дротиків.

— Я, воїн Гарм, готовий прийняти бій не на життя, а на смерть з будь-яким воїном клану Срібного Яструба! І нехай цей бій остаточно вирішить суперечку між скіфами та готсько-аланським союзом! Я готовий битися будь-якою зброєю! І один з нас не вийде живим з цього кола!

Голос Гарма був глухим, здавалося, що він лунає з якоїсь темної і зловісної печери.

Сагір ще раз озирнувся туди, звідки мав з’явитися Атей. Але брата не було.

— Ну що, Астаге, — звернувся Сагір до свого побратима, — прийдеться тобі позичити свій щит.

Астаг кивнув головою, зняв зі свого плеча щит і протягнув його Сагіру.

— Спробуй не приймати ближнього бою, більше намагайся перемогти цього Гарма хитрістю й швидкістю. Видно, що цей дуболом міцний, але, здається, не дуже спритний.

— Здається, що саме так, — кивнув головою Сагір, зручніше перехоплюючи щит Астага.

— Не переймайся, — промовив Астаг, — щит у мене міцний і чимало разів рятував мене від смерті. Я освятив його ще десять років тому…

— Добре, добре! — хлопнув Сагір побратима по плечу, — все буде гаразд. Ну а якщо… То придивись за Атеєм.

Астаг мовчки кивнув головою.


Глава 6. Сонце над прірвою | Шлях Срібного Яструба | Глава 8. Смертельний двобій