VIII

Лісничий Онуфрій з Яремча очам своїм не повірив, коли побачив на подвір’ї червоношерстого Марала, якого мріяв заманити до свого заповідника, а ось він сам, без принуки, зайшов до лісничівки. І що б це мало означати, прикидав у думці пан Онуфрій, чей олені не так легко стають свійськими, і тут згадав, що вранці десь із Запотіччя долунило в березину гарчання, скавуління та виття вовчої зграї – ніщо інше, як Марал шукає захисту.

Обережно підходив до рогача, щоб не сполохати, сягнув до кишені куртки за сіллю, яку завше носив з собою; Марал запам’ятав цей жест двоногого звіра ще з дитячих днів і сам потягнувся до руки лісничого, а коли вилизав з його долоні всю сіль – уже став прирученим. Пан Онуфрій відступав, заманюючи оленя, Марал слухняно йшов за ним, аж поки не опинився в теплій стодолі, повній найдобірнішого іванівського сіна, й тоді лісничий завбачливо замкнув оленя в його майбутньому стійлі.

Однак пан Онуфрій швидко переконався, що Марал і гадки не має вертатися до лісу, й перестав закривати подвірні ворота. Олень статечно блукав березиною та все шукав якогось пагорбка, а знайшовши, виходив на узвишшя й тужно вдивлявся в сіру стіну букового лісу, де назавше полишив рідних, друзів і знайомих, де панувала свобода, яку приємно було згадувати, та повертатися до неї не мав відваги: побоїще на запотічному полі водно поставало перед його очима кривавим видмом, і навіть уві сні Марал скидався зопалу й гримотів рогами у двері стодоли.

Лісничий слідкував за оленем, вивчаючи його поведінку, й швидко зрозумів, що Маралові для цілковитого комфорту в прирученому стані потрібна ілюзія волі; він привіз із зарінку повну фіру виполірованих водою брил і спорудив над криничкою скалу.

Марал наче й чекав такого подарунка, він притьмом вибрався на чолопок, глянув униз і, побачивши у дзеркалі кринички своє маєстатичне відображення, враз згадав камінного оленя, який врятував йому життя; Марал прибрав таку саму гордовиту позу, уподібнившись двійникові, й цілими годинами стояв непорушно, уявляючи себе другим сторожем дрімучої Матіївщини.

Усвідомлення своєї потрібності в лісовому світі додало йому життєвої рівноваги й значущості, а справжню свободу замінила туга за нею, й коли навесні обізвався ліс щебетом птахів і серед того хору вирізнилась щемна фіоритура лісового композитора дрозда, Марал, дійнятий солодкою ностальгією, печально заскімлив, і з його очей потекли струмочки сліз: він часто так плакав, облегшуючи душу в ситій неволі.

Дратували його вовки, які метушилися в койцях і в безсилій люті гарчали на привілейованого й недосяжного для них звіра, та найдужче ненавидів Марал ведмедя, котрий, сіпаючи лапами ґрати вольєра, проймав пришельця ненависним поглядом, зневажаючи його всім свої єством – не так за добровільне ув’язнення, як за фальшивий самообман.

Та потім звиклося. Проте, коли восени долинув з тирловища рев олениць, Марал зіскочив зі скали, подався до відчинених воріт і вийшов у березину.