ІХ

Лісничий пас очима оленя, та не заважав йому поводитись, як забагнеться: хай шукає свого стада, хай перебіситься, а мине осінній рев, то, може, й вернеться. Пан Онуфрій бачив, як Марал стрімко вибіг з березини й на початку просіки, що вгризалася в гущавину Матіївщини, різко зупинився, ніби побачив якусь загрозу; він стояв, вдивлявся у темінь лісу й ворушив ніздрями, глибоко вдихаючи забутий запах покинутої вітцівщини.

Марал не впізнавав рідного лісу: бучина стала начебто густішою, непрохідною, а просіка настільки звузилась, що ледве можна було протиснутися нею, не зачепившись рогами об стовбури дерев.

Й десь там, у Язвинах, жила собі зовсім чужа для Марала звірина: напевне, тепер борсуки, вивірки, бобри, куниці метушаться, запасаючись на зиму поживою, – і як йому знову звикати до голоду й небезпек, коли в лісництві має досить тепла та їжі. І вовки в заповіднику сидять замкнені в клітках, і лютий Вуйко не досягне лапою з вольєра, та й зрештою, як би там не було, а вони із двійником таки стоять на сторожі лісу, прикрашають його, й люди спиняються біля подвір’я лісничівки, із захватом споглядаючи червоношерстого оленя, й, напевно, із Запотіччя до узлісся підходять дітлахи, щоб хоч здалеку подивитися на камінного оленя – обидва ж бо вони уособлюють одвічне таємниче життя Матіївського бору.

У просіку Марал не зайшов. Навіщо йому той голодний ліс, коли ось тут, поруч, у прикріпленому до стовбура жолібці повно селітри, перемішаної з сіллю, – чи ж то він спроможний знайти подібну розкіш у темних язвинівських узворах, – дивно було Маралові, що годівниця стоїть неторкана, невже його родакам не хочеться хоч трішки поласувати, й чому так бояться олениці підходити ближче до березини, адже ніхто тут ніякого зла їм не вчинив би.

І тільки-но про це подумав олень, як у глибині просіки з’явилась тінь звірини, що наближалася до лісництва. Марал чіпко придивлявся до сірої постаті й ураз почув рев – чи то з тирловища долинув голос самиці, а чи затрубів цей звір, що підходив до нього. Марал з дива поступився назад, бо впізнав: просікою йшла олениця Сурма.

Готовий був до втечі, бо знав, що мати захоче повернути його в лісову вольницю, та враз заволав у ньому родинний поклик, ніздрі вловили рідний запах, й Марал кинувся вперед, припав до Сурми, обнюхав її, і з його горла вихопився звук, схожий на ридання. Олениця облизувала синові морду, шию, груди і втішно скімлила; вона то відходила від Марала, заманюючи його в глибину просіки, то знову поверталася, та син не ступив далі ні кроку.

Довго вони так стояли одне навпроти одного, й збагнула нарешті Сурма, що Марал став чужаком, задля ситості відрікся від роду й свободи. Вона з ненавистю відвернулася від нього й подалася просікою в ліс; тоді Марал, пожалівши її, схопив пащею селітри з годівниці, побіг за Сурмою, наздогнав і пхнув їй у морду лісничівських ласощів.

Та не прийняла мати ялмужни, виплюнула ту селітру в очі Маралові, тоді щодуху помчала просікою і зникла в незвістях.

Марал ще хвильку постояв, дивлячись Сурмі вслід, а коли й тупіт її стих, обпльований і зганьблений, вернувся до лісництва.