home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 9

Крізь пустелю

– Жахливо! Це просто жахливо! – заскиглила Лазаралін. – Люба, мені так лячно, аж дрижаки беруть. Ось помацай мене.

– Заспокойся, – цитьнула Аравіс, яка й сама тремтіла, мов осіннє листячко. – Вони вже пішли до нового палацу. Щойно ми виберемося з цієї кімнати – будемо в безпеці. Ми й без того вже згаяли чимало часу. Веди мене до тієї хвіртки, і швидко!

– Люба, як ти можеш бути такою черствою? – пискнула Лазаралін. – Я не можу, просто не можу, не тепер… Бідолашна я, бідолашна! Ні, ми ніяк не можемо тепер кудись іти: треба трохи полежати та повернутися назад.

– Чому це назад? – знітилася Аравіс.

– Ти не зрозумієш, нічого не зрозумієш, яка ж ти черства, – по щоках Лазаралін покотилися сльози, та Аравіс збагнула, що тепер не час для жалю.

– Слухай-но мене! – вона схопила Лазаралін і добряче її струснула. – Якщо ти ще хоч словом прохопишся про те, аби повернутися назад, і негайно не проведеш мене до хвіртки, знаєш, що я зроблю? Я із криками кинуся до того коридору, і тоді нас обох спіймають!

– Але… але ж тоді нас обох вб’ють! – заголосила Лазаралін. – Хіба ж ти не чула, що казав тісрок – хай будуть вічними його літа?!

– Чула, але я радше буду мертвою, аніж одружуся з Ахоштою. Ходімо!

– Немає в тобі жалю, – заскиглила Лазаралін. – Бідолашна я, бідолашна!

Але зрештою Лазаралін довелося поступитися. Навпомацки вони повернулися в коридор і знову спустилися вниз тими сходами, що й до цього. Прудко промайнувши коридор, дівчатка нарешті вибралися надвір – перехід вивів їх до залитого яскравим місячним сяйвом палацового садка, що терасами сходив вниз до міського муру. На жаль, якось так у світі повелося, що хоч пригоди і являють нам найдивовижніші місцини, та саме вони завжди нас і підганяють, і напруження не дає нам насолодитися краєвидом. Тож в Аравіс, як та не намагалася відродити в пам’яті ту ніч, зберігся лише невиразний спогад про сіро-сріблясту траву на галявинах, неголосне дзюркотіння пінявих фонтанів та довгі чорні тіні кипарисових дерев.

Коли спустилися до низу й просто перед ними нависла стіна, руки в Лазаралін трусилися так, що вона не в змозі була навіть відсунути засув, тож Аравіс довелося зробити це самій. Ось нарешті перед ними лежало рівне дзеркало річки, до країв наповненої сріблястим місячним сяйвом. Зовсім поряд дівчата побачили невеличку пристань із кількома прив’язаними до кілочків прогулянковими човнами.

– Прощавай, – промовила Аравіс. – І дякую за все. Вибач, що поводилася, мов та свиня. Але тільки уяви, від чого мені доводиться тікати!

– Ох, Аравіс, люба, – знову взялася за своє Лазаралін. – Може, ти ще передумаєш? Ти ж бачила, яка велика людина той Ахошта!

– Велика людина?! – не втрималася Аравіс. – Огидний підлабузливий раб, що на стусани відповідає лестощами, але тримає все в собі і згодом намагається помститися, підбурюючи цього жахливого тісрока послати власного сина на вірну загибель. Тьху! Я швидше піду за кухарчука мого батька, аніж за цю істоту!

– О Аравіс, Аравіс! Як ти тільки можеш говорити такі жахливі речі? Та й про тісрока – хай будуть вічними його літа! – також. Якщо він збирається так вчинити, певно, так і треба!

– Прощавай! – промовила Аравіс. – І, до речі, твої сукні здалися мені чудовими. І дім твій також чудовий. І я певна, що й життя в тебе не менш чудове – хоча й зовсім не на мій смак. Зачини, будь ласка, тихесенько за мною хвіртку!

І з цими словами вона вирвалася з міцних обійм подруги, обережно ступила у плоскодонку, відштовхнулася і вже за мить опинилася посеред ріки. Над головою в неї висів величезний місяць, і прямо попереду в ріці тонуло її величезне відображення. Повітря дихнуло прохолодою і свіжістю, а біля протилежного берега вона почула совине ухкання. «Ох, отак вже краще!» – подумала Аравіс. Вона все життя прожила на природі й ненавиділа кожну мить, що їй довелося провести в Ташбаані.

Діставшись берега, вона опинилася у цілковитій темряві, бо схил та дерева затуляли собою місячне світло. Але їй вдалося знайти ту саму дорогу, якою до пустелі вийшов і Шаста. Так само, як і хлопчик, вона дійшла до того місця, де трава обривалася, а за нею починалося безкрає море піску; а озирнувшись, як і він, ліворуч, побачила великі, чорні на тлі нічного неба гробниці. І тепер, уперше за весь той час, хоч вона і була доволі хороброю дівчинкою, її пройняв страх. А що, як на неї ніхто не чекає? Чи, ще гірше, чекають самі лише гули? Та вона навіть не озирнулася, натомість випнула вперед підборіддя (і навіть трохи висунула язика) і попрямувала просто вперед.

Та вона ще навіть не дісталася гробниць, як побачила Ігого, Гвін та конюха.

– Можеш повертатися до своєї господині! – наказала Аравіс, зовсім забувши, що нікуди йому повертатися до самого ранку, доки не відчинять міську браму. – Ось тобі за твої старання!

– Слухаю та корюся, – поклонився конюх і прудко помчав у напрямку міста. Квапити його не було потреби – він мав чимало часу, аби подумати про гулів.

Аравіс на нього навіть не глянула, бо обіймала та цілувала коней і пестила їм шиї, мов вони були не розумні істоти, а звичайнісінькі собі конячки.

– А он і Шаста, дякувати Левові! – радо вигукнув Ігого.

Аравіс обернулася і дійсно побачила Шасту, що вийшов зі свого сховку, щойно побачив, як тікає конюх.

– А тепер, – вигукнула Аравіс, – не гаймо ані хвилини!

І двома словами переповіла їм про задум Рабадаша.

– Собаки віроломні! – не стримався Ігого, струснувши гривою та стукнувши копитом. – Зрадницький напад у мирні часи навіть без оголошення війни! Ми його випередимо – нехай не зазіхає на чужий овес!

– А чи зможемо? – перепитала Аравіс, злітаючи на спину Гвін. Шасті лишалося тільки пошкодувати, що йому несила всістися на спину Ігого з такою ж легкістю.

– Іго-го-го! – форкнув Ігого. – Залізай-но, Шасто! Чи зможемо ми? Ще б пак! Ще й з доброю форою.

– Але ж він сказав, що вони вирушають негайно, – нагадала Аравіс.

– Люди так тільки говорять, – похитав головою Ігого. – Але неможливо зібрати кампанію з двохсот коней та вершників, напоїти, нагодувати, озброїти, осідлати та відрядити в дорогу за хвилину. То що ж? Прямо на північ?

– Ні, – втрутився Шаста. – Не зовсім. Я тут намалював вказівну лінію на піску. Потім поясню. Візьміть-но обоє трохи лівіше. Ага, ось і вона!

– Так, – кивнув Ігого. – А тепер слухайте мене. Дні та ночі поспіль скачуть лише казкові герої – героям справжнім таке не до снаги. Ми будемо пересуватися кроком та риссю, потім знову кроком і знову риссю. Але то буде прудка рись, а на крок ми переходитимемо ненадовго – і щоразу ви, люди, також зможете злізати та розминати кінцівки. А тепер, Гвін, ти готова? Тоді вперед! На північ, до Нарнії!

Спершу подорож видавалася їм мало не казковою. Стояла вже глибока ніч, і пісок встиг охолонути після полуденної спеки; повітря навколо дихало прохолодою, чистотою та свіжістю. У холодних місячних променях дюни, куди не кинь оком, виблискували сріблом, мов то не пісок, а гладеньке спокійне море чи, може, велика срібна таця.

Окрім шурхоту копит Ігого та Гвін навколо не чутно було ані звуку. Шаста напевно б задрімав, коли б не мусив час від часу злазити з коня та йти поряд пішки.

Здавалося, час зупинився. Потім настав той час, коли місяць ховається за небосхил, і їм марилося, ніби вони скачуть крізь мертву темряву, скачуть і скачуть, година за годиною… Але ось нарешті Шаста помітив, що крізь темряву проглядається шия Ігого, і мало-помалу помічав нескінченну сіру рівнину, яка оточувала його з усіх боків. Вона видавалася мертвою й непорушною, наче вони мандрували потойбічними світами; Шаста відчував жахливу втому і несподівано для себе помітив, що замерзає, а губи в нього геть пересохли. Їх постійно супроводжувало рипіння шкіри, брязкіт вузди та стукіт копит – не цок-цок-цок-цок, як це б звучало на твердій дорозі, а туп-туп-туп-туп на сухому піску.

Нарешті, після довгих годин їзди верхи, далеко-далеко праворуч від подорожніх з’явилася вузенька бліда смужечка, ледь-ледь помітна над обрієм. Трохи згодом з’явилася смужечка червоного. Нарешті настав ранок, але поблизу не було жодної пташки, щоб зустріти його лагідним співом. Тепер Шаста радів кожній нагоді йти пішки, бо холод пробирав аж до кісток.

Сонце зійшло раптово – і вмить змінило все навкруги. Пісок із сірого став жовтим і заблищав, мов усипаний діамантами. Ліворуч від Шасти, Ігого, Аравіс та Гвін мчали довжелезні чорні тіні. Попереду, вдалині, сонце висвітлювало роздвоєну верхівку гори Кирдик-Баш, і Шаста тепер міг бачити, що вони трохи відхилилися від шляху.

– Лівіше! Візьміть трохи лівіше! – гукав він.

Найприємнішим було те, що, кинувши погляд назад, можна було побачити, що Ташбаан тепер став зовсім маленьким та далеким. Гробниці й зовсім неможливо було розгледіти: вони злилися з отим зубчастим пагорбом, на якому розкинулося місто тісрока. Усі почувалися набагато краще.

Але ненадовго. Ташбаан, що здавався вже таким далеким, тепер ніби не віддалявся ані на крок. Шаста облишив навіть обертатися на нього, бо це лише пригнічувало його – здавалося, вони не рухаються, а стоять на місці. Згодом усім почало докучати світло. Від сліпучого піску заболіло в очах, та хлопець знав, що заплющувати їх не можна ні в якому разі. Він мав примружитися и прикипіти поглядом до гори Кирдик-Баш, аби скеровувати друзів, якщо вони відхиляться від шляху. Трохи згодом настала страшенна спека.

Він уперше помітив її, коли йому знадобилося злізти з коня, аби трохи пройтися пішки: щойно він зісковзнув із кульбаки, як нестримний жар шугнув йому в обличчя, немов він прочинив дверцята печі. Наступного разу виявилося ще гірше. А втретє, тільки-но торкнувшись босими ногами піску, він заволав від болю і вмить, хутчіш, аніж ви сказали б «гоп», встромив одну ногу в стремено, а другу перекинув на спину Ігого.

– Вибач, Ігого, – видихнув він, – але я не можу йти пішки. Пісок обпікає мені ноги.

– Звісно! – тяжко дихаючи, озвався Ігого. – Я мав би про це подумати. Сиди собі, нічого не вдієш.

– Добре тобі, – звернувся Шаста до Аравіс, що йшла поруч із Гвін. – Маєш на ногах черевички.

Аравіс нічого не відповіла і йшла далі з манірним виглядом. Хотілося б сподіватися, що то вона ненавмисне, але насправді сподівання ті були б марними.

Риссю, кроком, риссю, кроком, рип-рип, брязь-брязь, запах розгарячілих коней, запах розпашілих людських тіл, сліпучий блиск, головний біль. І нічого не змінюється година зі годиною. Ташбаан, здавалося, був так само близьким, а гори – так само далекими, що й уранці. І уявлялося їм, що так триває вже цілу вічність – брязь-брязь, рип-рип, запах розгарячілих коней, запах розпашілих людських тіл.

Вони, звичайно, перепробували безліч різних ігор, аби хоч якось згаяти час – звісно, що даремно. І, звичайно, усі намагалися не думати про напої – крижаний шербет, що подають у палаці в Ташбаані, чисту проточну водицю, що струменіла з надр самої землі, холодне вершкове молоко, але не дуже жирне, а саме таке, яким має бути – та що дужче намагаєшся не думати про такі речі, то більше вони самі лізуть тобі в голову.

Нарешті на обрії з’явилося щось нове – кам’яні брили кроків із сто завдовжки, а заввишки разів у п’ять менше. Вони не давали багато тіні, адже сонце стояло надто високо, але то було хоч щось. Тож друзі, не змовляючись, з’юрмилися у тій тіні, щось перехопили, випили трохи води. То було непросто – поїти коней зі шкіряного бурдюка. Добре, хоч Ігого з Гвін виявилися напрочуд охайними. Але нікому не вдалося напитися досхочу. Від втоми і знесилення всі мовчали, і лише змилені коні шумно дихали, а діти вдивлялися в зблідлі обличчя одне одного.

Після надто вже короткого спочинку вони знов рушили вперед. Ті самі звуки й запахи, нестерпне світло… Нарешті їхні тіні почали западати праворуч і з кожним кроком ставати дедалі довшими, поки, здається, не простелилися чи не до самого східного краю світу. Дуже повільно сонце підповзало до крайнеба на заході, доки зрештою безжальне світло не згасло, а пісок досі віддавав стільки жару, що розпечене повітря і не збиралося холонути. Чотири пари очей із нетерпінням вдивлялися вперед, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки долини, про яку казав Жовтий Пазур. Але знов, година за годиною, навколо не було нічого, окрім піску. День уже добігав кінця, на небі засвітилися міріади зірок, та коні й далі тупотіли копитами, а знесилені спрагою та нелюдською втомою вершники здіймалися та опускалися у своїх кульбаках. Лише коли на небо зійшов місяць, Шаста вигукнув – якимось не своїм, гавкаючим голосом людини, у роті якої було сухо, мов у пустелі:

– Он вона!

Помилитися було неможливо. Попереду, трохи праворуч, вниз спускався положистий схил, по обидва боки усіяний кам’яними брилами. Коні, що були занадто втомлені, аби говорити, не змовляючись, повернули вбік, і за хвилину перед подорожніми розляглася ущелина. Спершу там здалося навіть гірше, ніж у пустелі, бо поміж кам’яними стінами ущелини панували нестерпна пітьма та задуха. Схил ставав крутішим, скелі з обох боків здіймалися дедалі вище. Розгледіти хоч щось ставало чимраз складніше, та вони помічали рідку рослинність – колючі кактуси та суху жорстку траву, якою легко порізати собі пальця, якби вам заманулося вхопитися за неї. Трохи згодом під копитами коней пісок змінився на гальку та камінчики, а всі четверо із жагою виглядали воду за кожним поворотом – а їх було чимало. Коні йшли вже з останніх сил – слабша Гвін, хрипко дихаючи, спотикаючись на кожному кроці, ледь пленталася слідом за Ігого. Їхній відчай сягнув краю, коли під копитами з’явилася грязюка і крихітна цівка води за поворотом обернулася на слабкий струмочок, що біг м’якшою травичкою. Поволі струмочок перетворився на ручай з рідкими кущами, а ще за кілька сотень кроків ручай нагадував справжню річечку. І ось настала та довгоочікувана мить, коли (після стількох розчарувань) Шаста, що знов задрімав у сідлі, відчув, що Ігого зупинився, і зісковзнув на землю. Річка вже розлилася і через пороги несла свої води в невеличке озерце, до якого жадібно припали обоє коней. «О-о-о», – тільки й вимовив Шаста, по коліна плюхаючись в озерце та занурюючи голову у воду. Мабуть, то була найщасливіша мить у його житті.

Десь хвилин за десять усі четверо відійшли від води і роздивилися навкруги, наскільки було можливо. Місяць стояв уже високо, зазираючи поміж гір у долину. Берегами річки виднілася памолодь, а далі схилами гір стояли темні дерева і якийсь непролазний чагарник. У тих чагарниках, мабуть, розпустилися квіти, бо повітря у долині було напоєне запаморочливими пахощами. А потім із якоїсь галявини поміж дерев пролунали звуки, яких Шаста до того ніколи не чув, – то тьохкав соловей.

Усі були занадто втомлені, аби говорити чи навіть їсти. Коні як були осідланими, так і полягали, а за ними слідом на землю опустилися Шаста з Аравіс.

Хвилин за десять почувся несміливий голос Гвін:

– Але ж ми не повинні засинати – ми маємо встигнути першими за Рабадаша.

– Звичайно ж, ні, – ледь ворушачи язиком, погодився Ігого, – ніхто й не думав спати – лише трішки спочити.

У Шасти майнула думка, що якщо він зараз не підведеться і щось не зробить, вони всі поснуть, а він не може цього допустити. І навіть вирішив, що ось-ось устане та вмовить інших іти далі. Ось-ось, просто зараз, ще за мить, за мить, за мить…

Невдовзі блідий місяць освітлював фігури двох коней і двох дітлахів, що міцно спали під дзвінкий спів соловейка.

Першою прокинулася Аравіс. Сонце вже стояло високо в небі – вони проспали найліпший час для подорожі.

– То все моя провина, – сердито напустилася вона на себе, прудко підхоплюючись на ноги та розбурхуючи інших. – Не варто було чекати, що після такого нелегкого дня, як учорашній, коні матимуть сили не поснути, хоч би й у них ще стало сил говорити. Та й на хлопчину нічого нарікати – йому виховання не вистачає. Але я, я, як я могла таке собі дозволити?

Усі лише сонно лупали на неї очима, додивляючись останні сни.

– Іго-го-го! – здивовано заіржав Ігого. – Чи то я спав у сідлі, чи що? Більше ніколи так не робитиму! Нічого більш незручного…

– Скоріш, скоріш! – перервала його нарікання Аравіс, підганяючи всіх. – Ми вже згаяли півранку і не можемо більше втрачати ані хвилини.

– Спершу не завадило б травички поскубти, – заперечив Ігого.

– Боюся, ми не можемо чекати, – похитала головою Аравіс.

– Що за жахлива сквапність? – докірливо мовив Ігого. – Ми ж уже минули пустелю, чи не так?

– Так, але ж до Древляндії ще далеко, – зауважила Аравіс. – І ми маємо дістатися туди раніше за Рабадаша.

– Ми вже й без того його добряче випередили, – закинув Ігого. – Хіба ж ми не рушили коротким шляхом? Той твій приятель, ворон, нічого не казав про те, як має бути коротше, Шасто?

– Він нічого не казав про те, що так коротше, – похитав головою Шаста. – Він казав краще, бо так ми вийдемо до річки. Якщо ця оаза лежить на північ від Ташбаана, боюся, як би шлях до нього не виявився довшим.

– Що ж, у будь-якому разі я не згоден їхати далі не попоївши, – наполягав на своєму Ігого. – Розсідлай-но мене, Шасто!

– Будь ла-а-аска, – несміливо втрутилася Гвін, – я й сама почуваюся так, ніби мені несила ступити й кроку. Але ж коли кіньми керують вершники (зі шпорами та всіма тими штуками), хіба ж їм рідко доводиться продовжувати шлях хоч би і в гіршому стані, ніж ми тепер, і вони й справді скачуть далі? Я маю на увазі, що хіба ми не спроможемося навіть на більше тепер, коли ми вільні, і все це – на благо Нарнії?

– Мені здається, люба моя, – суворо зауважив їй Ігого, – що мені відомо про кампанії, марш-кидки та те, скільки й чого може витримати кінь, дещо більше за вас!

У відповідь Гвін лише промовчала, бо, як і всі благородні кобили, була дуже нервовою та чуйною, і засмутити її було зовсім неважко. Насправді ж вона мала неабияку рацію: коли б Ігого підганяв вершник-таркаан, він би з подивом виявив, що може щодуху мчати принаймні ще декілька годин. Але ось що виходить із тими, хто занадто довго пробув у рабстві: коли звикаєш до того, що тебе до всього примушували, то врешті-решт примушувати сам себе ти вже не ладен.

Тож усім довелося чекати, доки Ігого поскубе трави та вдосталь нап’ється, і, звичайно, діти з Гвін і собі вирішили поснідати. Була вже, певно, одинадцята година ранку, коли четвірка нарешті рушила в дорогу. І навіть тоді Ігого скакав не на повну ногу, і Гвін, слабшій та більш стомленій, доводилося весь час задавати хід.

Та й сама долина, поросла травою, мохом, квітами та рододендронами із коричнюватою прохолодною рікою була таким приємним місцем, що мимоволі хотілося притишити ходу.


Розділ 8 У палаці тісрока | Кінь і його хлопчик | Розділ 10 Пустельник південного кордону