home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 10

Пустельник південного кордону

За кілька годин їзди долина розширилася, і тепер подорожні могли розгледіти, що чекає на них попереду. Річка, якої вони трималися, впадала в іншу ріку, широку та бурливу, що несла свої повні води із заходу на схід. За тією рікою поставали пасма невисоких пагорбів, що ряд за рядом перетворювалися на Північні гори. Праворуч стриміли верхівками скелі, на ламаних виступах яких подекуди лежав сніг. Ліворуч, доки сягало око, простягалися порослі соснами схили, похмурі стрімчаки, вузькі ущелини та сині гірські вершини. Гору Кирдик-Баш годі було вже й розгледіти, а просто попереду схили гірського пасма сходилися в лісисту сідловину, якою, певно, й пролягав перевал із Древляндії до Нарнії.

– О-го-го! Це ж північ, зелена північ! – заіржав Ігого.

І справді похилі смарагдові схили були на вигляд зеленішими та свіжішими за все, що колись доводилося бачити Аравіс чи Шасті, звиклим до південних бляклих кольорів – діти й уявити собі не могли такого буяння. Підбадьорившись, усі попрямували до того місця, де зливалися дві річки в одну.

Ріка, що стікала звідкілясь із-поміж бескиддя на західному боці гір та несла свої води на схід, була зашвидкою та надто порожистою, аби навіть думати про те, щоб перетнути її вплав; однак, після нетривалих пошуків, роздивившись місцину вгору та вниз за течією, мандрівці знайшли перешийок, де було неглибоко, щоб перебрести річку. Дзюркотіння води, що пінявою закипала та вирувала коло кінських копит, прохолодне грайливе повітря, у якому сновигали міріади бабок, сповнили серце Шасти незвичним, несподіваним для нього самого хвилюванням, якого він до цього й не уявляв собі.



– Друзі, ми у Древляндії! – виголосив Ігого, коли, із бризками розсікаючи воду, вибрався на північний берег. – Якщо не помиляюся, річка, яку ми її щойно перетнули, зветься Крученою Стрілою.

– Сподіваюся, ми не спізнилися, – стиха зауважила Гвін.

Вони почали сходити, просуваючись повільно та далеко відхиляючись то праворуч, то ліворуч, адже пагорби виявилися вельми крутими. На відкритій місцевості доріг чи домівок ніде не було видно, лиш поодинокі дерева росли всюди по схилах. Шасті, що все життя провів на безлісих луках, ще не доводилося бачити такого розмаїття. Коли б ви були на його місці, то певно впізнали б дуби, буки, берези, горобину і благородний каштан. Шасті ж усі оці дерева були невідомі. Вони йшли, а навсібіч розбігалися прудконогі зайці, невдовзі їм навіть потрапило на очі ціле стадо ланей, що чимдуж чкурнули подалі й знайшли сховок поміж дерев.

– Хіба це не дивовижно?! – не стримала захопленого вигуку Аравіс.

Коло першого гребеня Шаста озирнувся в сідлі: Ташбаана й сліду не лишилося; всюди, до самого небокраю, простягалася пустеля, перерізана вузькою зеленою смужкою, через яку вони сюди потрапили.

– Гей, гей! – несподівано вигукнув він. – А то що таке?

– То що таке – що? – перепитав, розвертаючись, Ігого. Озирнулися й Гвін з Аравіс.

– Отам! – тицьнув кудись пальцем Шаста. – На вигляд – немов дим куриться, буцімто там пожежа вирує.

– Більш схоже на піщану бурю, – похитав головою Ігого.

– Вітер заслабкий, – зауважила Аравіс.

– Ой! – скрикнула Гвін. – Дивіться! Щось сяйнуло в мареві пилюки! А он іще! І ще! То ж виблискують шоломи… та обладунки! І вони наближаються до нас!

– Клянуся Ташем! – вигукнула Аравіс. – Військо! То йде військо Рабадаша!

– Так і є! – нетерпляче кивнула Гвін. – Цього я й боялася. Швидше! Ми маємо дістатися Анварда першими!

І, не гаючи більше часу на розмови, вона круто розвернулася та з місця зірвалася галопом на північ. Ігого скинув голову та помчав слідом.

– Хутчіш, Ігого, хутчіш! – волала через плече Аравіс, підганяючи його.

Виснажливі перегони давалися коням нелегко. Щойно вони сходили на вершину одного кряжа, перед ними поставав інший, а слідом іще та ще; і хоча вони були впевнені, що прямують у більш-менш правильному напрямку, ніхто й гадки не мав, як далеко до Анварда. Із вершини другого пасма Шаста знов озирнувся: замість куряви позаду, на дальньому березі Крученої Стріли, навсібіч розтікалася чорна пляма – немов велика юрма мурашиного війська ринулася вперед зі свого мурашника. Армія, без сумніву, шукала, де переправитися б мілиною через річку.

– Вони вже на річці! – несамовито загорлав він.

– Швидше, швидше! – підганяла всіх Аравіс. – Маємо встигнути до Анварда вчасно, бо інакше навіщо було і взагалі вирушати. Галопом, Ігого, галопом руш! Ти ж військовий кінь, забув?!

Шаста ледь стримався, аби й самому не приєднатися до понукань Аравіс; та натомість він подумав: «Бідолашний, він і без того докладає всіх сил» – та припнув язика. Коні й справді робили якщо не все, що могли, то принаймні все, що вони думали, що можуть, – а це насправді не одне й те саме. Ігого вже порівнявся з Гвін, і пліч-о-пліч вони лунко цокотіли копитами по дерену. Судячи з вигляду Гвін, вона трималася з останніх сил.

Та зненацька все різко змінилося, бо позаду почувся несподіваний звук. Зовсім не на це вони чекали: то був ані тупіт копит, ані бряжчання обладунків, ані навіть бойові заклики остраханців. Та Шаста негайно ж його упізнав – то було те саме несамовите гарчання, що його вони вперше почули тієї місячної ночі, коли зустріли Аравіс із Гвін. Ігого також занервував – очі його запалахкотіли червоним, вуха щільно притиснулися до голови, а сам Ігого усвідомив, що до цього він скакав вже й не так швидко, як насправді міг би. Шаста одразу ж відчув зміну в його ході – тепер вони й дійсно мчали щодуху і за кілька митей значно випередили Гвін.

«Так не чесно, – чомусь подумалося Шасті. – Я сподівався, що в цих місцях на левів ми не натрапимо».

Він озирнувся. Усе було аж занадто зрозуміло. Припавши низько до землі, величезне золотаво-руде створіння мчало за ними, мов кіт, що промайнув галявиною до найближчого дерева, коли чужий пес зазирає до його садка. І він наближався до них кожної миті чи навіть півмиті.

Шаста знов глянув уперед – і розгледів те, чого досі не помітив (чи помітив, та не надав цьому значення): шлях їм перепиняла висока зелена огорожа заввишки з два людських зрости. Посеред огорожі виднілася розчахнена хвіртка, а в отворі, спираючись на довгий посох, стояв високий чоловік, до самих голих п’ят закутаний у простору одежу кольору осіннього листя, а сива борода його спадала мало не до колін.



На те, щоб ухопити все це, Шасті знадобився лише один погляд, а щойно він знов озирнувся, то побачив, що лев майже наздогнав Гвін. Він клацав зубами, намагаючись вхопити її за задні ноги, і безнадія була написана на її залитому потом обличчі та в неймовірно широко розплющених очах.

– Стій! – заволав Шаста до Ігого. – Ми повинні повернутися! Повинні допомогти!

Після того Ігого казав не раз і не два, що чи то не почув, чи то не зрозумів, що йому кричав тоді Шаста; і оскільки взагалі він був вельми правдивим конем, нам доведеться прийняти його слова на віру.

Шаста вивільнив ноги зі стремен, перекинув обидві на лівий бік та, завагавшись лише на мить, стрибнув. Болісне падіння дещо приголомшило його, та ще навіть не встигнувши втямити, чи не сильно він забився, Шаста вже нетвердою ходою кинувся на допомогу Аравіс. Жодного разу в житті йому не доводилося робити нічого схожого, і зараз він навряд чи усвідомлював, чому саме так чинить.

Конячий крик – годі собі й уявити страшнішого звуку – зірвався із вуст Гвін. Аравіс низько пригнулася над шиєю конячки, намагаючись, певно, дістати меча. Цієї миті всі троє: Аравіс, Гвін та Лев були ледь не зверху на Шасті. Та дістатися нього вони не встигли, бо Лев здійнявся на задні лапи та здоровенним громаддям, значно більшим за будь-якого лева, якого тільки можна собі уявити, кинувся на Аравіс, завдаючи їй неймовірного удару правою лапою. Шаста побачив, як він випускає страшенні пазури. Аравіс пронизливо закричала та похитнулася у сідлі. Левові пазури шматували їй плечі, а напівбожевільний від жаху Шаста якимось неймовірним чином спромігся опинитися перед левом. При ньому не було жодної зброї, навіть дрючка чи каменюки. Тож, не вигадавши нічого ліпшого, він по-дурному заволав на лева, ніби той був звичайним собі сільським собакою: «Забирайся! Забирайся геть звідси!» Якусь мить він дивився в роззявлену пащу лютого звіра. А тоді, на його превеликий подив, лев, стоячи на задніх лапах, поточився, перекинувся, та, підвівшись, попростував геть.

Шаста і на мить не подумав, що він зник назовсім. Натомість повернувся і щодуху поспішив до хвіртки у зеленій стіні, про яку щойно згадав вперше з того часу, як її побачив. Гвін, що ледь пересувала ноги та мало не знепритомніла від перевтоми, коли проходила через хвіртку; Аравіс ще трималася у сідлі, хоча спина її була суцільно залита кров’ю.

– Заходь, доню, заходь, – примовляв одягнений у широку одежу бородань, а трохи згодом, коли, відхекуючись, до нього підійшов Шаста, запросив і його, – проходь, синку.

Хлопчик почув, як за ним зачинилися ворота; а бородань уже допомагав Аравіс злізти з кобили.

Вони опинилися на широкому круглому подвір’ї, з усіх боків оточеному високими живими стінами із зеленого дерну. Посеред подвір’я був ставок, наповнений водою майже до країв. На дальньому березі ставка, до останку затіняючи його розлогою кроною, стояло найвеличніше та найошатніше дерево з усіх, які Шасті доводилося бачити. За ставком стояв невеличкий присадкуватий кам’яний дім, накритий вже давньою соломою. З-поза дому долинало мекання – на дальньому кінці подвір’я паслося кілька кіз, а саме подвір’я було до останнього клаптика поросле смарагдовою травичкою.

– Ви… ви… чи ви… – задихаючись, ніяк не міг вимовити Шаста. – Ви, часом, не древлянський король Лун?

Але старий лише похитав головою.

– Ні, – пролунала тиха відповідь. – Я лише пустельник південного кордону. А тепер, синку, час не питати, а робити, тож слухай, бо не можна гаяти ані хвилини. Дівчину тяжко поранено. Коні – зовсім безсилі. Рабадаш просто зараз переправляється через Кручену Стрілу. Якщо ти побіжиш з усіх ніг, не витрачаючи ані миті на перепочинок, то встигнеш саме вчасно, аби попередити короля Луна.

Від думки про це серце в Шасти мало не завмерло, бо він не відчував у собі сил навіть і зайвого кроку ступити, а десь усередині його аж скрутило у відповідь на таку жорстоку та несправедливу вимогу. Чого він ще не знав, так це того, що кожен добрий вчинок зазвичай винагороджується тим, що від тебе вимагається здійснити щось іще краще та тяжче. Та вголос він лише промовив:

– Тож де мені шукати короля?

Пустельник повернувся й тицьнув уперед своїм посохом.

– Дивись, – заходився напучувати він, – он там є ще одна хвіртка, саме навпроти тієї, через яку ти ввійшов. Прочиняй її та біжи навпростець, завжди тільки вперед, долинами чи бескиддями, рівнинами чи проваллями, суходолом чи водою. Знати мені дано, що короля Луна знайдеш ти просто попереду. Але біжи, біжи, мов вітер, не дозволяючи собі ані миті перепочинку!

Шаста кивнув і, мов навіжений, кинувся до північної хвіртки та щез за нею без зайвих слів. Пустельник тим часом обернувся до Аравіс, яку підтримував лівою рукою, і чи то повів, чи то поніс її у дім. Минуло чимало часу, перш ніж він вийшов звідси – уже сам.

– Що ж, любі мої, – звернувся він до коней, – настала й ваша черга.

Не чекаючи на відповідь – і недарма, бо коні були надто виснажені, аби говорити, – він розсідлав обох та зняв із них вуздечки. Потім обтер їх, та так добре, як не зміг би й найліпший із королівських конюхів.

– Ось так краще, любі, – знов промовив він, – забудьте про все та відпочивайте. Ось вода, а он там – трава. Коли ж я подою своїх любих кіз, ви зможете поласувати ще й пахким молозивом.

– Пане, – нарешті знайшла в собі сили промовити Гвін, – чи житиме таркиня? Чи не вбив її лев?

– Хоч мистецтво моє і оповідає мені чимало про те, що відбувається тепер, – злегка всміхнувшись, відповів пустельник, – події майбутнього лишає воно невідомим. І не дано мені знати, чи побачить хтось із чоловіків, жінок чи тварин, як увечері за обрій заходитиме сонце. Але не втрачайте надії. Цілком імовірно, що дівчина проживе таке саме довге життя, як і будь-хто інший.

Прийшовши до тями, Аравіс із подивом виявила, що лежить обличчям униз на низькому, неймовірно м’якому ліжку в прохолодній, майже порожній кімнаті з голими кам’яними стінами. Вона ніяк не могла втямити, чого це лежить обличчям униз, доки не спробувала повернутися, і не відчула пекучий біль у спині, і пригадала все, і зрозуміла, чого це так болить. Вона ніяк не могла вгадати, із якого ж пружного матеріалу зроблено її ліжко, бо воно було зроблене з вересу (нічого ліпшого й не вигадаєш), а про таку рослину Аравіс ніколи й не чула.

Прочинилися двері, і зайшов пустельник із великою дерев’яною мискою в руках. Миску він обережно опустив на підлогу, відтак підійшов до ліжка і спитався:

– Як ти, доню, почуваєшся?

– Спину пече, батьку, – озвалася у відповідь Аравіс, – але загалом непогано.

Пустельник опустився на коліна, поклав руку їй на чоло та помацав пульс.

– Лихоманка тебе обминула, – мовив він. – Усе буде добре, доню, завтра ти встанеш із цього ліжка. Але зараз випий оце.

Він підніс їй до вуст дерев’яну миску. Аравіс не змогла не скривитися, скуштувавши того питва, адже козяче молоко з незвички може здатися не вельми приємним. Але вона була дуже спрагла, спромоглася випити все до дна і, щойно допила, почулася значно краще.

– Тепер відпочивай, доню, – наказав пустельник. – Рани твої промиті та перев’язані, і хоча вони тобі й дошкуляють, насправді вони не страшніші за порізи від батога. То мав бути дуже дивний лев; замість того, аби вирвати тебе із кульбаки та вп’ястися зубами, він лише раз дряпнув тебе пазурами по спині. Десять подряпин; пекучих, але не глибоких і зовсім не таких вже й небезпечних.

– Овва! – здивовано вигукнула Аравіс. – Удача мене не обминула!

– Доню, доню, – похитав головою пустельник, – я живу на цій землі вже сто й одну зиму і жодного разу не зустрічав те, що удачею ти звеш. Щось у цьому є, щось, що я не в змозі зрозуміти: але коли нам судилося, то можеш не сумніватися – те стане нам відомо.

– А що там Рабадаш зі своїми двомастами кіннотниками? – спитала Аравіс.

– Гадаю, він піде іншим шляхом, – зауважив пустельник. – Вони вже мали знайти переправу далі на схід, а звідти вони попрямують до Анварда.

– Бідолашний Шаста! – вигукнула Аравіс. – Чи далеко йому бігти? Чи встигне він дістатися туди першим?

– Маємо сподіватися, що так, – озвався старець.

Аравіс знову прилягла (цього разу на бік) і спитала:

– Чи довго я спала? Здається, уже темніє.

Пустельник визирнув у єдине вікно, що дивилося на північ.

– То не темрява ночі сходить на землю, – похитав він головою. – То з Буйної Голови спадають униз хмари. Негода завжди приходить до нас із тих країв. Уночі не обійдеться без вального туману.

Наступного дня, попри біль у спині, Аравіс почувалася так добре, що після сніданку (каші з вершками) пустельник дозволив їй підвестися з ліжка. Звичайно ж, вона одразу кинулася до коней. Погода змінилася, і вся зелена обгороджена ділянка була, мов величезна зелена чаша, наповнена сонячним світлом. То було дуже мирне місце, самотнє й тихе.

Гвін підбігла до Аравіс та по-конячому її поцілувала.

– Але де ж Ігого? – поцікавилась Аравіс, коли вони закінчили питати одна одну про те, як у кожної здоров’я та як їм спалося.

– Онде, – одказала Гвін, вказуючи носом на дальній кінець галявини. – Чи не могла б ти піти поговорити з ним? Щось не так, а я не можу з нього і слова витягнути.

Вони підійшли туди, де обличчям до стіни на траві лежав Ігого; і хоча він напевне почув їхні кроки, він ані повернув до них голову, ані прохопився хоч би словом.

– Доброго ранку, Ігого, – привіталася Аравіс. – Як ти почуваєшся цього ранку?

Ігого пробурмотів щось собі під ніс, але ніхто не зміг зрозуміти, що саме.

– Пустельник каже, що Шаста, певно, встиг вчасно попередити короля Луна, – продовжувала Аравіс, – тож, здається, поневірянням нашим настав край. Ми в Нарнії, нарешті, Ігого, чуєш?!

– Ніколи мені не бачити Нарнії, – стиха вимовив Ігого.

– Чи тобі недобре, Ігого, любий? – занепокоєно заметушилася Аравіс.

Ігого нарешті обернувся до них – на обличчі в нього застиг вираз настільки скорботний, наскільки взагалі скорботною може видатися коняча морда.

– Я повернуся назад до Остраханства, – сказав він.

– Що? – скрикнула Аравіс. – Назад до рабства?

– Так, – ще тужливіше кивнув Ігого. – Рабство – то все, на що я здатен. Як я зможу з’явитися серед вільних коней Нарнії? Я, котрий полишив на поживу левам кобилку, дівчину та хлопця, доки сам тікав з усіх ніг, рятуючи свою нікчемну голову!

– Ми всі мчали з усіх ніг, – зауважила Гвін.

– Тільки не Шаста! – пирхнув Ігого. – Чи, принаймні, він біг у правильному напрямку – назад. І це ганьбить мене найбільше за все. Я, що називав себе бойовим конем і пишався тим, що брав участь у сотні боїв, поступився маленькому людському хлоп’яті, ще зовсім дитині, лошаті, що ніколи навіть і меча у руці не тримав і не мав ані виховання, ані доброго прикладу у своєму житті!

– Я розумію, – кивнула Аравіс, – бо сама почуваюся так само. Шаста був неперевершений. А я… я й сама не ліпша за тебе, Ігого. Я ображала його, дивилися на нього зверхньо з того самого дня, як ми познайомилися. Але я все ж гадаю, що нам краще залишитися та сказати йому, як нам соромно, аніж повертатися назад до Остраханства.

– Тобі легко казати, – зауважив Ігого, – то не ти осоромила себе, а я… я втратив усе.

– Добрий мій коню, – почувся голос пустельника, що наблизився до них непомітно, бо нечутно ступав босими ногами по м’якій соковитій траві, – добрий мій коню, нічого ти не втратив, окрім власної зарозумілості. Ні, ні, любчику, не тули вух до голови та не тряси на мене своєю гривою. Якщо ти й справді такий присоромлений, яким здавався хвилину тому, то маєш навчитися прислухатися до здорового глузду. Ти – не такий вже й великий кінь, яким звик себе вважати, живучи серед бідолашних нетямущих конячок. Не дивно, що ти сміливіший та розумніший за них. Великої науки в тому не було. Але це ще не означає, що ти станеш кимсь видатним у Нарнії. Та коли ти не забуватимеш, що немає в тобі нічого видатного, то залишатимешся дуже чемним конем. А тепер, якщо ви та інші мої чотириноги брати й сестри, зволять пройти зі мною за двері кухні, ми подбаємо про решту того молозива.


Розділ 9 Крізь пустелю | Кінь і його хлопчик | Розділ 11 Незваний супутник